24.03.2012
Старе-мале
Я ніколи не можу зрозуміти дорослих, які змушують дітей грати у фільмах, де багато насильства. Таких фільмів дедалі більше: діти-привиди, діти-жертви, діти самогубці. Що відчувають діти, які грають ці ролі, чи здатні вони відрізнити реальність від вигадки? А є ще конкуренція, амбіції, спокуса грошей і успіху. Так рано ставати ницими, а отже, дорослими. Ніхто не простежує їхньої долі згодом. Коли я бачу розмальованих десятирічних модельок, співачок, всіляких міс, то починаю розуміти, звідки такий спалах педофілії у світі і чому так процвітає дитяче порно, з яким намагаються боротися відповідні структури. Однак їм не впоратися з бізнесом, який диктує попит на цей товар. Це все одно, що боротися з алкоголізмом і продавати алкоголь.
Дедалі більше людей мріють, щоб їх забрали літаючі тарілки від усього цього.
26.03.2012
Осине гніздо
Я все відходжу кудись далі напевно й через те, що діється довкола, викликає все більшу відразу. Це виглядає як потік асоціацій з минулим. У письмі — кодові образи, які, здавалось, мали би дати поштовх до розуміння і стати символами. Як, наприклад, осине гніздо в покинутому й зруйнованому будинку. Я передбачаю собі читача-співрозмовника, що непомітно сам стає творцем, створюючи вже іншу книгу. Так у Кутзее часом за одним текстом йде розповідь про ту саму подію. Але це не варіант сюжету, а інше бачення. Наче паралельний світ.
Я сама вже як те осине гніздо в нікому не потрібній книзі. Ніхто не знає, що там усередині, тому намагається позбутися його дистанційно, не торкаючись руками. Але хто там стане зазирати в старий, понівечений часом будинок…
27.03.2012
Світ, що не змінився
Чотири дні залежності від погоди. Залишаю на ніч відхилену штору, щоб вранці побачити, чи не сильно гойдається віття дерев, чи не вкритий дах прибудови снігом. Вітер не дасть мені зійти на гору, а сніг — згрібати торішні бур’яни. Я ще не знаю, що по обіді може визирнути сонце і настати справжня весняна благодать. Ой рано я приїхала. Не можу зігрітись у хаті, де дме з-під підлоги. Така дошкульна ця весна. І від посухи нічого не росте, тільки перші квіти мати-й-мачухи розквітли, а по жимолості й ружах не скажеш, чи пережили вони зиму, чи ні. Таке розчарування, його я розбавила втіхою від тиші, новин, спаму й читанням «Холодного Яру» Юрія Горліса-Горського, що затягнуло мене у світ, де тіло й душа віддаються випробуванням і де навіть влітку холодно в глибоченних ярах.
А сьогодні, вже у Львові, побачила сніг за вікном. Це нічого не змінює в моєму житті тут, не порушує жодних планів. І якась дивна думка вгніздилася: чому ми не прокидаємось вранці кимось іншим? Адже може таке зробити душа: помінятись з кимось тілом, без відома господаря? Нехай була б я не собою хоч трохи.
1.04.2012
Домашня бібліотека
Книжки, які я перечитувала десятки разів у дитинстві. Деякі з них досі в селі. Дитячих книжок у мене не було, то я читала історичні романи. Опільський, Мордовець, «Фараон» Пруса… А ще підлітковий роман про Марко Поло. Книжки позичали батьки, деякі з них так і пропали. Ага, ще «Неопалима купина» Сергія Плачинди, згодом заборонена. Зачитані до дірок Квітка-Основ’яненко і Нечуй-Левицький. Ювілейний «Кобзар» 1961 року, який мама привезла з Канева. Одне слово, здорове читання.
У нас були старі підручники з історії, деякі зникли, а решту я перевезла до Львова і вони ще знадобились моїй дочці в університеті, бо справді були хороші. Старезний німецько-російський словник 1947 року, хрестоматія для читання з історії Греції й Риму. Книжки тримали у книжковій шафі. Внизу були всілякі папери, серед яких я іноді знаходила щось давно нечитане. Або мені снилось, що знаходжу. Добра книжка завжди була м’яка, пошарпана, з витертими палітурками. Я й досі віддаю таким перевагу. Усе життя мене мучив книжковий голод, як іншим дошкуляє відсутність спілкування.
