А невдовзі в Красне село (багате торгове місце в околицях столиці) прибули посланці Дмитрія Івановича Гаврило Пушкін і Наум Плещев — теж з «прелестными письмами». І всіх підняли на ноги. І московити зустрічали посланців новоявленого царя як героїв-визволителів. Озброївшись, красносільці кинулись тлумом до столиці, дорогою до них приєднувалися охочі «погулять с дубинушкой». Натовпи швидко розігнали стражу, захопили Китай-город і вихлюпнули на Красну площу. У відчаї — але це вже не могло зарадити, — Годунови вислали проти них стрільців з наказом розігнати чернь, але стрільці масово переходили на бік повсталих. З Лобного місця Гаврило Пушкін зачитав «прелестное письмо» царевича Дмитрія, у якому він обіцяв свої милості всім — від бояр до чорних людей.
І хоч Годунови зачинилися в Кремлі, повсталі зім’яли варту і позахоплювали фортечні ворота. Бояри, які виходили до народу, вже агітували не за Годунових, а за царевича Дмитрія. Богдан Бельський, колишній опікун малолітнього сина Івана Грозного, привселюдно дер горло і клявся, що він сам особисто спас сина Грозного в Угличі тоді, у 1591 році, і царевич Дмитрій є законним претендентом на престол. Якщо хто в натовпі повсталих ще й вагався, то заява Бельського позбавила їх останніх вагань. Народ, вигукуючи «Дмитрій, Дмитрій!!!», увірвався в Кремль і заходився громити двори Годунових — їхні тереми й палати, а заодно і двори тих бояр, які ще вагалися переходити на бік Дмитрія. Як і тих торгівців, які нажилися на недавньому голоді.
Богдан Бельський пішов далі. Забравшись до царських палат, заявив, що він буде правити ім’ям Дмитрія-царевича, покіль той не прибуде до Москви. Збирався хоч кілька день побути виконуючим обов’язки царя, щоб потім при нагоді й без неї хвастати: «Еге ж, був якось і я руським царем!», але його відтіснили інші бояри, більш спритніші. (Біля трону — та ще поверженого владики — завжди тісно.) Дмитрій тим часом велів через своїх посланців схопити патріарха Іова — за його відданість Годунову, а головне — тому, що той дещо знав з життя Дмитрія, коли він був у нього келійником, — нащо царевичу зайві свідки його минулого, не зовсім престижного життя. Коли патріарха «низложили», інший прихильник царевича Дмитрія князь Василій Голіцин із стрільцями з’явився на подвір’ї Годунових, велів схопити і задушити царевича Федора Борисовича (сина Годунова) та його матір — що й було зроблено. Сина з матір’ю душили привселюдно, власне, живцем терзали нещасних на потіху народу. (Царевич, коли затягли йому удавку навколо шиї, висолопив язика — чим дуже потішав чернь, і вона свистом та улюлюканням відправила на той світ синка Годунова. А з матері його, жони Годунова, позривали одяг і тягали майже голу немолоду жінку по двору, і всі бажаючі реготали й потішалися, доки нещасна й не сконала — і від наруги, і від сорому, що вона, в літах, гола перед людом. Учорашня цариця, якій ще вчора ця ж сама чернь низько-низько кланялася чи не до землі як «матушке-государыне». О люди, люди!..)
Народна стихія ніяк не могла вгамуватися — чернь крушила боярські «подворья» (тих, які чомусь не квапилися заявляти про свій перехід на бік Дмитрія), прикінчувала всіх, хто потрапляв їй під руку, — і правих, і винуватих. Зрештою, аби ще більше потішитись, винесли з Архангельського собору труп царя Годунова, і чернь довго над ним посеред двору глумилася, доки й не понівечила тіло, як наче стерво яке. Потім на селянському возі, накритому хмизом, відвезли на якесь кладовище десь на околиці Москви і там зарили його як собаку бродячого. (Згодом до трупа Годунова підзахоронять трупи — теж розтерзані — його жони та сина, задушених з наказу князя Голіцина, і довго танцюватимуть над їхньою могилою — і таке на Русі бувало, прости Господи!)
20 липня царевич Дмитрій врочисто в’їхав до Москви. Попереду царя, який в’їжджав у захоплену ним столицю на білому коні, несли його штандарт — червоне знамено з чорним орлом, що зазвичай хижо розчепірив свої крицеві пазурі...
Москва вирувала й клекотіла, як у повінь бурхливу, і, здавалося, що щасливіших людей за московитів уже немає у світі білому і бути не може. Охоплені якимось збудженим сум’яттям, люди давили один одного і по трупах поривалися вперед — куди? До чого?
