— Не знаю, Миколо Даниловичу, як ви можете бачити. Нерв вашого ока не ожив, як я сподівався, він, як і раніше, мертвий…
Однак око з мертвим нервом бачило. Воно було письменникові вікном у світ впродовж усіх його подальших років життя. Хто дав йому це світло? Щиро сповідаючись у своїх спогадах, він писав: «Хто мав зустріч з Богом, той справді не називає його ім’я всує. Коли тебе палитиме космічним полум’ям упродовж трьох діб, на язиці нечасто з’являтиметься ім’я Бога; зате весь ти будеш наскрізь перебудований і налаштований на живий Космос. Він стане для тебе тим, ким був для Ісуса Христа, — Батьком. Отож і я подумки кликав на допомогу Небесного Батька. Не раз він рятував мене від неминучої смерті, двічі рятував від клінічної непорушності — вперше після поранення, коли я, наперекір прогнозам лікарів, звівся з ліжка і почав ходити, вдруге — через сімнадцять років, коли підказав мені, як належить врятуватися від остеомієліту, що через рік-два мав здійснити прогнози лікарів і відібрати в мене здатність рухатися. Те ж саме сталося з очима і з хворобою сечового міхура, котру досвідчений лікар визнав невиліковною».
Іноді мені здавалося, що Микола Руденко наперед знає програму свого життя, знає навіть, коли поставить у ній останню крапку. Такою була ця незвичайна людина, саме життя якої, її місії на Землі залишаються нерозгаданою загадкою.
Його творчість і правозахисна діяльність були високо поціновані міжнародною громадськістю і в незалежній Україні. Йому присвоєно високе звання Герой України, він дійсний член Української вільної академії наук (Нью-Йорк), почесний член французької та японської секцій ПЕН-клубу, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка та літературної премії ім. Володимира Винниченка, нагороджений бойовими нагородами.
Помер Микола Данилович Руденко 1 квітня 2004 року. Похований на Байковому кладовищі.
Іван ВЛАСЕНКО
У череві дракона
Роман
І. За колючим дротом
1
Був у мене свій привілей: я мав право озирати наїжачений багатьма рядами сталевої колючки, забудований похмурими казармами, заметений кучугурами снігу лісовий прямокутник концтабору з висоти сторожової вежі. Цю висоту створювала шлакова гора, на яку я виштовхував тачку, наповнену смердючим жаром — щоденним випорожненням табірної кочегарки. Ніхто, окрім кочегарів та їхніх підручних, не мав права підійматися на цю гору.
Печальне видовисько відкривалося моїм очам: те, що природа виплекала в своїй любові до краси, було спотворене брутальним втручанням людини. Все тут свідчило про насилля й неволю. Відтятий від вільного лісу концтабірний прямокутник, периметр якого становив близько двох кілометрів, був поділений на робочу і житлову зони. Вервечки людей у чорних ватянках іще до сходу сонця під командою наглядачів тяжко долали замети, насипані нічною хуртовиною. Навіть здалеку видно, що ці люди ледь-ледь переступають — здебільшого це похилі діди, яких держава відірвала від онуків чи навіть правнуків.
Завершувався 1978 рік — другий рік мого ув’язнення.
Незважаючи на застарілу фронтову інвалідність, мене призначили в кочегарку робочої зони — я мусив підвозити до казанів вугілля та видаляти зашлакований попіл, що ятрив легені чадним газом. Слід хутко вибігати з тачкою по круто настелених дошках на вершину шлакової гори, щоб сині вогники над шлаком не встигли позбавити тебе притомності, а з вугільної купи, що вища від самої кочегарки, добувати вугілля доводилося шахтарським обушком. І це було не легше, ніж у забої. Вугілля завозили восени. Спершу його поливали дощі, відтак наскрізно сковували сорокаградусні морози — купа перетворювалася на суцільний моноліт, що переймав міцність гірської породи. Нарубати й підвезти до казанів двадцять тачок за зміну — ото й був мій обов’язок. Куфайка парувала на морозі — до наступної зміни не встигала висохнути.
Кочегар Михайло нерідко, відтрутивши мене, хапався за обушок або налягав на тачку і якось ніби не вивозив, а викидав її на шлакову гору. Там він і полишав тачку, щоб я також почувався при ділі: адже ж її, вже порожню, належало спустити вниз і поставити біля дверей кочегарки.
