Ось і знаменита Ринкова площа, збоку здіймається Ратушна башта, далі тягнуться амбари із зерном, гауптвахта. У підземеллі башти — тюрма «Доротка», у якій три найпохмуріших склепи виділені для тортур нелюдських. Ох і відлунало там за віки передсмертного крику! Аж волосся в городян сторч стає на голові, як згадують підземелля Ратушної башти, те жахне місце, у яке потрапити бояться всі. Але життя є життя і в нього свої закони. По сусідству з «Дороткою» — веселий кабачок «Свідніца», де всю ніч лунає розвесела музика, ллється рікою вино та пиво, а ноги самі просяться в танок...
Ратуша завжди препильно охороняється, адже на першому поверсі її знаходиться міська скарбниця. Там стоїть скриня, а в ній — всі міські фінанси. Скринею відають три скарбники. Тож запирається вона на три ключі, і кожен скарбник має лише один з них, а тому скриню вони можуть відкрити лише всі разом і одночасно.
А в Панській залі польські королі приймають присягу громадян Кракова, там висять старовинні картини, попід стінами — лави, викладені подушками з червоного сап’яну, а стіни задраповані коштовними тканинами.
Поряд з ратушею довжиною в сто метрів тягнуться будівлі Сукеніць — торгові ряди. Там тісно туляться крамнички та ятки, у яких можна геть все чисто купити.
У Кракові знаходиться і перший польський університет, де, крім природничих наук, вивчається і алхімія. Буцімто там колись вчився знаменитий доктор Фауст.
У кожного старовинного будинку на Ринковій площі своя легенда, чи якась таємнича історія — така моторошна, що од неї аж дух захоплює. Особливо моторошні легенди снуються навколо будинку «Під Кшиштофорами», що названий так по зображенню Ісуса Христа над порталом. Місце там дороге, тож будинки тісно туляться один до одного і тягнуться лише вгору. В одному з таких будинків, оповитих переданнями, і відбулися заручини Марини Мнішек з російським царевичем Дмитрієм.
Церемонію державних заручин проводив краківський кардинал Мацієвський (між іншим, двоюрідний брат Юрія Мнішека). А місце для проведення таких урочистостей було вибрано в центрі Кракова, на Ринковій площі, будинок (під номером 9, що й нині, правда, перебудований, стоїть на своєму місці) ксьондза Фірлея — до речі, свояка Мнішеків. Спершу хотіли було урочистості провести в головному краківському костьолі, що найбільше відповідав такій знаменній події вседержавного значення, але... Руський посол, який на заручинах мав представляти московського царя, був православного обряду і, ясна річ, навідріз відмовився заходити до католицького собору. Тому було віддано перевагу дому Фірлея, теж підходящому для таких торжеств — воістину історичних, адже сама подія була заздалегідь оголошена державного подією Речі Посполитої!
У просторій і препишній залі, де хоч конем гасай, неспішно розташовувалися високодостойні ясновельможні гості — приїхав король Сигізмунд III зі своїм двором, поруч з ним прилаштувався — але стоячи — королевич Владислав.
Московський посол і особистий представник руського царя і його довірена на заручинах особа Афанасій Власьєв — дебелий бородатий чолов’яга, вельми імпозантний і представницький, який прибув до Польщі з почтом у кількості 200 служилих людей, дворян і думних дяків, був милостиво допущений до королівської руки — мить повагавшись, він усе ж таки підійшов і ґречно до неї доторкнувся бородою.
Ось вже гості займають свої місця — кожен заздалегідь йому виділене, відповідно до його чину, рангу і ваги, що її він мав у королівстві, — гамір потроху вщухає, лише там і там чується збуджений шепіт графинь. Кардинал Мацієвський урочисто вбраний — «облаченный» — вже готовий починати обряд. Він високий, як і московський посол дебелий, імпозантний, в розкішному вбранні до самої підлоги, що робить його ще величнішим і ще імпозантнішим.
Наречена продефілювала — красиво, як наче пропливла, не торкаючись коштовними черевичками підлоги, — до вівтаря (у залі для такої нагоди була споруджена капличка з вівтарем). Як писатимуть — власне згадуватимуть — учасники того дійства, Марина була у «білому алтабасовому платті, прикрашеному перлами і коштовним камінням». А ще наречена була увінчана «короною, від якої по волоссю немало було перлів (дочка воєводи над усе любила ці прикраси) і коштовних каменів». (Один з іноземних посланників тоді ж повідомить в Італію: «Княжна Мнішек була вбрана коштовним камінням, що його я, сміло можу сказати, ніде не бачив; але найбільше вирізнялися разки перлів, вплетені в розпущене волосся княжни, ...що прикрашали також корону на маківці її красивої голівки».)
