дітям, думали використати як перевалочну базу лісову долину, здавна відому їм під
назвою Камемура. Ніби навчені заздалегідь, після виснажливого походу вздовж річки
селяни проминули «шийку» й розбрелися хто куди по долині аж до «висілка».
І ніхто не дозволив собі жодного свавільного вчинку, не кажучи вже про
грабунки.
Заполонивши долину, селяни-втікачі поставали або посідали навпочіпки при
дорозі, сумирно очікуючи, поки прокинуться господарі.
Не плакали навіть немовлята на руках матерів, наче теж чекали не знати якої
дивовижі від дивовижних мешканців цього таємничого поселення.
10
На ширмі, що її показував мені панотець, було намальовано, як мешканці
долини пригощають збіглих.
Посередині, під тополею, на «приступці в десять мат» — прискалку, що
випинався з лісу в долину, — ватажки втікачів, сільська старшина й Мейске-сан —
зовсім хлопча проти них. Хоч вирішується доля багатьох людей, і гості, і хазяї, наче
нітрохи не переймаючись, ласують з таць та скриньок якимось кольоровим печивом
та підливають одне одному саке. Праворуч на великій картині — «виселок», внизу —
краєвид долини. Там і тут — ліс хиж, навісів з мат, сільські жінки й дівчата розносять
прибульцям почастунок та питво.
А серед усієї, наче святкової, метушні в юрбі малечі, мовби наглядаючи, як іде
учта, стоїть біля перехрестя доріг жінка, схожа ніби й на хлопця, що бенкетує на
«приступці в десять мат», — Мейске-санова мати…
Коли нині я пригадую напрочуд безжурну картину, мені вбачається в ній
якийсь прихований неспокій.
І це, і назва селища в долині Камемура, наводить от на яку думку.
Подоляни здавна знали про поселення, сховане в лісовій долині. Назва
Камемура відбила не лише схожу на поховальну урну форму, а й відчуженість
лісового закута від довколишнього світу, викликала в уяві жахливу Країну мерців. Та
коли селянам у пониззі стало несила жити далі по-старому, вони наважилися
проникнути до Країни мерців, Камемури, куди доти не ступала жодна нога.
І ось разом з жінками та дітьми вступили вони в донедавна страшне й
заборонене поселення, розділили з людьми, досі далекими, як померлі, наготовану
ними їжу, настояне ними саке. А раптом від цього вони самі почнуть
перетворюватися на інших зсередини? А згодом, у розпалі почастунку, мирна сцена
стала потьмарюватися й тим, що думки несамохіть наверталися до князівських
урядовців.
Вони вже, певно, вирядили погоню, якій важко буде дати раду.
11
А втім, збіглі селяни провели у створеній господарями долини невимушеній
обстановці два дні.
Чи не задовга зупинка, як для такої спішної справи?
Гадаю, за цей час мали повернутися посланці, виряджені через гори до Тоси на
розвідини: чи, бува, не виженуть їх звідти назад.
Та поки чекали посланців, у лісі на узвишші замайорів прапор загону
переслідувачів, які здіймалися звивистою гірською дорогою.
Бойовий загін з селища негайно вирушив до лісу кружною стежкою й розвідав,
що самураї з п’ятдесятьма рушницями вичікують слушної хвилини. Проте і хлопців-
розвідників помітили.
Переслідувачі негайно рушили вниз, у долину.
І тут сталося таке.
Самураї, не знаючи лісу, проминули спуск і вийшли на кружну дорогу до
долини повз «виселок», аж раптом гримнув оглушливий рушничний залп.
Самураї кинулися хто в траву, хто в чагарі, певні, що стріляють втікачі, ладні
винищити переслідувачів до ноги. Трохи згодом, з острахом підвівши голови, вони
побачили: стріляв озброєний загін, що розтягнувся ланцюгом уздовж долини серед
дерев на схилі за річкою. Над маківками криптомерій спливав синюватий пороховий
дим.
