— Ой-йой-йой! — затремтіли Вітя й Вова. — Що ж нам робити? Ми ж так загинемо!
— Треба вам тікати, — прошепотіла тітонька Корова.
— Але як?! Ми ж прив'язані!
— Я попробую вас розв’язати, — і вона своїм рогом почала колупати вузол налигача, яким були припнуті козенята до залізного кільця в стіні.
— Гей, мукало! — несподівано озвався дядечко Кінь. — Що ти робиш? Я все розкажу!
— Коню! — докірливо мовила тітонька Кобила, але дядечко Кінь хвицнув її ногою, і вона замовкла.
— Я знаю, ігогокало, що ти запроданець і зрадник, — спокійно сказала тітонька Корова. — Тебе залякав Бош Бермак, і за жмуток сіна ти ладен зробити будь-яку підлість. Але мені шкода близнят-козенят, і я мушу їм допомогти.
І тітонька Корова розв’язала рогом вузол і звільнила Вітю і Вову від налигача.
— Тікайте! — схилившись до них, прошепотіла вона тихо-тихо, так, щоб не чув дядечко Кінь, — У лісі розшукайте Кажана Кажановича, він вам допоможе,
— Спасибі, тітонько Корово! — подякували близнята і кинулись навтікача.
Вони вибігли у двір, перескочили через тин і опинилися на дорозі. Дорога вела в бік лісу. Козенята щодуху побігли по ній.
Був уже вечір. І в лісі було темно й моторошно. Якби це вдома, Вітя й Вова, мабуть, у такий темний ліс нізащо б у світі не побігли. Бо, чесно кажучи, вони і в темну кімнату боялися іноді заходити. Але то вдома. А коли ви потрапили в таку халепу, що стали козенятами, і коли вам загрожує смертельна небезпека, хіба можна боятися темряви! І Вітя та Вова так дременули в той темний страшний ліс, наче там їх чекали мамині обійми. Вони забігли у найгустіші кущі і довго лежали там, одхекуючись.
— А де ж нам шукати того Кажана Кажановича? — зітхнув Вітя. — Ліс такий темний і густий.
— Мабуть, доведеться дряпатися на дерева, — зітхнув Вова. — Адже кажани не по землі бігають, а вгорі літають і десь на верхівки дерев сідають.
— Мабуть, так, — погодився Вітя. — Що ж, давай спробуєм.
І близнята-козенята подерлися на дерева. Ох, як це було важко! Адже в них на руках і ногах були не пальці, а ратиці, нічим було вхопитися за гілку. Вітя і Вова весь час зривалися й падали.
І раптом вони почули голос:
— Куди це ви лізете? Вперше бачу, щоб козенята дряпалися на дерева.
То казала руда білка Полетуха, що легко перелітала з гілки на гілку над Вітею та Вовою.
— Ох, не кажи, — сумно зітхнули близнята. — Нам дуже треба знайти Кажана Кажановича, тому й дряпаємось.
— Даремно дряпаєтесь. Кажан Кажанович лежить хворий на галявині під дубом. Ходімте, проведу, — і білка Полетуха спустилася на землю і повела близнят-козеняті крізь хащі до галявини.
На галявині під дубом, оточений жучками-світлячками, І лежав Кажан Кажанович.
Вітя і Вова кинулися до нього й почали розказувати про свою біду і просити порятунку. Вислухав їх Кажан Кажанович і скрушно похитав головою:
— Ех-хе-хе. З радістю б допоміг, дорогенькі козенята, та сам, бачите, у біду потрапив. Лежу — крильцями змахнути не можу. Хотів учора вирятувати двох ягняток, яких на шашлик для королеви Пуршами призначили, — переправити їх за кордон Пуршамії, та попався. І ягнят не врятував, і сам постраждав. Злапав мене Відівіс-Пампас. І вже був би обернув на жменьку попелу, як він це любить робити, та виручило моє ім’я. Не знав він, як казати заклинання, чи «Кажан-відікажан-відівіс-пампан», чи «Кажан-Кажанович-відівіс-пампанович». І поки плутався, я од нього втік. Та все-таки заклинання його позначилися на моєму здоров’ї, і одібрало мені сьогодні крила, не можу літати. Так що… вибачайте! Але тут, в лісі, залишатися вам теж не можна. Буде шукати мене Відівіс-Пампас і вас схопить. Думаю, що треба вам перебути до ранку десь у іншому місці. На узліссі стоїть пекарня. Оскільки хліба у Пуршамії майже не їдять, більше м’ясо, пекарня працює тільки двічі на тиждень — у понеділок і четвер. Сьогодні п’ятниця, там нікого нема і до понеділка не буде. Жучки-світлячки проведуть вас туди, і ви там переночуєте. А вранці видно буде. Недарма кажуть — ранок вечора мудріший.