Отож, в супроводі двох вельми поважних сенаторів, чиї мундири були розшиті золотом, Марина врочисто підійшла — ба, ба підпливла, легка і граційна, — до вівтаря, разом із своїм свідком — королівною Анною. Ще вчора дівча — суще дівча вісімнадцяти літ (ну, може, молода дівиця), якесь наче наївне і аж простецьке, схоже на дочку провінційного збіднілого поміщика, Марина раптом в один день перетворилася — як за помахом чарівної палички — на принцесу, до якої вже й підступитися було зась! Щось воістину царське вирізьбилося в ній, величне, недоступне — чи не божественне. Не йшла, а пливла — гордовита й велично-недосяжна для простих смертних, бодай і ясновельможних родів. Навіть сам король — не кажучи вже за королевича Владислава — вражено похитав головою, подивувавшись дочці воєводи Мнішека. А ще вона виявилася вродливою. Теж, наче за помахом чарівної палички, в один день стала кралею. Гай-гай, коли б її вірна нянька, бабця Софія, глянула в цю мить на свою доцю, як вона потай про себе називала Марину, то нізащо б не впізнала у цариці Марині ту Маринку, яку вона знала і яку, власне, й виховала.
— Справді ясновельможна пані і цариця! — тільки б і вигукнула простодушна і наївна бабця Софія, дивуючись тому незвичайному перевтіленню (слóва «метаморфоза» вона не знала, та й не зрозуміла б його), що відбулося з її вихованкою, якій вона на сон грядущий біля теплої грубки розказувала карпатські казочки...
Московський посол Афанасій Власьєв виголосив спіч — правда, не зовсім зграбно та вишукано, адже не був він велемовним і солов’єм не вмів заливатися, заявивши, що він «прибув для цього... е-е... діла (так і нарік — «діла»!) з волі свого государя».
І почалося... Власне, змагалися допущені до слова, влаштовуючи чи не лицарські турніри з велемовства та різних словесних викрутасів, вельми витончених, піднесених і поетичних...
Великий канцлер Великого князівства Литовського Лев Сапега наголосив: те, що нині в будинку пана Фірлея (хоча б мало відбуватися в головному костьолі Кракова — державна ж бо справа!) відбувається, є дією і волею самого Господа, а також Провидіння, тож є «символом єднання двох народів». Великий канцлер нестримно хвалив великого царя Дмитрія, наголошуючи про його історичне призначення в цьому світі. А щодо Марини Мнішек, то заявив таке: «Якою б не була великою честь носити корону, польська жінка цілком достойна її — скільки царівен Польща дала вже Європі!» — вигукнув він наостанку.
Інші виступаючі кенарями солодкомовними заливалися щодо «славного дому дівиці», вказуючи на її «блискуче виховання (о, якби ті слова почула бабця Софія, то теж розквітла б пишним квітом — незважаючи на свій вік!), багатство доброчинностей». Своя порція похвали дісталася звичайно ж і батькові нареченої, достойному воєводі графу і мужу Юрію Мнішеку, який так блискуче виховав свою дочку і завдяки чиїй допомозі, мовляв, царевич Дмитрій став царем.
Кардинал Мацієвський теж вихваляв Дмитрія — як «великого государя великої Росії», заявивши, що «Божою милістю і влаштуванням Росія нарешті найшла собі Великого царя», який бере собі в подружжя «свободолюбиву шляхтянку, дочку благородного сенатора із благородного роду».
А ще говорив — ні, радше виспівував! — що «Бог послав благо і цареві Дмитрію, і всім його підданим — його величність цар зав’язує з його величністю королем, милостивим государем нашим, дружбу, а з цим королівством з його численними людьми вільними — спорідненість. При цьому святому подружньому союзі його царська величність великий государ зуміє цю прихильність віддати зі свого боку його величності королю приязнь, а королівству віддячити великою любов’ю».
