В матері десять очей і сто рук, а сердець стільки, скільки дітей. Але крил немає! Калина підстрибом летіла берегом, через корчі, купини й дикарі, і риком раненої ведмедиці спуджувала все живе довкола. Летіла, а запалений мозок уже малював собі жахну картину - розколоту об камінь голівку, розсип русих кучериків у намулі... Зрячий Камінь був залитий під вершок, лише самі очі мав відкриті. І в тому погляді, зазвичай журному чи грізному, тепер мокро блищала тиха лагідність. Ба з якого дива? - стрілило в-Калининій голові. І диво відкрилося їй. Диво явила ти, Ріко. Зрячий Камінь підводною бородою випинався вперед, утворюючи кручію, що намила збоку невелику заводь. У тому стишеному водокруті звільна похитувалося корито з Василиною, котра, побачивши матір, радо простягла рученята. А поруч густі глинисті хвилі били в Камінь, що тепер сміявся. Виглядало, що ночви ріжком уцарилися в нього, і Камінь штовхнув їх у рятівну заводь. То було щось нечуване, приявний сон. Камінь сміявся, а Калина плакала. Весь дикий розпач стікав з неї сльозами...
Гадаєш, я не пам’ятаю це? І не розумію, що то була твоя воля? Ще один дарунок нам. І застереження Петрові: з Рікою не змагайся! Та його це не напоумило. Перегодом той дурило утнув собі нову бавку: прив’язав до вільхи мотузок і, розхитавшись і обхопивши коліна руками, падав у воду бомбою. А дружочки його гулюкали з берега. Котроїсь спроби гнилий мотуз урвався, і пробийголова впав на тверде плесо, ляснувши грудьми і лицем. Удар оглушив його і він безвільно дався воді, став захлинатися. Ти наче пришіптувала: «Кортіло великої води - тепер маєш досить!». Ота вода з нього потім виходила носом і вухами, бо двоє хлопців учасно кинулися й витягли причмеленого колотника. Довго ще по тому Петрові вилиці на зміну погоди дерев’яніли й сизо темніли, як вода. Але й тієї науки йому було мало. І тоді ти в новій нарузі над собою подала йому третій урок. Останній.
Було й інше... Коли мене справедливо відлучила від себе Калина, як пса блудного витурила - було за що! І я залишився навіч зі своїм стонегідним гріхом, - ніхто і ніщо мене не розраджувало в гнітючій покуті. Ні приятелі, ні горілка, ні куриво, ні навіть вірний коник, братко моїх лісових мандрів. І ліс не розвіював моєї гнітючої журботи, що чадом обсіла душу. І душа наполовину була жива, а наполовину мертва. Тупою пилою різала її печаль. А ти прийняла мене й такого. І вздоровила. Непоборна сила тягла мене тоді до тебе. Сновидою блукав я берегами, рівняючи ходу за течією. Тихомирний, урочистий плин вливав у мене супокій, а бурхлива бистрина неначе вимивала з серця намул. Я ходив берегами життя і смерті і заново відкривав тихий сенс бутності.
Ти, Ріко, вчила мене ще й незворотності кожної хвилини. І я помалу навчився подячно приймати те, що є. Те, що маю на щодень. Приймати себе таким, яким я є. Бо і я, як краплина, течу рікою свого роду, і хіба можу я бути інакшим, ніж моя родова ріка?! Все мине, все перетече, почав розуміти я. Дід Микула любив ще казати: «Якось жилося дотепер, проживемо й відтепер».
Так воно й сталося. Наше з Калиною поживання помалу лягло в звичне, як доти, річище.
Я все пам’ятаю, Ріко. Ніщо не згладили роки. Моя пам’ять не гірша за пам’ять твоєї води. А що така є - в цьому я не маю сумніву. Твоя протяжна рухлива плоть жива і вічна, не те що наша. І в твоєму плині замкнені образи перебігу часів і світів. Не раз я спостерігав, як ти вдивляєшся в знайомі дерева, під якими течеш, як проводжаєш хмари, що пливуть твоєю посестрою - небесною рікою. Ти все бачиш, усе чуєш, усе знаєш. Коли я нахиляв над твоїм дзеркалом своє лице, воно, непорушне до того, злегка здригалося, наче вітало мене, впізнавши. Ми впізнавали одне одного і раділи цьому. Так було, і, здавалося, буде довіку. До межі мого віку... Та щось зламалося в твоєму поводженні. Тобі стало тісно, і свій поступ ти вирішила почати з мене. Знаю, так ведеться: притісняють того, хто найближчий, а отже
найслабший у своїй прихильності й любові. Так ти мене означила. І це війна. Твоя війна, Ріко. Але я до неї готовий. І ти це завтра побачиш».