Залп дав сільський бойовий загін. Чи ж не від оповідей про Руйнівника, який,
знаючись на підривній справі, висадив скелину в «шийці», хоч і сам постраждав,
пішла цікавість хлопців до вогнепальної зброї?
Рушниці й набої дістали в Нагасакі через купців, що возили через гори віск.
Певно, хлопці з рушницями вишикувалися вздовж усієї долини, щоб при
потребі відстрашити збіглих, якби ті почали бешкет, а то й грабунок.
Умовилися, що якби Мейске-сан подав з долини знак червоним прапорцем,
хлопці для острашки пальнули б із рушниць. Та Мейске-сан замахав прапорцем, коли
несподівано з’явився загін самураїв, виряджених за втікачами, що вже два дні
відсиджувалися в долині.
12
Хоч Мейске-сан, як і годиться Спритникові, подав знак, і сам не дуже
розуміючи, навіщо, залп подіяв. І самураї, які відчували за собою князівську міць, і
збіглі, що їх було значно більше, з переляку попадали долілиць. А коли підвелися,
обтрушуючи траву та пилюку, й поглянули на себе, то заусміхалися, хоч і дещо
розгублено. Тим би все й скінчилося, якби не дітлахи: вони сприйняли те, що сталося,
за веселу забаву й аж за животики бралися.
Поки не розреготалися й дорослі.
Тут уже самураям не личило хизуватися силою. Виступив Мейске-сан і передав
їм запрошення сільської старшини до «воскової комори». Запросили туди й виборних
від кожного селища втікачів.
Ледь вляглася в лісі луна від рушничного залпу, як Мейске-сана із старшиною
визнали за посередників на переговорах і самураї-переслідувачі, і селяни-втікачі.
Переговори самураїв з виборними та Мейске-саном були тривалі. Селяни
переважали супротивника кількістю. Поки підмога з призамкового міста дісталася
бездоріжжям до долини, минули б дні. А якби селяни рушили через гори, то на
вузьких гірських стежках, де й двом не розминутися, їх зустріли б півсотні
самурайських рушниць. Кілька влучних пострілів, і обтяжена жінками й дітьми
колона застрягла б на стрімкому підйомі, а тоді недалеко й до паніки; і невідомо,
яким жахіттям могло все скінчитися.
Порадившись із старшиною, Мейске-сан запропонував перемир’я. Збіглі
розбиваються на гурти по селах і розходяться по домівках. Князівські урядовці
зобов’язуються не карати виборних.
На тому й порішили.
Лиха вдалося уникнути, але як бути з податками, необхідними для князівської
скарбниці та нестерпними для селян, так і не вирішили; тут все лишилося по-старому.
Тож не минуло й кількох років, як вибухнуло повстання, що захопило й лісову
долину.
Тоді в селище вдруге увійшли селяни, що тікали до князівства Тоса.
Для селища, заснованого в лісовій долині юними супутниками й супутницями
Руйнівника, настав кінець «віку свободи».
13
Перед князівськими властями постало завдання не тільки не допуститися втечі
селян, а й вирішити, як бути з селищем, своїм новим набутком.
Адже події могли розгорнутися так, що лісова долина стала б проміжною
базою, якщо князівство Тоса нападе. Посиленої уваги вимагало й виробництво воску.
З князівства до лісової долини відрядили молодого самурая Ріске Харасіму, не
високого роду, але знавця своєї справи.
Не знаю достеменно, якими саме ієрогліфами писалося його ім’я, тому й
вдаюся до катакани. Та й для запису прізвища «Харасіма» я просто вибрав ієрогліфи,
які видалися найбільш доречними.
Коли, прагнучи якомога більше дізнатися про цього героя переказів, я
розпитував бабусю й сільських старих, мені й на думку не спадало приглядатися до
ієрогліфів.
Мушу признатися, що малим, слухаючи спершу від бабусі, а потім від інших
старих перекази, я аж ніяк не збирався відтворити легенди та історію нашого селища
на папері.
