Інфантилізм
За ніч зацвіла алича. Таке відчуття, що земля втомилась від зимування і веснування, від залежності від сонця. Ніщо не викликає такої тривоги в людині, як небесні знаки. Сонця стає дедалі менше. Воно не гріє так, як раніше. Це мені нагадує Добромильський літопис, писаний у XVIII ст., де переважна більшість записів про повені, засухи, неврожаї, знамення у небі, двоголових телят і моровицю, і жодної тобі політики. Маленький такий літопис, як маленьке життя маленької людини, констатація безсилля перед стихією. А от у Лукрецієвій поемі «Про природу речей» в книзі, присвяченій моровиці й природнім катаклізмам, увага зосереджується на поведінці людини за таких обставин. Люди миттю дичавіють і керуються винятково інстинктами, оскільки роблять ставку на Бога, а не на власні моральні якості й здоровий глузд. Вони убивають Бога в собі, якщо не отримують захисту. І при цьому навіть не здогадуються, що Бог завжди всередині, а не зовні.
Найбільше мене обурює в людях несамостійність вчинків. Але ще більше — несамостійність думки. Все це наслідок того, що не існує системи координат для людини у Всесвіті й повна дезорієнтація в інфантильному суспільстві, яким може керувати хто завгодно.
22.04.2012
Захід сонця
Один з найдивовижніших заходів сонця в Урожі, які я бачила. Контраст між чорним, темно-сірим і жовтим та золотим. І над лісом — там, де сідає сонце, — світла смуга, а над нею чорна. Чомусь я відразу подумала: світла смуга — то завтрашній день, а чорна — минуле. Наступний день і справді виявився безхмарним і світлим. Але не це головне — раптом я знову стала сильною і повірила, що в мене досі є майбутнє.
27.04.2012
* * *
Життя в нашій країні — як над прірвою. Кожної миті ми можемо розпрощатись з мирним побутом, втратити все, що маємо. Нас загнали в глухий кут, найглухіший, той, що називають беззаконням і безправністю. Тому так важливо зараз повернутись обличчям до минулого і дізнатись, як воно жилося в прірві. Іноді мені здається, що я могла б жити де завгодно, тільки не в Україні. Не тому, що мені так погано, а тому, що соромно від безсилля.
29.04.2012
Трави
Магія трави, сон про зелений пагорб, який раптово оточив туман, кульбабовий мед, який я варитиму сьогодні, квітучі вишні. Я пригадую, як хворіла в дитинстві і вийшла з хати, коли там нікого не було. І раптом побачила розквітлі вишні. Навіть тінь від них була біла.
Тут те саме. Багато-багато вишень і черешень. І така зелена трава, аж сліпить очі. Трава ближча до землі, вона сильніша.
У мене наче все вивернуте назовні, всередині нема нічого, порожнеча. Це через те, що діється довкола — надто все привабливе, надто звертає на себе увагу, не дає зосередитись.
Я посадила на балконі коріандр і базилік замість квітів. Їхній запах і смак нагадуватиме мені про ті краї, де я побувала.
30.04.2012
Модель Сущого і Не-Сущого
Чорна діра як вихід в іншу реальність. Можливо, ці реальності нагадують цеглини якоїсь будови, форму якої ми не можемо уявити. Можливо, вони розташовані подібно до щільника. Безперечно, існує якась модель. Але головне, що це все рухається за допомогою змін різних гравітаційних полів, адже існують різні маси.
У кожній реальності є свої супутники, реальності менші, створені побічно, мимоволі, які ми демонізуємо, приписуючи їм більшу силу, хоч цього не може бути. У ній теж існують свої чорні діри (ми так часто вживаємо цей вираз, щоб пояснити руйнування нашої реальності). Усе це фізика вищого порядку, а не містика.
Я не збожеволіла, а просто подивилась фантастичний фільм 70-х років, дуже наївний. І от виникли такі думки щодо моделі Сущого і Не-Сущого.
1.05.2012
Самогубство книги
У дитинстві мене вразив розділ з «Собору Паризької Богоматері», де йшлося про архітектуру. «Книга вбила будівлю». Однак, Гюґо мав на увазі лише те, що храми після Гутенберґа перестали бути книгою для неграмотних. Правда, неграмотних вистачало в усі часи, і каплиця Боїмів у XVII ст. виконувала функції такої книги, але ілюстрації до Святого Письма вже супроводжувались подекуди текстами. Уся сакральна архітектура — це зашифроване послання до Бога, і такою вона буде вічно.
А єдине, що здатне вбити книгу, — це реклама, яка відволікає увагу від неї, й від самого життя. Це наче пройтись бульдозером через звивини мозку. Рекламою прихованою чи явною стали й книги маскульту, і самі їхні автори. Це якийсь нонсенс — виділятись зі стада, щоб стати на його чолі й повести на бійню або в провалля.
3.05.2012
Руки
Писати великі тексти на комп’ютері — пробувала і бачу, що це мені тільки шкодить. Звичайна ручка встигає за думкою, клавіатура її гальмує. Текст втрачає цілісність, виглядає штучним. Рука відчуває найтонші вібрації. Так само я мала проблеми з друкарською машинкою.
Побачила набір для вишивання бісером — раптом захотілось це зробити. У намистинах є щось магічне, як у коштовному камінні. Вони не можуть проявити себе без світла.
Якщо відібрати лише одну світлину з подорожі до Комарно, то я б вибрала ту зі зруйнованим надгробком: масивне тіло з каменю, що стоїть просто в траві, а зверху прикладена витончена голівка ангела з іншого надгробку. Якимось чином вони дуже підходять одне одному.
Спробувати зняти коротенький фільм нерухомою камерою. Тоді й звуки будуть чистіші. Тільки в мертвих руки не тремтять.
6.05.2012
Інша реальність
Філіпінська леґенда про прекрасних істот, схожих на ельфів, які живуть у неймовірно гарних містах. Вони приходять до земних жінок і чоловіків, а потім до дев’яти років забирають своє потомство, якщо дитина дає згоду. Іноді вони з’являються у вигляді диких свиней чи кажанів. Ніщо не буває досконалим — у них немає почуттів. Але чи всі наші почуття — ознака досконалості, у цьому я маю великий сумнів. У дітей деякі почуття зовсім нерозвинені, деякі з них шляхетні, а інші навпаки. Гадаю, почуття можна розділити на ті, що з’являються внаслідок зовнішніх подразників, і ті, що виникають внаслідок думок.
Я пам’ятаю себе дитиною — я не вагаючись пішла б із тими істотами у їхній прекрасний світ. І те саме зробила б зараз. Ніколи не могла жити в нашому світі. Можливо, таке буває, коли перестають боятися смерті, і в цьому суть леґенди. Але ж і Христос закликав, по суті, до цього, тому я не можу вважати цю думку ганебною.
7.05.2012
Досвід
Триматись подалі від будь-якого публічного літературного життя — гарантія літературного довголіття й душевного спокою. Критики нехай пишуть для критиків і читачів, для кого завгодно, але не для письменників. Вони тільки збивають з пуття. Письменники можуть оцінювати один одного, давати поради, філософи чи психологи трактувати їхні твори у своїх дослідженнях. А критики — від лукавого. За все життя я написала три рецензії, і мені неприємно про це згадувати. Це якесь неприродне заняття, глибоко мені чуже.
Для когось це єресь, але мені байдуже. Я заплатила за неї дорогу ціну, як то може видаватися збоку, але насправді й ціна для мене порожнє місце. Гадаю, більшість людей, які не належать до тієї каруселі, що зветься літературним процесом, мене зрозуміють. Як я розумію, чому Сковорода жив так як жив, Кафка просив спалити свої рукописи, а Селінджер відгородився від цілого світу.
9.05.2012
Судова Вишня
Дві гори — одна католицька, інша православна. На православній — світла мурована церква, збудована замість згорілої дерев’яної і український цвинтар. На католицькій — монастир францисканців і польський цвинтар. Місто чітко поділене на дві частини. У монастирі — психоневрологічний інтернат. Наче й не страшно, але я знаю, що там є корпус, де люди не встають з ліжка. Найубогіший притулок з усіх можливих, звідки єдина дорога на цвинтар, що розташований скраю польського. Безіменні хрести або якісь зливки цементу замість надгробків. Зате на кожному — букет штучних квітів. Сам польський цвинтар наче з оповідань Лавкрафта: хрести позбивані, обличчя скульптур розтрощені, плющ повністю огорнув надгробки. І несамовито кричать ворони над своїми гніздами.
Але травень усе це прикрасив нарцисами і пружною зеленою травою. А далі поле — три підопічні інтернату з мотиками йдуть розбивати скибу на городі.
11.05.2012
Віддалення
У ніщо — все. Суспільство диктує умови, які потрібні, щоб досягти успіху. Але ні умови, ні успіх не є тим, заради чого варто губити власну душу. Просто ми ставимо дешеву ціну там, де вона не передбачена апріорі: ані висока, ані низька. Усе це безмежно далеке від творчості й від потреби в любові. Щоб це зрозуміти — слід віддалитися. Іноді ми відходимо, тоді повертаємося кілька разів у житті, не перейшовши межі, за якою неможливе повернення. І це добре, що не відразу, це по-людськи. Катари знали, що у земному житті спасти душу абсолютно — неможливо. І навіть не варто. Але поступово віддаляючись, ми відчуваємо полегкість.
Мені в житті траплялося багато людей, які повірили у власне очищення і охололи серцем. Їхні вчинки суперечили їхнім словам. Особливо небезпечно це в літературі. Ментальний егоїзм спустошує, школа життя зачиняється. Ми повинні просто йти, весь час йти туди, де наша душа почуватиметься комфортно, водночас розвиваючи її, а не вкривати позолотою.
13.05.2012
* * *
Скульптури не виходять зі своїх ніш і повільно припадають пилом. Однак кожен митець прагне стати каменем, бронзою чи хоча б гіпсом. Чи потрібні ми у майбутньому, якщо навіть випереджаємо свій час? Некомфортність теперішнього існування може означати також те, що ми краще відповідаємо минулому. Хоча про нього знаємо лише з книжок і документів. Очевидно, тут ми маємо справу з непристосованістю взагалі, творчим аутизмом. Амбіції, збудовані на ілюзії, роблять нас ворогами чи недоброзичливцями. Ми дозволили втручатись у це людям, які не мають жодного стосунку до творчості — журналістам, критикам, просто закомплексованим людям, хамам, неукам. Час від часу я зазираю на якийсь літературний сайт, аби виміряти дистанцію, і кожного разу це нагадує мазохізм. Але водночас я препарую довколалітературне середовище, окуповане марґіналами.
Як можна весь час жити в цьому — загадка. Усе, що я хочу собі дозволити, це тверезий погляд на речі.
14.05.2012
Печера Платона і паралельні світи
Проблема не в тому, що можна створити собі паралельний світ і жити у ньому. Так живуть дуже багаті люди і дуже бідні, божевільні, наркомани, алкоголіки, їхні паралельні світи існують повністю ізольовано від інших. Основний світ, який у давнину вважали Серединним, неприйнятний для більшості з нас. Це світ суспільних та інших угод, світ покарань і гніту над особистістю, світ приниження. Він тримає нас не мудрими законами, а тим, що обіцяє захищати від хаосу. Ми платимо йому за захист непомірну ціну, хоча захист здебільшого нікчемний. Так було завжди.
Проблема у тому, що ці паралельні світи створюються задля втечі і є актом безсилля, а не перемоги. І що усі спроби створити досконалий Серединний світ приречені на невдачу. Ніхто не знає, яким він має бути, бо творці теорій самі недосконалі. Можливо, той справді досконалий світ перевершує нашу уяву і ми б відкинули його, якби хтось показав, як він виглядає. Платонова печера досі існує.
