— Давай спробуємо.
— Давай. Тільки одночасно, бо…
— Ясно. Звичайно, кому це треба, щоб хтось із нас обернувся перший.
І близнята-козенята одночасно прошепотіли заклинання.
Вітя прошепотів:
— Вова-Відівова-Відівіс-Пампова, Відівіс-Відівас-Відівіс-ГІампас!
А Вова прошепотів:
— Вітя-Відівітя-Відівіс-Пампітя, Відівіс-Відівас-Відівіс-Пампас!
І завмерли в чеканні. Але на хлопчиків вони не обернулися.
Зате враз почувся свистючий голос придворного чаклуна:
— Хто мене кликав?
І у вікні пекарні зненацька з’явилася голова Відівіс-Пампаса.
Це сталося якраз у ту мить, коли в пекарню крізь двері зайшли Бош Бермак і Бом Штекс. Побачивши у вікні придворного чаклуна, вони так розгубилися, що застигли з роззявленими ротами.
— Хто мене кликав, питаю, — повторив Відівіс-Пампас і суворо глянув на придворного кухаря та придворного різника. — Це ви? Що вам треба?
Оскільки Вітя й Вова шепотіли заклинання одночасно, Відівіс-Пампас не міг нічого розібрати й не міг второпати, хто то говорив. І він подумав, що заклинання промовили Бош Бермак та Бом Штекс.
— Ой, Ваше Високочародійське Чаклунство! Та що ви! — злякано скрикнув Бош Бермак. «Це ж, як Відівіс-Пампас дізнається, що козенята втекли, — з жахом подумав він, — , і зробить із мене зараз жменьку попелу. Він такий! І раз він тут, то оте рогате чудовисько у печі — то просто його штучки-дрючки. Він ще не таке може. Треба його якось спровадити звідси, поки він не дізнався про козенят».
— Хіба б я насмілився турбувати Ваше Високочародійське Чаклунство! — улесливо промовив королівський різник. — Нізащо в світі! Мабуть, то придворний кухар?! Він якраз збирався звертатися до вас із проханням… Ну говори ж, Бом Штексе, не соромся. Про отой рецепт козенячої печені… Ну!..
— Ах. так! — стрепенувся Бом Штекс. — Я справді думав звернутися до вас із проханням. Тільки ви, Ваше Чаклунство, можете допомогти мені в моїй скруті. Стражник Кабанюра попалив усі куховарські книжки, і я не знаю, як готувати печеню з козенят. Я дуже прошу вас дістати рецепт. Я спеціально умовив нашу вельмишановну королеву поміняти на сьогодні меню.
— Гм. — Відівіс-Пампас хитро примружився. — Це нелегко. Для цього доведеться гайнути аж у Середню Азію. Я можу це зробити, але при умові, якщо… якщо я з твого дозволу візьму дещо з королівських запасів солодощів.
— Ах, будь ласка, будь ласка. Ваше Високочародійське Чаклунство, — люб’язно поспішив сказати королівський кухар. — Які можуть бути розмови. Будь ласка!
Всі знали, що Відівіс-Пампас страшенно любив солодке. І без кінця гриз цукерки, і тому в нього попсувалися й повипадали всі зуби, крім одного. За день він міг з’їсти стільки солодкого, скільки не з’їсть тисяча ласунів. Але Бом Штекс готовий був на все, аби тільки чаклун дістав йому рецепт козенячої печені.
— Ну, гаразд, домовились, — сказав Відівіс-Пампас і обернувся до Бош Бермака. — А як там поживають наші козенята? Не охляли?
Бош Бермак уже з трепетом чекав цього питання і, зібравши всю бадьорість. яка в нього тільки була і удавано жваво відповів:
Та що ви! Прекрасно! Де вони можуть дітися! Хіба з нашої Пуршамії, де придворним чаклуном великий і всемогутній Відівіс-Пампас, куди-небудь втечеш?
— Авжеж, авжеж, втекти не можна аж ніяк, — поблажливо промовив Відівіс-Пампас (вій дуже любив, щоб до нього підлещувались) — Ото позавчора один був спробував двох ягнят через кордон переправити… я про Кажана Кажанови- ча… то ягнята вже на шашлику давно, а з самого я оце зараз жменьку попелу зробив. У лісі, розумієш ховався, думав, що я не знайду. Ну гаразд, я пішов. Відівіс-Відівас- Відівіс-ГІампас! і чаклун зник.
— Ура-а! — закричали Бом Штекс і Бош Бермак. Бом Штекс був дуже задоволений, що так легко домовився про рецепт. А Бош Бермак страшенно радів, що Відівіс-Пампас не дізнався про втечу козенят і не зробив із нього жменьку попелу. Скрикнувши «ура!», він застрибав на одній нозі і заспівав:
Ніхто пе бреше ловко так.