Обабіч вулиць, якими проїжджав на білому коні переможець, бігли горласті, підстрибували, розмахували руками й кричали:
— Слава, слава царевичу Дмитрію!!!
В ту мить сам царевич не міг повірити, що йому так легко і просто пощастило взяти столицю загалом сильного, щоб не сказати могутнього, Московського царства.
15 серпня 1604 року царевич Дмитрій — йому тоді виповнилося десь плюс-мінус двадцять років, юнак юнаком, здавалося б, ще зелений і недосвідчений, тим більше в ратних справах, колишній чернець, Божа людина (щоправда, сповнений молодецтва й завзяття), — так ось 15 серпня 1604 року на чолі нашвидкуруч зібраного війська, яке й військом неможливо було назвати (якщо не рахувати козаків), галаслива галайстра, виступивши із Самбора в похід неблизький, в жовтні досягнув меж Московського царства і хоч в січні 1605 року зазнав сильної поразки — першої і єдиної за увесь похід, — але вже 20 червня того ж року (хоч і не поспішав, не квапився, йшов повільно, але вірно) молодик урочисто увійшов до Москви. Як згодом писатимуть, «приветствуемый радостными восклицаниями народа».
І це він, вчорашній збіглий монах, якийсь там — якщо вірити чуткам — Гришка Отреп’єв. Бог зна хто і що, без будь-якого досвіду не лише в ратному ділі, а й у командуванні людьми, власне, їхнім тлумом. Тільки й того, що знав Святе Письмо і вмів гарно писати. Справді, феномен. В історії таких прикладів не густо. Коли б його доля і далі складалася так блискуче, як сам похід, Росія мала б ще одного видатного військового і державного діяча, неперевершеного монарха, може, й рівня Петра Першого. (Чи Петро був би йому рівнею!) Але не будемо поспішати, всьому свій час — перемогам і поразкам. У тім числі й поразці Дмитрія Івановича, вже як він став царем. (Для нього виявилося легшим взяти владу, аніж потім її утримати.)
Отож, Дмитрій Іванович, на все про все потративши трохи менше року — 11 неповних місяців, власне, десять, — здобувши ряд перемог зі своїм нечисленним, зібраним там і там військом, що складалося в основному з відчайдух, авантюристів, любителів легкої наживи і таких же пригод необтяжливих, якихось там конфедератів, каліфів на годину чи, радше, конкістадорів без спільної ідеї, воістину тріумфальним маршем увійшов до столиці. Увійшов, дотримуючись принципу давніх латинян: аут цезар, аут нігіль! Або цезар, або нічого! Увійшов в галасі вітань і радощів тамтешнього люду, який вбачав у Дмитрові чи не героя, царя-визволителя, за яким усі тоді — на перших порах — готові були іти в огонь і воду, і взагалі будь-куди. Хоч і до чорта на болоті! А вже на боротьбу за краще життя і справедливість і поготів. А ще через місяць, після того як він легко й без бою взяв Москву, 30 липня Дмитрій Іванович, сей везучий молодик, вінчався на царство царським вінцем. Урочисто і з додержанням, як би ми сьогодні сказали, усіх юридичних і процесуальних норм — себто законно.
Молодий, невідь-звідки взявшись, неодружений. Без цариці, тож йому належало ще одружитися, не відкладаючи се діло на потім. Крім першого вінчання — на царство, — мало відбутися ще й друге, шлюбне. Вінчання вінцем має кілька значень: крім основного, шлюбного церковного обряду, ще й акт покладання на голову вінця на знак високої влади (царської, королівської тощо). Ось таке, друге вінчання і було здійснене над Дмитрієм Івановичем, молодиком двадцяти з чимось років, який усього лише за 10—11 місяців, не поспішаючи, захопив не таке вже й слабке царство, як Московське, і на всіх законних правах був увінчаний короною на верховну монаршу владу.
Як пізніше — вже в іншому столітті і з іншого приводу — писатиме поет: «Да, были люди в наше время. Богатыри — не вы...» Правда, далі йде рядок, що прямо стосується нашого героя: «Плохая им досталась доля...» Але... Але про ту «плохую долю», що так швидко після його тріумфу після захоплення Москви (а втім, яке захоплення, коли столицю піднесли йому на синьому блюдечку із золотим обідочком), — вигулькне невідомо звідки, як з неба звалившись, жахна і неправдоподібно-незаслужена, — пізніше.
А тоді...
