9.12.2011
Фаталізм
Колись читала спогади про те, як німці розстріляли ціле село в Білорусі. Один маленький хлопчик весь час кричав: «Боюся! Боюся!» А потім раптом вигукнув: НЕ БОЮСЯ! То лише спершу здається, що поріг високий. А переступиш… У мене бувало таке — останній вибух адреналіну перед стратою. Після цього страх вже не повертається. Збоку виглядає це дивним: щойно людина потребувала захисту, втішання, і раптом підводить очі й посміхається.
Утім, це не стосується страху людини, яка завинила. З сумлінням боротися не варто, через нього не можна переступати. Яке це пекло — навіть уявити не можна. Його можна лише трохи полегшити, але ошукати — небезпечно. Ні сумління, ні смерть не одуриш. Вони тебе знайдуть і замордують все одно в інший спосіб.
Усе це таке глибоко інтимне, що навіть торкатись боляче.
10.12.2011
Механіка
Серед чужих людей часом відчуваєш просто фізичний дискомфорт. Іноді він нестерпний. Один час я їздила на всілякі семінари, де люди були знайомі між собою, але я нікого не знала. Хоч ми і займались однією справою, але ніколи я не почувала себе таким чужорідним тілом. Звичайно, я була менш компетентною, а може, й ні, але в невеликих групах є тенденція виділити себе, довести свою значущість. І це робиться агресивно, попри підкреслену чемність. Кожен стає актором. Я не ставала, і мені було дуже самотньо. Я спостерігала за людьми й уявляла, які вони насправді. По суті, це вже той корпоративний світ, що, закликаючи до толерантності й креативності, вбиває у людині особистість. Я так і не звикла до цього. Воно навіть мене смішить. Але й раніше я приходила чужою і відходила чужою, коли не знаходила для себе, так би мовити, «родючого ґрунту». Стосунки між людьми — дуже складна річ, тому їх завжди намагаються автоматизувати. Хоча називати речі їхніми іменами й бути самим собою все-таки краще. Так можна змінити цілу Систему. Для зняття напруги часом вдаються до провокацій, але це діє недовго.
Взагалі, є повно літератури на цю тему, як вижити, втриматись, завоювати. Але в ній ви не знайдете відповіді: як бути, бо це література для тих, хто хоче стати «механоїдом» (антонім андроїда).
Мені наснилось сьогодні, що я мушу складати державний іспит з математики. Мене злякало не те, що я вже все забула, а те, що цей іспит цілком абсурдний особисто для мене, непотрібний.
11.12.2011
Криза літератури
Щоб мати уявлення про щось, треба насамперед відсторонитися від нього — стати спостерігачем. Усі так палко бажають істини, але зручної, вигідної, яка вписувалася б у їхнє життєве кредо й давала спати ночами. Щоб не брати в тому участі, краще промовчати, бо, може, не все так погано і ніхто не постраждає, а тебе не зроблять смішною. Я тепер вже не розкидаюся словами, та й який з мене обвинувач.
Тільки учора до мене раптом дійшло, наскільки література є віддзеркаленням влади. Тобто я це знала раніше, але не розуміла чому. Причина дублювання цієї схеми в тому, що слова є певним чином грошовою одиницею і повинні бути забезпечені капіталом. Якщо вони стають електронним чи паперовим сміттям, настає криза. Кризу повинна здолати влада. Якщо вона довела національну валюту до такого стану, то повинна звільнити місце для іншої влади, або відмовитись від усіх привілеїв, проводити реформи. У кожній літературі є своя схема захисту й самозбереження. В Україні вона навдивовижу точно копіює суспільний устрій, і коли він зміниться, зміниться так само її структура, що ґрунтується на корупції. Зараз ми маємо Дона і «сім’ю», олігархів, що підписали з сім’єю пакт про ненапад, тих, хто може співпрацювати з ними, і тих, хто ніколи не буде співпрацювати. А також медіа, які обслуговують сім’ю та олігархів. Якщо в політиці вже давно триває боротьба, яка виявляє ту чи іншу корупційну схему, то в літературі ця боротьба прихована і схована від читача. Тобто література наразі пасе задніх, відстає. Не можна вважати це природнім процесом і процесом безневинним. Знецінення слова має практично незворотні наслідки, та ще коли ніхто не зацікавлений у вливанні капіталу. Єдиний рецепт, що можна запропонувати, це принаймні знати правдивий стан речей і не співпрацювати ні з сім’єю, ні з олігархами.