Як Бош Бермак!
Як Бош Бермак!
Ой ля! Тру-ля-ля!
Тру-ля-лю-ля! Тру-л я-л я!
— Ну годі! До роботи! Бо я не встигну спекти торт королеві! — сказав Бом Штекс. — Отам, у тих кадубцях біля печі, масло і мед. Неси й висипай у цю діжу. А я сипатиму борошно.
Все ще наспівуючи «Ой ля! Тру-ля-ля!», Бош Бермак схопив кадубець і з маху перевернув у діжу.
Він встиг проспівати тільки «Ой ля!», а «Тру-ля-ля!» вже не проспівав. Бо з кадубця замість меду у діжу полився… дьоготь.
— Ой! — скрикнув Бош Бермак.
— Що ти наробив? — закричав Бом Штекс.
— Та тільки що це ж був мед, я сам бачив, — виправдовувався Бош Бермак.
— Який же це мед! — закричав Бом Штекс. — Це дьоготь. Оце мед! — і він схопив другий кадубець і підніс догори. Та в нього на очах мед раптом перетворився на дьоготь. Від несподіванки Бом Штекс поточився, випустив ка- дубець з рук, і дьоготь полився йому на голову.
— Вва-вай! — закричав Бом Штекс. — Рятуйте! Що це робиться?
Я знаю! Я знаю, чому це так! Закричав Бош Бермак. — Це все штучки-дрючки Відівіс-Пампаса. Ти ж сам пообіцяв йому солодощі з королівських запасів. От він і забрав мед, а замість меду підсунув дьоготь. Ти сам винен!
— Це ти винен! — закричав Бом Штекс. — Хто сказав чаклунові, буцімто я його кликав. Якби ти не сказав, я б не став зараз просити його про рецепт. Я б ще встиг попросити. А що я тепер робитиму. Як я тепер спечу торт королеві? Це все ти, ковбаса недорізана!
— А ти коврижка недопечена. Ще й обзиваєшся!
— Тельбухи ти свинячі!
— Кендюх ти пересмажений!
Ой, любі друзі, заткніть вуха і не слухайте, будь ласка, цих двох пройдисвітів. бо вони почали лаятися страшенно негарними словами. Хай їм грець!
Давайте-но краще зазирнемо у піч та подивимось, що там роблять наші близнята-козенята. Ми ж за них зовсім забули.
А що їм робити? Лежати і тремтіти. Вилізти ж з печі лячно. Саме це вони й роблять. Лежать і тремтять. Зубами цокотять.
Але стривайте! У запічку почувся тоненький писк: Слухайте, козенята!
Слухайте, ну!
Першим почув Вітя.
— Во… Во… Во… Вовко. — прошепотів він, затинаючись, — чуєш хтось пищить.
— Га? Де?
— Отам… у ку… кутку.
Прислухалися близнята.
З кутка знову хтось тоненько-тоненько пищить-цвірчить:
— Козенята! Агов! Слухайте сюди!
— Га? Що? Ти хто таке? Де ти?
— Я запічний цвіркун Цкіркунчак. Маленький я, важко мене побачити. Але я хочу вам допомогти. Я про вас усе знаю. Мені про вас уночі сьогодні розказали мої приятелі жучки-світлячки. Так от. Єдиний для нас порятунок — пробратися у палац королеви Пуршамії. У великій залі, під королівським троном стоїть скринька, а в тій скриньці чудодійний порошок-потішок. Хто того порошка понюхає, враз засне як убитий. Цим порошком можна приспати кабанюру-стражника і тільки таким чином втекти.
— А… звідки ви знаєте про цей порошок? — недовірливо спитав Вова.
Ми. цвіркуни, про те, що робиться у лісі, у полі, нічого не знаємо, а от що у хатах, у палацах робиться — усе знаємо, бо живемо за піччю, — і все чуємо.
— А… а як же нам пробратися у палац королеви? — розгублено спитав Вітя.
— Справді, це дуже нелегко. Бо коли королева у палаці, вхід стереже вірний охоронець Пуршами Гицельцап. повз якого і муха не пролетить. А коли королева кудись їде, палац так надійно зачиняється, що знов-таки муха не пролетить…
— То що ж робити? — безнадійно прошепотіли близнята- козенята.
— Треба, щоб королева Пуршама сама взяла вас до палацу, — просюрчав цвіркун Цвіркунчак.
— То що нам? Взяти й попросити її? — мало не заплакали Вітя і Вова.
— Ні.— просюрчав цвіркун Цвіркунчак. — Час від часу королева Пуршама свариться з своєю придворною кицею Мурнявою і тоді наказує привести їй ягнят і бавиться з ними. як з кошенятами. А тоді через день вони їй набридають.
