Здавалось, що його ніщо не могло вивести з рівноваги і доброго настрою, у якому він зазвичай щодня перебував і який був його нормальним станом. А ще він майже щодня відвідував Думу (коли не траплялося інших нагальних справ). Терпляче слухав безконечні спірки думних діячів (а там були майстри будь-яке, хоч і найпростіше, діло заговорити, заморочити і запроторити в глухий кут). Іноді обривав промовців зі словами: «Скільки годин ви міркуєте без ладу і смислу, а я ось в одну мить вирішу цю справу, на яку ви витратили цілий день і так ні до чого й не дійшли». І миттєво вирішував, і всі потім дивуватимуться: ах, який у них розумний та винахідливий цар і як він здорово царює!
А ще Дмитрій любив поговорити — тут йому не було рівних. Часто у вирішенні тих чи тих питань наводив паралелі з історії (він мав добру пам’ять і зело був начитаний), згадував подібні випадки з власного життя. Щосереди й щосуботи — нечуване до того явище в руському самодержавстві — приймав чолобитників і всім надавав можливість поговорити з ним і висловити все, що хто хоче. Терпляче вислуховував скаржників, і якщо вони були незаслужено скривджені, допомагав їм охоче.
Таких монархів Русь до нього не знала — простих, не гордих, не самозакоханих власною величчю, не засліплених титулами своїми і можливостями творити все, що вони захочуть, — здебільшого, антизаконне. Часто, пообідавши, він пішки ходив — навіть без охорони! — містом, заглядав до різних майстерень — «Як тутечки у вас? Чим допомогти вам?». Любив поспілкуватися з майстровитим людом. Навіть брав до рук інструменти і сам пробував щось там змайструвати, кажучи при цьому: «Майстровитий чоловік ніде й ніколи не пропаде. Як виженуть мене з Кремля, — сміявся білими зубами, — зроблюся майстром та й піду по Русі-матінці — робота буде, жінки будуть — що ще треба скусному чоловікові?»
І незмінно додавав:
— Для щастя земного у світі цьому білому.
А йдучи вулицею, нерідко зупиняв стрічних і затівав з ними відверті розмови — про життя-буття, що їм болить і що заважає, і як би вони хотіли, щоби до ладу на Русі було?..
Особливо любив говорити на теми релігійні, тоді дуже болючі.
«Чому ви зневажаєте іншовірців? — дивувався. — Що таке латинська віра, лютеранська? Вони такі ж християнські, як і грецькі. Бо й вони в Христа вірять, себто брати ваші по вірі».
І додавав з глибокою переконаністю:
— Хай усякий вірить по совісті своїй. Я хочу, щоб у моїй державі всі відправляли богослужіння за своїм обрядом.
Церковні ієрархи і монахи аж зубами скреготіли на ті слова їхнього царя — так їм не хотілося визнавати інші віри як рівні їхній вірі, але цар наполягав на своєму: треба шанувати усіх. Як би ми сьогодні сказали — відзначався віротерпимістю, йому не був притаманний релігійний фанатизм. Правда, монахів він не любив (сам побувавши в монастирях) й іноді називав їх дармоїдами і лицемірами. Мабуть, мав на те всі підстави, набуті ним за особистого чернечого життя. Але цією відвертістю наживав собі численних і впливових ворогів — монахи про нього розносили хіба ж такі чорні вісті!
А часто, коли йому ставало, як він казав, тісно й душа вимагала чогось такого-розтакого, скочивши на коня, мчав світ за очі, дивуючи всіх своєю майстерністю верхової їзди.
Поганявши коня до піни на крутих боках і крупі, зіскакував і, бадьорий та посвіжілий, йшов займатися іншими нагальними справами, що їх не відкладав на потім, а неодмінно з ходу вирішував. І все він встигав: і державними справами займатися і... І в гречку стрибати. А будучи велелюбним, маючи вдосталь коханок, до Марини Мнішек в Самбір, як зразковий і цнотливий наречений, чи не щотижня гнав гінців з листами (як завжди, особисто ним написаними рівним каліграфічним почерком), у яких клявся-заприсягався Марині в любові та все благав її і підганяв хутчій вирішувати свої справи і їхати до нього в Москву на царство... «Трон тебе чекає, кохання моє незрівнянне! Ох і повладарюємо ми з тобою удвох!.. Дасть Бог, Московське царство, що відгородилося од світу білого на своїй Русі дрімучій, наблизимо до Європи і зробимо його не останнім царством у тій же Європі — воно на те заслуговує. Принаймні не «лєшіє» будуть владарювати на Русі, не змії-гориничі, а мужі зело вчені і до усього скусні...