Ми з Михайлом — ровесники: обидва двадцятого року народження. Михайло вже відбув двадцять сім років тюремного й табірного терміну — через рік його мали вивести за ворота: йди, чоловіче, — ти вільний. Двадцять вісім років набралося тому, що до його бандерівської двадцятьп’ятки долучилося три роки за втечу. Спіймали аж удома: не витерпіла душа, повела в рідне село, де його парубоцька любка ростила синів якомусь безногому зайді. Думалося: тільки зазирну до Настиного подвір’я — та й гайну до лісу. Солдати навалилися ззаду, із-за спини — вони чатували на Михайла в засідці близько місяця. Знали про це навіть вербові кущі в лузі — знали, та мовчали. І хоча б молодий був, а то, можна сказати, вже вельми підтоптаний.
Іноді Михайло здавався мені ходячим карпатським бескидом — таке в ньому все було дебеле, надійно поставлене на землю. Плечі круті, якісь навіть нелюдські — мовби призначені для того, щоб вивергати гірські брили й гатити ними провалля. Кисті рук нагадували оброблені сокирою дубові колоди — із тих, що пролежали у воді років півтораста. Обличчя в молодості було, мабуть, вродливим, а тепер його найвиразнішими рисами були відкритість і доброта. Михайло створений не для війн нашого століття, коли людська дрібнота легко винищувала велетнів. Я не міг уявити його в бункері, хоч знав: він просидів під землею років декілька — взяли його чекісти за два літа до смерті вусатого московського диктатора.
Була іще одна риса в обличчі Михайла: коли він усміхався, з глибин його єства висвічувало щось зворушливо дитяче, безпорадне — здавалося, цього велетня міг скривдити школяр-шибайголова. Інколи на його обличчі, як мигавка на вечірньому небі, з’являлося сяйво, породжене природним гумором. Тоді Михайло називав мене паном комісаром.
— Еге-е, пане комісаре! Якби ми з вами десь у сорок п’ятому здибалися на плаї — скажіть, чи розминулися б заживо, га?.. Тепер, бач, біля одного дишла ходимо. Чи то ж не чудасія?..
Я й сам думав: не розминулися б. Усе, що я чув і читав про бандерівців, аж ніяк не схоже на те, якими згодом я побачив їх у заснованій колючими дротами Мордовії. Михайло немарно називав мене комісаром: у свої двадцять років був я політруком роти, війну завершив замполітом окремої частини. «Орденоносний майор, а, бач, опинився в дисидентах», — дорікали мені чекісти на допитах.
— Чого ж мовчите, пане комісаре?
— Не розминулися б, пане Михайле. Ваша правда.
Із мороку кочегарки на нас котилися два паровози — вони бігли поруч, як на плакатах тридцятих років: «Хто кого?» Ті плакати — єдина окраса мого дитинства, бо інших окрас ми не бачили. А проте мордовські паровози були всього лишень двома паровозними казанами, вмурованими в залізобетонні постаменти не заради високої честі, а заради високотемпературної пари, що нагрівала камери, де сушилось дерево. Наше невільницьке підприємство виготовляло тисячі, сотні тисяч корпусів для «ходиків» — як не дивно, а сільські годинники минулого століття мали й досі попит на неосяжних просторах Росії.
Часом заплющиш очі — і поринаєш у напівсон чи марення. Тоді казани обростають колесами й шатунами, все це починає рухатися — стіни кочегарки розвалюються, мов під ударами двох могутніх таранів. Підминаючи під колеса концтабірні паркани, шматуючи залізне павутиння загорож, ми з Михайлом мчимо на двох вороних парот возах: «Хто кого?» Ні, то вже не соціалізм кричить капіталізмові, а зек зекові: «Хто кого?..»
Мабуть, без отаких марень за колючим дротом не прожити й року, не кажучи про мої сім. А про три Михайлові десятиліття я й подумати боюся: то вже ціле людське життя — і воно лишається десь поза межами моєї уяви. Принаймні я не здатний уявити, що на двадцять восьмому році концтабірного животіння міг би отак спокійно когось повчати, як мене повчає Михайло.