Липнева ніч коротка, як пташиний ніс. Тиха, парка й пахуча. Старий пополудні навмисне тяв двічі-тричі косою. Тоді ночівля була з припахом в’ялої травиці. З густими намерками падали лісові запахи - ялівцю, гнилих пнів, запрілих мохів, грибів, ягід, старого дерева стін. Ніч ділили навпіл гук'и. Кожному - свій час. Час збудливого оживлення після денної спеки і час німого безгоміння, коли безвільно опускаються горби гір, а дерева засинають стоячи. Тиша бувала такою різкою, що будила його. Синьо-лілові схили, облиті місяцем, були схожі на дві щелепи ночі, а Ріка - на срібний язик. Передзвін води на перекаті, здавалося, засвічувався в безживному мороці тиші. І блимкала в далекій далечіні, як недремний світляк, самотня пастуша ватра. Від цього і йому не було так самотньо в порожній прощілині гір.
«Пан спить, а ліс росте», - промовляв сам до себе. Промовляв, щоб почути голос нового дня. Ліс обнімав його простір зокола. Ліс панував тут справіку. Пан Ліс. Дражливою терниною вп’явся в його сон дозрілий надум. І тепер він не стільки спав, як чекав. І це чекання лоскітно холодило груди.
Небесні зорі ще скапували гіллям у роси земні, а чоловік уже стояв босоніж під деревом, упершись грудьми й чолом у стовбур. Все блищало від вранішньої мокроти. Первісна сила струменіла з папороті в тіло. Від терпких воздухів оберталося в голові. Зморшки дерева злилися із зморшками його чола. Здавалося, чоловік молиться. А він просив щось удерева й радився. А хіба прохання й жадання поради не є молитвою?!
Дерево вчуло його. Не могло не почути, бо дерево і людина тепер були заодно. Бувають щасні проміжки, коли зливаються з єдиному розумінні людина і природа, людина і час, людина і Бог.
Старий мусив говорити з деревом, бо підійшов до нього з сокирою. Дерево мало впасти. Але не абияк. В цьому був його план.
Старий нічого не їв зранку, лише напився води. І тричі вмив росою очі. Йому, як ніколи, потрібен був зараз добрий зір. Хоча що очі в цій затії? Тут вимагалося щось більше, ніж звична міра ока. Може, міра нервової сили, волі, міра терпіння? Це він мав. Тому й не оглядався назад, коли затяв перший засік на капу. Лісорубський хист жив у ньому, як у білці живе хист плигати з гілки на гілку, з дерева на дерево. Сокира злітала легко, весело, дарма що деревина була крицевою - аж дзвеніла. Кожен удар був прицільним, ощадним у своїй точності. Тріски зі свистом відлітали, як залізні осколки. Модрина неохоче відкривала свою рожеву соковиту плоть. Натужно гуділи груди дерева, як у пораненого на бранному полі воїна, що має впасти. За якусь годину заглибина-капа була прорубана. Нею модрина, неначе злим оком, дивилася на Ріку. На те місце, куди мала впасти.
Дідо Микула з дванадцяти років брав його з собою на уходи рубати ліс у бутинах румунського Марамороша. Сизі буки, рівні, як свічки, затягували небо зеленими плахтами крон. І тихо гуділи, якщо лягти між них і прислухатися. «Струни лісу, - казав дідо Микула. -1 так, як вони рівненько тягнуться в небо, так мають і впасти на землю. Туди, де замірить дереводіл».
Часом, при доброму настрої, дідо велів комусь відміряти двадцять кроків у довільному напрямку й застромити в землю паличку. Тоді брався за крайнє дерево, що підлягало рубці. Ретельно висікав капу, а на мітку-тичку навіть не поглядав. Зате щось шептав букові. В діда Микули були свої сокровенні неписані молитви. І свій приспіх у лісорубському ділі. Рубав він не з плеча, як інші, а з-над голови, і рубав стовбур по обидва боки, звільна похитуючи міцним станом. Здавалося, що то не тяжка праця, а дозвільний танець. І сокира на довгому тонкому топорищі літала, як цяцька. Тоді малий ще не розумів, скільки сноровки й муцрого досвіду втілено в цих рухах. Дідо потребував удвічі менше замахів, ніж інші. То була бистра і красна робота, і така, що не виснажує, бо робітник між помахами й ударами відпочивав, збирав силу, переводив дух, як кажуть. А роботу цю, безперечно, наснажував дух. Дух майстерності й таланту...
