Цибуліно трохи почекав, і коли просто під його ногами виріс новий горбочок, став навколішки і покликав:
— Синьйоре Кроте! Синьйоре Кроте! Це я — Цибуліно!
— А-а, це ви? — непривітно буркнув з-під горбочка Кріт. — А я ще й досі півсліпий від нашої останньої зустрічі. Чи не хочете ви підмовити мене на розшуки ще однієї світлої печери під землею?
— Ох, не кажіть такого, синьйоре Кроте! Адже завдяки вашій допомозі я зустрівся з моїми друзями. А потім нам пощастило вирватися з тюрми, і тепер ми ховаємося тут поблизу, в печері.
— Дякую за повідомлення! Але все це нітрохи не цікавить мене. До побачення!
— Синьйоре Кроте! Синьйоре Кроте! — закричав Цибуліно. — Вислухайте мене!
— Що ж, вислухати можу, та не сподівайтеся, що я знов буду вам допомагати.
— Та тут не про мене мова, а про нашого адвоката Гороха. Завтра вранці його мають повісити.
— І добре зроблять, — сердито відказав Кріт. — Я б сам охоче допоміг накинути на нього зашморг. Не люблю адвокатів, та й горох мені не до смаку.
Нелегко було переконати Крота, але Цибуліно добре знав, що під його непривітною зовнішністю криється добре серце і що він не відмовиться допомогти у справедливій справі.
Так і сталося. Щось в оповіді Цибуліно схвилювало старого Крота, і він раптом сказав:
— Ну досить базікати, синьйоре Цибуліно. У вас таки надто довгий язичок. Покажіть краще, куди треба рити.
— Рийте на північний захід, — сказав Цибуліно і аж підскочив на радощах.
Миттю прорив Кріт підземний коридор просто під ешафот. Тут вони причаїлися і стали чекати. Коли синьйор Горох провалився в отвір помосту, Цибуліно швиденько перерізав зашморг і влив Горохові в рот трохи картопляного соку, що Кріт завжди носив з собою. А щоб остаточно привести адвоката до пам'яті, Цибуліно дав йому кілька легеньких ляпасів по щоках. Горох був настільки приголомшений, що зовсім повірив у власну смерть, подумав, що він уже в раю.
— О! Синьйоре Цибуліно! — радісно скрикнув він.- І ви теж померли? Яке щастя зустрітися з вами в раю!
— Отямтеся, адвокате! — перебив його Кріт. — Це не рай і не пекло. Я теж не святий Петро і не диявол, а старий Кріт і поспішаю у своїх справах. А тому втікайте звідси швидше, та старайтеся більш не попадатися на моєму шляху. Бо кожного разу, коли я зустрічаю Цибуліно, у мене буває справжній сонячний удар.
У норі під ешафотом було темно, хоч око виколи, але для Крота це було таке світло, що в нього відразу розболілася голова.
Нарешті Горох зрозумів, як щасливо завдяки Кротові й Цибуліно врятувався од неминучої смерті. І він без кінця дякував своїм рятівникам. Обняв одного, потім другого, далі хотів обняти обох зразу, та це йому не вдалося, бо руки в Гороха були надто короткі. Коли він трохи заспокоївся, всі троє рушили у путь. Дійшли до кінця готового підземного ходу, Кріт прорив новий хід до печери, де перебували майстер Виноградинка, кум Гарбуз, скрипаль Груша та інші друзі.
Адвоката зустріли з радістю. Всі уже забули про те, що недавно він був їхнім ворогом.
Коли Кріт прощався зі своїми новими друзями, на очі йому навернулися сльози.
— Друзі,- сказав він, — якби ви були хоч трохи розсудливі, то оселилися б зі мною під землею. Там немає ні тюрем, ні шибениць, ні синьйорів Помідорів, ні принців Лимонів з його поліцаями Лимончиками. Спокій і темрява — от що найдорожче в світі. У всякому разі, якщо я буду вам потрібен, то вкиньте ось у цю дірочку записку. А я іноді буду сюди навідуватися* щоб знати, як ідуть у вас справи. А тепер бажаю вам усього найкращого!
Друзі тепло попрощалися з Кротом, і ще не встигли всі його обняти, як раптом Горох так ляснув себе по лобі долонею, що аж ноги задер.
— Ох я ж роззява! Ох я ж забудько! Скільки лиха завдає моя забудькуватість!
— Про що ви забули? — ввічливо запитала кума Динька, обтрушуючи пил з його зеленого піджака.
І Горох розповів їм про свою зустріч у тюрмі з Помідором.
