Вони дресирували кошеня майже цілий день. Змінюючи один одного, по черзі бігали у закуток за їдальнею — так, щоб не бачила Галина Михайлівна. Кошеня спершу нявчало, потім захрипло, втратило голос і тільки беззвучно роззявляло рота. Але так і не навчилося ходити на передніх лапах. Васько Бобир дратувався і казав, що їм попалося якось дурне кошеня, і всі з ним погоджувались і теж дратувалися.
І тільки тепер, теліпаючись вниз головою і скиглячи. Вітя й Вова зрозуміли, як вони тоді безглуздо мучили те бідне, нещасне кошеня.
Довго терзала їх королева. примушуючи танцювати. Вона їх била гострими носаками черевиків, щипала їх своїми чіпкими пальцями, аж поки їй це не набридло.
— Ху! — сказала королева знеможено, як після важкої праці.— Зовсім втомилася з вами. Просто замучили. Ану вас! Якісь дурні ягнята. Не можуть навчитися звичайнісінько танцювати догори ногами. Ходімо гуляти! Швидше! Хоч свіжим повітрям подихаю.
Вона наділа на Вітю й Вову нашийники і на поводку повела у двір.
Змучені ягнята ледве переступали ногами. Мало того, що на них була своя козеняча шерсть, так зверху ще ж була бараняча шкура. І після всіх тих танців догори дригом у двох шкурах вони почували себе як у духовці і просто задихалися. Але королева раз у раз стусала їх, щоб вони жвавіше бігли поперед неї.
У саду вона зустріла Гицельцапа і сказала:
— Я вже хочу їсти. Скажи, хай Тпрукало-Нокало поїде до Бом Штекса і дізнається, як там справи з медовим тортом.
— Слухаюсь! — сказав Гицельцап і побіг виконувати її наказ.
Королева ще трохи погуляла по саду, потім закопилила губи і капризно сказала:
— Ану вас, які ви нудні й невеселі! Як з вами скучно. Краще піду постріляю в горобців з рогатки! Гицельца-ап!
Прибіг Гицельцап.
— Одведи їх! Вони мені набридли. І дай мені свою рогатку.
— Слухаюсь! — Гицельцап витяг з кишені і подав королеві рогатку, потім схопив поводок і потяг Вітю й Вову у палац.
Він проволік їх по довгому коридору, ввіпхнув у маленьку кімнатку із загратованим віконцем і сказав:
— Ваше щастя, що у королеви сьогодні «розгрузочний» день і на обід у неї медовий торт. А то б ви уже зараз шкварчали на оцьому шампурі.— І Гицельцап підніс їм під самісінькі носи шампур — гостру залізну шпичку, на якій смажать шашлик.
— Але вам взагалі пощастило. — вів він далі.— Бо на завтра у королеви печеня з козенят. Отже до післязавтра ви можете спати спокійно. Сон — це здоров’я. Га га! Все-таки я заробив на вас дев'ять монет, а вони на вулиці не валяються. І тому я добрий і не стану вас зв'язувати. Вам все одно нікуди не втекти. Бо вихід з палацу один, а той вихід стережу я. Га-га! Приємного апетиту!
Як тільки Гицельцап вийшов, близнята-козенята перш за все одразу ж скинули з себе ягнячі шкурки, бо було надзвичайно душно. Кілька хвилин вони одхекувались, не в змозі вимовити ні слова.
— Слухай, — сказав нарешті Вітя. — Слухай, він сказав, що сьогодні на обід у королеви медовий торт. Але який же в дідька торт, коли мед у Бом Штекса перетворився на дьоготь. Ти ж бачив.
— Що ж виходить?
— Виходить, — сказав Вова. — Виходить, що торта не буде. Що ж буде? Що ж тоді їстиме королева?
— Як ти думаєш? — спитав Вітя. — Що їстиме королева? Що у неї буде на обід?
Що? — спитав Вова і похолов.
— На обід у неї будемо… ми. Вона одмінить «розгрузочний» день і замовить шашлик із нас. Вона вже голодна. Ти ж чув. Отже…
— Отже, треба тікати. Й негайно. — сказав Вова.
— Негайно. — сказав Вітя. — Поки не повернувся Тпрукало-Нокало і не сповістив, що торта не буде.
— Гайда!
Вітя й Вова прочинили двері (вони були незамкнені) і вийшли в коридор. І одразу…
— Тс, обережно, навшпиньках! — цикнув Вітя на Вову.
