26.11.2011
Безсмертя
Учора запах воску нагадав мені не церкву, а похорон. Так пахне, коли заходиш попрощатися, з вулиці. Просто згадка, і більш нічого. Смерті бояться тоді, коли знають день і годину її приходу. Але про це знають лише засуджені на страту. Людина, про яку я буду писати, пережила досвід очікування смерті. Щось сталося в тій Вавельській вежі, після чого непокірного магната почали навідувати видіння. Трохи згодом, теж у в’язниці, видіння почали навідувати Шабтая Цві, якому так і не вдалось стати Месією. Зараз багато хто заявляє про свою симпатію до барокового мистецтва, але це все надто поверхово, аби підлатати постмодернізм. Без думок про межовий стан буття, про долю, про відчай зрозуміти бароко неможливо. Це — не гра словами й символами, а відчуття того, що ми не розуміємо мови Всесвіту, невірно її тлумачимо. І в ті часи були формалісти, що віддавали данину моді. У спадщині минулого є теж повно сміття і вцілілих рукописів. І так само мало пошуків істини, як і зараз. Утім, зараз від істини взагалі демонстративно відвертаються, або навіть плюють їй в обличчя.
Доказ безсмертя людської душі слід шукати в моральних та естетичних константах. Якби цього не було, людська істота виродилась би дуже швидко. Ознаки цього виродження нині видимі як ніколи. Зрештою, не вперше. Найперше мені спадають на думку забутий роман XVII століття про Сімпліція Сімпліціссимуса і «Мандри Гуллівера». Тут є все — причини і наслідки.
27.11.2011
Демони
Щоразу, коли сідаю писати, боюсь, що не зумію. Мушу спочатку подолати страх, звикнути до білого паперу. Завжди одне й те саме. Дуже рідко сідаю, щоб вхопити думку за хвіст і не дати їй зникнути. Зате вночі слова приходять цілими сторінками, не дають спати. Або навіть цілі сюжети. Відколи я покінчила з ходінням на службу, трохи вибралась зі злиднів, то почала більше писати. Це — добре, бо могло бути по-іншому: гординя робить людину творчо безплідною, намагання досягти успіху виснажує. Не надмірність є матір’ю одержимості, а смиренність і чистота. Десятки загублених доль пройшли переді мною за всі ці роки, одні опинились угорі, інші потонули в болоті, ніхто не залишився на полі смиренному. Усіх їх згубили гординя і егоїзм. Вони йдуть за кожним із нас, не дають ніколи спокою, хочуть нас зупинити. Самоприниження — теж з цього товариства демонів творчості.
28.11.2011
* * *
Важко щось робити, коли не маєш моральної підтримки. Може, люди, що ставлять собі конкретну мету завоювати якісь конкретні речі, гроші там чи успіх у вигляді потоку похвал і публічних демонстрацій свого «Я», того й не потребують. Завершили цикл операцій, і все. Для мене є загадкою: як такими стають? Очевидно, у них є інше джерело живлення. Щось на зразок наркотика, без якого настає депресія.
У мене була колись гадка написати щось про сучасну літературу, але коли уявила собі той стандартний набір засобів оборони як нападу, який виставлять проти мене, то волію викладати свої думки на зустрічах. Будь-який спосіб тверезо глянути на авторитети колись кваліфікувався як відвага. Нині — як заздрість. Це теж потребує пояснення. Я мало знайома з теорією і практикою чорного піару, тому не берусь стверджувати, що подібні звинувачування є типовим ходом. Важко уявити, що десь у Франції чи навіть у сусідній Польщі так розправляються з опонентами, хоча з їхніми літературами становище не набагато краще. Культура ведення дискусій може розвиватись, коли вона прищеплена ще з юності.
Сучасний письменник часто змушений поводити себе як бухгалтер, оскільки маса читачів теж бухгалтери. Він рахує кількість куплених книг, кількість людей, що прийшли на презентацію, загальний наклад, кількість рецензій та інтерв’ю. Скандали теж мають свою приховану бухгалтерію. І все це він використовує як важку артилерію проти будь-якої критики. Як не він, то ті рибки-прилипали, що годуються біля тіла акули, доки вона не помре. Тоді й вони помруть разом з нею.