Попрощалися Вітя й Вова з Кажаном Кажановичем і вирушили в дорогу. Жучки-світлячки летіли попереду і показували близнятам дорогу. І так вивели на узлісся. Тоді поморгали-поблимали їм своїми вогниками на прощання і полетіли назад до Кажана Кажановича.
На узліссі під горою стояла пекарня. Поряд з нею сарай. І Пекарня і сарай були обгороджені парканом, а ворота замкнені на величезний гак. Але ж Вітя і Вова були козенятами, а для козенят перестрибнути який-небудь паркан — це все одно, що для риби перепливти калюжу. Вітя й Вова розбіглися — рраз! — і вже були на подвір’ї.
Тихенько прочинили двері і зайшли в пекарню.
Місяць світив у вікна і допомагав їм роздивитися навколо. Пекарня була закіптюжена і брудна. По кутках павутиння.
Видно, ті, що тут пекли, не були особливими чистюлями. По підлозі гуляв вітер. І — ні лавки тобі, ні ослона, не кажучи вже про якесь там ліжко. Тільки біля печі стояли якісь кадубці, прикриті й зав'язані ряднами.
— Бр-р! Як тут негарно й незатишно! — прошепотів Вітя.
— Як нам тут ночувати! — прошепотів Вова.
— Хоч у піч лізь, — прошепотів Вітя.
— А що — давай! — прошепотів Вова.
І вони полізли в піч. У печі й справді було затишніше. Черінь була ще тепла з учора. У приску деінде навіть жевріли жаринки.
Близнята-козенята забралися у піч і повкладалися там.
Було тихо, темно й моторошно.
— Ех, — зітхнув Вітя, — як би я зараз хоч… хоч манної каші з’їв…
— І я, — зітхнув Вова. — Я там у стійлі скубнув сіна, пожував, — гидота страшна! Як його бідні справжні козенята їдять!
— А на іменинах у тьоті Наді, пам’ятаєш, який пиріг з яблуками завжди…
— А пончики…
— А коржі з маком…
— А морозиво з варенням…
— А… а… — І Вітя заплакав. І Вова заплакав теж.
Невже це ми ніколи більше у зоопарк з татом не підемо, — крізь сльози прошепотів Вова.
— І у дитсадок до Галини Михайлівни, — крізь сльози прошепотів Вітя.
— І на гойдалці не гойдатимемось…
— І на каруселі не крутитимемось…
І вони заплакали ще дужче.
— Навіть умиватися ніколи не зможемо, — захлипав Вова.
— І зуби чистити, — захлипав Вітя.
— Бо як же ратицями умиватися і чистити зуби!..
Довго вони плакали, нарікаючи на свою долю. І так
у сльозах і заснули десь аж під ранок важким тривожним сном.
А поки вони сплять, давайте зазирнемо у стійло, звідки втекли наші козенята, і подивимось, що там робиться.
Після вечері тітонька Корова і дядечко Кінь з тітонькою Кобилою розійшлись по своїх кімнатах. Так-так, мешканці стійла тільки їли разом, а жили в окремих кімнатах і спали там у ліжках, накрившись ковдрами. І нічого дивного, адже вони жили у казковій та ще й чаклунській країні. Тітонька Корова пішла до себе, одразу лягла й заснула. А дядечко Кінь з тітонькою Кобилою ще довго балакали. Тітонька Кобила умовляла дядечка Коня нічого не розказувати Бош Бермаку. Мовляв, козенята самі одв’язалися і втекли. У тітоньки Кобили було лагідне серце, і вона нікому не бажала зла, тим більше сусідці по стійлу.
— Знайшов перед ким вислужуватись! — казала вона. — Забув, як Бош Бермак шмагає нас батогом, як тяжко примушує працювати, мало не заїздив уже.
Але дядечко Кінь був невблаганний:
— Мовчи, кобиляча твоя довбешка! — сердито казав він. — Все одно розкажу їхньому бошбермаківському благородію. Не хочу, щоб через вас із мене кінську ковбасу зробили.
І коли вдосвіта Бош Бермак, прокинувшись, завітав у стійло і першим чином взяв жмут сіна і підійшов до дядечка Коня (він завжди першим чином підходив до нього, бо той же був підлабузником), дядечко Кінь одразу йому все й виклав І про близнят-козенят і про тітоньку Корову.