З його виступу — ба, ба палкої промови — виходило, що нарешті Москва знайшла собі «достойного государя, що ненависний «Годун» (як називали в Польщі Годунова), який посмів продовжити лінію «тирана Івана», вже мертвий, а «шлюб милостивого царя Дмитрія Івановича відкриває такі чудові загальнополітичні перспективи», що... що просто дух захоплює! Та й сам король Сигізмунд III виявив милість руському цареві — слава його мосці крулю Речі Посполитої! І нарешті, «бажаючи ще більше виявити свою вдячність, цар Дмитрій Іванович через тебе, пане, — кивок в бік посла Афанасія Власьєва, — в подружжя собі бере вільну шляхтянку, дочку благородного сенатора із благородного роду».
А наостанку кардинал Мацієвський сказав: «В цьому славному королівстві, де всі вільні, не раз траплялося, що князі, королі, славні монархи брали собі дружин із вільних шляхетських родів і домів.
Марина Мнішек вперше у своєму житті була в центрі вседержавної уваги — квітла пишним квітом, з честю витримавши таке нелегке для неї дійство, як ніби вона до цього тільки те й робила, що виходила заміж за самодержців та збільшувала й примножувала славу не лише свого роду, а й усього Польського королівства, — віднині її ім’я було поставлено в один ряд з іменами інших великих дружин монархів... До цього нікому не відома приватна особа, вона раптом піднялася в ранг державної особи, рівною чи не самому королю!
І настала та хвилююча мить, коли всі бажаючі вдовольнили себе виступами. Хор заспівав «Veni Creator» («Прийшов Творець»). Присутні, як і велить ритуал, на хвилину опустилися на коліна — в єдиному релігійному екстазі. (Правда, на коліна не стали лише московський посол Афанасій Власьєв та шведська принцеса княжна Анна.)
І почався власне обряд заручин, що його багато хто сприйняв за саме весілля.
А потім настала ще хвилюючіша мить — обмін каблучками. Московський посол, урочисто відкашлявшись та погладжуючи свою розкішну бороду, з добру лопату завбільшки, «вийняв з маленького ящичка алмазний перстень з великим і гострим вершком, завбільшки з чималу вишню, і дав його кардиналу, а вже кардинал надів його нареченій на палець, а від нареченої посол взяв перстень (для передачі його нареченому) і поклав його у згадуваний ящичок».
Посол в пориві щедрості й урочистої схвильованості велів викупити за 100 червінців килимок, на якому під час церемонії стояла Марина Мнішек — віднині його цариця, — аби відвезти його до Москви.
Потім численні гості, привітавши молоду з заручинами (заочно привітали й московського царя), від вівтаря пройшли до їдальні на бенкет: попереду цариця — вже цариця! Ще величніша і ще недоступніша навіть і для шляхти, горда й холодна. І коли вона встигла перетворитися на царицю? — Марина Мнішек, за нею шведська принцеса Анна, свідок молодої, а вже потім — московський посол.
Там почали вручати цариці дарунки, що їх від імені матері цариці (вона нездужала і не була присутня на таких неймовірних урочистостях рідної дочки) приймала спеціально виділена для такого дійства знатна шляхтянка, графиня. За знаком Афанасія Власьєва близько сорока дужих московитів в соболевих шубах (незважаючи на загалом теплу погоду в Кракові, але — престиж, престиж!), у високих хутряних шапках, теж із соболя і горностая, почали виносити дарунки царя Дмитрія Івановича і його матері Марії (Марфи) Федорівни, і тим дарункам не було кінця. Також за традиційним руським православним звичаєм наречену (вважалося, що в цей час біля неї незримо був присутній цар-наречений) благословили іконою, і знову несли й несли дарунки — золото, срібло, коштовності, брильянти, рубіни, золоті кубки, соболі, перли тощо — і, здавалося, їм ніколи не буде кінця, як і коштовному камінню та різним дорогоцінним виробам...
Першим тост виголосив його величність король Речі Посполитої Сигізмунд III і пив «за здоров’я цариці Марини, знявши капелюха і трохи піднявшись з крісла». (О, як у ту мить заздрили Марині шляхтянки та графині, хоч зовні чи не улесливо кланялись їй, «якійсь там дочці якогось там воєводи!»)
Другою на тому обіді після його мосці короля безперечно була вона, Марина Мнішек, дівиця вісімнадцяти років — «якась там дочка якогось там воєводи!» — а вже потім цар — незримо — Дмитрій Іванович і решта за ранжиром і згідно з родовитістю їхніх родів та посад, що їх займали, зі званнями і регаліями...