і вона одсилає їх на шашлик, а з своєю кицею мириться. Якраз сьогодні вранці королева розсердилася на Мурняву і сказала, що вона з нею більше не гратиметься, що вона краще гратиметься з ягнятами. І дала наказ впіймати двох ягнят. Але зараз у Пуршамії майже не лишилося ягнят, бо їх щодня ловлять на шашлик для королеви. І от якби ви…
— Але ж ми козенята, а не ягнята, — розгублено перебили Вітя і Вова.
— Вірно. Але неподалік від пекарні «сушарня, у дворі якої сушаться ягнячі шкурки. Натягніть на себе ягнячі шкурки, і слуги королеви подумають, що ви ягнята.
— Але як же нам вибратися звідси, з цієї печі? — уже зовсім безпорадно прошепотіли Вітя й Вова. — Бом Штекс і Бош Бермак одразу ж вас побачать.
— Не бійтеся, — просюрчав цвіркун Цвіркунчак. — Вони зараз так лаються, що нічого не бачать і не чують. Тільки поспішайте. До сушарні веде стежка попід лісом.
Дуже страшно було вилазити з печі. Але коли треба рятуватися, годі думати про страх.
— Спасибі, дя… — близнята-козенята вже хотіли за звичкою сказати «дядечко Цвіркунчак», але потім збагнули, що якось смішно називати дядечком цвіркуна, такого маленького, що його в темноті навіть і не видно, — як би він не образився і, повагавшись трохи, Вітя й Вова прошепотіли:
— Спасибі, друже Цвіркунчак.
І, перевівши подих, вони вискочили з печі і прожогом кинулися до дверей.
Бош Бермак і Бом Штекс справді так захопилися своєю ланкою, що навіть не звернули на них уваги. І, непомічені, близнята-козенята вибігли на ганок. І тут спинилися в нерішучості. Бо під ганком стояли тітонька Кобила і дядечко Кінь. Вона ближче до ганку, він трохи далі. Тітонька Кобила побачила Вітю і Вову, але підбадьорливо моргнула їм і посторонилась так, щоб їх не побачив дядечко Кінь. Близнята-козенята вдячно глянули на неї і чимдуж побігли з двору стежкою попід лісом до сушарні. У дворі сушарні висіло багато-багато ягнячих шкурок. Вітя і Вова вибрали собі підходящі:за розміром і вскочили у них.
Потім глянули один на одного.
— Ой. Вітько, — сказав Вова, — ти баранчик.
— Ой. Вовко, — сказав Вітя. — ти теж баранчик.
— Ех, зітхнули вони разом. — Ми не баранчики, ми таки справжнісінькі барани. У таку халепу за власним бажанням втрапили. Невідомо ще, чим усе це скінчиться. І взагалі дивина виходить. То ми тікали, боялися, щоб нас не побачили. А тепер нам треба навпаки — старатися, щоб нас побачили і впіймали. Кіно!.. Та ще й так, щоб ніхто не запідозрив, що це ми навмисне піддаємось.
Так, це було хитре завдання.
Вітя і Вова пострибали до палацу королеви. Перед палацом був ставок, через нього місток. За ставком ріденький ганок. Дерева в тому ганку були наполовину вирубані, стирчали тільки пеньки. Як усі недобрі люди, королева не любила природу і нищила її. Саме в цьому гайку і вирішили чекати Вітя і Вова. З одного боку, рідко, все видно, їх можуть легко побачити. З другого боку — все-таки гайок, таке враження, що вони тут ховаються.
Їм навіть не довелося довго чекати. Раптом ворота розчинилися, і виїхала карета королеви Пуршами.
На передку сидів хурман Тпрукало-Нокало, в кареті королева Пуршама. а у неї в ногах вірніш охоронець Гицельцап.
— Вітько, давай стрибати, бо не помітять. — скрикнув Вова.
— Давай! скрикнув Вітя.
І близнята-козенята почали підстрибом бігати між пеньків, удаючи, наче вони бавляться.
Королева перша помітила їх.
— Стій! — заверещала вона хурману і штурхонула ногою Гицельцапа. — Ану встань. Ану глянь! А ти казав, що ягнят уже нема. Безсовісний брехун. Тобі просто ліньки було гарненько пошукати. Ліньки! Ану вставай! Ану біжи! Ану лови!
— Га? Що? Де? — підхопився Гицельцап і вискочив з карети. «За ним з передка скочив Тпрукало-Нокало. I вони кинулись до близнят-козенят.
Королева Пуршама теж вилізла з карети і давай ляпати себе руками об поли і звискувати:
— Держи! Лови! Хапай!
Та, хоча Вітя і Вова не дуже й тікали, ні Гицельцап, ні Тпрукало-Нокало ніяк не могли їх упіймати. Королівські слуги виявилися дуже незграбними. Вони раз у раз перечіплювалися об пеньки й гепали на землю.