Ех, як скипів тут Бош Бермак, як схопив свого ножаку, І як кинувся до тітоньки Корови. А тітонька Корова ще спала і уві сні бачила зелений луг, сонечко і себе маленьким телям, що бігає навколо мами корови.
— Уб’ю! Заріжу! — заревів Бош Бермак і вже змахнув ножакою, але тут тітонька Корова розплющила одне око і спокійно сказала:
— Убивай… якщо ти сам зможеш давати молоко для королеви.
І Бош Бермак збагнув, що він ніяк не може вбити тітоньку Корову, бо справді у Пуршамії тільки вона дає молоко, І яке щовечора з такою насолодою п’є королева Пуршама. І якби він убив тітоньку Корову, королева з’їла б його живцем. Бош Бермак спересердя тільки плюнув, сховав ножаку і вийшов.
Він запріг дядечка Коня та тітоньку Кобилу у свій візок, схопив у руки здоровенного дрина (коли він дуже поспішав, він підганяв коней не батогом, а цим дрином) і помчав на пошуки втікачів.
Коли він проїздив повз палац королеви, звідти несподівано як ошпарений вискочив якийсь чоловік і з криком: «Стій! Стій!» — кинувся до нього. Чоловік був такий скуйовджений і так швидко вискочив, що Бош Бермак не одразу впізнав у ньому придворного кухаря Бом Штекса, навіть не встиг спинити коней. Бом Штекс на ходу вскочив у візок, боляче пхнувши при цьому Бош Бермака коліном у бік, і закричав:
— До пекарні! Поганяй до пекарні! Швидше!
— Що значить «до пекарні»? І що значить «поганяй»? Ти хто такий? Ану киш звідси! Бо як дам! — і Бош Бермак боляче пхнув Бом Штекса ліктем. Бош Бермак не любив, щоб на нього кричав хтось, хто не був його начальником.
— Бошику, любий, не будемо сваритися, — благально мовив Бом Штекс. — Поганяй, дорогесенький, до пекарні швидше! Отак-о треба! — він провів собі долонею по шиї.— Я ж ледве-ледве вмовив тільки що королеву перемінити на сьогодні меню, не робити сьогодні печеню з козенят. Бо я ж її ніколи не робив, боюсь зіпсувати і не вгодити королеві. А кабанюра-стражник попалив, свиня, всі мої куховарські книжки. Ніде навіть рецепта вичитати. Так я оце умовив королеву, що замість козенячої печені зготовлю їй краще медовий торт. Поганяй, Бошику, дорогий! Поганяй, бо не встигну. Треба ж добре вимісити. Та щоб зійшло. Поганяй!
— Вйо-о! — не своїм голосом скрикнув Бош Бермак і так уперіщив дрином дядечка Коня, що той аж підскочив на бігу.
Ех, і зрадів же Бош Бермак!
— Та ти знаєш, (Бом дорогий, як ти мене виручив! — заволав він радісно.
— Ті бісові козенята, з яких ти мав робити печеню, якраз утекли сьогодні вночі із стайні. І я оце мчав їх шукати. Бо боявся, що королева зіб’є мене на кислицю, як дізнається, що немає з чого робити оту печеню. А Відівас-ГІампас нахвалявся перетворити мене на жменьку попелу. Але раз сьогодні печені не буде, то в мене є час, і я тих козенят спокійнісінько вловлю. Нікуди ж вони з Пуршамії не втечуть.
— Еге ж, еге ж! — заспокоїв його Бом Штекс. — У тебе є багацько часу. Я умовив королеву зробити собі «розгрузочний» день, а то й два. Тоді, кажу, Ваше Височество, ви ще з більшим смаком і насолодою з’їсте, кажу, печеню з козенят. А сам, думаю, під’їду якось сьогодні до Відівіс-Пампаса. Він чаклун, може, кудись майне й дістане рецепта, як готувати оту печеню. Ну, от ми й приїхали. Спасибі тобі, Боше.
— Ну, раз так, — сказав Бош Бермак, спиняючи коней біля пекарні.— Я тобі допоможу. Тісто замісити, піч розтопити або що. А ти мені потім отих козенят допоможеш знайти.
— Давай, — погодився Бом Штекс. — Все одно ж доведеться з них печеню робити. Отже, то наша спільна справа.