12.12.2011
Жаль
Людей, що перебували на межі життя і смерті, розпитували, за чим вони найбільше шкодують. За тим, що надто багато працювали задля матеріального добробуту, а мало відпочивали, що пожертвували мрією, коханням задля скороминучого блага, що не стали щасливими. Смерть дає уроки лише тим, хто присутній у класі, тому й жаль цих людей можна трактувати як завгодно: від романтичного співчуття до цинізму, спихаючи все на психічні відхилення. Виходить, скажуть родичі й близькі, ми для вас нічого не означаємо. Уявімо собі, що не існує релігії взагалі, або ці вмираючі нерелігійні. Вони б і в такому разі шкодували за речами, які у світі живих вважають другорядними. Я впевнена в цьому.
Чоловік, що ціле життя крутився, як міг, поставив хату собі, збудував хату дітям, невтомно працював, — і раптом його зупиняє невиліковна хвороба. Кому він виставить рахунок за те, що не бачив заходу сонця, не бачив моря, не робив таких потрібних милих дурниць? Авжеж, не Богові, а собі. І ось він вмирає, і після нього не залишається нічого, що справді збагатило би цей світ: ні думок, ні глибоких почуттів, ні добрих вчинків, ні ран чи рубців. Нічогісінько. Окрім широго жалю за тим, що не зробив і вже не зробить. «Мыслю, что есть Ад: страдание о том, что нельзя больше любить». Отже, ментальний простір довкола нас просяк тим жалем за нездійсненними бажаннями, бо більшість людей живуть саме так — в суєті й марноті. Тому й важко в ньому щось змінити, бо цей жаль пригнічує.
За чим буду шкодувати я? За тим, що не сказала тоді, коли потрібно було казати «ні» або «так».
14.12.2011
Двері і вікна
Щоб потрапити з кухні до кімнати, де я зараз працюю, мені потрібно пройти через два дверні отвори. Коли знаєш, що кожного разу ці діри в стіні цуплять у тебе трішечки пам’яті, такий собі дріб’язок… Неприємно, але нічого не вдієш. Маю підозру, що іноді якась втрачена пам’ять може повернутися й стрибнути тобі на плечі. Скільки разів, коли я йшла з дому, мені здавалось, що не вимкнула газ. Не штука пройти через четверо дверей і вціліти. Здається, справу можна покращити, коли розташувати двері навпроти, тоді траєкторія руху не буде викривлятися. Двері — це не дошка, що затуляє отвір, а порожнеча, що знаходиться в отворі. Оце суть дверей. У мене немає клаустрофобії, коли не тісно. Тому я не люблю ні літаків, ні потягів, і час в дорозі знекровлює мою свідомість. Натомість прогулянка — справжня благодать, бо ритм завдаю я сама.
Змиритись із втратою дріб’язкової пам’яті можна, але коли вікно забирає в тебе назавжди сон — це дуже погано, бо деякі сни можна обміркувати й змінити свідомість, а з нею і життя. Але перше, що бачиш, розплющивши очі, це велике вікно, і сон твій вилітає через нього.
Люди про це знали давно. Кажуть, треба взяти, коли виходиш, з собою якусь річ, тоді вона нагадає про забуте. Тільки зі сну нічого не візьмеш. Наша свідомість не щільна й не глянцева, вона радше нагадує рій бджіл. Потривожиш — усе розсиплеться.
15.12.2011
Порохова вежа
Довго не спускалася зі свого Сихівського пагорба в долину Полтви. Хіба місто може бути щасливим, коли його ріка загнана в кам’яний склеп… На площі Ринок, як у Середньовіччі, стояла імпровізована шибениця і гупали барабани, як виявилось, бочки з-під солярки. Потужний звук. Виступали мітингувальники-крамарі, тобто підприємці. Не вміли гарно й гладенько говорити, зате від душі. Збоку стояли ятки з різним святковим мотлохом. Мені нічого того не було треба.