2.04.2012
Речі не на місці
Речі не на місцях, посеред кімнат наскладані дошки для нової підлоги. За зиму в кухонних рушниках миші встигли вивести мишенят і випустити їх у світ. Газети на полицях погризені, з горіхів акуратно виїдена серединка. Що вдієш, коли кіт-господар живе тепер в іншому місці й приходить тільки тоді, коли я приїжджаю. Тепер тут завжди холодно й незатишно. Колись я заберу до Львова свій портрет, що зараз висить на стіні. Мені на ньому вісім років. Я підстрижена коротко-коротко, щоб темніло моє надто руде волосся. І посміхаюся. Це була забракована фотографія, але тато з мамою вибрали саме її і вставили в раму.
3.04.2012
Віртуальна ненависть
Ненависть найогидніша тоді, коли її висловлюють, не дивлячись людині в обличчя і не показуючи власного. І ще коли ненависть маскується під дискусію. Не було б у мене Інтернету, я б і не знала про це. Я давно вже не задаю свого прізвища в пошук, бо з недавнього часу перед багатьма з нас постала проблема: як захиститись від анонімного бруду й хамства й виробити від нього імунітет. Це політики й шоумени мають імунітет: чим більше галасу, тим краще. Головне, щоб їх пам’ятали.
Та коли йдеться про мене, я думаю тепер, куди це все нас заведе. Ми живемо в будинку зі скляними стінами, і наше найінтимніше життя виставлене напоказ. Для того, щоб принизити нас якнайбільше. І загнані у глухий кут павуки всесвітньої мережі починають битися між собою. Апокаліпсис, мабуть, так і виглядає. Якийсь спонтанний неототалітаризм, спровокований найпростішими інстинктами. Але водночас утворюються вузькі спільноти, чиї інтереси не суперечать нікому, наприклад, спільноти любителів ірисів чи собак певної породи, чи гурманів. Їм дозволяють існувати, бо вони не здатні змінити світ.
5.04.2012
Цілу ніч падав дощ…
Цілу ніч падав дощ і нарешті пробудив землю. Я виглянула у вікно й побачила зелену траву. Тепер є на чому спочити втомленим очам. Таке саме повільне оновлення відбувається і в мені. Я не можу спілкуватися з тими самими людьми, наче мала з ними довгу-предовгу розмову і тепер потрібно зробити перерву. Не можу писати так, як раніше. Образно це можна пояснити наче паузу між весною і зимою. Та навіть тіло почало поводитись не так, як раніше. Надто довго я хворіла. Можливо, подібні речі відбуваються не тільки зі мною, а й з цілим Всесвітом. Єдине, що можна зробити, — це відпустити усі ті процеси, нехай діється те, що діється, хай навіть йде до гіршого.
Погано те, що сни більше не підказують мені, куди йти.
7.04.2012
Щоб вижити
Христа розіп’яли би у всі часи, коли б він не прийшов. Це — беззаперечна істина. Можна знову і знову описувати його пришестя, і все складатиметься саме так, як дві тисячі років тому. Уже декілька днів мене жахає ця думка, не знаю, чому. Може, під впливом роману Володимира Короткевича «Христос приземлився в Городні», який я зараз читаю. Радше, він став приводом замислитись над цим. Насправді я бачу, як мало залишилось людей, здатних любити щось окрім власного добробуту. Вони підуть на все, щоб тільки вижити, і будь-яка правда про те, що вони нікчемні боягузи, викликає в них ненависть.
Месію не народять знедолені бідністю чи багатством. Для того, щоб він прийшов, потрібно пройти випробування як багатством, так бідністю, як свободою, так неволею, і залишитись при цьому собою.
Сама я не вірю в казки про месію, який прийде хтозна-звідки. Тому мені близькі думки катарів, що в цьому світі неможливо спастися.