А в цей час близнята-козенята, і гадки не маючи про небезпеку, спали собі у печі солодким сном. І снилися їм іменини у тьоті Наді. І пиріг з яблуками. І пончики. І коржі з маком. І морозиво з варенням… І вони солодко прицмокували
уві сні губами. Хоча іменини у тьоті Наді були «дорослі», дітей там не було, і тато з мамою брали Вітю й Вову лише тому, що ні з ким їх було залишити вдома, близнята дуже любили ті іменини. По-перше, тому, що тьотя Надя дуже смачно готувала, все у неї було смачнюще, починаючи від салату олів’є, від холодцю, від заливної риби і кінчаючи вищезгаданими пончиками та власноручно закрученим у електромороженнці «Киянка» морозивом. А по-друге, не знаю, як ви, а Вітя й Вова страшенно любили сидіти і слухати, як балакають, жартують і регочуться дорослі. І хоча вони багато чого не розуміли, але аж роти роззявляли, слухаючи. їм то було страшенно цікаво.
Ні, що там не кажіть, а іменини у тьоті Наді — то справжнє-справжнісіньке свято, сповнене радості, щастя і апетиту. І хай би вся ця історія відбулася вже після іменин тьоті Наді, не так було б прикро і боляче. Але що вдієш. Не завжди у житті все робиться так, як хочеться. І от Вітя й Вова сплять і бачать уві сні іменини, і сидять уві сні за прекрасним святковим столом, і наминають смачнющі пончики та коржі з маком, і слухають шалено цікаві розмови і жарти дорослих… А в цей час у пекарню вже зайшли Бош Бермак і Бом Штекс і так грюкнули дверима, що аж шибки задзвеніли.
Он. як це страшно після такого прекрасного радісного сну прокинутися раптом у темній брудній печі і відчути, що ви не хлопчики, а козенята і що над вами нависла небезпека бути засмаженими на обід якійсь жорстокій дурній королеві.
Ой-йои-йой, як це неприємно!
Вітя й Вова прокинулись і закліпали очима, ще не розуміючи, де вони і що з ними, ще відчуваючи на губах смак пончиків, які їм тільки що снилися.
Та враз вони почули:
— Ну, то я перш за все затоплю піч!
І близнята-козенята впізнали голос Бош Бермака і вмить все згадали і вмить зрозуміли, яка небезпека нависла над ними. Вони притулились одне до одного і завмерли.
Бош Бермак підійшов до печі і перед тим, як покласти дрова, сунув у її темне черево руку, перевіряючи, чи не стоїть там якийсь казан або каструля.
Близнята-козенята заплющили очі. От зараз…
Рука Бош Бермака торкнулася спершу Вовиної голови, потім Вітиної. І враз одсмикнулася.
— Вва-ай! — заверещав з переляку Бош Бермак, бо ж не видно йому було у темній печі, хто там і що. Та як кинеться од печі, та як перечепиться об коцюбу, та як беркицьнеться догори дригом, та як затопить Бом Штексу ногою у самісіньку носяру. А Бом Штекс — шургиць! — у вікно, та перекидом надвір, та згори прямісінько на спину тітоньці Кобилі. А тітонька Кобила я-ак хвицне — Бом Штекс мало не під хмари та — ляп! — на землю. А Бош Бермак і собі сторчака через вікно надвір, — щоб самому не лишатися у пекарні. Жорстокі завжди боягузи.
Прочумались надворі Бом Штекс і Бош Бермак, стали рачки один проти одного, дивляться, як барани.
— Бо… Бо… Бо… Бо… Бо-ш! — пробекав Бом Штекс. — Що… що таке?
— Та… та… та… — забелькотів Бош Бермак. — Та… там… у печі… щось здоровеннецьке і рогате. Якісь два скажених бики, чи що! Трохи руку мені не з’їли.
— Тю! Та ти що! А навіть як і бики. Ти ж різник. Що тобі бики! Ти ж усяку худобу ріжеш.
— Ага! А як там темно…
— Ану тебе! Ох-х! Трохи шию не поламав через тебе! Ох-х! Все болить! Ох-х! — простогнав Бом Штекс. — Ходімо подивимось, що там таке, та виженемо їх з печі. Ніколи мені. Не встигну спекти торта — королева мене з’їсть. Ходімо.
— Тільки ти перший, — швидко промовив Бош Бермак. — Бо… бо в мене… нога болить.
Бом Штекс і Бош Бермак підвелись і, крекчучи, по дибуляли в пекарню.
А в цей час у печі близнята-козенята гарячково думали, як їм знайти вихід із, здавалось безвихідного становища.
— Вітько, — прошепотів Вова, — а ти пам’ятаєш те заклинання, за допомогою якого чаклун зробив із нас козенят?
— Пам’ятаю, — прошепотів Вітя.
— То, може, за допомогою його можна обернутися назад на хлопчиків?.. Все-таки з хлопчиків, може, печені не робитимуть.