А тоді він був не лише на білому коні, а й на вершині — сліпучо-білій, для інших і за тисячу років недосяжній, — щастя, успіхів, неймовірного везіння. Іноді його аж насторожувало. Власне везіння. І він ні-ні та й непокоївся: так довго одній людині таланити не може — тут щось не так. За везінням неодмінно йде його антипод — невезіння. У житті людському завсігди світла смуга змінюється темнішою (чи й чорною) і навпаки. Людина має все спізнати — радість і біду... Але одганяв од себе ті лихі передчуття: пріч, пріч, я везучий! Я все можу, я не такий, як інші, вам до мене зась! Сказав колись — ще будучи ченцем Чудова монастиря, — що можу й царем стати, і — став. Спробуйте й ви утнути такий фокус, якщо у вас жижки не трясуться, — не вийде. Диво не повторюється на замовлення. Воно йде до того, хто сильний, одчайдушний і везучий.
Йому поки що щастило. Неймовірно. Але навіть на вершині свого чи не фантастичного на перших порах везіння він не забував далекий Самбір і юну дівчину-графиню з гарним йменням Марина, якою захопився з першого погляду. То було, як французи кажуть: ку де фудар — удар грому, любов з першого погляду... Ку де фудар! Маючи вдосталь жінок, ніколи в цьому ділі голоду не знаючи, вибір завжди у нього був широкий і — нате вам! Ку де фудар! Удар грому! Чи не тому він і не міг забути самбірське життя. Та й жінок і дівиць у Москві — вибирай — не хочу! Особливо дворянок і бояринь, а він... тільки й думав про ту самбірську юну графиню з гарним йменням Марина!
— Гонця! — гукнув він, як тільки-но був вінчаний на царство і ще не встиг завертітися-закрутитися у веремії гульбищ. — Негайно гонця! Найкращого і найвірнішого! На крилатому коні! Пора обрадувати Самбір! Ку де фудар! Удар грому! То хай і буде ку де фудар!!.
— Бабусенько Софієчко, чогось мені... сумно. Весело, а направду сумно. І наче тяжко на душі. Як ніби там... кішечка вередлива гострими кігтиками шкребеться — по серденьку моєму... Млосно мені... Скільки в Самборі повітря, та й у Карпатах його до безміру, а мені, як наче б... дихати нічим. Млію день у день, млоїть мене якась знемога... Сни негарні, лихі мені сняться... Ой, бабусенько Софієчко, розрадь мене, голубко сива.
— Знаю, знаю, хто тебе і що млоїть, — Москва тобі з думки не сходить — як там Дмитрик твій...
— Ой, бабусю, як ти гарно кажеш — Дмитрик... Слухала б тебе вік. Проте неспокій душу крає. Коли б знала, чи скоро він у Москву увійде — царем-государем російським? Чи не забув мене за своїми успіхами?
— Похід оружною силою — не прогулянка в гори на полонини.
— Воно й так, але... Коли Москва опиниться біля ніг царевича, чи не забуде він мене, провінційну баришню із Самбора? Та й що для нього тепер якийсь там Самбір? Глушина, край світу...
— А хто ще недавно танцював і співав, як отримував од Дмитрика листи: ах, ах, як мене кохає царевич!!. Як у казці!
— Я, бабусю, я. Але ниньки на серці в мене осіння погода: то хмарно, то ясно, то сухо та затишно, то мжичка занудлива й крижана, безпросвітна... Поворожи мені, бабусю...
— Яка я... ворожка?
— Ворожка, ворожка! Ти вгадуєш, що завтра-позавтра лучиться і яким боком доля повернеться. Поворожи. Або втіш мене, або вбий, якщо вісті лихії...
— Господь з тобою, дитино! Я тебе до життя першою на руки прийняла, пуповину тобі перев’язувала, то чому маю тебе... вбивати? Бодай і лихими вістями — цур їм! Хай ідуть від нас, від замку, від Самбора туди... На болота, у хащі дрімучі. А поворожити — поворожу. Сьогодні субота — сьогодні й поворожу. Субота для бабських ворожінь — найвірніший день. Замовлю собі сон віщий, він і скаже-покаже, як там твій суджений.... У Москві вже чи ще ні... Хоч чує душа — все в тебе складається добре. А що далі буде, то... Поживемо — побачимо...
Ну що б, здавалося, таке — сон? Як свідчить наука — фізіологічний стан спокою організму людини і тварини, що настає періодично і супроводжується повною або частковою втратою свідомості й ослабленням ряду фізіологічних процесів...