(«Жду тебе не діждуся і щодень з дороги далекої тебе виглядаю, Мариночко моя».)
А сам думав (хоч поки що те від неї утаємничував), що землі Новгородські, обіцяні їй із селами й людьми, не віддасть. Нащо їй якась Новгородчина, коли вона буде царицею всієї Русі. Та й негоже цареві землі державні, казьонні розбазарювати, Русь дрібнити, від чого вона в минулому вже зазнавала лиха. Покликання царя не зменшувати своє царство, а навпаки — збільшувати його, множачи його славу. Був певний, що Марина, прибувши до Москви і ставши царицею, сама це збагне, і вони з нею славно будуть владарювати — во славу усього царства-государства!
А тим часом у Самборі, ще не відаючи, що Дмитрій вже в’їхав до Москви на білому коні під рев ошалілого люду, з’явилися такі, які готові були свідчити проти царевича Дмитрія. Правда, вони з’являлися й раніше — час од часу. І воєвода Мнішек час од часу наказував гайдукам: таких шептунів, які будуть пасталакати, що буцімто Дмитрій ніякий не царський син, а — самозванець, не слухати, а негайно хапати і запроторювати їх до підземелля замку — там місця для всіх вистачить! Хай там і гниють. А хто не буде гнити — тим допоможемо живцем згнити! Хай потім пасталакають на тому світі, а на цьому ми їм роти позатикаємо. Бо всі ті шептуни — всього-на-всього нишпорки Бориса Годунова, який і посилає їх, аби опорочували царевича, який і без того натерпівся лиха. Тож тільки й чули від воєводи (це як він ще був у Самборі):
— Хапайте людішек Годунова! В підземелля їх!
Марина тоді обурювалася не менше батька: як вони можуть?.. Сміють??. Забувши честь і гідність, опорочувати й знеславлювати доброго царевича, який стільки натерпівся, рятуючись від Годунова?!. Нащо вони обзивають його якимось там... самозванцем, коли він істинний царський син і Москва його чекає і ніяк не дочекається?!.
Але все то були справді... людішки. Без роду-племені, без звань. Пройди різні! Пройдисвіти продажні! Гірше, коли почали з’являтися хулителі знані. Як-от старець Варлаам Яцький. Прибув він аж з Києва, з тамтешньої Лаври, добре знаний у православному світі. На Русі старцями споконвіку називали (з наголосом на «а», бо з наголом на «і» — старцí — то вже жебраки) поважних духовних осіб, пустельників і самітників — таким і був у Києво-Печерській лаврі Варлаам. Ледве в світі цьому тримався, а бач, не полінився до Самбора припертися. Щоб «изобличить проходимца Гришку Отрепьева», якого знав ще по Києву і тоді ж буцімто переконався, що він той... самозванець. Так, ніби в нього на лобі написано хто він такий — самозванець чи не самозванець! Звідтоді правдоборець загорівся бажанням вивести царевича Дмитрія на чисту воду.
Кажуть, цей «обличитель» був такий незлагідний та сварливий — попри вік і святість свою, — що навіть з монахами не завжди уживався. Тому й самітником був, бо всі од нього сахалися. І ось приперся... Спершу в Краків, буцімто до самого короля, а тоді повернув голоблі в Самбір. Казали: сам король велів його з Кракова відправити до Самбора — до того, на кого він громи і блискавки метав. До воєводи Юрія Мнішека, головного підпомагача царевича.
У Самборі старця було звинувачено в змові проти царевича Дмитрія, і воєвода велів його схопити та без зайвих слів кинути до підземелля — як такого, що діяв «по наущению» царя Годунова.
Нібито сам царевич велів зняти з нього «монашеское платье» і «бити и мучити его». Але, як потім дізналася Марина, то була обмова на царевича, який, навпаки, просив воєводу випустити старця і не мучити його, бо він зело знаний у православному світі.
