Але це буде потім, потім (та й чи буде?), а тоді, того дня над Кремлем Московським вже маяв червоний штандарт із чорним орлом. І той орел був віднині і її орлом. Дарма, що чорний, але з ним вона пов’язала свою долю, що її вже в неї не так і багато лишалося — на все про все одинадцять років.
А потім — віки вічності.
А над Самбором, над замком королівського старости, який вже був у Москві, ним завойованої, голубіло таке безтурботне небо її такої до того безтурботної юності та десь далеко-далеко в Карпатах, як відлуння (чи як сон її дитинства), грали трембіти — і що вони їй віщували? Від чого застерігали?..
ІV. І оголосили їх нареченою і нареченим...
«...От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов», — із казок, що їх розказувала Марині бабця Софія, як вони, бувало, зимовими вечорами, повними хуги й тріскучого морозу, тулились до теплої грубки, де воєводина дочка залюбки слухала казки...
«В цілому ж українське весілля поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний.
Передвесільна обрядовість включає сватання, умовини, оглядини, заручини, бгання короваю і дівич-вечір. Власне весілля складається із запросин, обдарування, посаду молодих, розплітання коси, розподілу короваю, перевезення посагу, перезви, рядження. Післявесільний цикл присвячувався вшануванню батьків молодими, прилученню невістки до родини чоловіка. Це обряди хлібин, свашин та гостин».
Заручини — обряд, за яким дівчина і хлопець, що мають намір одружитися, оголошуються нареченою і нареченим.
На Україні заручини ще називали (подекуди й нині називають) полюбини, хустки, рушники, сватанки. Це — заключний етап сватання, обрядове закріплення згоди на шлюб і водночас це перший передвесільний обряд, що набував законної чинності.
На заручини до молодої приходили разом з молодим його батьки й родичі. Усі всідалися до столу, а молодих виводили на посад. На хліб, накритий рушником, старший староста клав руку дівчини, зверху — руку хлопця і перев’язував їх рушником.
Молода перев’язувала старостів рушником, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками.
І тільки після цього дівчина і хлопець вважалися зарученими і відтепер не мали права відмовлятися від шлюбу, бо інакше це буде безчестям — та ще й доведеться відшкодувати матеріальні збитки за образу. Але й після заручин молоді спілкувалися виключно на людях, тобто перебували під певним соціальним контролем. За звичаєм, дівчина наодинці з хлопцем могла бути лише до заходу сонця (у деяких краях на забавках мали бути присутні батьки або старші родичі). Це не заважало молоді цілуватися та милуватися, проте свою цноту дівчата берегли. Дівчину, яка давала волю нестримному коханню, зневажатиме вся громада. Траплялося, що таких дівчат били мотуззям від дзвону. В західних районах України майже до XX ст. побутував звичай фізичної кари хлопця і дівчини за перелюбство.
На ознаку того, що дівчина і хлопець засватані, вони отримували певні атрибути: наречений — барвінкову квітку, наречена — червону стрічку для коси або вінок. Існувало повір’я: якщо вінок пропаде до шлюбу — не буде щастя в подружньому житті.
А вже потім запрошені всідалися за щедро накриті столи, і починалося гульбище до пізньої ночі: всі їли, пили, веселилися і славили молодят, кажучи на їхню адресу багато гарних і теплих слів та побажань.
І звичайно ж співали. Багато і щедро — співучий народ український. Та й пісень знає — на всі випадки життя, радісні й сумні, веселі й печальні, — тисячі й тисячі. А найперше співали «Ой ти, дівчино, зарученая», що найбільше підходила до такої події.
Співали неспішно, з легким сумом і в той же час — якось це в них поєднувалося — з невмирущою бадьорістю.
Казали: як склався у людини шлюб, так піде і все її життя. У Марини шлюб склався добре, життя пішло наперекіс... Але всьому своя черга.
А ось слова з пісні про те, що «Свого милого в вічі не бачу», у випадку із заручинами Марини Мнішек, як ні до кого іншого, відповідають дійсності. І не були вони якоюсь там метафорою, а були вони правдою.
Баз мене мене женили...
Є така поговірка на Україні — вочевидь її знали і в Самборі року 1605-го. Та й нині трапляється, що одружують дівчину (або й жінку) без присутності молодого, і то не є парадоксом чи перебільшенням, чи якоюсь грою весільного обряду. Заручують (як і офіційно реєструють шлюб) без молодого, але за наявності офіційно завіреної його згоди — це якщо жених перебував... Ну, наприклад, на фронті (такі випадки траплялися в роки Другої світової), або коли жених бідував у лікарні в тяжкому стані і з якихось причин треба було негайно з ним оформити шлюб чи бодай заручини; у далекій мандрівці чи й у місцях ув’язнення — таке й нині трапляється, так зване «одруження за довідкою».
Подібна форма заручин була давним-давно відома — коли на обряді була присутня одна лише половина — наречена, а нареченого представляла його довірена особа.