Я перейшла через Підвальну до Порохової вежі, й мене перестріла якась бабця, спитавши, котра година. Вона мені так дякувала, що я зрозуміла: з нею щось не те. Біля вежі потрохи збирались львівські злидарі на благодійний обід; поки що розсипані по алеї, але ближче до 2-ї вони зосередяться навпроти дитячого майданчика. Різні періоди мого перебування у Львові почали нагромаджуватися в моїй голові, як брили криги. Ріка пам’яті скресала. Чим далі я підіймалась догори, тим частіше зустрічала людей, які поспішали поїсти: пенсіонери, бомжі, п’яні, божевільні. Вони реагували на мене, як на якийсь яскравий теплий подразник. Зрештою, я так само, як і вони, належала до племені звільнених, просто моя свобода не мерзла, не мокла, й не голодувала, і не зневажала їхню свободу.
16.12.2011
«Лілі Марлен»
Вчора в кафе, оформленому, як мені здавалось, у стилі 30-х років, з динаміка раптом почулась «Лілі Марлен», знаменитий німецький хіт часів війни. Ніколи не чула його в таких розважальних закладах, і тому трохи бурхливо відреаґувала, миттю згадавши однойменний фільм. Солдатам на війні потрібні такі пісні. Були вони і в супротивників, напевно, в усі часи. У мене «Лілі Марлен» викликала інші асоціації. Колись, дуже давно, я мешкала в будинку на вулиці Сковороди, двері квартири виходили у двір, і справа жила старша жінка, яка колись працювала в борделі для німецьких солдатів. А в парку Франка, колишньому Саду єзуїтів, до 90-х років простояв невеликий кінотеатр, збудований німцями під час війни. Я ще там дивилась «Москва сльозам не вірить». І цей воєнний Львів бачив Генріх Бйолль, описавши в романі «Потяг точно за розкладом». Молодий солдат, повертаючись з відпустки, має видіння, що не доїде до Стрия. Він гине у львівському борделі, покірно приймаючи смерть. Почуття фаталізму загострюється під час війни. Той солдат, простий рядовий, дивиться на карту, читає назви станцій, і розуміє, що у Стрию його вже не буде.
Тому моя реакція й була такою емоційною, бо я змогла зв’язати докупи реальні події і містику. Правда, згодом. І що дивно, перед тим в кафе грала зовсім інша музика — сучасна, і тому в мене не виникло бажання заплющити очі й повернутися в минуле, де, природньо, я не існувала ніколи.
17.12.2011
Поезія
Настає час, і людина повертається спиною до свого майбутнього. Те, що може ще трапитись, не таке уже й привабливе. Але прозріння — це теж велике диво, яке буде зігрівати довгої зимової ночі. «Блакить покинула мене, я запалив вогонь. Вогонь, щоб увійти в зимову ніч, Вогонь — щоб мати друга». Ці рядки Елюара я пам’ятаю ще з юності. І ще з Коротича — «Покладіть мій попіл Богові на коліна. Чи він задоволений з того багаття?» І ще з десяток рядків утрималося в пам’яті. Часом мені вдавалось розгорнути з них сувій теми. Ось що означає для мене поезія. Знак чи пророцтво. Натомість бажання, які нібито змушують людину рухатись назустріч майбутньому, зустрічаються, як птахи, з бажаннями інших людей, і часто падають, закривавлені, на землю, бо суперечать одне одному. Коли бажання зникають, залишається безхмарне небо вічності.
19.12.2011
Самозневага
Сумніватися у силі Творця — гріх, сумніватися у собі — шлях до доброчесності. Але, мабуть, і тут не все так просто. Коли людина вважає своє життя лише невдалою репетицією справжнього, наївно гадаючи, ніби їй буде подароване інше життя за її самозневагу й самоприниження не лише перед Богом, але й перед близькими — а що, як ні? Іншого життя просто не буде, це все марна втіха тих, хто, почавши чистовик, перетворив його на чернетку. Самозневага вартує стільки, на скільки ми оцінили себе самі, тобто в даному випадку — нічого. А нічого породжує таку саму нікчемність.