— Ось я виставлю свій прощальний чай — просітеся на моє місце, Андрію Карповичу. Тутка слід одну хитрість засвоїти: ніколи не ворушіть жару в казані! Дехто тільки те й робить, що кочергою в топці скрегоче. А я за кочергу беруся лише тоді, коли казан від шлаку треба звільняти. Наприкінці зміни. Ви це помітили, пане Андрію?..
Правду кажучи, я на це не звертав уваги. До того ж мої літературні уявлення про професію кочегара були здавна прив’язані до кочерги.
— Але ж треба дірки пробивати, бо погасне.
— Не треба, — повагом заперечив Михайло. — Дайте казанові життя — коби сам почав дихати. І не заважайте йому, ради Бога. Підкидайте час від часу вугілля — та й годі. Про кочергу до кінця зміни забудьте. Вам же менше клопоту. Оце, власне, й уся наука.
Михайлові років п’ять не дозволяли кочегарити в робочій зоні — його особова картка була перекреслена червоною лінією, що означало: «Схильний до втечі». Та вже коли залишився рік — дозволили.
Як тільки на душу лягав тягар, я просив Михайла знов розказати про його втечу. Мені була вже відома кожна подробиця, я й сам зміг би оповісти незгірше від нього, та ми обидва — піддавалися чарам споконвічної людської боротьби за звільнення із тюремних стін (сюжет сюжетів!) — і тоді мордовська хурделиця марно ламала сипучі крила об дерев’яні стіни кочегарки — ми її не чули…
Сталося це в 1972 році. Дощі не випадали всю весну й літо, почалися лісові пожежі. Горіли не тільки ліси — горіли глибокі торфовища. Здавалося, то пекло ген попід землею крадеться до людських поселень, щоб живцем проковтнути грішних і праведних. Небо вкрилось не хмарами — чорна пелена підіймалася з землі, сонце було схоже на нічне світило. Звідусюди долинало поодиноке ревище корів — їх і в Мордовії мало, але досить, щоб людська туга зростала від жалісних благань нещасної худобини. І хоч зеки були відгороджені від цілого світу, якось таки й до їхніх вух докочувалися оповідки про бронетранспортер, що провалився в підземний жар разом із солдатами, про добровольців-пожежників, яких відрізало лісове полум’я — їхні душі, покинувши на згарищі обгорілі кістяки, тепер вільно шугали поза димовими хмарами й бачили чисте, незатьмарене сонце.
Пожежа насувалася й на концтабір, де відбували кару так звані особливо небезпечні державні злочинці. Головно це були діди, що колись виконували обов’язки поліцаїв на окупованих німцями територіях. З них адміністрація мордовських таборів вербувала викажчиків (сук), через те бандерівці й лісові брати з прибалтійських республік гидилися ними. Політв’язнів було порівняно небагато — вони трималися осібно, згуртовано. З них не можна вихопити жодного, щоб на його захист не піднялися всі інші. Це викликало серед в’язнів загальну повагу, легенди про політиків перепурхували через колючі вервечки концтабірних заборонок. Їхня популярність неабияк бентежила адміністрацію.
А пожежа насувалась все ближче й ближче. Невдовзі старі бувальці почали показувати на сторожові вежі: там були прорубані отвори, із яких стирчали крупнокаліберні дула. Вранці наступного дня кулеметні гнізда з’явилися просто над парканами. На поспіхом споруджених помостах чергували кулеметники, часом в офіцерських погонах. В робочу зону виводили тільки кочегарів і сушильників деревини, всі інші купчилися по казармах. Точилися суперечки, люди не боялися висловлювати найпохмуріші прогнози — і не завжди цензурними словами. Суки принишкли — у них не було надії на якусь іншу долю: що всім разом, те й кожному зокрема.
— Начальство поспішає офіцерські родини вивезти. А нас усіх під машинку — можете не сумніватися. Пожежа все спише.
— Ми не засуджені до страти. Це ж свавілля.
— Законник знайшовся! Моліть Бога, щоб вітер відвернув. Це наш єдиний порятунок.
— Подивіться, як розставлені кулемети. В зоні не лишається квадратного метра, що не прострілюється.
— А в казармах?
— Ха! Підпустять червоного півня — сам із казарми вискочиш. Мов корок із шампанського.