«Бог йому судія, — сказав тоді царевич. — Я й не таких хулителів пережив, переживу й цього. Та з нього вже порох сиплеться, скільки йому зосталося у цьому світі стежку топтати, хай спокійно доживає свого віку».
Так старець і вцілів у замковій в’язниці. Хоч його й не випустили, але, зваживши на прохання царевича, не чіпали. Та й Марина просила старшого над гайдуками дядька Прокопа на чинити зла старцеві («Старе, як мале — не відає, що чинить») і зберегти йому життя. Власне, остаток життя. Тільки щоби про її прохання на дізнався пан воєвода. Хай буде певний, що старцеві завдають кривди у підземеллі.
Дядько Прокіп, старший гайдук пана воєводи, з місцевих (казали з Карпат, де він колись був файним леґенем), пильно подивився на Марину.
— Буде так, як ти велиш, панночко. Господь тебе не обділить своєю милістю — спасіння старця тобі неодмінно зарахується.
І старець сидів у замку тихо, як миша в ожереді. З веління Марини його навіть добре годували. А вже коли отець з царевичем, зібравши військо, залишили Самбір, вирушивши в похід на Москву, веліла (правда, перед тим порадившись з матір’ю, — ненька їй не перечила) випустити старця на волю. І дати йому злоті, аби він міг найняти підводу до Києва, — на його старі ноги дорога була неблизькою.
Старець на прощання (як його випустили з підземелля і тицьнули злоті, аби він найняв підводу до Києва) просив передати добрій панночці, що кланяється низько...
Згодом у чолобитній на ім’я царя Василія Шуйського старець Варлаам підкреслить: «...и пана Юрья панья да дочи Марина... свободу мне дала».
Але про ту чолобитну Марина вже не буде знати. А згодом і її самої вже не буде в цьому світі, але те, що вона врятувала старця, Божу людину, котрий обзивав її коханого самозванцем, не забудеться.
Згадає Марина Мнішек невгамовного старця — чомусь раптом згадає, — коли її позбавлять трону, привселюдно повісять її синочка як якогось «ворьонка», а її саму обізвуть «воровкой», згадає старця Варлаама за кілька день до свого мученицького кінця у башті восьмого яруса Коломенського кремля, і на якусь мить її душа просвітліє від тієї згадки. Їй стане — теж на мить — легше. Що вона недарма в цьому світі жила — хай і одне життя, проте людське — а таки врятувала. А це не мало, адже іншим, буває, і цього не дано.
— Доля-доленька, — повчала її бабця Софія, — це, щоби ти відала, моя гарненька чічка, щастя-талан. Кажуть, це жіночка така: добра, хороша, чепурна, гожа, до роботи беручка і не лінива. А як доля лиха — то жіночка завжди заспана, нечесана, невмивана. Що не робить, а все спить. Та й робить через пень-колоду. От такій людині й не щастить у житті, бо доля у неї такая: коли не спить, то все позіхає, ротика свого деручи... Тому й кажуть: одним сиплеться зерно, а другим полова.
Хитаючи маленькою сивою голівкою, тихо-журно виводила:
— А в мене яка доля?! — доскіпувалася Маринка. — Лиха чи...
— Господь з тобою, що ти кажеш таке? — жахалася добра бабця. — Твоя доля — гарна жіночка щасна. Вона дбає, аби в тебе в господі все водилося, а нивка твоя врожаїлась...
— Ба-абусю, — сміялась Маринка, — у мене не господа, а — замок. Королівський. Та й нивки в мене немає, я ж не селянка. Я — графиня.
— Це так, до слова в мене вихопилося — про господу і нивку. А ти хоч і графиня, а все їдно маєш оброблювати свою нивку в житті. Ту, що тобі, як і всім нам, послав Господь.
— Для цього у нас слуг повно, усіляких робітників.
— А все їдно маєш нивку свою сама оброблювати. Тому й стережися — доля твоя хоч і щасна, але її треба оберігати. Бо її можуть і той, викрасти.
— Хто це мою долю може викрасти?
— Коби я відала. Мабуть, злі люди. Злі та лихі.
— І гайдуки тоді не захистять?
— І гайдуки... Та й де набереш на всі випадки гайдуків. От ти квіткою квітнеш, а в житті... Хіба ж такі суховії бувають. А від лихої долі й мури замку не захистять.
— А можна мені побачити свою долю?