Ось такі заручини відбулися і року 1605-го в сім’ї Мнішеків.
Наречений, він же московський цар Дмитрій Іванович, у Річ Посполиту з відомих причин приїхати не міг, а тому прислав на власні заручини довірену особу. Цар не міг залишити Москву і поїхати заручатися в чужу державу. Замість його величності, але з його згоди і за його монаршим повелінням в Річ Посполиту і поїхав високопоставлений його довірений. Та й не надавали московити якогось особливого значення заручинам, вважаючи, що головне дійство — вінчання — відбудеться у Москві, в кремлівських палатах. Але воєвода Мнішек наполіг — і тут його вищий світ королівства підтримав, — щоб заручини все ж відбулися, і відбулися на батьківщині молодої: не здійснивши акт заручин, молода не змогла б їхати до Москви. (Власне, вона змогла б, але вже як приватна особа, з якою ще невідомо, чи повінчається цар, — а раптом передумає? А вона припреться до нього в Москву — неслави тоді не оберешся. А так вона їхатиме заручена, вже майже його жона. І майже цариця, офіційна особа, яку Московське царство змушене буде зустрічати на найвищому рівні.)
Заручини вирішили справляти не в Самборі — все ж таки провінція, далека околиця королівства, місце не вельми престижне для такої події, а в самій Польщі, у Кракові, ще недавній столиці королівства, де все ще зберігалася столична пишнота, — там і відбулося заочне заручення нового російського царя з дочкою польського воєводи.
В історії збереглися свідчення очевидців і учасників церемонії, що їй одразу ж було надане державне значення, на кшталт того, що молода сяяла-квітла в пишному білому платті, що так їй личило, підкреслювало її молодість і свіжу юність, а на голові вона мала корону з брильянтами і самоцвітами.
Дівоча талія в молодої була — на заздрість іншим панійкам на диво тоненькою, біле плаття її облягало щільно, а далі воно розходилося віялом, наче перевернутим донизу бокалом, — пишне-препишне, до самих коштовних черевичків на струнких ніжках...
«22 листопада 1605 року (за григоріанським календарем, що був прийнятий в Речі Посполитій) відбулося вінчання московської цариці (slub carowey Mockiewskiey) Марини Мнішек через посла царя Дмитрія Івановича. (Укладення шлюбу per procura через особливо довірену особу допускалося в католицькій церкві, хоч і не визнається православ’ям.)
До того були домовленості царських гінців з воєводою Юрієм Мнішеком, що тривали в кінці літа 1605 року.
В Річ Посполиту для здійснення такої вседержавної церемонії прибув посол московського царя з дорученням не лише просити у короля дозволу на шлюб царя з підданою королівства Мариною Мнішек, а й з інструкціями, як саме мають відбутися заручини, були також привезені дарунки для нареченої. Правда, із застереженням, що для руських Марина Мнішек стане дружиною царя лише після здійснення обряду православним патріархом. Хоча, на думку католицьких ієрархів, Марина ставала жоною царя вже після заручин в Речі Посполитій, адже ті заручини прирівнюються до фактичного шлюбу...
Гуляв Краків того року, ох і гуляв!
Ні до того, ні після у славному-преславному Кракові, чи не від часів самого пана Крака, засновника і володаря первісної фортеці на місці нинішнього міста, таких урочистостей не спостерігалося, як тоді, коли воєвода Юрій Мнішек справляв заручини, що їх польською стороною було сприйнято як весілля, хоч і без молодого, коли вся шляхетна Польща і звичайно ж Литва зібралися на те дійство.
Хто тільки не вшанував своєю присутністю заручини Марини Мнішек з московським царем — від самого короля Речі Посполитої його величності Сигізмунда III до... до останнього свояка з численного роду Мнішеків, не кажучи вже про ясновельможне панство та перших осіб королівства. Всі державці були там — магнати, сенатори, графи, воєводи, всі уродзонні та можні, представники чи не всіх славних родів, увінчаних гербами Речі Посполитої...
Гуляв Краків, святкувала Польща свою чи не найбільшу на той час побіду! Ще б пак! Таке в королівстві лучилося, таке!.. Полячка заручувалася з московським царем! Таке справді могло трапитись лише раз чи не на тисячу років. День 22 листопада 1605 року був воістину зоряним часом для Мнішеків, їхнім найвищим злетом і тріумфом. Навіть поети були запрошені на таку церемонію, два Яни — Жабциць і Юрковський — і тут же, римуючи один поперед одного рядки, майстри ліричного пера славили Гіменея і саму пані фортуну, дякуючи якій «два великих народи, польський і московський, поєдналися в особі царя Дмитрія Івановича і чарівної дщері Марини, дочки воєводи сандомирського графа, сенатора Юрія Мнішека, а тепер вже цариці московської».
Впадаючи в поетичний раж, Марину величали «найславетнішою слов’янською дщерью», наголошували, що вона «прикрашена доброчинностями, як небо зорями» — і т. д., і т. п. в тому ж велеречивому дусі, скільки в кого вистачало снаги і поетичного порівняння, романтичного пафосу, афектацій та метафор, не кажучи вже про героїчно-величальні епітети...
Усі тільки й говорили, що про майбутнє весілля, яке відбудеться у Москві, в Грановитій палаті Кремля, та про коронацію — теж у Кремлі, Марини Мнішек на російську царицю; що на те весілля — епохальне, історичне для обох держав, та й для усієї Європи! — вже заздалегідь були запрошені король Сигізмунд III, королевич Владислав, шведська принцеса Анна, папський нунцій Рангоні, посли і посланники, сенатори Польської корони та Великого князівства Литовського і... І, як би ми сьогодні сказали, ледь чи не увесь бомонд — найвишуканіше аристократичне товариство Польщі й Литви, що разом тоді складали єдину державу Річ Посполиту, що з польської перекладалася як республіка, офіційна назва об’єднаної польсько-литовської держави з часів Люблінської унії 1569-го і до 1795 року.
Краків був улюбленим містом Марини Мнішек — це крім Самбора, на її другій батьківщині, де вона народилася і виросла. Хоча Самбір довгий час і належав польським королям, але все ж це була Україна, приєднаний до королівства край, що став її вітчизною. Тоді ж як Польща була етнічною батьківщиною, землею її пращурів, прадідів, дідів і батьків, краєм, з якого походило коріння славного роду Мнішеків. І в тому краї Краків — старовинне польське місто, оповите своєю, тільки йому притаманною красою і зачаруванням вкупі з легендами і переданнями, чарувало завжди.
«Не в один день Краків будувався», — кажуть в Польщі, коли хочуть наголосити; не все зразу, треба набратися терпіння та старання, і все тоді — але поступово — буде.
Буваючи в Кракові, Марина любила гуляти схилами Вавельського пагорба, де колись починалася фортеця князя Крака, легендарна, що стала початком Кракова, названого так на честь свого першого ватага, і де були кафедральний собор та королівська резиденція; любила рано-вранці блукати його вуличками й тихими бульварами, коли ще стелився туман з Вісли, чи в полудень, як сонце піднімалося над Ринковою площею, коли з головної башти Марьяцького костьолу лунали звуки «Гейнали»...
Якщо в’їжджати в місто через Флоріанські ворота, то потрапиш на одну з найгарніших вулиць Кракова, що на Ринковій площі замикається Марьяцьким костьолом — найвідомішою готичною спорудою Польщі.
Найвища башта костьолу була водночас і найвищою спорудою міста. З неї добре проглядався навколишній простір, навіть по той бік оборонних мурів, а тому з головної башти костьолу дозорці зірко-пильно оглядали далекі околиці і коли хто з них завбачав ворогів, то відразу ж трубив сигнал небезпеки. Йому відповідали трубачі з інших веж — а їх було чимало на оборонних мурах, і городяни, покидавши все, заходжувалися спішно озброюватись і бігти до оборонних стін та займати на них свої місця...
Легенда розповідає... А втім, то не легенда, а — бувальщина, те, що справді колись давним-давно було. Оточила татарва Краків. Тоді часто таке траплялося. Та так оточила, що куди не глянь — дими здіймаються біля шатер, скриплять вози, сюди й туди носяться вершники в кудлатих баранячих шапках і вивернутих назовні кожухах на низьких і теж кудлатих конях...
Чужинська орда людоловів раз по раз йде на приступ міста, мурзи її підганяють, спокушаючи багатою здобиччю, але взяти його не може — хоч і поклала біля мурів багато своїх ординців, над трупами яких вже кружляє і каркає вороння...
І вирішили татари вдатися до хитрощів. Звечора знялися й відійшли геть, але ні світ ні зоря, коли особливо міцний сон склеює повіки, тихенько, ховаючись за нерівності ґрунту, почали підповзати до стін. Найгустіше повзли до брами. А над Віслою туман піднявся, на місто стелеться — нападникам зело на руку. Радіють нападники, гадають, що непоміченими в тумані вони таки дістануться стін.
Але дозорний, який всю ніч не стуляв очей, все ж загледів людоловів з високої башти Марьяцького костьолу. Підняв трубу і затрубив тривогу. Та зіграти сигнал тривоги до кінця йому так і не вдалося — дзизнула смертоносна стріла і, пробивши йому горло, урвала його трубний клич: «До зброї, городяни!..»
Звідтоді і щоденно, кожну годину з’являється трубач на башті і трубить «Гейналу» — старовинну воєнну пісню польських лицарів. Як і тоді, як і в сиву давнину, він повертається лицем по черзі до всіх чотирьох сторін світу, але, як і того трагічного дня, мелодія «Гейнали» несподівано уривається. Як і в далекому минулому, коли ворожа стріла трагічно обірвала життя пильного стража. (І нині о дванадцятій дня радіо транслює «Гейналу» по всій Польщі, в той же час ця мелодія є й позивними Краківської астрономічної обсерваторії як сигнал точного часу.)