16.05.2012
* * *
Вечір п’ятниці, Львів. Ще видно, але вже присмерк і будівлі іншого кольору. Ще не увімкнули підсвітку на Оперному, Бернардинів і Домініканів. Людей більше, ніж удень, сама молодь. Галас, співи. Оскільки в Національному музеї зробили перерву до піводинадцятої, не вдалось потрапити на виставку. А робити більше нічого, в повітрі надмірне збудження, аж агресивність, і таке відчуття, що за тобою стежать як за потенційною жертвою. Я знаю, що пізніше і не в п’ятницю в центрі стає просторо. Можна йти і думати про щось своє.
І цілу ніч снилися неприємні сни, в яких не було того, що мало би бути, про що думала увесь день. Якби я писала це на папері, то зіжмакала б його, і залишилися б слова, які не написала, але які крутились у голові весь день: «Дім мови, дім смутку».
19.05.2012
Золота гора
У мене в «Королівстві» була загадка-лічилка: «Золота горо, де ти була вчора?» Або я не знаю, як це назвати. А вчора я була на справжній Золотій горі в Щирці із залишками княжого замку, з церквою XV століття, на стінах якої кілька століть поновлювали (підмальовували) сліди крові загиблих в часи татарської навали. Гора — розкішна і дуже велика. По ній можна ходити увесь день, лежати у м’яких зелених улоговинах, блукати по величезному єврейському цвинтарі ще з XIV століття, схованому в лісі, чути потяги, що пропливають зеленими і брунатними зміями біля підніжжя гори, не думати про те, що світ такий самий жорстокий, як і тисячі років тому.
Втім, можливо, я ще намалюю двері, щоб вийти і побачити, що за ними.
21.05.2012
Бузиновий мед
Ще тільки подекуди розквітають суцвіття бузини, а я вже зібралася варити бузиновий мед. Пахне всюди акацією, вздовж лісу ціла смуга дерев, що заглушують запахи міста. А в селі бузина біля річки, на кутах огорож, завжди рясна, живуча, яка з білої раптом стає чорною і стікає соком. В дитинстві один хлопчик, мамин учень, просто на очах зробив з бузини сопілку, виштовхавши іржавим цвяхом серцевину.
Ми їли пряні ягоди черемхи і боялись їсти солодкі ягоди бузини. Але коли я стала дорослою, то зрозуміла, що втратила зв’язок з цією гарною рослиною, яку оцінили по-справжньому лише птахи. Можливо, всі мої невдачі й поразки через те, що я не зізналась у тому, що бузина — сестра мені, і що ніколи мені не стати в очах людей вишнею, яблунею чи апельсиновим деревом.
23.05.2012
Больовий поріг мови
У ставленні до рідної мови — низький больовий поріг. І не лише у мене. Ніщо не завдає стільки болю, як нехтування нею чи загроза її існуванню. Може, у нас це вже закладено в генах. Ніяк не забуду те нещасне дитя, яке віддали до російської школи, щоб забезпечити йому світле столичне майбутнє. Воно ходило за мною і як зачароване слухало мову, яку відібрали у нього рідні батьки. Тепер це вже дорослий чоловік, неважко здогадатись, що в нього нема ні освіти, ні світлого майбутнього. І таких покалічених дітей сотні тисяч. Зі зґвалтованим інтелектом і відсутністю морального імунітету. Рідна мова дає, попри можливість розвитку, ще й імунітет. У мене теж могли би бути такі батьки і з мене нічого б не вийшло путнього.
29.05.2012
Те, що важливо
Перше. Часом ми надто жорстокі до тих, хто не виконує свої обов’язки як слід. Це означає, що ми граємо за тими ж правилами, що й усі інші, а не захищаємо певні моральні та духовні вартості, як нам здається. Я маю на увазі Яна Щасного Гербурта, магната, що порушив правила гри.
Друге. Я прочитала рецензію на автобіографічний роман Степана Процюка, і мені раптом стало легко: таки не годиться влаштовувати бенкет під час чуми, роздавати підсолоджені піґулки, як це робить вся сучасна світова література і, особливо, дитяча. Так можна втратити імунітет. Землетрус і радіоактивна катастрофа в Японії показали, що людство не вміє виживати і захищати себе. Воно приспане солодкими піґулками. Сам роман я теж читала, але ще не встигла виокремити в ньому те, що мені потрібне. Або просто не прийшов час.