сана викачати ті статки до князівської скарбниці. Проте старики сховали біля окрайки
лісу не тільки рушниці, а й завезені до селища цінності, серед них і гроші з різних
провінцій. Отож князь тільки й мав зиску, що дізнався, як старовинним способом
витоплювати рослинний віск, бо дівчатам звеліли показати Ріске Харасімі, як це
робиться.
Але й то був неабиякий зиск, бо князівство дедалі гостріше відчувало нестачу
грошей.
Коли бабуся казала, що Ріске Харасіма вмів чужими руками загрібати жар, то
почасти мала на увазі, що цей пахолок вибився на місце, де міг прикриватися іменем
князя, і прагнув здобути вдячність сільської старшини, зображуючи справу так, ніби
Мейске-сан виключно йому зобов’язаний запросинами до князя або на бесіди до
«школи спадкоємців». Але ж Мейске-сан, вибираючись до підзамчя, приводив жінок з
паками належного князеві воску.
А в харчевні, коли Мейске-сан накидався на почастунок, розплачувався хоч і
Ріске Харасіма, проте Мейске-сановими грошима.
Від Мейске Камеї Ріске Харасіма дізнався про «соляний шлях» і збагнув, що
князівські урядовці навіть не уявляли, яку торгівлю провадить лісове селище.
Мейске-сан і не приховував, що має досить грошей, аби, скажімо,
розплачуватися в харчевні.
З Ріске Харасімою пов’язана подія, через яку наше незначне князівство
залишило слід, хоч і невеликий, в історії часів занепаду сьогунату. Князь, полохливий
та нерішучий, став схилятися на бік імператора. Закупити необхідну кількість зброї
він відрядив до Нагасакі Ріске Харасіму. А той замість рушниць придбав при
підтримці Томоацу Годая з Сацуми пароплав.
Підписав угоду на виплату п’ятьма внесками сорока двох з половиною тисяч
рьо й звелів негайно рушати до князівського порту.
Та коли Ріске Харасіма на пароплаві повернувся до князівства, його
звинуватили в перевищенні повноважень у грошовій справі. Вирок був один —
харакірі. А пароплав у першому ж рейсі, куди він вирушив на прохання Сьодзіро Гото
з Тоси, зіткнувся з судном князівства Кісю й затонув… Так скінчилася та непрочуд
нещаслива пригода.
17
Офіційні князівські хроніки про пригоду з пароплавом — від його купівлі до
загибелі — краєзнавці опублікували лише нещодавно.
А я давно знав про неї, бо розповідь про неї бабуся вплела в легенди та історію
нашого селища.
За її розповіддю, Ріске Харасіма, вибираючись з великими грошима до
Нагасакі, й справді збирався закупити рушниці:
— Ріске-сан любив загрібати жар чужими руками. Але ж не такий він зухвалець,
щоб розпоряджатися пайовими грошима! Ріске Харасіма допитався в Мейске Камеї,
що в Нагасакі зберігається маєток селища, і умовляв вділити дещицю на потреби
князівства. Мейске-сан погодився, але за умови, що той пристане на його пропозицію.
Через Рьому Сакамото він заздалегідь зв’язався з Томоацу Годаєм і підготував
угоду на придбання пароплава. Навіть перший внесок становив неабияку суму для
провінційного селища, проте з грошей, набутих за довгі роки від продажу воску, він
виклав десять тисяч рьо.
Угоду підписали негайно, але обумовили, що коли у рідному краї її не
схвалять, пароплав повернуть до Нагасакі, а десять тисяч рьо залишаться в продавця.
Але вдома Ріске Харасіма не доповів князівським урядовцям про подробиці угоди, а
вимагав остаточної ухвали.
Бабуся пояснювала:
— Адже Ріске-сан був зовсім юний! Під час плавання йому так припав до серця
пароплав!
Не вмовивши князівську старшину, Ріске Харасіма мусив зробити харакірі.
