Це й геть вивело воєводу з себе.
— Що?.. Що ти... тямиш?.. Що? Що? У військовій справі. Займайся своїми платтями, а я... вирушаю, й негайно, до Кракова, де мене чекає... чекає робота в сеймі. Доповідь його величності...
Пан воєвода ще тільки збирався до Кракова, як з Кракова негадано примчав гонець: його величність запрошує пана воєводу негайно прибути до нього із звітом про похід царевича Дмитрія до границь Московії і що там, врешті-решт, сталося, на Севщині?
— Слава Богу, я вчасно повернувся з походу, — полегшено перевів подих пан воєвода. — Ах, як здорово, що я своєчасно повернувся з походу! Бо дехто подумав, що я... що я... А я повернувся для доповіді його величності.
І все ж пан воєвода подався до Кракова з відчуттям власної провини. Гірше того, з відчуттям побитого пса, який, опустивши голову і затиснувши між ногами хвоста, плентається не знаючи куди, але кожну мить очікуючи нових стусанів...
Пся крев! І це він — особа в королівстві відома. Майже... Ні, не майже, а точно: історично відома особа!
Два дні його мосць протримав пана сандомирського воєводу в своїй приймальні, і це були найтяжчі дні у житті пана воєводи.
При авдієнції, що врешті-решт сталася на третій день, коли пан воєвода не знав, що й діяти, і подумки розпрощався зі своєю посадою королівського старости, був присутній (на сейм приїхав) литовський канцлер Лев Сапега, давній неприхильник Мнішека.
Король мовчки (але красномовно) глянув на свого канцлера (це буде недоброю ознакою), і канцлер почав першим.
І почав явно недоброзичливо по відношенню до воєводи (не останньої, між іншим, особи в королівстві):
— Я застерігав пана воєводу, радив йому не втручатися у справу із воскреслим синком Івана Грозного. (Що було, то було, тут воєводі нічим було крити.) Більше того, як канцлер, я вимагав, аби пан воєвода, будучи офіційною особою королівства... Офіційною, а не приватною, — наголосив канцлер, — негайно повернувся з того... е-е... сумнівного походу. Що явно схожий на авантюру і може — за негативного повороту подій, — дещо... е-е... підмочити репутацію королівства. Вимагав негайно повернутися...
— Але ж я й повернувся! — вигукнув Мнішек, в ту мить вперше зрадівши, що він таки повернувся, і повернувся своєчасно. — Я провів Дмитрія лише до границь Московії й одразу ж повернувся.
— Гм... — гмикнув король, — це дещо міняє ситуацію. Похвально, що пан воєвода не пішов далі з претендентом на російських престол, бо це було б уже явне втручання у справи сусідньої держави. А як ситуація покращиться, тоді... Тоді королівство, відповідно, й своє ставлення до царевича змінить. А поки що треба утримуватися від офіційної участі Речі Посполитої у цій справі. Але це — поки що.
На той час ситуація ускладнилась тим, що сейм не прийняв запропонованих королем пропозицій відносно московських справ, а король у свою чергу не погодився на пункт постанови сейму про «московського государика».
«Усіма силами і з усією ретельністю... вживати засобів, щоб пригасити хвилювання, що з’явилося у зв’язку із появою московського государика, і щоб ні королівство, ні Велике князівство Литовське не отримали якої-небудь шкоди від московського государика, а з тими, які б осмілилися порушити як би то не було і в який би то не було спосіб наші домовленості з іншими державами, вчиняти так, як вчиняють із зрадниками!»
Виходить, пан воєвода ледь чи не став... зрадником. Адже він від імені королівства найактивніше займався справами... «московського государика». Ба, ба навіть зібрав йому військо! Ба, ба навіть повів те військо до границь Московії... Але як добре, що своєчасно отямився і дійшов лише до границь Московії, повернувшися назад...
На його щастя, король не погодився з такою ухвалою сейму, і це вже було рятунком від звинувачення Юрія Мнішека, королівського старости, у непокорі закону Речі Посполитої, хоча й не виправдовувало його повністю.
Довгообразе лице короля, пещене й холодно-неприступне, було цього разу наче б привітним — слава богам! — коли він дивився на воєводу.
Посмикуючи за звичкою кінчик вуса, король вельми прихильно говорив з паном воєводою і своїм старостою.
Щоправда, й застеріг його, вельми ласкаво і незлостиво:
— Пан воєвода має дещо... мм... притлумити свій запал у справі допомоги царевичу Дмитрію у заволодінні московським престолом. Або робити це так — на першому етапі, — щоб збоку складалося враження, ніби це не офіційна позиція королівства, а особиста справа пана Мнішека та інших шляхтичів. Як і військо царевича Дмитрія має бути найнятим — не за злоті із державної скарбниці, а на особисті пожертвування шляхти. Але тільки-но справи царевича підуть на краще, він буде перемагати Годуна і, більше того, розпочне успішний наступ на Москву, пан воєвода тоді зможе діяти відкрито.
Навіть... навіть офіційно — від імені королівства. Це робиться для того, аби коли Дмитрій у Москві буде ділити пиріг, ми не виявилися зайвими. А поки що... Поки що наша позиція — вичікувальна. Подивимось, хто кого подолає: Годун Дмитрія чи Дмитрій Годуна!
Ясно, що після цього просити у його величності військову силу на поміч Дмитрію Юрій Мнішек вже не зважився. Радий, що його хоч не заарештували у Кракові, пан воєвода повернувся до Самбора дещо збадьорілим.
Хоча й мовив Марині (дочка все так само німо дивилася на батька дитинно-невинними очима, дещо, правда, зажуреними):
— Про царевича — забудь! Але — поки що. Так треба. А ось тільки Дмитрій візьме ситуацію під свій контроль, тоді все переміниться, і ми, Мнішеки, знову будемо на коні. І не виключено, що Москва буде наша! А ситуація має ось-ось змінитися. Як на мене — на краще. Дуже багато в Московії невдоволених Годуном — це на руку Дмитрію.
Ситуація й справді — на подив королівства й особливо Лева Сапеги — швидко і круто змінилася — на користь Дмитрія.
Невдовзі він, ще вчора побитий, знову опинився на коні, і справи його різко пішли вгору. Воєвода Мнішек навіть уже почав жалкувати, що так зопалу його залишив у Путивлі. Вісті, які доходили до королівства, свідчили: Дмитрій, швидко переживши поразку та зализавши рани й перегрупувавши сили, розпочав успішний наступ на Москву.
Виходило, що воєвода — що б там не погрожував йому канцлер, — таки поквапився, коли залишав Дмитрія під Путивлем. Тож тепер доводилося робити добру міну при поганій грі. Це був його ляпсус, промах, груба помилка. І цього ляпсусу припустився він, обережний і хитрий, який все звик наперед прораховувати — на кілька ходів. І раптом... У дитинстві, як він падав, йому змащували забиті місця лярдом — топленим свинячим салом, смальцем. І ось тепер у нього було таке відчуття, що йому треба з ніг до голови обмазуватися лярдом, — упав він добряче і добряче забився...
Непокоїло й інше: а раптом царевич Дмитрій, образившись на воєводу, відмовиться від Марини як од нареченої? І вони, Мнішеки, програють за крок до вимріяного царського трону.
Доводилося розігрувати все ту ж добру міну при поганій грі і вдавати, що нічого не змінилося, все йде, як і передбачалося, і пан воєвода на білому коні, а його дочка — ось-ось стане царицею.
Про всяк випадок, — а раптом Дмитрій візьме Москву, — Мнішекам треба було підстрахуватися, аби не опинитися на узбіччі історії, — воєвода послав до царевича гінця зі своїм листом, у якому вітав з успішним наступом на Москву і запевняв його, що він зайнятий у Речі Посполитій найважливішою справою — збирає «добре військо» на поміч царевичу і що невдовзі він з’явиться з ним у Московії; що Марина вірно його чекає, коханого свого, не минає жодного дня, аби вона про нього не думала і не молила Бога послати йому побіду...
Ще і ще вітав царевича з успіхом (тепер усе залежало од того, чи пробачить царевич йому втечу з-під Путивля), що його він заслужено здобув після тимчасової поразки, висловлював тверду впевненість: Москва і Московія перейдуть на його бік і царевич Дмитрій як переможець — інакше й бути не може, — увійде до столиці царства. Як істинний син Івана Грозного, законний претендент на царський престол...
«Рубікон перейдено, — наголошував воєвода у своєму листі, — про відступ не може бути й мови! Попереду тільки перемога. На чолі рушення царевич має йти тільки вперед! Від однієї побіди до іншої! Ще вражаючішої. За Рубіконом попереду царевича чекає царство, і він змінить свій статус і стане повноправним царем-владикою! А вірна Марина чекатиме свого коханого у Самборі і молитиме Бога, аби він посилав Дмитрію самі лише перемоги!»
«Господи, — молився воєвода ночами, як не спалося, — тільки б Дмитрій не програв, тільки б не охолов до Марини, тільки б обвінчався з нею в Москві, а вже тоді ми, Мнішеки, візьмемо своє. Ой візьмемо!.. Історія ще нас запам’ятає!..»
Історія й справді Мнішеків запам’ятає. Як, у якому статусі — то вже інша річ. Але Мнішеки таки й справді увійдуть в історію Російської держави на віки вічні.
Росія захвилювалася, забурлила, заклекотіла.