— Тс, навшпиньках, обережно! — цикнув Вова на Вітю.
Але спробуй іти навшпиньках, як у тебе на ногах ратиці!
Як не старалися Вітя й Вова, їхні ратиці лунко цокотіли по підлозі.
І не встигли близнята пройти й кількох кроків, як двері однієї з кімнат розчинилися і визирнула киця Мурнява.
— Ой! — здивовано глянула вона на близнят-козенят. — Ой, хто ви такі? І куди ви?
Вона ж їх бачила тільки в баранячих шкурках і не впізнала.
Близнята-козенята розгублено перезирнулися.
— А! — махнув хвостом Вітя. — їй, по-моєму, можна довіряти.
— Ага! — погодився Вова. — Вона ж нещасна, а всім нещасним можна довіряти.
І близнята нашвидку розказали киці Мурняві про себе і про те, як цвіркун Цвіркунчак порадив їм втекти: про порошок-потішок, що лежить у скриньці під троном королеви.
— Вірно, — сказала придворна киця, — є така скринька під троном, а в ній порошок-потішок у спеціальних пакетиках-хлопушках. Хлопнеш такий пакетик, і з нього порошок-потішок розпорошується. Одним пакетиком можна приспати будь-кого, проте тільки одного. Але як же ви з своїми ратицями до скриньки підійдете? У тронній залі підлога скляна, ви своїми ратицями так цокотітимете, що Гицельцап одразу почує, і не встигнете ви до трону підбігти, впіймає він вас, і зірветься ваша втеча.
— Що ж робити? — жалібно спитали близнята-козенята.
— Ну що ж, — сказала киця Мурнява, — доведеться мені вас виручати. Хоча й ризиковано, бо, як впіймають, живою не залишать — до скриньки суворо заборонено не те що доторкатися, підходити навіть. Але я постараюсь тихенько, так, щоб не почули.
Киця розчинила двері у залу.
Вітя й Вова сховалися за портьєрою, а киця тихенько, нечутно, як уміють ходити лише киці, пішла по дзеркальній скляній підлозі через увесь величезний зал до золотого трону, що стояв посередині під голубим шовковим балдахіном.
Ось вона підійшла до трону і шмигнула під нього.
Близнята-козенята не бачили й не чули, що вона там робила.
Та ось киця з’явилася знову і швидко, але знов-таки зовсім нечутно, побігла назад.
— Ось, нате, — сказала киця і простягла Віті й Вові три маленьких пакетики — це все, що було. Більше там немає.
— Спасибі, спасибі! — почали дякувати близнята-козенята, а потім раптом сказали: — А давайте й ви з нами тікайте. До вас же тут так погано ставляться. Королева ж вас так мучить. А в нас вам буде дуже добре. Ми вас ніколи-ніколи нічим не образимо. Чесне слово! Ну, будь ласка! Тікаймо з нами!
— Ні,— сумно сказала киця. — Втекти з нашої країни може тільки той, хто випадково потрапив сюди, а той, хто народився і виріс тут, — втекти не може. От пробували ж ягнята, і самі не втекли, і Кажан Кажанович загинув через це.
— Шкода, — печально похитали головами Вітя й Вова. — Нам так би хотілося чимось вам віддячити. Так би хотілося, щоб вам було добре.
— А мені добре вже від того, що вам цього хочеться, — сказала киця, і очі в неї дійсно з сумних зробилися веселими. — От тільки глядіть, коли будете користуватися хлопушками з порошком-потішком, — обережно. Бо як самі нанюхаєтеся, заснете й не зможете втекти. Ну, я побігла в свою кімнату, бо мені заборонено виходити. Щасти вам!
І киця зникла в своїй кімнаті. А близнята-козенята потихеньку, намагаючись якомога менше цокати копитцями, направились до виходу.
Гицельцап сидів біля дверей і рахував гроші:
— Один, два… п’ять… сім… десять… ні, після семи, здається, дев’ять… Тьху, знову збився!
Гицельцап страшенно любив гроші, але дуже погано рахував, бо не знав арифметики, і весь час збивався і починав спочатку. Тільки тому, що він був такий зайнятий, Вітя й Вова змогли підійти до нього досить близько. Лишалося кроків десять, але ближче підходити було вже зовсім небезпечно.
— Ну, давай, — шепнув Вітя Вові.— Тільки не дихай!