Щоб його смерть не була марною, вдалися до дії вже самураї зі «школи спадкоємців»
(на той час набирало сили князівство Тоса, яке й вплинуло на продаж на виплат
пароплава за посередництвом Сьодзіро Гото), і, врешті-решт, угоду визнали
законною. Та, як не дивно, виявилося, що перших десяти тисяч рьо так і не сплачено.
Ріске Харасіми вже не було, а Мейске Камеї мусив мовчати, щоб не накликати
біди, якщо викаже таємницю багатства.
От, власне, і вся розповідь про купівлю пароплава.
Але Мейске Камеї затаїв злість на князевих урядовців, що через власне
нерозуміння згубили Ріске Харасіму, коли той здійснював його задум; не допомогло й
уміння загрібати чужими руками жар. Тому, знаючи, що позику дістали завдяки
князівству Тоса, Мейске-сан зв’язався з далекими родичами з острова, звідки
походили Ооба й супутниці Руйнівника.
І ті потопили пароплав.
Щоб не втрапити до рук вояків з Тоси, Мейске-сан перелетів просто з селища
на острів.
— Тільки цього разу його ніс уже не дух Руйнівника, а дух Ооби, — казала
бабуся.
18
Випадок з купівлею в Нагасакі пароплава замість зброї стався саме тоді, коли
князь, що досі не наважувався відверто стати на бік чи то прихильників сьогуната, чи
то прибічників імператора, став схилятися до останніх, відчуваючи силу сусідів з
Тоси, і дав це зрозуміти в Кіото.
Одночасно з цими зовнішніми подіями утруднилися внутрішні справи
князівства.
Хоч збіглі селяни й розійшлися по домівках, остаточно справу вирішено не
було; нестерпне життя селян, яке змусило їх до втечі, не покращилось.
Молодий князь, наблизивши до себе худопахолка Ріске Харасіму, надав йому
можливість приєднатися до руху; крім того, почав цікавитися «партією добросердих»,
що відбрунькувалася зі «школи спадкоємців» у неабияку силу, прагнучи зрозуміти, як
живуть селяни. І тут випадок з пароплавом, через який після суперечки з
самурайською старшиною позбувся життя Ріске Харасіма, став поворотним.
«Партія добросердих» втратила будь-який вплив, а сам молодий князь мусив
шукати сховища в Едо.
Позбувшися князя, самурайська старшина посилила гніт на селян, всупереч
прагненням «добросердих».
Був встановлений новий подвірний податок. Його сплачувала кожна селянська
садиба, але особливо важким податком обклали селище в лісовій долині.
Вважалося, що воно найзаможніше з усіх сіл на князівській землі, тому з
кожного подвір’я брали податок як із ста деінде!
Обурений Мейске-сан вперше за довгий час вибрався до підзамчя зі скаргою.
Але друга, який завжди міг вислухати, Ріске Харасіми, вже не було, самураї зі «школи
спадкоємців» втратили всякий вплив.
Та й князь, що так полюбляв його оповідки, мешкав в Едо. Мейске-сана навіть
не пустили до замку.
— Не хочуть у замку мене слухати, то вислухають де вище! — сказав Мейске-
сан, присівши при дорозі на вершині пагорба, звідки видніло місто з замком
посередині, яке він щойно залишив.
— Яким це побитом? — здивувалися товариші, що ходили разом із ним.
— А от яким! — відказав Мейске-сан, і намалював у повітрі велике коло.
А в ньому — кілька маленьких.
19
Що ж це означало?
— Розсилку «солом’яників» до нового повстання! — відповідала бабуся, наче
сама згоряючи від цікавості до загадки.
«Солом’яниками» звалися круглі мати. Назви сіл, готових повстати,
виписували по колу на клапті тканини. Це означало, що всі села посідають у
повстанні однакове місце, і на випадок поразки жодне не будуть переслідувати
суворіше, ніж інші.
Мені тоді подумалося таке.
Наше селище називали Камемурою, Глековим, бо долина нагадувала формою
глек чи поховальну урну. Чи ж не тому «солом’яники», що їх я бачив у краєзнавчому
музеї на підзамчі, мали форму глека?