Усе це може переважити саме лише почуття гідності. Але потрібно, щоб була потреба у цій гідності в якомога більшої кількості людей. Не дати себе ошукати, не дати себе висміяти, не дати вбити у собі дар залишатись собою. За це треба боротись кожного дня.
29.11.2011
Проводи осені
Я йшла вузькоколійкою через ліс Знесіння, шпали подекуди були вкриті памороззю, був навіть невеличкий, але справжній залізничний міст через невідому річечку. Ця колія спускалась на Підзамче, але я йшла в протилежний бік. Можливо, ця колія уривалась коло якогось напівживого заводу, і, можливо, довела б мене майже додому. Десь раз на добу нею проїжджає локомотив з кількома вагонами, мешканці будинків на пагорбах знають коли саме. Якби я не чула, то мене міг би наздогнати локомотив. Хтось вертається цими шпалами вночі, а потім вузькою стежечкою підіймається на крутий схил, падає дощ, слизька земля втікає з-під ніг, а внизу село, що вже давно перестало бути селом, будинки схожі на фортеці, безліч вогнів, кожен з яких сам собі окремо, як розсипи зірок. Патина часу, що так гармоніює з сухою травою й опалим листям, подекуди відчищена й пофарбована фінською фарбою або заклеєна пінопластом. Увечері цього, звісно, не видно. Тут уже бачать, що ти чужа. Сюди не забрідають туристи. Такий спокій властивий лише околиці зі старими одноповерховими чи двоповерховими будинками, базальтовою бруківкою, де внизу коло води вцілілу зелену траву скубуть брунатні кози з чорною смугою на хребті.
30.11.2011
Лише Бог знає всіх поіменно
Мені останнім часом не хочеться виходити, щоб не зустрітись з чимось відразливим і неприємним. Я не боюся людей, мене відштовхують наслідки їхньої діяльності, викликаної думками. Ці думки фрактальною сіткою вкривають все довкола. Через те я почуваюся дуже некомфортно. Місце, де я побувала вчора, — частина парку Знесіння з боку Кривчицької дороги, було вибране чисто імпульсивно. В лісі стояло повно великих дерев’яних хрестів — нових, побілених вапном. Спершу вони вели вздовж гори від статуї Матері Божої, а потім розсипались по лісі. Біля деяких стояли кошики зі штучними квітами. Ніде жодного напису. Оця німота мене найбільше вразила. Спитати було нікого. На щиті з планом парку — теж жодної інформації.
На вершині гори, де колись було городище, стояло велетенське біле розп’яття. Чи тут загинули оборонці Львова, чи жертви більшовицьких репресій — це можна дізнатись. Але такий спосіб увічнення трагічних подій неприйнятний в суспільстві з короткою пам’яттю. Він породжує лише міфи.
Один хрест був пофарбований синьою фарбою.
1.12.2011
Бунт
У мене була тітка, в якої чоловік-поляк украв дитину і вивіз під час війни. Вона була з ним невінчана і все життя прожила в сім’ї старшої сестри. Вона поступово замикалася. Спочатку перестала їздити до міста, тоді варити їсти на весіллях, тоді перестала ходити до крамниці, і врешті не наважувалась вийти за межі подвір’я. Її світ стискався, і невідомо, що вона отримувала навзамін. Які думки приходили до неї, які образи. Вона ніколи нічого не просила й на ніщо не скаржилась. Вона не хотіла від цього світу нічого. А від іншого?..
Як я її тепер розумію.
2.12.2011
Жорстокість існування
Мені нераз доводилось тікати, бо втеча — це також вибір, і дуже часто вибір сильного, а не слабкого. Люди по-різному поводяться, коли загнані в глухий кут. Одні стають агресивними, інші зливаються зі стіною, ще інші починають думати, як вийти зі становища. Останнім часом мені сняться сни, де я потрапляю в не вельми зручну ситуацію. Але не відчуваю особливих емоцій. Наче все вже вирішено за мене, і це — частина Великого Задуму: пройти через все. Нехай буде все, тільки не затхлість, не застій.