— Так от саме зараз сторожа і пішла до лісу, щоб забрати хатину кума Гарбуза! — закінчив він.
Цибуліно мовчки вискочив з печери і підбіг до дуба, де жив кум Суниця. Але хатинки кума Гарбуза там уже не було.
Кум Суниця сидів між коренями дуба і невтішно ридав:
— Ох, мій будиночок! Ох, мій чудовий будиночок!
— Були вже тут Лимончики? — запитав Цибуліно.
— Так, так, були і все забрали: і половинку ножиць, і бритву, і моє оголошення, і навіть дзвіночок!
Цибуліно мовчки почухав потилицю. Тепер чи й два шила допомогли б йому що-небудь придумати, а тут не було й одного. Мовчки ласкаво поклав він руку на плече кума Суниці і привів йогб до печери.
Коли вони увійшли, ніхто з друзів нічого їх не спитав. Усі зрозуміли, що цього разу Помідор переміг, а вони зазнали нової невдачі.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
Про пригоди містера Морквоу і пса Шукая
Містер Морквоу...
Чекайте хвилинку! А хто ж це такий — Морквоу? Про цю персону ми ще не чули. Звідки він узявся? Чого йому треба? Великий він чи малий? Товстий чи тоненький? Зараз усе вам пояснимо.
Побачивши, що втікачів знайти нелегко, принц Лимон звелів, як то кажуть, прочесати усю довколишню місцевість. Отож Лимончики взяли граблі і старанно прочесали усі поля й луки, ліси й кущі, щоб знайти наших друзів. Працювали Лимончики день і ніч, нагребли цілі купи хмизу, клаптів паперу і гадючого линовища, та Цибуліно і його друзів не було ніде.
— Ледарі! — гримав на них принц. — Тільки й того, що граблі поламали! Тепер майже всі граблі без зубів залишилися! Самим би вам за це зуби повибивати!
Солдати тремтіли від страху, аж зубами цокотіли. Цілих чверть години у парку тільки й чути було: «цок-цок-цок» — ніби град по даху торохтів.
Один з придворних Лимонів, що кілька разів бував у кіно, порадив:
— Я думаю, що треба покликати слідчого.
— А хто це такий?
— Той, хто робить розшуки. Якщо ви загубили, наприклад, ґудзик, то він умить знайде його вам. Або коли десь загубиться батальйон солдатів чи кілька в'язнів — він тільки подивиться в бінокль і знайде враз.
— Ну, коли так, то пошліть по слідчого!
— Я знаю одного слідчого, цілком придатного для нашої справи, — сказав придворний Лимон. — Його звуть містер Морквоу.
Ну от ви вже знаєте, хто такий містер Морквоу. Поки він приїде до замку, розкажу вам іще, як він одягнений і якого кольору в нього вуса. А втім, цього не можу сказати, бо у містера Морквоу зовсім немає вусів. Але зате в нього є пес, справжній мисливський пес, на ім'я Шукай, який допомагає йому носити інструменти.
Справа в тому, що містер Морквоу ніколи не вирушає в дорогу без кількох підзорних труб та біноклів, без сотні компасів, десятка фотоапаратів. Крім цих приладів, він завжди возить з собою мікроскоп, сачок, яким ловлять метеликів, і торбину з сіллю.
— А для чого вам сіль? — запитав у нього принц.
— З дозволу вашої світлості, я насиплю солі на хвіст тим в'язням, які втекли, а потім ловитиму їх оцим сачком.
Принц тільки тяжко зітхнув:
— Боюся, що цього разу сіль вам не знадобиться, бо у цих втікачів хвостів немає.
— Тоді справа складніша, — серйозним тоном зауважив містер Морквоу. — Якщо вони безхвості, то як же їх ловити? Куди я сипатиму їм сіль? Дозвольте зауважити, ваша світлість, що не треба було дозволяти їм тікати. Або треба було приладнати їм хвости, щоб було за що ловити.
Тоді знову обізвався той самий придворний Лимон, який порадив запросити до замку містера Морквоу:
— Я бачив одного разу в кіно, що інколи втікачів ловлять, насипаючи їм солі на голову, — сказав він.
— О, це надто застаріла система! — зневажливо відказав містер Морквоу.
— Застаріла, абсолютно! — повторив пес.
У цього собаки була така чудна звичка підгавкувати своєму господарю. Він повторював усе, що казав Морквоу, і ще додавав від себе якесь слово, наприклад, «точно» або «абсолютно».
— У мене є інша думка, — сказав містер Морквоу.