Як на околицях царства, так і в центрі почали збиратися повстанські загони — династія Годунових доживала останні місяці. Цe Дмитрій, — а він не був позбавлений як політичного, так і ситуативного чуття, — відчув одразу ж і швидко переконався — та й вивідники його працювали у всіх напрямах, доносячи, що твориться на Русі Московській: ситуація складається як ніколи йому на руку. Доля посилала надійний шанс — тільки б його не упустити, не забаритися з походом, а з’явитися йому, законному претенденту на московський трон, своєчасно — не раніше й не пізніше. З Росії надходили обнадійливі вісті, що козаки, збіглі холопи, кріпаки свої надії на звільнення з кріпацтва, що його так затято утверджував ненависний Годунов, уже пов’язують з ім’ям царевича Дмитрія, якому треба було лише очолити народний виступ.
І він його очолив.
У свою чергу Годунов мав значні військові сили, що їх очолювали досвідчені в ратному ділі воєводи, але діяли вони, як мерзле горить — «вяло и нерешительно». «Подальшими успіхами своїх походів Дмитрій I був зобов’язаний головним чином донським козакам і російським ратним людям, які ненавиділи супротивника Лжедмитрія Бориса Годунова, а тому охоче билися проти нього за самозванця» (Д. І. Яворницький).
Зазнаючи краху , Годунов у всьому винив своїх бояр (про це він їм заявляв відкрито, звинувачуючи їх у всіх провалах): це вони роздули історію з самозванцем, щоб скинути його, Бориса, з престолу — частка правди в цьому звичайно ж була, і разом з тим підозрілий і недовірливий Борис довірив боярству свою армію! Бояри почали потихеньку перебігати на бік претендента на престол, якому повсталі посадські люди та козаки почали здавати фортецю за фортецею, а багатьох воєвод приводили в його табір зв’язаними... Дмитрій хоч і втратив частину найманців, але швидко поповнював ряди свого війська за рахунок козаків, стрільців, посадських людей, селян, котрі звідусіль до нього стікалися, озброював їх, вибирав їм командирів, гуртував з них сотні, і його військо зростало чи не щодень. І — на ходу. Військо Годунова ріділо, відходило із занепалим духом і взагалі було не дуже боєздатним. (Більше як півроку воно не могло взяти Кроми, у яких засів отаман Корела з донцями, і таких прикладів було чимало.) Дворяни самовільно кидали цареве військо і роз’їжджалися по своїх маєтках. Борис Годунов уже злякався. Відчуваючи свій швидкий кінець, метався, як у западні. До всього ж він дуже у ті місяці хворів, і хвороба прогресувала. Від безсилля цар засилав у табір супротивника таємних убивць з наказом будь-що порішити самозванця і привезти йому голову, але ті, прибувши в табір царевича, переходили на його бік... Цар Борис вже почав вагатися: а раптом самозванець ніякий не самозванець, а справжній син Івана Грозного? Велів привезти до Москви його матір, жону Івана Грозного Марфу Нагу, і випитував у неї: чи насправді її син Дмитрій живий, а чи його таки немає в цьому світі.
— Кажи чесно, стара відьмо! — сікався до цариці. — Інакше тобі... Я за себе не ручаюся, а заплічних справ майстри у мене в наявності.
Але Марфа Нага відповідала чомусь невиразно, плуталась, щось белькотіла, і важко було збагнути: Дмитрій живий і він істинний її син, чи то все ж таки від його імені діє пройда-самозванець?
На царицю махнули рукою.
В розпачі — а раптом самозванець і справді син Грозного, який дивом врятувався тоді в Угличі? — Годунов прискіпливо допитав князя Василія Шуйського, який тоді, у році 1591-му, їздив до Углича як голова урядової комісії, вивчав справу про вбивство — якщо вбивство! — царевича Дмитрія.
Ось як ті події описані у трагедії «Борис Годунов» О. Пушкіна:
ЦАРСКИЕ ПАЛАТЫ
ЦАРЬ.
ШУЙСКИЙ.
ЦАРЬ.
ШУЙСКИЙ.
ЦАРЬ.
ШУЙСКИЙ.
ЦАРЬ.
Шапка Мономаха і справді виявилася важкою...
16 квітня 1605 року цар Борис раптово помер у Кремлі — казали, буцімто з відчаю прийняв трутизну, але швидше всього його докінчив апоплексичний напад, крововилив у мозок. Рідко хто тоді на Русі не обрадувався кончині ненависного Годунова. «Це Господь його прибрав!» — казали і щиро вірили тому. І всі були певні, що царевича Дмитрія веде на царство сам Господь.
Усе складалося на руку царевичу, щастило йому як ніколи. Але все ж до Москви він ще не квапився (плід має повністю дозріти і сам впасти до ніг). Виявляючи незайву обережність, просувався повільно, хоч його й кликали звідусіль: швидше! Йди швидше до нас, царю наш! Дмитрій висилав поперед себе гінців з листами, в тім числі й до столиці слав «прелестные письма», і коли пронеслися чутки, що істинний цар уже близько, Москва захвилювалася. (Писатимуть пізніше: «Загудела, как пчелиный улей».) Хто спішно озброювався, хто вже готувався врочисто зустрічати сина царя Івана.