Вова поклав пакетик иа підлогу, затамувавши подих, натиснув ногою, пакетик ледь чутно хлопнув, і звідти закурилася блакитна хмарка. І в ту ж мить Вітя, теж затамувавши подих, ногою пожбурив пакетик в бік Гицельцапа.
А самі близнята-козенята одвернулись і затиснули носи.
Та як не старався Вітя, пакетик до Гицельцапа не долетів кроків зо три.
Близнята завмерли — невже невдача. Невже не подіяв порошок-потішок.
Та от Гицельцап позіхнув, — раз, другий, третій, потім став потягуватись, знову позіхнув:
— Ох-хо-хо! Щось спати захотілося. Треба лягти подрімати. поки хазяйки нема.
Він витяг з шухляди матрац, подушку, простирало, ковдру, постелив собі на самісінькому порозі, ліг і одразу засвистів носом.
Близнята-козенята почекали трохи, потім боязко підійшли до нього. Гицельцап виводив носом такі дореміфасолі, що сумиіву не було — він міцно спав. Але він був такий здоровеннецький, що, лежачи на порозі, затуляв собою весь прохід. Його треба було обов’язково хоч трошки посунути.
І, тремтячи від страху, щоб він не прокинувся, близнята- козенята почали з усіх сил тягти ного вбік. Це було так важко! Нарешті їм вдалося трошечки його одсунути, — так, що можна було по черзі пролізти. І вони збиралися це зробити, як раптом Вітя затримався і сказав:
— Слухай, а давай, мабуть, натягнемо ті баранячі шкури.
— Давай, — погодився Вова. — Все-таки не одразу помітять: ягнята в цій країні водяться, а козенята ні…
І Вітя та Вова кинулися з усіх ніг до тієї кімнатки з гратами, де вони залишили ягнячі шкури, швидко їх натягли на себе і побігли назад.
По дорозі вони ще зазирнули до киці Мурняви і крикнули їй:
Спасибі! До побачення!
Більше вони нічого крикнути не встигли, бо дуже поспішали — боялися, щоб Гицельцап уві сні не посунувся і не затулив знову собою весь, прохід — адже так важко його було одсувати. А близнята-козенята вже зовсім охляли — іншії ж нічого-нічогісінько не їли, і королева їх ще так мучила.
Але Гицельцап був. як колода, — ані шелесь! — і Вітя та Вова по черзі благополучно вибралися з палацу.
Озирнулися, чи не видно де королеви, і щодуху припустили через сад.
І раптом…
І раптом вони почули знайомий свистючий голос:
А куди це ви так розігналися? А ну стоп! Відівіс-Відівас-Відівіс-ГІампас!
Близнята-козенята так і заклякли, наче їх хто за ноги схопив.
З-за дерева вийшов Відівіс-Пампас. Він був знову з милицею. на дерев’яній нозі. Очевидно, він зібрався в пошуки за рецептом козенячої печені у Середню Азію.
— Хе-хе! — примружився пильно Відівіс-Пампас. — Знайомі якісь ягнята. Де це я вас бачив? Го! Та це ж Відівітя й Відівова, близнята-козенята! Надягли ягнячі шкури і думають мене обдурити. Дурненькі, я ж бачу наскрізь… Куди ж це ви? Либонь, зібралися тікати? Та куди ж ви, голуб’яточка, втечете? Нікуди вам тікати. Якщо навіть ви втекли б, ви ж все одно залишитесь козенятами. Ніхто ж, крім мене, не перетворить вас знову на хлопчиків. Жоден чаклун, жоден чарівник у світі. Така сила мого закляття. То який же вам сенс тікати? Ніхто ж з людей вас навіть не зрозуміє, бо я одібрав у вас людську мову. Для людей ви звичайнісінькі козенята, які тільки бекають і мекають. Отже, дурну ви справу задумали. Повертайтеся краще в палац, поки я не розсердився.
— Ні! Ні в якому разі! — рішуче сказав Вітя.
— Нізащо! — рішуче сказав Вова. — Нехай ми будемо козенятами, але на волі, а не…
— Ну, тоді начувайтесь! — грізно промовив чаклун. — Відівіс-Відівас…
Та він не встиг договорити.
— Вовка, давай! — скрикнув Вітя.