Але те, що саме розповіді про Ріске Харасіму вкарбувалися в мою пам’ять, не
випадково. Бабуся казала, що князівський самурай, ясновельможний пан Харасіма,
був не від того, щоб чужими руками загрібати жар. Інакше кажучи, то був чиновник,
майстер користатися чужою силою та розумом; на нього ж самого годі було
покластися.
З іншого боку, саме він здійснив химерний задум Мейске Камеї, був
звинувачений у свавіллі і мусив зробити харакірі.
Чи ж не схоже це на Спритника? Мені малому було невтямки, як в одній
людині вживаються дві вдачі; нині це відбилося в тому, що в мене ім’я Ріске Харасіма
наче кульгає на протезі, бо я записую його двома різними способами.
Сільські перекази про Ріске Харасіму вже виразно відносяться не до
легендарних, а до історичних подій.
Не минуло й місяця, як лісову долину залишили юрми збіглих, коли втоптаним
ними на зворотній дорозі, але все одно важкопрохідним берегом ріки в долину
увійшли строєм самураї з Ріске Харасімою на чолі.
Їх, певно, видивилися здалеку, бо щойно загін проминув «шийку», як на схилах
обабіч долини почали вибухати петарди.
Кажуть, Мейске-сан пояснював потім, що то салютували князівським
посланцям. Але, поза сумнівом, це просто виверт: насправді петарди вибухали для
перестраху, як і рушничний залп при наближенні переслідувачів збіглих селян.
Мені здається також, що Мейске-сан ще й по-дитячому втішався гучним
ляскотом та спалахами петард.
14
Отак, під вибухи петард, наче на свято, встановлювалися нові стосунки селища
з князівством. І знайомство їхніх представників — Мейске Камеї і Ріске Харасіми —
схоже, було для обох таким же втішним, як і розкішний феєрверк першого дня.
Мейске-сан з Ріске-саном не розлучалися цілими днями, гуляючи то селищем, то
«висілком», то окрайкою лісу.
Коли я був малий, про друзів-нерозлийвод старші насмішкувато казали:
«Достеменно Мейске й Ріске!»
Мейске-сан водив Ріске-сана по місцях, пов’язаних з пригодами мешканців
селища, заснованого Руйнівником та його друзями, й переказував ті пригоди.
Треба було будь-що переконати князівського посланця: селище крилося від
світу не через непокору, а тому, що так споконвіку велося. На ті безтурботні розповіді
Мейске-сана Ріске-сан аж зітхав: «Шкода, що моїх предків, упертих невігласів, не
намовив із собою Руйнівник!»
Звичайно, Мейске-сан вмів оповідати, тож такі довіра й цікавість зумовилися
не просто щирістю (чи принаймні тактовністю) співбесідника.
Кінець кінцем, Мейске-сан дістався аж до князівського двору, де оповідав
вельможному панові різноманітні історії, в тому числі й про спрощення мови.
Скоріш за все, в замку Мейске-сана мали за блазня, тож навряд чи хто з
високопоставлених самураїв сприймав його байки поважно. Зате його цінувала
«школа спадкоємців», куди входили освічені молоді спадкоємці князівських
можновладців, до порад яких щодо політики інколи дослухався і сам князь. Певно
тому, що блазенські оповідки Мейске-сана таїли новітні знання: адже «соляний шлях»
через гори до Нагасакі був водночас і шляхом пізнання.
А втім, здається, таємницю шляху з долини, що обминав прибережне
князівство, Мейске-сан так і не відкрив. Він був досить обережний, хоч і здавався
базікалом, що розпускає цікаві, але химерні плітки. За обмаль часу, відколи пішли
збіглі, до появи Ріске Харасіми він, як потім за американської окупації наші батьки,
встиг розпорядитися, щоб власники рушниць (куди більшого калібру, ніж у самураїв)
загорнули їх у добре проолієний папір і закопали біля лісу.
А на петарди, пояснював він, пішов порох ще з Руйнівникових запасів.