8.04.2012
Антиутопія
Місто, брудне й зруйноване, де живі торгують вбогими харчами, і все місто — це великий базар. Повсюди лежать мертві, на яких ніхто вже не звертає уваги. Єдиний шанс вирватися звідси, це мати квиток на потяг, який йде невідомо куди, головне, що подалі. У потязі — чисто й приємно. Провідниця вмовляє вдягнути уніформу, щось на зразок камізельки з сіро-синьої водонепроникної тканини. Сюди не можна потрапити, вкравши квиток. Навіть у місті квиток означає певну недоторканість.
Це не вперше мені сняться антиутопії. Вони завжди тоталітарні. Не знаю, чи бувають інші. Відколи Томас Мор усе це придумав, так воно і є. Правда, він назвав це по-іншому — Утопія. Але ніхто не захотів там жити. Як і в Місті Сонця Кампанелли. Станіславів побудований за планом Кампанелли графом Потоцьким. Він не схожий ні на антиутопію, ні на утопію, однак звідси хочеться втекти відразу по тому, як приїдеш.
9.04.2012
Зима в Боневиці
Я приїхала в село, півдня провела на обох цвинтарях, фарбуючи хрести на рідних могилах. Оскільки срібна фарба ніяк не закінчувалась, а нести додому з цвинтаря якісь речі не рекомендують, то я помалювала ще кілька іржавих хрестів по сусідстві, бо ці могили вже нема кому відвідувати. На якусь мить мені стало тоскно, що колись наші могили чекає те саме, але що ж, такий світ. Потім я пішла на Ласки. Під гарною дикою грушею на схилі поставили стіл і лавки, а на самій груші висіла гойдалка. Я на ній погойдалася, згадавши, як це робиться, щоб розігнатись і злетіти якнайвище. А тоді пішла на саму гору, вже зарослу соснами, хоч сосни, то не наше дерево. За фасадом лісу, де колись росли величезні гіркі черешні, була пустка — голий зруб.
Я повернулась до холодної хати, де, здається, оселилася юрма привидів, хоч померло там усього троє людей. А вночі мені приснилась зима в Боневичах очима заїжджого волинського шляхтича і Ян Щасний, що в гарячці розмовляв з двома ангелами — темним і світлим. І дивні слова-прохання: «Говори зі мною, як би говорив з Господом. Бо йому ж ти не казатимеш неправди». І ще інші слова. У мене теж почалась гарячка, я не могла позбутись фраз, образів, вони не давали мені заснути, прорвавши греблю страху перед горою, на яку я боялася зійти.
12.04.2012
Старість храму
Костел єзуїтів у Львові — ось я вчора й потрапила туди вперше в житті. Думала, що так ніколи й не потраплю. Усередині затхле повітря, вогко, але позолота на балюстраді, що йде довкола нефа, все ще сяє. Останнє місце у Львові, де зупинився час. А там прийдуть реставратори, відновлять облуплені фрески під куполом, почистять численні сповідальні від пилюки. Піднятися б дерев’яними сходами вгору — не можна. Біля вівтаря — біла постать Христа, знятого із хреста, лежить на столі, наче в морзі. Дерево, пофарбоване білим. Дві нові ікони — по обидва боки престолу, дві яскраві плями на темному тлі. Занехаяні пам’ятні й надгробні дошки на стінах. Тут ховали лише єзуїтів. Кілька сувоїв нових килимів, якими застелять невідчищену підлогу завтра. І так спокійно, час змирив з усім. Можна не пручатись, помаленьку старіти. Але не дадуть.
13.04.2012
Запах паски
Алхімія Великодня — паска. Солодкий ванільний запах досі чути в квартирі. Спекти паску — це наче подолати гірський перевал. Усі паски, якими завалено ринок, наче дерев’яні: ні смаку, ні запаху. У цьому я переконалася минулого року, коли в мене не вийшли мої паски, бо я вдалася до експерименту. Так було прикро.
Я не знаю сімейного рецепту, не записала, однак відчуваю за своїми плечима маму, бабусь, прабабусь, прапрабабусь. Колись моя дочка сама захоче спекти паску, хоч матиме, як і я, вибір: купити або спекти, пройти довгий шлях до цього дивовижного блаженного запаху, який дарує втіху від самоствердження.
14.04.2012
Світло
Життя в сутінках знесилює. Усе стає важче робити, на все йде більше часу. Поступово сутінки проникають в тебе і м’якими теплими руками накладають пута. Треба вирватись, поки не стало запізно. Усі мої втечі до Урожа — це спроба звільнитись, бо інші поїздки в інші місця не дають ефекту світла. Час повертається назад — це світло, відкриття внаслідок читання — світло, творчість, якою б похмурою вона не видавалась, перемога світла. У кожного те світло своє.
16.04.2012
Нове місто
Маленьке диво — з того місця, де був палац Гербурта, за великим зеленим полем, я побачила і впізнала шпилі костелу й ратуші Нового міста. Можна було піти туди навпростець, як у одному з фільмів-фентезі, коли втомлений від нестачі пригод герой знаходить нарешті щось таке, що обіцяє йому славу, багатство, навіть щастя. Над усім цим — холодне сіро-блакитне небо й дошкульний вітер.
Зрештою, виявилося, що то не місто, а село, яке було колись містом, і в ратуші з дерев’яним шпилем Народний дім і бібліотека, а двері зачинені. Казково доглянутий костел, один з найбільших в Галичині, на моріжку, оточений рештками земляних валів. Старі будинки довкола або покриті кіптявою часу, або замасковані до невпізнання євроремонтом. Віддалік ще один костел і руїни замку чи палацу. Славне було місто, де колись народився відомий викладач Гербест (Зелінський), єзуїт. Треба тут побувати нераз, щоб зрозуміти, що все воно пов’язане — гори, замки, палаци. З пагорбів видно Добромиль і Фельштин. Уночі можна запалити вогонь і передавати сигнали тривоги.
Предивний пречудовий світ, з якого я родом по духу. Маленька вузькоколійка, по якій бігає потяг з двома вагонами, зелені луки, чисте повітря і круглі шапки гір, де гніздяться орли, яких не можна вбивати, бо загине чийсь син. Іноді я почуваю себе останньою з роду.
19.04.2012
Недовіра
Врешті все закінчиться тоталітаризмом. Масова культура розкладає людство, високі технології дають змогу вистежити кожного, тому впоратися з цим безпринципним і боязким стадом тому, хто захоче мати владу, буде неважко. В Україні це дуже помітно.
Ще кілька років тому я писала про культуру самознищення, коли постмодернізм сприймали як одкровення, хоча варто питати себе в кожному випадку: що дає ця книга (картина, фільм) душі і серцю, і відкинути все, що не задовільняє наші духовні чи інтелектуальні потреби. Так можна залишитися особистістю і не дозволити нікому маніпулювати із загальнолюдськими вартостями. Але цього не трапилося, а відтак комерціалізація культури сіла нам на голову. Якась пані з Польщі назбирала з українських поетів грошей за їхні вірші і видала антологію перекладів. Ніби й добра справа, але хотілося б знати, яка дорога вимощена добрими намірами. Підозра — це лихо з розуму, який знає, що існує безліч способів його використати.
20.04.2012
Історія як детектив
З тією історією доводиться стати детективом. Там розбіжності в датах на двадцять років, там книга виявляється старішою майже на сто років і не того автора. Найгірше те, що немає навіть з ким проконсультуватися, бо фахівців уже немає поміж живих. Для роману це не так важливо, важливо для мене. Коли посилаються на книгу, не читаючи її, це вже нікуди не годиться. Мене ошукують на кожному кроці — кому тут вірити. Щоб встановити істину, треба багато років працювати в архівах та бібліотеках, а в мене інші завдання в цьому житті. Найсмішніше те, коли тобі дорікають в дилетантизмі, а ти цього й не заперечуєш, не сперечаєшся. Що ж, і це досвід. Мушу встановити, чи була у Добромилі друкарня в 30–40 роках XVI століття, бо тут залежить на репутації Гербурта. Здається, я єдина, кому на цьому залежить.
21.04.2012