Тож я і пішов сам до храму — не на роковини смерті Будди, не на свято
поминання небіжчиків Бон, а звичайнісінького собі дня — подивитися картини пекла.
І побачене там надовго закарбувалося в моїй пам’яті.
10
Спочатку здається, ніби на картинах пекла — кратер величезного вулкана,
зображений з пташиного польоту.
Але найвище місце будь-якого кратера — голий гребінь гори. А тут червона
поверхня гори переходить у зелень лісу, хащі буяють на всій верхній частині картини.
Під лісом, за червоним схилом гори — долина, точнісінько як наша, де стоїть селище.
Гола, забарви паленої вохри, земля наче аж пашить жаром. Язики полум’я,
намальовані де яскравою, де блідою кіновар’ю, — немов пасма морської капусти, що
знехотя коливаються на воді.
Під височенними стовпами вогню за дівчатами у коротеньких червоних
спідничках-косімакі женуться молоді чорти в оперізках-фундосі: на їхніх тілах, наче
рубці, — западини поміж напнутих м’язів. Таке враження, ніби і ті, й інші, захоплені
чи то якоюсь грою, чи то напрочуд приємною спільною працею.
Я зразу відчув, хоч і був ще дитиною, що ті чорти й дівчата — люди, які
будували наше селище в долині, а картина зображує їхню гуртову працю на новій
землі, куди вони прийшли, коли скінчилася злива.
Це перше враження так вкорінилося, що далі я сприймав інші фрагменти
картин як ілюстрації, хоч і химерні, до бабусиних розповідей, тому відчував не
острах, а приязнь біля картин на розмальованій ширмі при стіні в дивно довгастій
кімнаті обік головного храмового залу.
На землі, яка відкрилася, коли злива змила багнюку, накопичену в долині,
схожій на червону глиняну ступку з темно-зеленим окрайцем лісу, треба було розбити
заливні поля. А схили, де через смердючі випари з мочарів нічого не росло, придалися
б для полів суходольних.
Отак порадив Руйнівник і сам очолив своїх товаришів для роботи.
— Поспішайте, працюйте, геть відпочинок! Для того й хлющило цілих п’ятдесят
днів, аби ви перепочили як слід! — закликав друзів Руйнівник, який уже був не просто
одним з громади, а справжнім, визнаним ватажком.
Його задум був ясний. З незапам’ятних часів і аж дотепер отруйні випари з
мочарів не пускали рослинність з пралісу вниз, у долину. А тепер, вивільнившись,
рослини чимдуж ринули схилом. Якщо допустити, щоб досі голі схили і нова пласка
ділянка в улоговині заросли, розчистити їх при обмалі робочих рук буде годі.
Ось чим переймався Руйнівник. Він боявся, що буйна рослинність, яка шалено
кинулася в ріст, відтіснить їх на дно видолинка, так що, врешті-решт, залишиться
тільки вузенька смужка ріні вздовж річки. А може, й там уже поповзли навсібіч
нестримні пагони лози.
– І справді, в давнину окрайка лісу (так називалася найнижча смуга первісної
хащі) була куди вище, ніж: зараз! — казала мені бабуся.
А я бачив у картинах пекла тодішню карту нашої долини, що підтверджувала
бабусині слова.
11
Руйнівник розумів, що тепер, коли смердючі гази з драговини вже не
підіймаються, окрайка лісу буде швидко насуватися на долину. Хоч він із
товаришами працював до сьомого поту, розчищаючи землю від повалених під час
зливи дерев та каміння, та все ж рано-вранці, до початку робіт, і смерком він ще й
сам-один вибирався до окрайки лісу саджати дерева. Схоже, що вже тоді Руйнівник
призвичаївся працювати, хоч і задля засновуваного з товаришами селища, проте
самотужки.
Один із способів захиститися проти виверження вулкана полягає в тому, що
влаштовують лісозахисну смугу, яка має протистояти поширенню вогню.