Королева так сердилася, що аж сичала:
— Розтяпаки! Вижену! Звільню з роботи!
Нарешті, бачачи, що це не допомагає, вона закричала:
— Двадцять золотих монет тому, хто впіймає!
Ех, як почали старатися Гицельцап і Тпрукало-Нокало! Вони хекали, сопіли і крутилися, мов дзиги. Причому кожен намагався одіпхнути іншого, щоб той не впіймав. І вони не стільки ловили, скільки пхалися і заважали один одному. Як усі хазяйські посіпаки, вони були страшенно жадібні, і кожен хотів, щоб гроші дісталися йому.
Нарешті, бачачи, Що так у них нічого не вийде, близнята- козенята попадали на землю, буцімто знесилені.
Оскільки Гицельцап був дужчий за Тпрукала-Нокала, він одіпхнув хурмана так, що той перекинувся, а сам гепнув на землю, руками схопивши Вітю, а ногами притиснувши Вову.
І закричав щосили:
— Впіймав! Ура-а! Я впіймав!
Зв'язавши близнят-козенят, він подав їх королеві.
Королева сіла в карету, поклала собі в ногах Вітю і Вову і сказала Гицельцапу:
— Тут тобі місця вже нема. Побіжиш за каретою.
Гицельцап закліпав па неї очима:
— А… а гроші?
Королева здивовано глянула на нього:
— Які гроші?
Ви ж обіцяли. Двадцять, монет тому, хто впіймас.
— Двадцять монет я не могла обіцяти. Здасться, я обіцяла, але десять.
— Ви… — почав Гицельцап, але королева перебила його:
— Якщо ти не віриш, то мені може здатися, що я нічого не обіцяла.
— Ги-ги— вищирився на передку Тпрукало-Нокало.
— Так точно, ви обіцяли десять, — поспішив сказати Гицельцап.
— От бачиш. За те, що ти сумнівався, одна монета з тебе вираховується. На! — і королева висипала Гицельцапові у жменю дев’ять монет.
— Хай живе ваша мудрість! — вигукнув Гицельцап і підтюпцем побіг за каретою. Він був дуже радий, що одержав хоч дев'ять. Королева могла й не дати нічого. Вона була скупа, вередлива і ніколи не дотримувала свого слова.
У палаці королева перш за все побризкала на Вітю й Вову парфумами, пов'язала їм на шиї бантики і повела кудись по довгих коридорах. Вони прийшли в маленьку кімнатку, де на старій подертій підстилці лежала гарненька киця з сумними очима. Це й була придворна киця Мурнява.
— От бачиш! От бачиш! — уїдливо сказала королева Мурняві.— От бачиш, які в мене симпатичні ягнятка. От я з ними гратимусь, а тебе й знати не хочу. От! І їсти не дам, раз ти така вредна і не хочеш ходити догори хвостом на передніх лапках. От! Ще й підстилку заберу. От! Лежи просто на холодній підлозі.
І вона схопила підстилку і висмикнула її з-під киці. Потім ще стусонула Мурняву ногою і вийшла, тягнучи за собою на поводку Вітю і Вову.
Королева привела близнят у велику порожню кімнату, встелену квітчастим килимом. По килиму були розкидані ляльки з одірваними руками, ногами, з чорними дірками замість очей.
Це була кімната для ігор.
— Зараз будемо танцювати, — сказала королева. — Ану ставайте на передні ноги, задні піднімайте. Голову вниз, хвіст угору. Хвіст угору! Я що кажу — хвіст угору! Голову вниз!
Королева схопила Вітю за праву йогу. Вову за ліву і підняла вгору.
Ой, як це було погано, як це було кепсько — теліпатися вниз головою на одній нозі у чиїхось руках! Все тіло боліло, у голові паморочилось. Віти і Вова стогнали і ойкали, але королева на це не зважала. Вона, навпаки, дратувалася і кричала:
— Ану. перестаньте мені скавчать! Ану тихо! Кому кажу! Танцювати! Веселіше! Танцювати! Раз-два-три! Раз-два- три!
І тут Вітя й Вова згадали, як колись у дитсадку Васько Бобир притяг звідкись кошеня і придумав дресирувати його для цирку. «А головне для дресирування, — авторитетно сказав Васько. — це учити довго і без перерви». І вони всі по черзі тримали кошеня за задні лапки, щоб навчити його ходити тільки на передніх. Кошеня було худе, маленьке, нещасне. Але Васько Бобир сказав, що вчити можна саме тільки таких, маленьких, бо доросле кошеня вже не навчиться. що всі дресирувальники починають учити звірів змалку, — тільки тоді можна досягти успіхів.