Гм... Так-то воно і... І досі наука точно не встановила: а що ж це таке — сон? Бо маємо золотий сон, що дає приємне сновидіння, відчуття щастя, насолоди, але маємо й лихий, страшний — цур йому!
Бабця Софія могла у себе викликати віщі сни.
Замовляла їх перед сном — ніби якісь послуги. І віщий сон неодмінно до неї приходив — як з іншого світу, незбагненного і недоступного сьогодні людині.
Отож, бабця й замовила віщий сон на Марину — що чекає дівчину в найближчі дні. Які вісті — добрі чи — тьху, тьху! — лихі прилетять до неї?
В суботу ввечері довго молилася до образу Діви Мрії, молилась, аж доки не відчула на душі полегкість і чистоту, що її окропила сльозами. Взяла шматочок хліба, посипала дрібкою солі і поклала його під подушку. Та й лягла, велівши (кому? Собі? Чи силам якимсь потойбічним?): приснись мені сон, та не який-небудь, а — віщий... Просвіти мене, що завтра-позавтра з Мариночкою буде, які вісті її чекають?
І тихо заснула, як дитина невинна й безгрішна...
— Бабусечко Софієчко, чи замовляла ти віщий сон на мене? — вранці, як тільки-но з’явилася няня, друга мамка її, кинулась до неї Марина, на якусь мить забувши, що вона вже царська наречена і мовби цариця, бо відчувала себе маленьким дівчатком-курчатком, як називала її бабця, коли вони були наодинці і нікого з Мнішеків не було поруч. — Замовляла? Сон віщий?
— А то ж який іще.
— І він приходив до тебе?
— Приходив, дитино, приходив.
— І що тобі снилося?
Марина завмерла, аж дихання, що враз посилилося, стримала.
— Буцімто стою я біля брами, що в замок веде, на подвір’ї його. Стою по сей, значить, бік, а ось по той бік у браму хтось грюкає. Наче вимагає, аби йому хутчій відчинили. Рано-раненько так, ні світ ні зоря, тільки зоря-зоряниця почала світитися. І хто б це, думаю? Відчиняє варта браму, а там... (Марина завмерла не дихаючи.) А там... Кінь. Похідний. Змилений, з розкуйовдженою гривою. На задні ноги звівся, а передніми копитами б’є у браму. Та ірже, як не каже: відчиняйте пошвидше!..
— Кі-інь? — Марина перевела стримуваний подих і явно розчаровано зітхнула: — Ну й що ж, що кінь? А де ж тут віщий сон?
— Сон, моя голубко, прямо нічого й ніколи не каже. Він картинки подає, а вже ти їх і тлумач... От і мені коня послав. Цей сон треба такечки товмачити: то не простий кінь.
— А який же?
— А такий... Посланий до нас самим царем Дмитрієм. Кінь, який копитами бив у браму, вимагаючи, щоби йому відчинили, означає гінця, який на коні вже мчить з Московії у Самбір. З вістями від Дмитрія до тебе. Ось-ось той кінь з гінцем домчить до Самбора, і вершник загупає в браму: відчиніть! Ім’ям його величності відчиніть! З важливими вістями до пана воєводи. Ось що означає кінь у моєму сні. А ще зуби шкірив — то вісті він принесе добрі.
— Шкірив зуби і... добрі вісті? Який тут зв’язок?
— Щоб ти знала, дитино моя, коняка шкірить зуби, коли посміхається. Доброту свою показує.
— Тебе цікаво слухати, бабусечко, але, даруй, я вже наслухалась твоїх казочок...
— Ще послухаєш. Повір мені, мчить до Самбора гонець від царя Дмитрія з добрими вістями. Не інакше як цар у Москві вже. От чому кінь шкірив зуби і посміхався. Буде такечки, а не інакше.
Сьогодні пошта — звичне для нас поняття: поштові відправлення, що їх пересилають підприємства зв’язку, листи, газети, журнали, посилки, грошові перекази, а також під терміном «пошта» розуміється ще й установа для пересилання кореспонденції...
У ті часи такої пошти у світі ще не було. Але пошта існувала чи не з правіку. Принаймні ще в Ассирії, Персії, Єгипті, Стародавньому Римі було налаштовано естафетний зв’язок за допомогою кінних і піших посланців.
Потім у Західній Європі з’явилася централізована королівська пошта. В Росії (на Україні теж) була повинність населення виставляти для княжих, згодом царських, гінців коней з повозами. А вже потім почали створювати поштові станції (ямські двори) з кіньми і поштарями...