— У нас є інші думки, точно! — повторив пес і при цьому поважно вильнув хвостом.
— Замість солі можна взяти перцю!
— Оце добре придумано! — зрадів принц. — Сипніть їм перцю межи очі, і вони самі здадуться в полон.
— Я теж так думаю, — ввернув і своє слово Помідор. — Але щоб засипати втікачам очі перцем, їх треба перше знайти.
— Це нелегка справа, — згодився містер Морквоу. — Та за допомогою моїх інструментів я спробую їх знайти.
Містер Морквоу був не простий, а вчений слідчий. Ніколи і нічого не робив він без своїх інструментів.
Спати йшов — і то брав із собою аж три компаси. Одним точно визначав, де знаходиться спальня, другим відшукував двері до неї, третім знаходив ліжко.
Одного разу Вишенька підгледів, як містер Морквоу і пес Шукай, лежачи долі, дивилися на компас і про щось жваво розмовляли.
— Що це ви робите, синьйори? — запитав їх Вишенька. — Чи не шукаєте ви на підлозі слідів, що могли залишити втікачі?
— Я шукаю моє ліжко, — відповів Морквоу. — Без інструментів кожен дурень може знайти своє ліжко. Але справжній слідчий повинен шукати науково. Отже, честь мого ремесла зобов'язує мене користуватися відповідними інструментами. Як відомо, компас має магнітну стрілку, що завжди вказує на північ. Ідучи в цьому напрямку, я неодмінно натраплю на своє ліжко.
Однак, коли він ступив на північ, то вломився головою у шафу із дзеркалом і розбив те дзеркало в друзки, бо був твердолобий. А його собаці скалкою відрубало хвоста, отож залишився лише куций обрубок.
— Мабуть, ми помилилися в розрахунках, — сказав Морквоу.
— Помилилися, абсолютно, — жалібно скиглив Шукай.
— Що ж, пошукаємо іншого напрямку.
— Пошукаємо, точно! — згодився Шукай. — Може ж, не всі шляхи приводять до дзеркал.
Тепер замість компаса містер Морквоу взяв довжелезну підзорну трубу Втупив у неї око і став повертати на всі боки.
— Що ви там бачите, господарю? — спитав Шукай.
— Бачу вікно. Воно зачинене. На ньому червоні завіски. Воно має по чотирнадцять шибок у кожній рамі.
— Важливе відкриття, абсолютно! — гавкав Шукай. — Чотирнадцять плюс чотирнадцять, разом буде двадцять вісім. Якщо ми підемо в цьому напрямку, то на нас звалиться не менш ніж п'ятдесят скляних половинок. Що ж тоді залишиться від мого хвоста?!
Морквоу повернув трубку в інший бік.
— Що ви тепер бачите, господарю? — тривожно запитав Шукай.
— Бачу якусь металеву споруду. Дуже цікава споруда. Вона стоїть на трьох ногах. Угорі вони з'єднані залізним кільцем. Споруда накрита білим дахом, здається, емальованим.
Пес аж рота роззявив від такого відкриття.
— Господарю, — сказав він. — Коли не помиляюся, ще ніхто в світі не знаходив емальованих дахів!
— Так! Ми перші це відкрили! Справжні слідчі навіть у звичайній спальні вміють знаходити дивовижні речі.
Вони лягли на підлогу, прислухалися, чи не ходить поблизу який-небудь звір, і сміливо поповзли до металевої споруди з емальованим дахом. Проповзли кроків з десять і підлізли під загадкову споруду, та так незграбно, що емальований дах раптом перекинувся.
Славетний слідчий і його пес страшенно здивувалися, бо на їхні голови несподівано ринув холодний дощ. Вони завмерли на місці і боялися поворухнутися, щоб не викликати якогось нового лиха, а холодні краплі стікали їм на голови, за комір, по спині, по боках.
— Я гадаю, що це — звичайнісінький таз для вмивання, — пробурмотів містер Морквоу.
— Я теж гадаю, що це таз, абсолютно! — згодився Шукай. — А в ньому було багато-багато холодної води для вранішнього вмивання.
Містер Морквоу і його вірний помічник встали. Тепер слідчий уже легко знайшов ліжко, до якого було всього півтора метра, і поважно вклався спати. При цьому він промовив такі глибокодумні слова:
— У нашому ділі ніколи не треба боятися небезпеки. Хоча сьогодні нас добре облило водою, зате ми знайшли ліжко.