А далі лучився невеликий казус. Здійснюючи заручини, що його поляки вперто називали вінчанням, кардинал Мацієвський, як і велить звичай, запитав московського посла (він-бо представляв на дійстві молодого): «Чи не обіцявся великий цар комусь іншому?» Велетень-посол, знизавши плечима — кремезний чолов’яга, — добродушно і дещо аж по-простецькому, наче на сільській свадьбі, відповів: «Хіба я знаю, цар нічого не доручав мені на цей випадок».
Хтось з присутніх не вельми ввічливо шикнув на посла — що він, мовляв, меле несуразне, — і посол, збагнувши, де він і як належить представнику царя, розгублено пробурмотів: «Якби він давав обіцянку іншій, то не послав би мене сюди».
Тим часом граф Мнішек шепотом підказав дочці, аби вона виголосила тост за царя, і вона виголосила тост за здоров’я великого московського царя — під час виголошення здравиці зверталася до московського посла як до довіреної особи його величності. Між іншим, посол рішуче відмовився сідати біля цариці — навіть як довірена особа монарха, заявивши при цьому, що за московським звичаєм йому, «холопу, не положено їсти з царями», і це ще більше піднесло Марину в очах присутніх.
А після врочистого і вельми щедрого обіду, де страви були найвишуканіші, а вина найліпші і лилися вони рікою, почалися танці — тут уже розпоряджався двірцевий маршалок і два гетьмани Речі Посполитої — галантні до всього ж кавалери.
Танці розпочав сам король у парі з Мариною — вже царицею. Марина ледь не зомліла від щастя, що з нею, ще вчора якоюсь там провінційною баришнею з якогось там провінційного Самбора, танцює сам — САМ!!! — король Речі Посполитої, але швидко оволоділа собою — у неї виявилося як наче б професійне, від народження вироблене вміння швидко пристосовуватись до обставин, що швидко змінюються, — і павою попливла в танку. Чим навіть вразила його мосць, а він на жінках розумівся!
За царицею і королем закружляли в парах інші гості. На танцях «прислужували» головні вельможі, в тім числі й канцлер Лев Сапега, а також схвильований до безміру батько новоявленої цариці Юрій Мнішек та московський посол. Останній, правда, боявся навіть доторкнутися до руки своєї нової повелительки, злякано заявивши, що він «недостоїн такого щастя, аби бодай торкнутися цариці».
Марина також танцювала (що-що, а танцювати вона вміла і любила — в самбірському замку в неї були чудові навчителі, італійці та француз, найняті для цього воєводою) з королівною Анною, яка на час церемонії заручин виконувала обов’язки матері молодої, а повертаючись з танців, розпашіла й почервоніла, низько кланялась королю, а потім, пройшовши на своє місце, церемонно кланялась королівні Анні (а та — їй) і сідала.
Згодом батько нареченої-цариці заходився дякувати його мосці крулю. Король у свою чергу вітав Марину, а Марина — теж у свою чергу дякувала його величності. Зрештою, Сигізмунд голосно привітав Марину Мнішек, «найяснішу квітку нашого королівства і нашої ойчизни», із вступом у шлюб і здобуттям нового звання. І тут Марина (не без підказки батька — «Марино, дочко моя, підійди й опустися до ніг його величності, нашого милостивого государя, мого і твого благодійника, подякуй йому за його ласку і милість»), забувши, що вона вже цариця, кинулась до ніг його величності. Король був зворушений, підхопився, підняв Марину й поставив на ноги — ще й зняв перед нею капелюха і ще раз привітав Марину із шлюбом та здобуттям нового звання... І по-батьківськи порадив нареченій, аби вона «свого мужа, що його їй несподівано дав Господь, вела до сусідської любові і дружби на благо нашого королівства». Ще й нагадав і побажав, аби Марина «не забувала, що вихована в королівстві Польському, що саме тут Бог возвеличив її справжнім достоїнством, що тут її батьки і близькі, що вона має турбуватися про збереження доброго сусідства між Річчю Посполитою і Московським царством, між цими великими державами, і вести свого мужа, щоби він своїм дружелюбством і зичливістю зміцнював добре сусідство і готовність виявляти послуги і оберігати те, що з любов’ю йому зроблено нами, нашим королівством і твоїм вітцем»; щоби вона (Марина) «навіювала любов свому мужу до польських звичаїв і вела його до великої і гарної дружби з польським народом».