відіграли неабияку роль.
15
Міркуючи про Руйнівника як про людину, що викохала «сад ста трав», я
сприймав його скорше не як затятого відлюдька, а як добруна. Гадаю, що саме через
це він і відсторонився від інших жителів долини.
Донедавна щоосені дівчатка з нашого селища вибиралися гуртом до «саду ста
трав» прикрасити волосся китицями красноплодника, що розрісся від часів
Руйнівника на справжню хащу, де величезні пеньки повикидали пагони, а старі
покручені стовбури переплелися гіллям. Слухаючи, як Руйнівник, що самотужки
спромігся розбити в тих нетрях «сад ста трав», ставав із роками суворою до
безжальності людиною, я відчував подив і водночас смуток.
Уперше я подумав про Руйнівника як про бездушного утискувача, коли почув
від бабусі, до чого ще, окрім риболовлі, слугувала його «велика загата».
Бабуся розповідала цю історію не так, як завжди, без звичайної примовки.
До тієї розповіді спричинився незвичайний обряд сплаву ліхтариків на свято
поминання небіжчиків Бон у нашому селищі. Біля річки, під мостом посеред долини,
збиралися діти в літніх кімоно й пускали на воду човники з гілок, обтягнуті папером,
із свічками. Багато хто в нашому селищі, яке донедавна постачало рослинний віск
усій країні, ще мав довгі свічки ручної роботи.
Паперові човники, до дна кожного з яких було припасовано цвяшком обрізок
такої свічки, пливли, мерехтячи вогниками, до вирви у «шийці» і там згоряли. Бо на
поверхні води було напнуто сітку, і та не пускала їх далі, на мілководдя до «великої
загати».
У давнину замість сітки було начиння з трави та паростків бамбука. Воно
слугувало не стільки для риболовлі, скільки для того, щоб перепиняти все, що
спливало річкою до пониззя. Бо могло виказати тамтешнім мешканцям, що в долині
живуть люди. Легенда мовить, ніби друзі Руйнівника були невдоволені тим, що їх без
кінця відволікають від розчистки землі під оранку, й без того марудної роботи, щоб
переробляти та поліпшувати приладдя у загаті.
Але Ооба заспокоювала їх, пояснюючи, що риболовлю затіяно на їхню ж
користь.
Якось під час свята Бон, саме того вечора, коли пускають по річці ліхтарики,
бабуся, наче згадуючи випадок з власного дитинства, розповіла ось що.
Коли «велика загата» була готова, Руйнівник невдовзі поставив собі хижу на
березі, нібито щоб наглядати за риболовлею.
Але здебільшого він вивуджував із річки те, що хтось із його товаришів
ненароком упускав у воду. А тоді немилосердно доскіпувався, хто саме був той
недбалець. Під час розчистки землі хлопці й дівчата, як видно і з картин пекла,
випалювали пні, що під час зливи принесла повінь. Але щоразу, перш ніж розвести
багаття, Руйнівник підіймався на «приступку з десять мат» під тополею і
впевнювався, чи такої погоди не буде видно диму з долини. Тож пні палили лише в
дні, коли в лісі був достатній вітер, аби відразу розігнати дим.
Отже, Руйнівник був іще й наглядачем, який пильнував, аби його односельці не
виказали мешканцям пониззя річки чи дроворубам, що працювали в довколишніх
горах, таємницю, тобто що тут існує нове селище.
16
Отак на новій землі у лісовій долині споруджувалося селище, під час якого
Руйнівник дедалі більше висувався на чільне місце.
Коли я слухав бабусині розповіді, мені здавалося, ніби будівництво тривало
нескінченні роки, що від самої спроби уявити їх аж в очах темніло. Проте по-
бабусиному виходило якось так, що люди й незчулися, як обабіч дороги понад річкою
звелися хатини, куди поперебиралися з печер край лісу; ба навіть як хати постарілися,
а в них самих — колишніх хлопців та дівчат, що разом піднімалися річкою до скелини
— понароджувалися й повиростали діти та онуки. Я зрозумів ще з бабусиних оповідей,
що на них знову чекала важка справа, затіяна Руйнівником.