— Чого ніц, того ніц... Про свою долю можна лише дізнатися. Та й то... Як підслухаєш розмову віщих птахів.
— А де їх можна... підслухати?
— Коби я знала... Віщих птахів Господь посилає. Та ти не думай чого такого... Кожному Господь посилає порівну: і радість, і біду.
— А нащо біда?
— Людина все мусить спізнати.
— А я не хочу біди!
— Хто її хоче, дитино моя. Але вона у всіх буває.
— У всіх, та не у всіх. Я велю варті краще пильнувати замок, і не проникне у нього біда!
Марині з бабцею було гарно, затишно, і хоч вона була графиня, а бабця проста селянка, але відчувала до неї приязнь, як до рідної людини. Бо все життя бабця Софія була з нею — приймала її народження (вона ж ще й повитуха) і потім оберігала, як добрий янгол, навчала її уму-розуму — по-своєму, звичайно, і потай, щоб граф Мнішек чого не запідозрив та не заборонив Марині з селянкою знатися.
Матінка, бувало, сердилася:
— Що ти віриш тій старій карзі, бабі-язі?. Та й хто вона, а хто ти — згадай! Ти графиня знатного в королівстві роду, а вона... Холопка, яка з нашої милості у твоїх няньках ходить... Чого ти так горнешся до неї? От велю її вигнати геть, і її виженуть геть!
Але вигнати — хоч і нахвалялася — бабцю не збиралася, бо знала: ніхто так її дочку не береже, як та стара карга, знахарка і ворожея. За вірність і тримали Софію в графському замку. І це її — просту-простісіньку селянку. Софія ніколи не мала своєї сім’ї, як узяли її до Мнішеків у прислуги ще дівчиною, так і виросла в прислузі. І юність свою зустріла, і зістарилася. Сім’ю їй замінила Маринка, яку вона потай вважала за свою донечку...
Вже як посватався царевич Дмитрій, Марина й запитала свою добру няньку, яка у ворожінні мастачкою була:
— Чи буду я царицею? Поворожи мені, бабцю Софієчко...
— Будеш, будеш, дитино моя. Я вже потай од тебе на долю твою ворожила. Невзабарі станеш царицею, і року не мине, як висватають тебе на царство. Правда, в чужому краї се відбудеться.
У добрих очах бабці, що завше до Маринки зоріли двома зірочками ясними, раптом майнула якась тінь. Марина злякалася.
— Що, бабцю, що? — швидко запитала з серцем, що хололо.
— Будеш ти щасною, — гнула своє стара. — Але, даруй, недовго.
— Так тобі підказало твоє ворожіння?
— Так мені підказало моє ворожіння. Всього з гороб’ячий скік поцарствуєш.
— Що ти... мелеш?
— Якщо мелю — борошно буде. А кажу я так, бо брехати не звикла. Кажу, як ворожба моя підказує, — хоч карай мане за це, хоч милуй, а такечки й буде.
— А після того твого «буде» що ще... буде?
Але тут бабця негадано вколола собі пальчика (вона саме вишивала) і ойкнула. На білому полотні запломеніла червона крапелька. Бабця сунула пальчика до рота і більше не промовила й слова, хоч як не доскіпувалася в неї Марина про долю свою — як вона царицею стане.
Тільки другодні, хоч Марина й не питала її більше про свою долю, стара, зітхнувши, повернулася до перерваної розмови.
— Ой, Маринко, ой, дитинко, не ходила б ти в цариці...
— Піду, — як затялась Марина. — Така доля не кожному випадає — посісти царський престол — то чому маю від нього відмовлятися?
— На тім престолі всяко може бути. Та ще в чужому краї. Не своєю ти їм будеш, Маринко, Москві нам чужій. Тож і не повернешся ти з Москви тієї, з того царства-державства, далекого, чужого і лихого.
— Якщо не повернуся — а чого я маю в Самбір повертатися? — то виходить, що довіку буду царицею?
І зненацька аж розгнівалася, чого раніше з нею не траплялося.
— Не віщуй мені більше, не віщуй, бабцю! Про мою долю в Московії. Як буде — так хай і буде!
Вірна її нянька замугикала — як затужила:
Марина тоді й подумати не могла, що в далекій Московії, заперта в башті Коломенського кремля, вона пригадає цю пісню бабусі Софії, а пригадавши, заспіває, як заридає: