Саме в цю хвилину кум Часник, сидів перед дзеркалом і розчісував свої вуса. Почувши шум, він облишив цю роботу і висунувся з вікна. Тут його і заарештували та й повели до тюрми. Один його вус стирчав догори, а другий звисав донизу.
— Дозвольте мені хоча б причесати лівого вуса! — прохав кум Часник по дорозі до тюрми.
— Мовчати! Бо відріжемо тобі спершу лівого, а потім і правого вуса, то й не треба, буде їх розчісувати.
Бідолашний кум Часник замовк, щоб не втратити вуса — свою єдину окрасу. Лимончики заарештували і адвоката Гороха. Він спочатку галасував, сперечався:
— Це помилка! Я — адвокат, я служу в самого синьйора Помідора! Це непорозуміння, негайно відпустіть мене!
Та кричи не кричи, а Лимончикам це все як горохом об стіну.
Солдати Лимончики стали табором у парку. Спочатку їх смішили таблички синьйора Петрушки, потім їм це набридло. Тоді вони почали ходити по квітниках, ловити золотих рибок у басейні, стріляти по шибках скляної оранжереї і розважати себе іншими витівками.
Графині Черешні, заламуючи руки, бігали від одного офіцера до другого:
— Благаємо вас, синьйори, попросіть ваших солдатів поводитися пристойно! Вони спустошують наш парк!
Офіцерів це тільки дратувало.
— Нашим героям потрібні розваги після воєнних подвигів, — відповідали вони. — І ви повинні бути їм вдячними.
Графині спробували заїкнутися, що заарештувати Часника й Гороха, — це не такі вже й подвиги. На це офіцер відповів:
— Гаразд! Тоді ми заарештуємо і вас, щоб у солдатів було більше права на їхні нагороди й розваги.
Графиням залишалося тільки одне — йти скаржитися самому принцові Лимону. Принц Лимон, як то і личить принцам, оселився разом зі своїми сорока Лимонами в найкращих кімнатах замку. І він безцеремонно виставив звідти синьйора Помідора, барона, герцога, Петрушку і самих графинь.
Все це найбільш налякало ненажеру-барона.
— Ось побачите, — шепотів він, — вони поїдять усі наші запаси, а ми помремо з голоду. Вони побудуть тут, поки все поїдять, а тоді підуть собі, а нас кинуть напризволяще. Ох, яке лихо! Яка катастрофа!
Принц Лимон звелів привести заарештованого кума Часника на допит. Синьйор Петрушка висякав свого носяку у величезну картату хустку і сів записувати відповіді, а синьйор Помідор сів поруч принца, щоб підказувати йому, як вести допит.
Справа в тому, що хоча принц і носив на шапці золотий дзвоник, та розумом не відзначався, до того ж був страшенний забудько. Ось і тепер, побачивши приведеного в'язня, він скрикнув:
— Ах, які чудові вуса! Присягаюся, що у всіх підлеглих мені землях не бачив я другої пари таких розкішних, таких довгих і викоханих вусів!
Слід сказати, що у тюрмі кум Часник тільки й знав, що знічев'я розчісував свої вуса.
— Дякую за похвалу, ваша світлосте! — скромно і ввічливо відповів Часник.
— Так от я велю нагородити вас орденом Срібного Вуса! Гей, Лимончики!
Придворні Лимончики були тут як тут.
— Принесіть-но мені вінець ордена Срібного Вуса!
Придворні принесли вінець, який мав вигляд вуса, що обвивався круг голови. Вус той справді був срібний.
Кума Часника це зовсім спантеличило. Він був певен, що його привели на допит, а тут замість допиту його нагородили таким почесним орденом.
Він смиренно схилив голову, і принц власноручно одяг йому срібний вінець, потім обняв і розцілував у обидва вуса — у правий, потім — у лівий. На цьому принц вважав справу закінченою і вже підвівся, щоб кудись іти. Він же був забудько.
Тоді синьйор Помідор нахилився до нього і прошепотів:
— Ваша світлосте, дозвольте найпокірніше нагадати вам, що ви нагородили ганебного злочинця.
— З того часу, як я його нагородив, — гордовито заявив принц, — він уже не злочинець. І все-таки давайте почнемо допитувати його.
Звернувшись до Часника, принц Лимон спитав, чи знає він, куди втекли в'язні. Часник відповів, що не знає. Тоді його запитали, чи відомо йому, де сховано хатину кума Гарбуза. Часник знов відповів, що йому нічого невідомо.
Це розлютило синьйора Помідора:
— Ваша світлосте, він бреше! Я пропоную піддати його катуванню і катувати, поки він признається у всьому.
— Чудово, чудово! — охоче згодився принц Лимон, потираючи руки.
У нього зовсім вилетіло з голови, що кілька хвилин тому він сам нагородив Часника орденом. Тепер він страшенно зрадів, що може подивитися, як катуватимуть людину, бо в душі він був злостивий і жорстокий.
— З яких тортур будемо починати? — спитав кат, що приніс усі знаряддя свого ремесла: гострі шпигачки, сокири, списи і коробку сірників, щоб палити вогнище.
— Ану вирвіть у нього вуса! — наказав принц.
Кат почав щосили смикати Часникові вуса. Але дружина кума Часника так часто розвішувала на них білизну, що вони стали дуже міцні. Кат смикав-смикав, знесилився, облився потом, а вуса не відривалися. Кум Часник — не відчував ніякого болю і тільки посміювався.
Нарешті кат настільки знесилився, що знепритомнів і звалився додолу.
Кума Часника відвели до темниці, замкнули його там та й забули про нього. Мусив бідолаха Часник живитися лише мишами, а його вуса так відросли у темряві, що закручувалися подвійними кільцями.
Після Часника настала черга допитувати синьйора Гороха. Адвокат кинувся принцові в ноги, почав їх цілувати, благати його:
— Простіть мені, ваша світлосте, я не винен!
— Погано, дуже погано, синьйоре адвокате! Коли б ви були винні, я б одразу ж вас звільнив. Але якщо ви не винні, справа обертається для вас дуже погано. Можете ви хоч сказати, куди втекли в'язні?
— Ні, ваша світлосте! — тремтячим від страху голосом відповів Горох. І справді він цього не знав.
— От бачите?! — розсердився принц Лимон. — Ну як можу я вас звільнити, якщо ви нічого не знаєте?
Горох кинув благальний погляд на синьйора Помідора, але той удав, що заклопотаний дуже важливою справою: дивлячись у стелю, колупався пальцем у носі.
Коли Горох побачив, як ганебно кинув його напризволяще хазяїн і покровитель, то зрозумів, що пропав. І його охопила страшенна лють.
— Чи можете ви сказати хоча б, де заховано хатину Гарбуза? — запитав знову принц Лимон.
От про це Горох знав, бо підслухав розмову Цибуліно з односельцями.
«Якщо я відкрию їм цю таємницю, то мене звільнять, — подумав він про себе. — Ну і що з того? Тепер я бачу, чого варті такі друзі, як Помідор. Коли вони користувалися з моїх знань і авторитету, щоб грабувати людей, тоді вони частували мене і всіляко зі мною загравали. А тепер вони покинули мене в біді. Не хочу більш їм допомагати! Хай вони пощезнуть! Будь що буде, а від мене вони нічого не дізнаються!»
І він голосно промовив:
— Ні, я нічого не знаю!
— Ви брешете! — гримнув на нього синьйор Помідор, — Ви добре знаєте, але не хочете сказати!
Тут синьйор Горох уже не витримав. Він став навшпиньки, щоб здаватися вищим, втупив у Помідора гнівний погляд і закричав:
— Так, знаю! Добре знаю, де заховано хату Гарбуза! Але нізащо, ніколи вам не скажу!
Принц Лимон здивовано зиркнув на Гороха.
— Подумайте краще, — сказав він. — Якщо ви не відкриєте цієї таємниці, я буду змушений вас повісити!
У синьйора Гороха аж жижки затряслися від страху, він провів по своїй шиї рукою, ніби вже відчув, як давить зашморг, але залишився непохитний.
— То й вішайте! — гордо відказав він. — Вішайте негайно!
Проговоривши ці слова, він раптом увесь побілів, — такого з зеленим Горохом ще не траплялося, — і впав непритомний.
Синьйор Петрушка записав у протокол: «Обвинувачений знепритомнів від сорому».
Потім іще раз висякався у картату хустку і згорнув книгу. Допит був закінчений.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Про те, як мимоволі синьйор Горох урятував життя Помідорові
Коли синьйор Горох отямився, навколо була цілковита темрява, і він подумав, що його вже, певно, повісили.
«Я помер, — думав він, — і тепер, напевне, у пеклі. Дивно тільки, що тут так мало вогню. Власне, його зовсім немає. Оце дивно: пекло — і без пекельного вогню!»
В цю мить у замку камери заскрипів ключ. Горох причаївся в кутку, бо тікати все одно було нікуди. Він перелякано дивився, як відчиняються двері, і чекав, що зараз увійде кат із солдатами Лимончиками.
Лимончики справді увійшли, але з ними замість ката був... Хто б ви думали? Синьйор Помідор власною персоною, зв'язаний по руках і ногах.
Синьйор Горох скочив на рівні ноги і мало не кинувся на Помідора з кулаками, та схаменувся.
«Що ж це я роблю?! Тепер він такий самий в'язень, як і я», — подумав Горох. І хоча не відчував ніякої симпатії до свого недавнього хазяїна, чемно запитав:
— То вас також заарештували?
— Заарештували? Скажіть краще, що мене засудили на смерть. Мене повісять завтра на світанку, відразу ж після вас. Та ви, мабуть, і не знаєте, що ми знаходимося у камері смертників!
Горох не міг отямитися від здивування.
— Принц Лимон страшенно розгнівався, що йому не вдалося розплутати ці таємниці, — вів далі Помідор. — Так що він придумав! Звинуватив мене перед графинями як призвідника всієї цієї змови. І виніс вирок: повісити.
Синьйор Горох не знав — радіти йому чи співчувати Помідорові. Нарешті сказав:
— Ну що ж, не журіться, синьйоре Помідоре! Разом помирати будемо.
— Мала втіха, — озвався Помідор. — Та хоч ми й помремо, все-таки дозвольте мені вибачитися перед вами за те, що я мало дбав про вас під час допиту. Ви самі розумієте, що тоді вирішувалася і моя доля.
— Ах, що було — минуло. Не треба згадувати, — чемно сказав синьйор Горох. — Тепер ми — товариші по нещастю. То будемо краще допомагати один одному.
— Я цілком з вами згоден, — полегшено зітхнув Помідор. — І я дуже радий з того, що ви зовсім не злопам'ятна людина.
Він одразу повеселішав, дістав з кишені шматок солодкого пирога і по-братньому поділився з синьйором Горохом. Горох очам своїм не вірив, що Помідор так розщедрився.
— На жаль, оце і все, що мені залишили, — сказав Помідор, сумно похитуючи головою.
— Отака в світі правда! Вчора ви були справжнім володарем замку, а сьогодні ви в'язень!
Помідор мовчки жував пирога.
— А знаєте, — раптом сказав він, — мені навіть подобається, як пожартував зі мною отой шибеник Цибуліно. Добре подумавши, я зрозумів, що він просто непосидющий хлопчина і зробив це від щирого серця, з бажання допомогти бідним людям.
— Можливо, — згодився Горох.
— Шкода, що невідомо, де тепер ці люди, які втекли з тюрми, — просторікував Помідор. — Тепер я залюбки зробив би для них щось хороше.
— Що ж ви зробили б тепер, коли самі перебуваєте у в'язниці?
— Ваша правда. Та я й не знаю, де вони.
— І я не знаю, — признався Горох.
Від привітності Помідора язик у адвоката почав потроху розв'язуватися, і він додав:
— Знаю тільки одне: місце, де вони сховали хатину кума Гарбуза.
Коли Помідор почув ці слова, у нього з радощів аж серце тьохнуло.
«Ану, Помідоре, прислухайся уважно до того, що говоритиме цей дурень, — сказав він сам собі. — Можливо, в тебе ще є надія на порятунок...»
— Справді, знаєте? — запитав він у адвоката.
— Авжеж, знаю. Тільки нікому не скажу. Бачите, я не хочу більш кривдити цих бідних людей.
— О, ці почуття роблять вам честь, синьйоре адвокат! Я б теж нікому не сказав. Я не хотів би, щоб через мене з цими бідолашними знедоленими людьми сталось якесь нове лихо!
— Коли так, — сказав синьйор Горох, — то я радий потиснути вашу руку.
Синьйор Помідор про стяг руку, і синьйор Горох довго її тиснув.
Адвокат зовсім розчулився, йому закортіло поговорити з Помідором від усього серця.
— Повірите, — легковажно признався він, — вони сховали хатину біля самісінького замку. Так близько, що нам і на думку не спало б там шукати.
— Де ж саме вони її сховали? — ніби ненароком запитав Помідор.
— Тепер я вже можу вам про це сказати, — гірко усміхнувся синьйор Горох. — Все одно завтра ми з вами загинемо, і цю таємницю разом з нами сховає могила.
— І правда. Ви ж знаєте, що завтра на світанку обох нас стратять.
Тут синьйор Горох ще ближче присунувся до товариша по тюрмі і тихенько прошепотів йому на вухо, що хатину кума Гарбуза сховано недалеко звідси, в лісі, і доглядає її кум Суниця.
Помідор вислухав до кінця, палко потиснув Горохові руку і скрикнув:
— Дорогий мій друже! Я вам безмежно вдячний за те, що ви довірили мені цю важливу звістку. Цим ви рятуєте мені життя!
— Я рятую вам життя? Та ви жартуєте!
— Анітрохи! — гукнув Помідор і схопився на ноги. Він кинувся до дверей і почав щосили гатити в них кулаками, доки прибігли Лимончики.
— Негайно ведіть мене до принца Лимона! — наказав синьйор Помідор, як завжди, владним тоном. — Я повинен доповісти йому про надзвичайно важливу справу!
І справді, Помідор розповів принцу про все. Принц страшенно зрадів. І вони вирішили, що завтра вранці, зразу ж після страти Гороха, підуть до лісу, щоб захопити хатину кума Гарбуза.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Як синьйор Горох сходив на ешафот
На сільському майдані вже стояла шибениця, під нею дощаний поміст, а в помості була ляда. Коли кат натискував кнопку, ляда відчинялася вниз. Туди і мав провалитися синьйор Горох, коли його повісять.
Його хотіли вже вести на страту, а він всіляко намагався виграти час. Спочатку заявив, що хоче поголити бороду, потім захотів помити голову, а потім йому заманулося зрізати нігті на ногах, бо вони, мовляв, дуже відросли.
Кат не хотів чекати і лаявся, але, за звичаєм, останню волю смертника необхідно було виконувати. Довелося посилати по ножиці.
Не менше двох годин зрізував нігті синьйор Горох. Та нарешті змушений був скоритися і піти на майдан.
Коли він уже сходив на поміст, його раптом охопив жах, — то оце зараз він має померти? Такий маленький, товстенький, зелененький, з такою чисто вимитою головою і обстриженими нігтями — він усе-таки має померти!
І от гучно заторохтіли барабани. Кат накинув адвокатові на шию зашморг, порахував до тринадцяти і натиснув кнопку. Ляда відчинилася, і синьйор Горох провалився у темряву. Тільки встиг подумати: «Ну от і кінець!»
І раптом почув над собою чийсь гугнявий голос:
— Ріжте зашморг, синьйоре Цибуліно! Тут таке світло, що я нічого не бачу!
Хтось перерізав зашморг, що стискав шию Гороха, і той самий голос знову промовив:
— Дайте йому ковтнути нашого картопляного соку. Ми, кроти, ніколи не рушаємо в путь без пляшечки цього чудового цілющого напою!
Що ж воно тут сталося?
РОЗДІЛ ПЯТНАДЦЯТИЙ,
який пояснює те, що сталося в чотирнадцятому
А сталося просто-напросто от що: Полуничка сповістила Редисочку про небезпеку яка нависла над Горохом. Редисочка збігала до лісу і розповіла усе Цибуліно та його друзям. У цей час утікачі мешкали в печері біля хатини кума Гарбуза.
Як бачите, склалося дуже тяжке становище, і тому Цибуліно попрохав у майстра Виноградинки його шило, щоб почухати як слід потилицю і таким чином щось придумати...
Чухав-чухав собі потилицю Цибуліно, а потім віддав шило Виноградинці і коротко сказав:
— Дякую. Уже придумав.
І кудись побіг. Ніхто навіть не встиг спитати, що ж він придумав. Кум Гарбуз радісно зітхнув і сказав:
— Ну, коли Цибуліно каже, що придумав, то він справді щось придумав.
А Цибуліно довго ходив полем і луками, аж поки знайшов те, що шукав. Нарешті він побачив на луці місце, вкрите багатьма горбочками свіжої землі. І щохвилини, наче гриб, з'являвся новий горбочок. То працював під землею роботяга Кріт.