Моє житло засипане піском секунд, хвилин, годин, днів. Як би це не було прикро, але це мої секунди і мої дні, і я намагаюсь щось з ними робити. Якогось літа я залишилась сама на цілий місяць. Не було ґрат на вікнах, один із ключів був у невідомо чиїх руках. Вже вранці я чекала з нетерпінням вечора. І писала про жорстокість існування.
Зараз у мене всі ключі, й дім надійно захищений, і я знову чекаю з нетерпінням тієї жмені піску, яка з’явиться ввечері, бо розрівнявши її долонею, зможу написати про жорстокість буття, на яке проливається світлий дощ милосердя.
З образами легше розповісти те, що не можна передати словами.
3.12.2011
Схід
Туга — суто «східне» почуття. Степ, пустеля, море не мають меж, а якщо й мають, то подолання цих меж понад людські можливості. Є культури вертикальні, а є горизонтальні — східні. У порожнечі легше знайти те, що шукаєш. Навіть якщо ти знаєш, що шукати доведеться піщинку в пустелі чи краплю в морі. Схід живе за космічним часом, тому так приязно сприйняв вчення про карму та реінкарнацію. Захід живе за часом міфологічним і навіть зараз продовжує створювати міфи. І причина того, чому Захід і Схід не можуть бути разом, — в особливостях горизонту та конфігурації зірок. Найпершою з усіх наук була астрономія. Тоді вже можна було прокладати шляхи в пустелі і на морі. Потім музика — тужлива, монотонна, така сама безмежна.
У кожному з нас є частина Сходу, того місця, звідки ми прийшли чи куди прямуємо.
Ті, хто бездумно повторює слова Кіплінґа про Схід і Захід, навіть не можуть уявити собі велич їхнього протистояння.
4.12.2011
Добромиль
Несподівана знахідка у старій книзі про Добромиль. Зрештою, вся книга — знахідка. Написана в тридцятих роках минулого століття українським автором — це вже рідкість. Яну Щасному присвячено там цілий розділ. Народився він не у Фельштині, як я вважала, а у Боневичах, де, можливо, й помер. А помер він 31 грудня 1616 року і похований був у Добромилі на початку квітня. Мав бути вельми пишний похорон. Магнатів так і ховали: через кілька місяців. У Добромильському костелі, у той час дерев’яному, після жалобної меси вершник на коні зламав спис і впав з коня, імітуючи смерть. Нібито за римським звичаєм. Думка небіжчика навряд чи враховувалась. Але те, що його поховали не в родинній усипальниці у Фельштині, свідчить, наскільки дорогий був йому Добромиль. У 1636 році костел, де поховали Гербурта, завалився під час повені. Тепер там стоїть мурований.
Чи міг собі уявити Гербурт, що після смерті не матиме спокою? Ні в буквальному, ні в переносному значенні. Польські автори підніматимуть на сміх його приязнь до українського, видіння, які той бачив у Вавельській вежі, дивацтва, недостойні шляхтича. Цілком у дусі постмодернізму. Один Владислав Лозінський чого вартий. З одного боку український «іконопис», з іншого — прокрустове ложе польського шовінізму. Недалеко просунулась сучасна історична белетристика. По суті, та сама міфотворчість, тепер уже помножена на авторське еґо: надягнути бутафорський костюм і помилуватись собою у дзеркалі. Ніхто через усі ці дискурси й не помітить межі між професійною доброчесністю й дилетантством.
5.12.2011
Читач
Деградує література не тоді, коли перебуває під ковпаком ідеології. Тоді навпаки — в ній наростає опір. А тоді, коли починає зневажати людське чи просто оминати його. У романі Жозе Сарамаґи «Спогади про монастир» є момент, коли одночасно помирають дитя муляра і син короля. За труною сина муляра йде вся родина, батько з матір’ю. Король проводжає пишний похоронний кортеж, стоячи на порозі палацу. Просто знімає капелюха. Отой король — сучасна література. У ній забагато поверхового і замало глибинного. Калюжа більше впадає в очі, ніж джерельце, сховане в листі. Двадцять років вистачило, щоб зробити з читача споживача книжкового продукту, і далі буде ще гірше.