Певно, і Руйнівник, щоб запобігти навалі дикоростучих лісових рослин,
насаджував дерева від долини, щоб селище могло регулювати розбуяле зело. А
накопичена у пралісі віковічна сила нехай переходить визначену Руйнівником межу і
спускається в долину…
До смуги, якій Руйнівник призначив бути нижнім від долини краєм лісу, можна
було у будь-який бік від селища дістатися пішки за той самий час. Великим поземним
кільцем на узвишші довкола долини було висаджено лакові дерева. Потім ці
велетенські дерева стали багатющим джерелом сировини, яка йшла на виготовлення
за власним способом рослинного воску. Але задум Руйнівника насамперед полягав у
тому, щоб поставити перепону навалі лісу. Аж потім він надумав висадити ще смугу
лакових дерев, аби захистити селище від ворогів; тим, щоб дістатися долини, треба
було б долати цю смугу, дихаючи отруйними випарами лакового дерева.
Багато дерев посадив Руйнівник. Деякі з них, справжні велетні, ще можна було
бачити з долини, коли я був малим. А наостанок Руйнівник посадив для власної
розваги тополю на пагорбі посеред долини.
У підніжжі пагорба, попід корінням тополі, яка швидко пішла в ріст, був
широкий прискалок. Кутастий край прискалка, званий «приступка з десять мат», і
тополю було видно з будь-якої точки долини. Метрів за десять над землею стовбур
тополі спотворював наріст, і, якщо дивитися знизу, здавалося, ніби в цьому місці
стовбур зігнуто під кутом. Але згори, з-над лісу, було помітно, що зігнутий та
викручений у бік лісу весь стовбур тополі.
Бабуся казала, що то — наслідок щоденних «вправ» Руйнівника.
Кожного ранку, щойно займався день, Руйнівник виходив на «приступку з
десять мат» поглянути, чи не коїться в долині чогось недоброго. А потім починав свої
вправи: відступав гребенем від пагорба до долини, розбігався й перестрибував через
тополю, приземляючись на «приступці». Росла тополя, ріс і Руйнівник, поки не став з
такою силою перелітали через верхівку дерева, що вже важко було повернутися на
землю. Тому й почав, перестрибуючи тополю, хапатися за неї і робити оберт навколо
стовбура, аби приземлитися на прискалку.
Тополя рік від року росла. Але ріс і Руйнівник — це звалося «звелетніння».
Бабуся не пояснювала, як саме «велетнів» Руйнівник (це тільки посилювало
відчуття казковості її розповіді), казала лише, що поступово він перетворювався на
богатиря, куди більшого за звичайного чоловіка, що мене, власне, цілком
задовольняло.
Від надмірної сили «звелетнілого» Руйнівника, який щоранку хапався за
стовбур, на могутній тополі утворився наріст на висоті метрів із десять від кореня, а її
стовбур зігнувся й викрутився.
— Руйнівник розбігався, аж земля стугоніла під ним, а тоді стрибав через
тополю, хапався руками за зігнутий стовбур коло наросту й робив повний оберт. Ту
«вправу» варто було подивитися!
Так розповідала мені бабуся співучим голосом.
12
Крім саджання дерев, поки зводили селище, поставали й інші роботи, якими
займався лише Руйнівник, що спершу працював пліч-о-пліч з товаришами. Справа,
яку він здійснив біля входу в долину, показала, що Руйнівник знається на вибухівці
(хоч те, що він сам постраждав від вибуху, засвідчило й іншу, гіршу рису його вдачі —
схильність до нерозважливих вчинків, навіть шкідливих іноді).
А тепер виявилося, що Руйнівник цікавиться риболовлею і тямить у цій справі.
Після вибуху річка потекла заглибиною, утвореною в скельному підніжжі гір,
біля «шийки» лишилася глибока вирва. А трохи нижче, де скеля була непошкоджена,
розкинулося мілководдя. Обабіч нього і зараз є ринви, що їх, як кажуть, вирубав
долотом сам Руйнівник. Мілководдя те разом із ринвами за мого дитинства ще
звалося, як і в давнину, «великою загатою».