Тим часом у робочій зоні кочегар Михайло й сушильник Гриць готувалися до втечі. Вони давно задумали втечу — отож іще раніше запаслися гумовими трубками від клізм, поплавками із пінопласту, щипцями-кусачками. Розрахунок був простий: тікати через басейн, за допомогою якого із залізничних платформ подавалися колоди в робочу зону. Їх звалювали у воду й баграми проштовхували на ту половину басейну, яка містилася вже на території концтабору. Отвір до самого забетонованого дна перекривали потім залізними воротами. Але Михайло помітив: поміж воротами й стіною басейну лишалося півметра, що були густо засновані дротяною колючкою.
У басейні плавало з десяток соснових колод — саме під ними й поховалися у воді наші втікачі. Поплавки з пінопласту, що передбачливо був покритий сосновою корою, тримали кінці гумових трубок на поверхні води, дихалося неважко. Щипці-кусачки в Михайлових руках були інструментом бездоганним.
Невдовзі при самому дні з’явився отвір, через який зеки вилізли в частину басейну, яка містилася вже поза табором. Тут їм довелося просидіти під водою найдовше: лісова пожежа наближалася до робочої зони. Полум’я, мов велетенський крилатий ящір, перелітало з сосни на сосну — тріщало, бурхало, ґелґотало. То гнів, то лукава лагідність вчувалися в полум’яній стихії. Ніби навіть умовляння бісівське: не тікайте від мене — я пригорну вас до грудей, вам буде затишно й солодко.
Сторожова вежа бовваніла неподалік від басейну — саме це й посилювало небезпеку. Рятувала товста соснова колода, що плавала й тут, де вже починалася воля. Михайло завважив ту колоду раніше, а тепер, намацавши її пальцями, сантиметр за сантиметром підштовхував до залізниці. Треба було діяти так, щоб здавалося, ніби вітер штовхає колоду. Поза нею вартовому не видно було голів, що інколи виринали з води.
Пожежа допомагала вартувальникам: вона освітлювала басейн, залізницю й платформи на колії ліпше від прожекторів. Але пожежа водночас допомагала й утікачам: вартовий на вежі дивився не в басейн — він дивився у житлову зону, де ось-ось мали обізватися кулемети.
Втікачі непомітно вилізли з води, перебігли попід платформою і невдовзі, лежачи на узліссі, зважували ситуацію: куди дме вітер і в якому напрямку слід їм рушати, щоб не вскочити із води та в полум’я?..
І в цю мить сталося неймовірне: вітер, круто розвернувшись, погнав лісове полум’я геть від табору. Отже, кулемети мають мовчати. Тим часом втікачі, перехрестившись, рушили в далеку дорогу. Але то вже була інша повість.
— А як же Грицько?..
Тепер наш діалог нагадував якесь священнодійство. Запитання й відповіді давно відомі наперед. І, мовби повторюючи слова ненаписаної трагедії, завчено відгукувався Михайло:
— Його взяли на тиждень раніше. Вдома взяли, від дітей. Вигадали додаткові злочини, розстріляли одразу ж після суду. Насправді мене б належало розстріляти — я його підбив. — І після скорботної паузи додавав: — Завжди одного розстрілюють.
У цій завченості було щось страшне — ніби знов і знов повторювався розстріл.
Так, я вже знав: якщо втікає двоє або декілька — завжди одного розстрілюють. Найчастіше під час затримання: за вигаданий опір, за небажання спинитися тощо. Це неписане правило діє й сьогодні, коли пишуться ці рядки. Виграш подвійний: і закон виглядає гуманно, і страху більше, бо неможливо передбачити, на кого впаде смертельний вибір.
Часом я думав: як могли ці двоє літніх чоловіків виявити таку легковажність? Адже ж вони підготували втечу задовго до пожежі. Їм лишалося дожити в таборі по кілька років — навіщо ж було ризикувати? А коли вже втекли, чи варто було приходити в рідне село? Хіба ж не ясно, що там на них чигала засідка?
Грицька ще можна якось збагнути: потягнуло до дітей. А як зрозуміти Михайла? Це було те життя, якому не судилося продовження в дітях. Жіноча ласка для Михайла обмежилась цнотливими поцілунками — двадцятилітнім парубком він рушив на війну, яка вже не відпустила його до коханої Насті. Чого ж він зазирав до її обійстя? Хіба ж незрозуміло, що за чверть століття Настя перестала бути дівчиськом, котре його колись цілувало!..