Мені приснився сон, ніби якась жінка в парку розпродувала бібліотеку, щоб звільнити квартиру, яка дісталась їй у спадок. Темніло, вона поспішала, а я все намагалась знайти щось для себе. На порожній коробці був напис «XVII ст.». Тобто люди вже купили те, що перевірене часом. Я сама рідко знаходжу в букіністів щось цікаве. Або все в мене уже є.
6.12.2011
Цап і решето
Міфи про неповноцінність української мови вигідні як її ворогам, так і «друзям». Перші взагалі не читають серйозних україномовних книжок, другі грають роль її рятівника і просто піаряться на цій темі. І тих, й інших просто не треба слухати, а взяти хоча б почитати українські переклади Канта Івана Мірчука та Ігоря Бурковського. Але ніхто не святкує вихід у світ «Критики чистого розуму» українською мовою, щороку виходять переклади нових книг Канта. Тиша. Зате горлають видавці неякісних перекладів з російської на українську Юкіо Місіми, і навіть часом не згадується імені перекладача. Щодо укрсучліту, то автори воліють збагачувати мову ненормативною лексикою, щоб якомога швидше її урбанізувати, хоч мова сама знає, куди їй пливти. Жаль, звісно, що мало людей це розуміють, але вони є, і їм не треба боротись за визнання української мови, витрачати сили на дурні суперечки.
Послухаймо українського Канта: «Уміння ставити розумні запитання — це вже важливий і необхідний доказ мудрості чи проникливості. Коли ж запитання саме по собі є безглуздим і даремно вимагає відповідей, то, крім сорому для того, хто його ставить, воно має іноді ще ту ваду, що підбиває необачного співрозмовника на безглузді відповіді, і тоді виникає кумедне видовище: один, як казали в давнину, цапа доїть, а другий решето підставляє». («Критика чистого розуму», переклад Ігоря Бурковського.) Я б замінила в цьому перекладі слово «виникає» на «постає», а слово «другий» на «інший».
7.12.2011
Діти — квіти
Такі невинні, чисті приходимо ми у цей світ, щоб нас полюбили. Але щоб світ прийняв нас, мусимо підлаштовуватись під нього, чинити всілякі погані речі, вчитися ненавидіти, зневажати тих, хто міг би нас полюбити. Вічна загадка життя. Її уособлює цар Едіп.
Пізніше не вірять у фатум, намагаються зберегти себе такими самими чистими й невинними герої Діккенса тим, що не бажають ставати дорослими. Зараз на вівтар конформізму кладуть дітей, вбиваючи їхню чистоту в особливо витончений і жорстокий спосіб — розбещенням. Це називають правдою, але хіба може бути правдою те, чого не може збагнути розум без досвіду? Розум, який не здатен замислитись над наслідками, розум безвідповідальний. Тому найкращі квіти виростають на людських смітниках, живлячись самою лише надією. Одне лише маленьке свято може на ціле життя наділити їх імунітетом проти зла.
8.12.2011
Із життя символів
Часом інтуїтивно використовуєш певні символи, а потім виявляється, що вгадала. Критики думають натомість, що це зроблено свідомо. Сковорода правду писав, що існує символічний світ, і час від часу він втручається в реальне життя. Я свідомо ввела в «Слугу з Добромиля» добрих людей (катарів), а потім несвідомо орден Золотої бджоли, а це один із символів катаризму, хоч про це дізналася лише вчора. Коли б звести ці та інші символи в одну площину, можна по-новому прочитати цю історію. Колись у романі «Господар» я дала ім’я чоловіку з рогами — Сава, а потім виявилось, що Сава — покровитель худоби. І знати цього я не могла. Зараз все простіше, бо є Інтернет. Кожна річ має потаємне ім’я, яке не кожному дано знати. І є знання, що передує досвіду. І є шляхи до цього неісповідимі. На які потрапляєш лише тоді, коли їх не шукаєш, а якщо й шукаєш, то без одержимості. Як шлях до Притулку, наприклад. Тоді це стає для тебе чимось більшим, ніж просто література. А Юнґа можна почитати згодом.