— Добре облило водою, точно! — згодився Шукай. Сьогодні псові не щастило. Довелося йому сяк-так вмоститися на килимі, поклавши голову на пантофлі господаря. Містер Морквоу хропів цілу ніч і прокинувся, коли зійшло сонце.
— Ану, Шукай! Мерщій до роботи! — жваво скрикнув він.
— Я готовий, господарю! — відгукнувся пес і сів на обрубок хвоста, який залишився після вчорашньої сутички з дзеркалом.
Їм нічим було вмитися, бо таз із водою вони ввечері перекинули на себе. Тож пес тільки облизав собі вуса, потім лизнув обличчя свого господаря. І от вони вийшли до парку і нарешті взялися розшукувати наших втікачів.
Найперше слідчий дістав мішечок, в якому було дев'яносто номерів для гри в лото.
Наказав собаці витягти один номер. Шукай засунув лапу в мішечок і витяг звідти номер сьомий.
Слідчий кілька хвилин подумав і вирішив:
— Це означає, що нам слід ступити сім кроків праворуч. Відійшли сім кроків праворуч і потрапили просто в кропиву. Псові немов вогнем обпекло жалюгідний обрубок його хвоста.
А ніс містера Морквоу так нажалився, що став червоний, мов перчина.
— Мабуть, ми помилилися, — здогадався слідчий.
— Помилилися, точно! — сумно погодився Шукай.
— Спробуємо інший номер.
— Спробуємо, абсолютно!
Цього разу випав номер двадцять восьмий, і містер Морквоу вирішив відійти на двадцять вісім кроків ліворуч.
Відміряли двадцять вісім кроків і звалилися обоє в басейн із золотими рибками.
— Рятуйте! Тону!!! — заверещав Морквоу.
— Я тут, господарю! — відгукнувся Шукай. Ухопив слідчого зубами за комір і витяг з води.
Вони сіли край басейну і почали сушитись.
— А я зробив важливе відкриття, — поважно промовив містер Морквоу
— Важливе, абсолютно! — підбрехнув пес. — Ви, мабуть, відкрили, що вода — мокра?
— Та ні! Знай, що в'язні втекли через оцей басейн з золотими рибками!
— Еге ж. Вони, мабуть, вирили попід дном підземний хід.
Слідчий покликав синьйора Помідора і сказав йому, хай звелить випустити з басейну всю воду і перекопати дно, бо виникла підозра, що в'язні втекли саме через басейн. Але Помідор навідріз відмовився псувати басейн. Він сказав, що в'язні, мабуть, обрали простішу дорогу, а в басейні їх шукати — тільки час марнувати.
Містер Морквоу мовчки зітхнув і сумно похитав головою.
— От вона — людська невдячність! — сказав він. — Яв поті чола працюю, приймаю одну холодну купіль за другою, а місцеві начальники ще й заважають, замість того щоб допомогти.
На щастя, поблизу з'явився Вишенька. Слідчий спитав у нього, чи є з парку інший вихід, крім ходу, виритого попід дном басейну.
— А звісно є! — відповів Вишенька. — Он, прошу через ту хвіртку.
Слідчий подумав, і вихід через хвіртку здався йому цілком придатним. Він палко подякував Вишеньці і в супроводі свого вірного Шукая рушив до хвіртки.
Вишенька пішов за ним, ніби з простої цікавості. Та коли слідчий вийшов за огорожу і пішов дорогою до лісу, Вишенька вставив два пальці в рот і свиснув.
Містер Морквоу враз спинився.
— Ви мене кличете? — спитав він.
— Ні, ні, містере Морквоу. Це я сповістив одного горобця, мого приятеля, що на підвіконні для нього є крихти хліба.
— У вас добра душа, синьйоре Вишенько! — сказав слідчий, вклонився і пішов собі далі.
Як ви, мабуть, самі чекали, на свист Вишеньки з лісу відгукнувся інший свист, правда, не такий сильний, а тихенький. На узліссі, праворуч від Морквоу, заворушилися кущі. Вишенька посміхнувся. Тепер він знав, що його друзі на сторожі. Ще вчора попередив їх про приїзд містера Морквоу, і вони умовилися, як пошити слідчого в дурні.
Але слідчий також помітив, що на узліссі заворушилися кущі. Він і його пес разом упали на землю і причаїлися.
— Нас оточили, — пробелькотав слідчий, випльовуючи пилюку, що набилася йому в рот і ніс.
— Оточили, абсолютно! — прошепотів пес.
— Небезпека щохвилини зростає,- шепотів містер Морквоу. — Але ми мусимо будь-що зловити втікачів.