Оповідають, ніби Руйнівник нарубав бамбука з тих самих чагарів, де намагався
сховатися від вибуху, але тільки обпалився, і спорудив тут величезну загату, біля якої
призвичаїлися ставити різноманітне рибальське начиння.
Я чув, що, поки з мочарів проникала чорна вода, риба зовсім не водилася в
річці навіть значно нижче долини. Проте, коли по п’ятдесятиденній зливі видолинком
потекла чиста річка, з води ще не зійшла дощова каламуть, як у ній заграли зграйки
гольців та кунджі. Над водою з ранку до присмерку роїлися листоїди, що їх раніше
розганяв болотний сморід. Тож люди при будівництві бачили, як вгодовані рибини
вискакують з води й на льоту хапають комах, жируючи.
Як же потрапили гольці та кунджа до свіжовиниклої річки?
У легенді Руйнівник пояснював це так:
«Раніше в цій лісовій долині річки не було лише на поверхні, а під землею
текла «дзеркальна річка». Там водилися і гольці, і кунджа. А тепер, коли річка
вийшла на поверхню, виплила назовні й риба. У «дзеркальній річці» риби не злічити,
бо якщо з горішньої річки риба зникатиме, з-під землі прибуватиме нова, аби
поповнити нестачу. Вистачить і мотиля, й листоїдів. Тож, скільки б ми не
виловлювали гольців та кунджі у «великій загаті», риби в річці не переведеться…»
І справді, «велика загата» постачала білки, такі необхідні для юнаків та дівчат,
які тяжко працювали й виснажувалися на будівництві селища.
Коли з пониззя річки, сполученого з морем, почали надпливати вугрі,
Руйнівник поставив у ринвах обабіч «великої загати» бамбукові пастки-плетенки.
Потім узявся розводити коропів у річці вище загати. У продовольчій програмі селища
Руйнівник неабияку роль відводив річковій рибі, і тут він досяг значного успіху.
Мабуть, він іще змалку полюбляв рибалити, бо коли загата була готова,
оселився в хижці на березі і наглядав за рибальським причандаллям.
У той час Ооба, зросла на «піратському» острові, ходила тінню за Руйнівником,
який так захопився рибальством, і допомагала йому вдосконалювати приладдя. У
нашому селищі й дотепер рибалити вирушають парою чоловік та жінка, щоб, бува,
один із них не втонув. До речі, «велика загата» призначалася й іще для одного.
13
Рибальське начиння біля «великої загати» стало у великій пригоді, заклавши на
довгі роки основу продовольчої програми заснованого в долині селища.
Проте на початку будівництва, невдовзі по пам’ятній п’ятдесятиденній зливі,
гольці та кунджа, яких було повно в новій річці, ніяк не ловилися біля загати. А
принесені харчі за п’ятдесят дощових днів вже кінчалися.
Як каже оповідь, на початку будівництва джерелом білків для юнаків та дівчат
слугували прісноводні краби, а джерелом вуглеводів — солодка картопля, яку копали
на схилах біля окрайки лісу. Це було так. Тільки-но скінчилася п’ятдесятиденна
злива, землю кольору паленої вохри, де ще не росло ні травички, ні деревця, всипали,
наче червоною фарбою, незліченні краби, їх ловили, варили, товкли в кам’яних
ступках, приправляли солодкою картоплею і робили млинці. Мені доводилося
куштувати такі млинці на свята, а для хлопців і дівчат, які зводили селище, то була
повсякденна страва.
Краби придавалися не тільки для цього. Поласувати ними прилітало птаство,
найперше блакитні сороки, забігали колонки та інша дрібна звірина, коли-не-коли
заходили навіть дикі кабани. Хлопці полювали на птахів та звірів, які теж потрапляли
в казан.
Отож, завдяки крабам, селище, яке тільки-но зароджувалося, не потерпало від
нестачі їжі.