Від цієї пори і до отруєння Руйнівника відносився й період завершення будови
селища, про який я слухав чи не з найбільшим хвилюванням.
Певного року Руйнівник почав закликати до себе одного за одним колишніх
друзів, що жили в селищі (на тоді вже не новому, а скоріш підупалому) в колі власної
родини, дітей та онуків.
У цій оповіді мене найперше приворожило те, що і Руйнівникові, і його
товаришам давно минуло по сто років. Та й усі вони на той час «звелетніли».
Як каже легенда, перед заснуванням селища, коли Руйнівник, перетерпівши
п’ятдесятиденну зливу та загоївши свої опіки, проламав чорний кокон мазі і явив
відновлене біле тіло, він почав швидко рости і невдовзі став значно більшим від
звичайної людини. За Руйнівником, що невпинно «велетнів», стали так само рости й
усі його друзі.
Бабуся казала, що лише життєдайна сила нової землі, звільненої від
предковічних сморідних мочарів, призвелася до того, що її червоним килимом вкрили
незліченні краби. З того ж джерела походила і енергія, що просякала Будівничих, які
працювали на свіжому повітрі, ледве прикриті одягом, як ті чорти й грішники на
картинах пекла. Тож навіть по ста роках життя вони не тільки не занепали на силі, а
навпаки, «звелетніли». Так пояснювала бабуся.
На моє запитання, якої ж міри сягнуло оте їхнє «звелетніння», бабуся відповіла,
що за міру може правити тополя вгорі над долиною.
Ця тополя (щоправда, лише нащадок колишньої) стала наочним свідченням
щоранішніх Руйнівникових «вправ», коли він розбігався по гребеню гори, що
вистромлювався в долину, стрибав, хапався за стовбур і робив оберт, а тоді з
гуркотом, від якого долиною розлягалася луна, приземлявся на прискалку. Тополя
була могутня, її листя так розрослося, що навіть у погожі дні «приступка з десять
мат» на прискалку не висихала в затінку. Руйнівник, роблячи оберт, хапався за
стовбур, де той згинався біля наросту — метрах у десяти від землі. Виходить, він сам
був на зріст майже як те дерево.
І незгіршими велетнями стали під час заснування селища і його товариші.
17
І ще з одного можна було оцінити могутність Руйнівника та його товаришів-
богатирів, які, хоч їм давно й перевалило за сто, зберегли тілесну міць. Стоячи там,
неважко було повірити у «звелетніння», яке бабуся найчастіше згадувала ніби
жартома. У лісі над видолинком й понині можна бачити залишки надзвичайної праці
Руйнівника та його друзів-велетнів. Кажу «залишки», бо нині можна снувати хіба
непевні здогади про те, для чого призначалася збудована Руйнівником та його
товаришами споруда. А від бабусі я чув розповідь про дивовижну, наче сон, пригоду,
яка сталася там…
Хоч я і кажу «залишки», але та кам’яна споруда і досі міцніша за будь-яку
будівлю в селищі.
Якщо заглибитися від окрайки лісу в пущу, невдовзі вийдеш на бруковану
дорогу. Ще до школи ми, дітлахи, бігали дивитися на те диво.
Казали, що до дороги ліс безпечний навіть для малої дитини, а от
заглиблюватися далі самотою не варто навіть дорослому. Про те, що дорослі
називають цю вимощену каменем дорогу «дорогою мерців» і що іншої такої не
знайдеш ніде в Японії, я дізнався вже під час війни, на лекції, що її читали в
«народній школі» після дослідження на місцевості евакуйовані до нашого селища
знавці небесної механіки.
Про них я вже трохи розповідав — це близнюки дід Апо та дід Пері. «Дорога
мерців» простяглася величезною — майже вздовж усього селища — поземною
еліптичною дугою в нетрях лісу на північному від долини схилі.
Завширшки вона не скрізь однакова, але і вздовж, і впоперек її вимощено у
строго горизонтальній площині. Вже з цього, наголошували наші вчені під час лекції,
можна судити про високий рівень геометричних знань і будівельної техніки в тих, хто
її споруджував.