І Вова з усієї сили швиргонув пакетик з порошком-потішком просто у пику чаклунові. Пакетик влучив йому у самісінький ніс, хлопнув, і блакитний порошок-потішок засипав усе обличчя Відівіс-Пампаса.
— Ас… ассс!.. — кавкнув чаклун і беркицьнувся на землю. І одразу голосно, з присвистом захропів: — Ххрру-у-с-сс!
А близнята-козенята кинулися навтіки.
Вони вибігли з воріт, перебігли через місток і подались по дорозі, що повз ліс, повз сушарню та пекарню вела до тієї прикордонної брами, де сидів кабанюра-стражник.
Коли вони добігли до сушарні, Вова спинився і сказав
— Знаєш, давай скинемо ці ягнячі шкури і повісимо там, де взяли. Мама казала, — те, що береш, треба завжди класти на місце.
— Давай, — погодився Вітя. — Тим наче, в них дуже важко бігти.
Близнята-козенята повісили на місце ягнячі шкури і побігли далі.
Ще здалеку вони побачили, що біля пекарні стоїть королівська карета, і почули страшенний крик і лайку. Найдужче чувся гучний голос Тпрукала-Нокала:
— Королева голодна! Вона сказала, щоб я без обіду не вертався. Якщо ви, такі-сякі, не забезпечите їжі, вона з’їсть вас самих.
— Це він винен! — кричав Бом Штекс.
— Ні, він, він! — кричав Бош Бермак.
Вітя й Вова звернули з дороги і оббігли пекарню якомога далі. Вони не могли ризикувати. З трьох пакетиків порошка — потішка вони використали вже два, лишався у них тільки один — для кабанюри-стражника.
Ох, цей кабанюра-стражник! Чогось Вітя й Вова найбільше боялися саме його. Він був такий страшнючий, ікластий і рогатий. І круг нього був суцільний вогонь, дим, чад і сморід. Чи подіє на нього порошок-потішок? А що як не подіє?
Аж ось і кабанюра-стражник. Сидить біля вогнища перед брамою, варить у величезному казані якесь їдло. Час від часу пробує ополоником і смачно рохкає при цьому.
Як же підступитися до нього? За поясом у кабанюри така довжелезна гострюща ножака. Тільки загаєшся, він — чик! — і будь здоров! А здалеку кидать — не долетить: навколо шугає вогонь, пакетик легенький, підхопить його теплим духом — хоп! — і згорить порошок-потішок, а разом з ним і надія на порятунок.
— Знаєш, давай я. — прошепотів Вітя. — Коли щось, то хоч ти врятуєшся…
І шморгнув носом.
— Ні, давай я, — прошепотів Вова. — Хай краще ти врятуєшся.
І теж шморгнув носом.
Страшенно їм стало жаль один одного. Якби був час, вони б, мабуть, поплакали всмак. Але часу не було.
— Тоді знаєш що, — прошепотів Вітя, — давай прямо підійдемо до нього впритул і…
— Правильно, — прошепотів Вова. — І поки він буде дивуватися, ми йому порошок-потішок прямо в нюхало — раз!
— Страшно — але давай!
— Давай!
І близнята-козенята рішуче попрямували до стражника.
— Дядя кабанюра! — писнув Вова.
— Га?! — обернувся і вибалушився на них ікластий стражник.
— Нате вам! — писнув Вітя і тицьнув йому пакетик прямісінько в рийку.
І вони притьмом кинулися назад, щоб ненароком не понюхати порошок-потішок.
Кабанюра-стражник тільки гикнув, враз заплющив очі й ліг на землю голічерева.
Вітя і Вова схопили ключі, що висіли в нього на поясі, й кинулися до брами. Одімкнули її, потім насилу одсунули величезний засув. Брама з скреготом розчинилася, і от вони знову на березі річки. Позаду з брами шугає полум'я, попереду холодні бурхливі хвилі. Хочуть пірнути близнята-козенята у річку та не можуть. Не приймає їх річка, викидає назад на берег. В розпачі бігають вони берегом, не знають, що робити. Сіли вони й заплакали.
— Ой, як же там наша бідна мама! Як вона хвилюється й переживає! Не знає, що з нами сталося. Що ми наробили!
Вона ж тепер у відчаї, думає, що ми загинули.
І близнята раптом забули про себе, про своє скрутне становище. Тільки про маму, про те, як їй важко й боляче, думали вони зараз.
Як вони могли забути про неї, як могли завдати їй такого горя!