Серед картин пекла, які я ходив дивитися, була й така, де мускулясті чорти
товчуть у ступках грішників з головами, меншими од чортячих кулаків. Якщо
картини пекла й справді відображають часи заснування селища, то на цій, не інакше,
намальовано, як товчуть крабів на млинці. Навіть намальовані де густою, а де блідою
кіновар’ю купи розтовчених вщент кінцівок навколо ступок — не що інше, як краби на
кухарській дошці, з яких пектимуть млинці.
Солодка картопля, як я вже казав, правила за приправу до крабових млинців. Та
щоб викопати її, доводилося добряче помарудитися, не те, що з крабами, яких просто
збирали на землі. Доброго кореня дикої солодкої картоплі з-під лісу вистачало на раз
усім хлопцям та дівчатам, але щоб витягти його весь, доводилося копати чималу
ямину. Ці ямини, до речі, наштовхнули будівників селища на нову думку, як
розв’язати проблему тимчасового помешкання.
Вони зметикували, що схил біля окрайки лісу — підходяще місце для печер. Для
житла досить було поширити й поглибити ями по коренях солодкої картоплі.
Отож юнаки й дівчата, які під час п’ятдесятиденної зливи мешкали гуртом під
навісом на прискалку, почали, розбившися на пари, викопувати в схилі печери та
переселятися в них, свої окремі помешкання.
Залишки печер у схилі біля окрайки лісу збереглися ще до останньої війни.
Відірвавши дошки, що загороджували вхід, та трохи відгорнувши землю, можна було
потрапити до чималих печер, напрочуд сухих, хоч і просякнутих відчутним запахом
плісняви. Подейкували, що в тих норах де-не-де ховаються і здичавілі собаки, яких у
селищі нічим було годувати. Ми називали їх вовками і неабияк боялися.
14
Будівничі, що розселилися по печерах біля окрайки лісу, першого року засіяли
поле гречкою.
Руйнівник організував сівбу так, що спершу на косогорі біля печер, а потім і за
річкою, зазеленіли листочками смуги гречки. Кожну наступну смугу висівали трохи
нижче, так що зелень кільцем спускалася згори до самої річки. Кожне пасмо гречки
квітло в свій час, тож весь схил від окрайки лісу до видолинка вкрився блідо-
рожевими й білими хвилями.
— Гарно те було, — казала бабуся. — Отак Руйнівник чудовим візерунком
квітнучої гречки розбив на смуги весь лан від окрайки лісу до самої долини. Бо землю
треба було поступово розподілити між усіма.
За пасмами гречаного поля висіяли сою. Листя та пагони гречки й сої мали ще
й підживлювати досі не оброблювану землю. Та й для обігріву печер узимку
потребувалося чимало сухої гречаної та соєвої лузги.
Поки юнаки та дівчата готували до польових робіт розчищену зливою землю,
Руйнівник сам очолював виконання власного задуму. Та коли розчистка землі під
оранку та сівба стали звичайною повсякденною працею, він, як я вже казав, все
більше вдавався до певної роботи, яку виконував власноруч.
Уже замолоду був у ньому потяг до самотності, який з віком проявився цілком
недвозначно. Бабуся казала, що ця риса, скоріш за все, не була властива Руйнівникові,
коли він ще колобродив на підзамчі, а з’явилася, коли він оклигував від опіків,
лежачи пластом, під навісом на прискалку у шкаралупі чорної мазі:
— Станеш відлюдьком, як полежиш без руху півсотні днів, немов мумія чи
лялечка комахи…
Руйнівник, що дедалі схилявся до самотньої праці, крім опорядження «великої
загати», насадження дерев та щоранішніх «вправ», коли він роздивлявся, чи не впала
якась напасть на їхній новий світ, захопився, особливо коли впевнився, що висаджені
ним дерева добре пішли в ріст, розбивкою «саду ста трав».
Як казала бабуся, що сама добре зналася на зіллі, спершу Руйнівник мав на меті
створити взірець городу, зібравши там їстівні рослини. Далі він висадив
найрізноманітніші цілющі трави, щоб лікувати мешканців долини від усіляких
хвороб. А крім лікарських, виростив і отруйні зілля, які, до речі, в подальшому