Сховали не тільки рушниці, а й понищили завезені торговцями знаряддя й
одіж, тож вигляд мешканців селища й «висілка» і справді не дуже різнився від
первісного, про що оповідав Мейске-сан.
15
Як же пояснив Мейске-сан «школі спадкоємців» у замку, звідки в нього новітні
знання?
Тут йому — найпершому в селищі Спритникові — став у пригоді хист оповідати.
Він сказав, що коли самотою мандрував у пущі, то здибав духа, з яким ночами
міг ширяти в небі понад містами й селами і спускатися, де забажає, щоб удень
набувати нових знань. Той «дух» був Руйнівник — старий велетень шістдесяти сяку
заввишки, що начебто літав, всадовивши Мейске-сана на спину. Наостанок Мейске-
сан додав, що так пропах тополиним пухом, якого повно було на спині у велетня, що
жодна дівчина до нього й підійти не хотіла…
Однак відомості Мейске-сана про новітню культуру співпадали з нотатками
тих, хто виїздив через Нагасакі вчитися за кордон. Тому щоразу, як він вибирався до
підзамчя, молоді самураї зі «школи спадкоємців» збиралися на бесіду з ним десь у
харчевні.
З брошур краєзнавчого товариства я дізнався, що це письмово підтверджується.
Найцікавіше, що Мейске-сан, який при дворі розважав князя блазнюванням, під
час бесід у харчевні серед молодих самураїв був вибагливий і примхливий. Не раз і не
двічі викидав якусь чудасію. То якось накинувся на смажених гольців, без яких у
нашому краї не обходиться жодна учта, і ум’яв аж два десятки, та ще й закусив
чотирма десятками мандаринів. Під час мандрів він нібито зустрів ченця-відлюдника,
який показав високо в горах не бачену досі еолову арфу, після чого Мейске-сан довго
забавлявся, дмухаючи в камінець і слухаючи, як той свистить (до речі, історія про
відлюдника свідчить, що молоді самураї, як водилося тоді, цікавилися не тільки
заморською наукою, а й даоським ученням і нібито вбачили дещо з нього у Мейске-
санових оповідях про мандри)…
З анекдотів постає образ розпещеного парубійка, любителя побрехеньок — аж
ніяк не того зрілого над свій вік юнака, спритного дипломата, що так вдало заладнав
справу між князівськими посланцями й збіглими селянами.
Не зовсім звичайно, пригадую, поводилася й бабуся, коли розповідала про
Мейске Камеї.
На початку бабуся казала:
«Мейске-сан просто дражнив отих зі «школи спадкоємців»!» Тобто, Мейске-
сан, розповідаючи юним знавцям з князівського двору ущипливі історії, водночас
ніби вихвалявся власними, попри юні роки, пригодами… А от, скажімо, про те, як він
літав по всіх усюдах на всипаній тополиним пухом спині Руйнівника, бабуся
повторювала хтозна-скільки разів, та ще й так серйозно, наче те було насправді.
Так само серйозно, аж суворо, бабуся втовкмачувала, що саме ці риси вдачі, які
дозволили зустрітися з духом під час мандрів, Мейске-сан передав своєму втіленцеві,
Малюкові.
Той під час повстання на очах власної матері й старих ватажків виряджав свій
дух до лісу на пораду, а по його закінченні полинув на узвишшя до лісу в коріння
дерев.
16
Ріске Харасіма походив не з такого шляхетного роду, як юнаки зі «школи
спадкоємців». Може, тому і дбав більше про Мейске Камеї, коли той бував у
призамковому місті. Це здебільшого йому завдячував Мейске-сан, що міг розповісти
вельможному панові якусь небилицю. А за бесід у харчевні той був ніби його
секретарем.
Гадаю, Ріске Харасіма, як то йому було властиво, ретельно зважив можливі
зиск та втрати.
Він мав неабияке чуття і швидко з’ясував, що за довгі роки самостійності
селище в лісовій долині накопичило чималі статки. І вирішив при запомозі Мейске-