Та зараз я більше схиляюся до думки, що цим доведені до відчаю повстанці
зверталися по захист до великої сили пітьми, Країни мерців.
Певно, через це Мейске-сан розсилав «солом’яники» у формі поховальних урн.
Мейске-сан, ватажок повстання, здійснив не один визначний подвиг.
Висунутий на початку план повстання полягав у тому, що селяни, для яких
п’ять років тому втеча минулася безкарно, проникли берегом річки до лісової долини
— своєї перевалочної бази — і, зібравшись разом, перебралися через гори. Кидок через
гори мав бути блискавичним, поки переслідувачі не перекрили кордонів князівства.
Проте ватажком став Мейске Камеї, і повстання пішло зовсім по-іншому.
На військовій раді Мейске-сан насамперед приголомшив виборних, заявивши
привселюдно:
— Минулого разу збіглі зазнали поразки!
Справді, хіба можна вважати, що втечею селяни чогось добилися, коли їхні
вимоги не були виконані, хай навіть і обійшлося без жертв? А значить, якщо втеча
вгору за річкою скінчилася поразкою, то нове повстання належить скерувати в зовсім
протилежний бік.
Тобто на поділля…
Бабуся виголошувала Мейске-санову промову на нараді, наче читала сутру.
Я був замалий усе зрозуміти, але то було так цікаво, що запам’яталося на все
життя:
— Перемогу чи поразку повстання не осягнути заздалегідь розумом! Але від
цього залежить наша доля… Тож де раніше зверталися до неба, тепер треба звертатися
до землі, де йшли вгору — рушимо вниз, де повертали ліворуч — підемо праворуч, де
виходили на світло — сховаємось у тінь.
Отак, зворотним рухом, досягнемо мети. Як відшукати те, що не осягнеш
розумом? Тільки навпомацки…
Так Мейске-сан визначив головний напрям дій. Потім, при потребі, він не раз
винаходив різні хитрощі.
Одним із таких його винаходів були й кружальця-комару.
20
Клапті тканини з ієрогліфом «маленький» і намальованим поруч колом, що й
означало «кружальце», правили повстанцям за прапори. Селянам, що збиралися
повстати, Мейске-сан розтовкмачив весь задум заздалегідь. Він передбачав, що
переговори затягнуться.
Повстання — не забавка. Ясно, що хочеться краще їсти та м’якше спати, ніж у
злиденних селах. І харчі, й футони можна б відібрати в багатіїв та заможних купців у
прибережних містечках. Але цим злиднів не уникнеш. Нема ганьби в тому, щоб
відступитися від повстання й піти по світу з торбами, коли вдома немає життя. Та для
нас життя — то перемога!
Так казав Мейске-сан.
Взявши на плечі домашній скарб у солом’яних торбах, попереду своїх
домашніх брели чоловіки, підпираючись тичками з клаптями тканини. А на клаптях —
кружальця-комару, що означало також «злидні».
Злидні — от що підняло селян проти князівської влади. Повстанці спустилися
понад річкою до кордону князівства і отаборилися на протилежному березі, вже за
його межами. Домовилися, що під час переговорів ватажків з урядовцями сусіднього
князівства і посланцями власного князя повстанці вигукуватимуть:
«Пильнуйте! Пильнуйте!»
Мейске-сан, що на переговорах мав бути за посередника, застерігав товаришів:
— У переговорах беруть участь дві сторони: перша — князеві урядовці, друга —
наші виборні. Поки не доб’ємося скасування нового і зменшення старих податків,
треба князівським посланцям показувати прапорці з кружальцями, а виборним
нагадувати: «Пильнуйте! Пильнуйте!» І ніяких інших прапорів, а то вийде плутанина.
Ніяких зайвих слів. «Злидні» та «Пильнуйте!» Більшого не потрібно!
Великий піщаний берег, на якому отаборилися повстанці, і донині славиться, як
місце, де влаштовують змагання повітряних зміїв.