Коли бук підрубувався до хиткої рівноваги, дід хрестив його двома зарубками і легенько штовхав долонею. Дерево з оглушним тріском падало на встромлену палицю, заганяючи її в землю. В такий момент стовбур зазвичай штовхають жердинами цілим гуртом, а тоді обачно кидаються врозтіч. А дід спокійно стояв собі, чекаючи кінця. Бо знав, що робить, і знав, як поведеться дерево. В цьому й ховався лісорубський талант. Не штука зрубати дерево, штука - повалити його за короткий час і в безпечне, зазначене місце. Дідо Микула це вмів.
А він, старий, був онуком того лісового майстра. Це зародилося й утвердилося в ньому, як сік у дереві твердне на бурштинову смолу.
Старий приклав лезо сокири до вилиці - щетина не піддалася. «Затупилася», - сказав до себе й заходився гострити їїпласким річковим каменем. А невдовзі, коли сонце вже спрагло ссало ранкову росу, зазвучало лунке почергове цюкання. З кожним ударом дерево непомітно здригалося, тратило присохлі війчасті хвоїнки. Вони сипалися йому на плечі, на плесо Ріки, як золотий дощ. А може, з хвоєю сіялося й насіння. Перед тим як умерти, дерево хотіло залишити своє сім’я. Як усе живе.
Криця дідової сокири, привезеної із Загреба, тупилася. Старий тричі гострив її. Втома його не слабила, бо був голодний цієїроботи. Давно на неї чекав. Сонце замикало денне коло, а він усе рубав і рубав. Бо вінцем роботи хотів замкнути день. Тут працювати було легше, ніж на відкритому дворі. З цвинтарика і з Ріки тягло прохолодою. Ріка вкрадливо мружилася в його бік. Вона розпочала цю боротьбу, він продовжує її. Ріка повалила модрину на нього - він повалить на неї. Війна є війна. І дерево - їхня зброя. Так він гадав тоді.
Розріджені спекотою воздухи принесли віддалений подзвін. «Десь когось ховають, - подумав старий. - Там відійшла людина, тут помирає дерево. Там живі проводжають мертвого, тут живий захищає мертвих. Правічне коло життя і смерті».
Він дочекався, коли згасне дзвін, і поклав на кору останні хрещаті зарубки. Тоді вперся в стовбурище обіруч. Та модрина не хотіла полишати своє столітнє кореневище. І він її розумів. Та мусила й вона його зрозуміти. Старий зрубав вільшину і впер одним кінцем у смереку, а другим у модрину. І взявся тоншити замашними ударами капу. Враз серцевина дерева хруснула, як зламаний хребет. Він притьмом кинувся до вільшаної підпори і повис на ній. Могутній стовп у два людські обхвати хитнувся в смертній задумі і підкошено загримів долу, протинаючи з шумом повітря й роздираючи віттям небо.
Старий сяяв змокрілим лицем, як лезо його сокири. Все пішло в струну. Модрина, як було замислено, лягла на торці паль, увігнавши їх на добрих півметра в дно Ріки. Ріка зойкнула від болісної несподіванки, і крик той заглух у лапатому гілляччі, що запрудило половину річища.
«От і маєш! - сказав старий, знесилено опускаючись навколішки перед пнем. - Це тобі перша страва моєї гостини».
Свіжий зріз пахнув чимось привабним і віддалено знайомим із дитинства. Він випростався на пахучих трісках і заснув. Повержене дерево забрало всю його силу.
Новий день дав нову снагу. Старий зрубав ще одну модрину, з нижнього кінця. Дерево, як і перше, прибило верхи решти стовпів. Кістяк загати врізався в Ріку тупим ромбом, готовим розсікати водяні вали. Але то був лише хребет перепони, що мала захистити його садибу. Її належало укріпити, зробити непробивною. І він за це взявся. Обрізав гілки з повалених модрин і забивав ними промежину між берегом і палями, прикидав їх камінням. Матеріалу було достатньо. Паліччя громадилося купами і з дерев, повалених Рікою. Каміння теж вистачало. Що гірська земля найліпше родить, то це камінь!