Після лекції, уночі (а ніч була напрочуд місячна), лежачи на долівці в нашій
хатині на самому дні видолинка, я уявив, ніби просто з неба над долиною, понад
стелями і дахами, дивляться вниз велетенські очі. Наче усі сні, ввижалося мені, немов
я сам — одне ціле з тими очима. Якщо дивитися згори, «дорога мерців» віддзеркалює
місячне світло, наче біле пасмо води. Я уявив це так виразно, ніби побачив на власні
очі. І далі, уві сні, мене осяйнув здогад, що ця брукована дорога, рівнобіжна, наче
друга річка, річці у видолинка, має правити разом із нею за знак для велетенських
очей з небесної височини.
Двоє вчених, чужинці для мешканців селища, зуміли збагнути високий рівень
знань та техніки будівників дороги, але не осягли, навіщо вона. Коли хтось із слухачів
запитав про це, пояснивши, що з дорогою пов’язані стародавні перекази, за відповідь
йому була лише знічена мовчанка. Пригадую, я з жалем подумав, що, якби запитав у
вчених, хто збудував ту бруковану дорогу, то, може, й дістав би якусь відповідь.
Та вже невдовзі дізнався, що її вимостили «звелетнілі» Руйнівник і його
товариші… Хоч, власне, на той час Руйнівник уже не вважав колишніх шибайголів з
призамкового міста рівнею собі.
18
По ста з лишком роках життя «звелетнілий» Руйнівник майже перестав
спілкуватися з колишніми приятелями, то наглядаючи з хижі біля «великої загати» за
риболовлею, то досліджуючи в «саду ста трав» нові їстівні рослини та лікарське зілля.
Але його притаєну силу мешканці селища відчували щоранку, коли гуркіт сповіщав
долину, що Руйнівник, як завжди, розбігшися гребенем, стрибнув, зробив оберт
навколо стовбура тополі і приземлився на «приступці з десять мат».
Тому його колишні друзі, кожен із яких мешкав у колі великої родини з
дорослими дітьми, онуками, а то й правнуками, одразу відгукнулися на звістку, яку їм
приніс посланець від Руйнівника.
Бабуся пояснювала:
— Руйнівник мусив вдатися до посланця, бо на той час остаточно відособився
від колишніх друзів, які жили мирним родинним життям. Сам Руйнівник жив удвох з
Ообою у лісових нетрях. Проте кожен мешканець знав, що він десь неподалік, бо не
було дня, аби ранком не стугоніла гора від його стрибка. Щоб не зустрітися віч-на-віч
з Руйнівником під час його «вправ», ніхто не виходив на роботу у гори так рано. Слід
цього звичаю зберігся у нашому селищі ще за мого дитинства. Якщо на світанку
гриміло, мої односельці казали:
— Сьогодні бігає Руйнівник.
І уникали вибиратися в гори.
Бабуся розповідала, що Руйнівник, який жив у хащі, нерідко походжав
пралісом, голосно розмовляючи сам із собою, але не звичайною мовою жителів
долинного селища, а мовою, зрозумілою хіба що для привидів цього краю (бабуся
казала «долинна мова» і «лісова мова»).
Звідки ж Руйнівник та Ооба, живучи в лісі, діставали собі їжу?
Бабуся у своїх оповідях досить часто припускалася протиріч, що її аніскільки
не обходило; от і на це запитання вона відповідала по-різному. Інколи казала, що
сільські жінки щодня, тільки-но Руйнівник робив свій вранішній стрибок через
тополю, по черзі носили їжу до лісу, на місце, що його називали «Руйнівниковою
їдальнею», і залишали на пласкому камені біля джерела. Це було не зовсім легко для
родини, на яку припадала черга, бо і Руйнівник, і Ооба через свій надзвичайний зріст
потребували силу-силенну харчів.
Іншим разом бабуся казала, що Руйнівник з Ообою самі забезпечували себе
їжею.