Та найголовніше, що той берег належав уже до іншого князівства. Дарма, що
сусідній князь був споріднений з тутешнім подвійними, а то й потрійними узами.
Перехід кордону був, так би мовити, порушенням справи без належних
формальностей. Коли селяни перебрідали з напханими солом’яними торбами на
спинах, та ще й поспіхом, щоб не перепинили князівські вояки, не глибоку, але
повноводу річку, дехто не втримався на ногах і втонув. Тонули навіть жінки й діти,
намагаючись вирятувати з води придавленого торбою чоловіка.
Бабуся аж плакала, розповідаючи це.
А втім, повстанців, що успішно перетнули річку, змусивши розпочати
переговори, було значно більше, ніж раніше — збіглих, — вісімнадцять тисяч.
Перед посланцями сусіднього князя представники цих повстанців, серед яких
вирізнявся красномовством Мейске-сан, приступили до переговорів з урядовцями.
Співвідношення сил від початку було за повстанцями: адже вони знаходилися на
землі сусіднього князівства, звідки їх було не так просто вигнати. Та й сусідський
князь доводився родичем князю, що нині шукав притулку в Едо, ріс із ним, тож
неприязно ставився до його старшини, яка розігнала «партію добросердих».
21
Мейске Камеї, що мов чутлива антена сприймав обстановку і вмів здійснювати
найхимерніші задуми, долучив до початкових вимог ще одну.
Повстанці, як ніколи, були задоволені вже тим, що переправилися через річку.
Нова ж вимога була така: визнати повсталі села належними до зарічного князівства.
Тобто покинувши обжиті спрадавна оселі, повстанці тим самим прохали сусіднього
князя прийняти їх до свого підданства.
Та чи ж Мейске-сан забув, що вони — збіглі? Слід було домагатися чогось
одного.
Отут Мейске-сан і здійснив задум, що крився за словами: «Не хочуть у замку
мене слухати, то вислухають де вище!», що їх він сказав по дорозі з підзамчя.
Якби підняте ним повстання затяглося, сусідній князь вдався б за допомогою
до сьогунського уряду.
Повстанці перемогли.
Звісно, сміливий, наче мрія, задум прилучити повсталі села до зарічного
князівства або перейти всім разом на його землі не здійснився. Проте селяни
добилися скасування подвірного податку і обіцянки «не чинити зла» жодному
повстанцю. Селяни, крім тих, хто втонув на переправі, розійшлися по домівках і
вийшли на свої поля. Обіцянка «не чинити зла» стосувалася й виборних: жоден із них
не потрапив у в’язницю. А Мейске Камеї, наче передчуваючи, що самурайська
старшина затіває проти нього лихе, зник із князівських земель.
Бабуся пояснила це так:
— Мейске-сан вирушив відвідати село, де тривав «вік свободи», як незадовго до
того — в нашому, заснованому Руйнівником. Воно нібито було в провінції Санукі.
Тоді по Японії ще було чимало вільних сіл!
Щоправда, панотець-настоятель, який по смерті бабусі запросив мене
подивитися «Легенди про народних героїв з Авадзі», розповідав, що Мейске-сан,
втікши з князівства, знайшов притулок у буддійському храмі на горі Авадзі і деякий
час був відлюдником у ньому.
Це не сходилося з бабусиною розповіддю, але я тільки умгукнув: «Он як!»,
погодившись з такою історією.
Хоч, власне, окрім схожості назв гори Авадзі й нашого селища ніяких підстав
не мав…
22
Скінчивши невдовзі відлюдницькі подвиги, Мейске Камеї потай повернувся до
лісової долини.
Малим я не розумів до пуття, як це йому вдалося, але згодом збагнув, що
Мейске-сан позичив гроші під заклад землі. А підготувала позику Мейске-санова
мати, скориставшись його зв’язками. Схоже, їх не обходила поширена думка
односельців, що земля предків — найбільше багатство.
Роздобувши отак гроші, Мейске-сан знову покинув князівство й вирушив до