Я надто часто бачу чоловіків та жінок, які вважають себе нікчемними, лише сировинним додатком до родини. Вони гадають, що не реалізувавши себе, не здійснивши жодної мрії, здобудуть на Божому суді велику ласку. Але насправді вони злочинці, які розбестили своїх дітей, продали душу дияволу за те, щоб їхні діти жили в багатстві, яке самі не створили. Це питання не егоїзму, а любові — подбати насамперед про свою душу, наповнити її мудрістю. І стати своїй дитині вчителем, а не слугою чи катом. А тоді яка різниця, де помреш: в хатинці чи в палаці.
Тому я бачу довкола себе багато дітей, які вже у два роки позначені печаттю бездумності й жорстокості.
20.12.2011
Безсоння
Старий чоловік знаходить на дорозі клаптик паперу, на якому написано: «…він міняв імена шість чи вісім разів». Він замислюється над тим, що ніколи не змінював свого імені, й людина, яка це зробила кілька разів, напевно змушена весь час ховатись від переслідувань.
Потяг зупиняється на станції. На пероні благальним поглядом дивляться дрібні торговці: купіть щось, панове. Але страх відстати від потяга змушує пасажирів весь час озиратися на свої вагони, бо ніхто не знає, коли рушить потяг.
Після кожного сну прокидаюся: друга година ночі, шоста година ранку. Обличчя, здається, вкрите інеєм. Встаю, йду на кухню, ставлю чайник. Визираю у вікно. По снігу поспішає жінка на першу маршрутку.
21.12.2011
Маленький чудовий світ
Можна оточити себе прекрасними речами й людьми з вродливими обличчями і світлою душею. Можна зробити так, що з вікна відкриватиметься оку лише приємне: міцні здорові дерева, квіти, чисті доріжки. Можна навіть зробити так, щоб поруч був театр, кондитерська, антикварна крамниця, книгарня, такі ж самі естетично вишукані. Жити в цьому маленькому чудовому світі, доки смерть не забере нас у свої прохолодні обійми, і повторювати: «Які ж ми щасливі, що у нас все це є!»
Нехай про нас забудуть у великому жорстокому світі. Ми будемо щосили підтримувати лад у своєму маленькому, намагатись, щоб там ніхто не страждав. А ще краще, щоб наші зусилля були не надмірні, обов’язки не обтяжливі.
27.12.2011
* * *
Початок нового — це закінчення старого. Його слід буде тягнутися ще якийсь час, як слід від брудних підошов. Ніщо не змінюється різко й негайно. Переміна мусить стати відчутною.
Відгороджена від усього світу, я дивилася сьогодні на тихе подвір’я, присипане снігом, наче сіллю, й відчувала, що мене нічого не єднає з цими милими людьми, які йдуть в гості чи вертаються з гостей, трохи втомлені, трохи розчаровані, бо знову не сталося дива, попри всі ритуали й словесні імперативи. Не єднає, але я разом з кожним усім серцем. Для мене останній день року був як усі. І перший так само. Але грітися в променях чужої радості — так приємно.
1.01.2012
Каліцтво
Кілька років поспіль я спостерігаю кожного ранку за чоловіком, схожим на пораненого птаха. Не знаю, що в нього за вада, але він не ходить з костуром, хоч так, напевно, легше. Він розмахує руками, мов крилами, часто зупиняється. Очевидно, щоранку виходить за покупками, дуже рідко на ринок, здебільшого в один з кіосків, де можна купити все. Мабуть, він живе сам, або у такий спосіб бореться з власною слабкістю. Йому важко стояти на одному місці, тому він завжди спирається на дерево.
Сьогодні побачила, як він не квапився повертатися. Зупинявся коло різних дерев, дивився на небо. Я ніколи не бачила, щоб він сідав, мабуть, йому важко встати з лавки. З кожним роком він слабне, хоч на вигляд йому не більше сорока.
Іноді тілесна слабкість компенсується душевною силою, але звідки вона береться, ця сила, — велика таємниця Творіння.
5.01.2012
Дитина книги
Під ранок почав падати сніг. Почувся стук дверей і зашурхотіла лопата. Усе це нагадувало сон, бо уві сні я намагалась встигнути на потяг і ніяк не могла зібратись. Сон був реальніший, бо в ньому лились через верх емоції — роздратування, невдоволення, жаль, хоч жодної трагедії в тому, що не встигаєш на потяг, немає, особливо, коли це не останній в житті потяг.