Їхньою повсякденною стравою була «чортова каша» — їстівна земля, якою
свого часу Руйнівник підгодовував друзів, коли землеробство ще не давало достатньо
продуктів. Руйнівник знаходив їстівні рослини і серед дикоростучих. Посеред хащі є
болото під назвою «піхви». Там вибивається з-під землі й неподалік знову западає в
землю річечка, де Руйнівник нібито ловив гольців, що правили за джерело білка.
Таким невибагливим Руйнівник був увесь свій вік, та все ж мешканці долини
вважали, що він купався в розкошах і мали це йому за зле. Навряд чи годиться
ставити це за провину другому, тим більше третьому поколінню нащадків
Будівничих, бо вони вже не бачили нічого, крім нехитрого сільського життя у долині.
Але своїм давнім товаришам Руйнівник вибачити такого ставлення аж ніяк не міг.
Розгніваний, він, врешті-решт, вирішив учинити над ними суд і через посланця
одного по одному почав викликати до себе своїх колишніх друзів.
19
Як розповідає легенда, всі дівчата, яких Ооба потай від батьків-піратів вивезла
з острова, одружилися з юнаками-Будівничими і мали на тоді вже не тільки дітей та
онуків, а й правнуків. Лише Руйнівникова подруга Ооба так і лишилася бездітною.
Незважаючи на свої сто з лишком років, вона залишалася зовні зовсім юною.
Саме нею і передавав Руйнівник свої виклики.
Щовечора Ооба спускалася в долину. Підходила до оселі того з Будівничих,
кого мала викликати на суд, і тихенько, не зважаючи, почують чи ні, казала, що її
прислав Руйнівник, її запрошували до хати, але далі передпокою вона не заходила,
відмовлялася навіть присісти на причілку під навісом і тужливо починала розмову з
жінками.
— Ви ж знаєте вдачу Руйнівника. Як втелющиться йому щось у голову, то його
вже не перепреш. Ну що я вдію! Від нього ніде не сховаєшся, бо все довкола знає як
свої п’ять пальців. Треба вашому прийти завтра вранці до окрайки лісу. І звідки ж
воно взялося, що за часи настали! Хіба бачили такий суд, відколи стоїть наше село! —
бідкалася зрозпачено Ооба.
— А жіноцтво з родини того, кого викликав Руйнівник, і собі гірко зітхало,
слухаючи її мову, і здавалося їм, що це Ообу, а не їх, слід підбадьорити та заспокоїти,
а то, чого доброго, від надмірної печалі тут-таки і проститься з життям, — розповідала
бабуся.
В оселях, де Будівничі діставали виклик на суд, жіноцтво, як водиться,
побивалося. Але самі Будівничі сприймали звістку напрочуд спокійно, наче врешті-
решт сталося те, чого давно сподівалися і чого відвернути не могли. Кожен порав свої
справи й раніше вкладався спати, щоб назавтра зранку вирушити до лісу.
А чоловіки, особливо молоді, хоч і не оплакували вкупі з жіноцтвом лиху долю
діда чи прадіда, однаково не мали спокою, бо знали, що чекає завтра на них самих.
Молодики мусили вранці одпровадити позиваного до окрайки лісу і бути свідками на
суді, який правив Руйнівник.
Саме тут у бабусиних переказах не сходилися кінці з кінцями. Може, тому, що
самі юнаки розповідали про те, що їм довелося бачити, тільки через багато років.
Коли разом із дідом чи прадідом хлопці вдосвіта підходили до окрайки лісу, то
бачили: біля джерела, де «Руйнівникова їдальня», на них чекає могутній, мов старезне
дерево, чоловік. Перед Руйнівником на обличчі кожного Будівничого виникала дивна
напівплаксива посмішка — напівгримаса. Мабуть, вони уявляли, як зараз
звинувачуватиме їх той, кого вони всі поважали й любили, їхній друг.
Руйнівник, похмурий та суворий, здавалося і не знав особистої приязні. Без
жодного вступу він звинувачував Будівничого, який з’явився, в тому, ніби всі його
вчинки, від самого початку й донині, мали метою занапастити всю сільську громаду.