Ріка, збагнувши своє притіснення, впиралася, сердито шарпала віття, жбурляла бризками старому в обличчя. Його ці вибрики лише веселили. Ріка, виснажена сушшю, не мала спромоги чинити належний опір. Сухоліття було йому в поміч. Літній світний день
довгий, як вік. Робота спорилася. З пенсії планував замовити в кузні великі скоби, якими скріпить модринові мостини з палями. А може, якщо вистачить грошей, то й перехопить їх ланцюгами. То вже буде надійно. На цьому не треба економити. А вікна без скла потерплять, під шопою ще довго можна спати. Прийдуть ягоди -теж привернуть якісь гроші. І сушені гриби будь- коли обернеш у свіжу копійку.
За цюканням сокири й шумом Ріки старий не одразу вчув дирчання двигуна. Товстенький молодик стояв біля «бобика» і уважно спостерігав за його роботою. Старий упізнав у ньому чоловіка, що став недавно головою села.
«Добрий день», - гукнув той із-за берега.
«Добрий».
«Поступив сигнал, що ви ліс рубаєте. Та ще й відкрито...»
«Я, чоловіче, ліс не рубаю вже сорок років».
«А це що таке?» - показав голова на стяті модрини.
«Це дерева, посаджені моїм прадідом. На моїй землі».
Гість неквапом перейшов місток і підійшов до нього. Руки не подав. Та й добре, бо руки в старого були закаляні глиною.
«То сливове чи яблуневе дерево може бути вашим, приватним, - роздратовано товмачив голова, - а лісове є надбанням держави. Чи, може, ви не знаєте, що живете в державі, яка має уряд зі своїми законами?!»
«Знаю. Та тут мої уряди, тут моя держава», - старий легенько копнув камінець у яму, набиту хмизом.
Ріка притихла, не заважала розмові, сама прислухалася.
«Моя справа - попередити, - сухо відрізав начальник і обвів газду поглядом, ніби обручем стис. - І мій
обов’язок - повідомити зацікавлені інстанції. Лісгосп і управління водного господарств. А вони й покарати можуть».
«Я вже караний», - тихо виповів старий, не дивлячись наприбутнього. Він дивився на Ріку. Більших напастей, ніж від неї, не чекав ні від кого.
«Може як людина я вас і розумію, вуйку, - пом’як той, - але як представник влади відповідально вам наказую: припиніть несанкціоновані роботи, бо накличете на себе біду».
«Ми з бідою, як риба з водою. Від неї не відхрестишся».
Голова і сам зівкав відкритим ротом, як риба, не знаючи, що сказати ще. А тоді махнув рукою і пішов дріботним кроком назад, обходячи ламань.
Наступного дня під вечір у заріччі знову загурчала машина. Вже інша - чорна, надута, з квадратним писком. Вийшли троє, вбрані по-міському, задивлялися в його бік, чинно щось обмірковували. Затим двоє сіли в авто, а третій подався до містка. Старий, як був із сокирою, - рушив йому назустріч. Мостини скрипіли під його чоботами. А той ступав м’яко, обережно. Мав світле рідке волосся й такі ж світлі безбарвні очі, що сміялися. Та якось неприязно. Робленим був той сміх.
«Бог у поміч. Я новий директор вашого лісокомбінату. Ну, зараз це вже приватне підприємство. Ви мене не знаєте...»
Старий мовчав. Він зазвичай відмовчувався з начальством. І самому так легше, і їм так подобалося.
«...А я вже вас знаю, - з удаваною привітністю правив директор. - Знаю, що пропрацювали в нас майже п’ятдесят років. Це щось. Такі, як ви, - золотий фонд фірми. І ось така біда сталася... Мені пізно повідомили, ми б ужили заходів. Та ліпше хоч пізно, ніж ніколи. Треба вам звідси вибиратися, бо самі бачите: будинок аварійний, берег обвалюється, дерева підмиває. Що ви вдієте тут сам на схилі літ? А в нас гуртожиток. Дамо вам кімнатку - і живіть собі в задоволення, скільки треба. Хіба ви того не заслужили?! І їдальню поряд відновлюємо, щоб можна було перекусити. Тепер, знаєте, все по-іншому робиться, приватно, по- підприємницьки».
Старий затято мовчав. Його обличчя було тверде і посічене чорними зморшками, як кора в’яза. Він і сам був такий - високий, густо збитий, вузлуватий. І мовчазливий.
«Плата символічна за гуртожиток, - продовжував добродій. - А головне - буде з чого платити. Тут один чоловічок готовий прикупити вашу садибу під дачу. Це нині модно. То най бере, якщо не має більше клопотів. Я так собі гадаю... Ну, гроші не бозна-які, самі розумієте
що може коштували ця розруха. Та на чарку й цигарки матимете завжди. Не переживайте...»
«Я не переживаю, - змирливо виповів старий. - Бо не п’ю й не курю».