«О, за це хвалю. Але, як кажуть у вас тут у горах: в чоловіка інтерес, коли повний черес. А в нас на Донбасі говорять по-іншому: з грошима і в грязі чистий... То що скажете, шановний?»
«Ви сирота?» - запитав старий руба, встромивши в нього пронизливий погляд.
«Що?» - знітився той із несподіванки.
«Ви маєте свій дім?»
«Маю, звісно».
«Кожна птиця має своє гніздо, кожен звір - свою нору. І я маю. Моє гніздо, моя нора тут. Я не сирота, щоб доживати вік у чужих стінах. Звідси на своїх ногах я не піду нікуди».
«Е-е-е-е, дорогенький, та вам і не треба йти. За вами приїдуть і відвезуть. І все необхідне заберуть. 1 документи всі підготують у сільраді. Вам лише підписати. Не переживайте».
«За себе я не переживаю. Хіба за вас - так далеко машину гнали. В пусті вітри. їдьте, доки світло».
«Ми поїдемо, а ви подумайте. Добре подумайте. І затямте, що рубати дерева й порядкувати в річковому руслі ніхто вам не дозволить», - усмішечка ще висла на безкровних директорських губах, та голос осклів, різав вухо.
«Дозволяють чи не дозволяють - коли їх питаєш, - промовив із моторошною веселістю старий. - А я нікого не питаю». -*■ Підняв перед собою сокиру і розціпив пальці. Залізо важко впало і вп’ялося верхнім ріжком леза в дошку, впритул з носаком його чобота. Якби на кілька сантиметрів ближче - відсікло б ніготь пальця. Місток захитався. Може, Ріка розхитувала його, а може
дріботіння начальника, що спішно задкував, гугнячи під ніс: «Ну-ну, ну-ну...»
Два дні спокійно минули в роботі. А на третій на протилежному березі загурчали аж дві машини. Повилізали люди. Старий, поглядаючи із заростей цвинтаря, нарахував їх семеро: сільський голова, два міліціонери, комбінатівський інженер, ще якісь незнайомі. Скопом рушили до мосту, загупали каблуками. Мостини задрижали, та люди цього не відчували. Це чула Ріка і добачав старий із своєї зеленої криївки. Коли були десь на середині, поперечини старечо заскрипіли і дружно завалилися. Гурт людей в одній ґвалтівній груцомасі посипався у воду. Такі ділові й бадьорі хвилину тому, тепер вони бовталися, як цуценята. І лаялися, порскаючи водою. Добре, що в цю пору мілко, потоплена комісія хапала свої мокрі течки й кепки. Дільничний кинувся за кашкетом уплав, та так і не наздогнав його, вийшов на берег голомозий. Біля автомобілів роззувалися, трусили мокрими піджаками, викручували сорочки, щось гулюкали в телефони. А один смачно реготав, ляскаючи себе по голому череву. Старому цього найбільше було шкода.
Інженер, що за його пам’яті прийшов на їх комбінат ще легінчуком, обдивляв повалений на бік місток. А відтак гукнув своїм: «Струхлявіли підпори. У воді дерево ще якось тримається, а тут підсохло і під вагою хруснуло. По одному треба було йти». - «Най собі самі ходять по одному чи попарно! - огризнувся котрийсь із компанії. - А ще ліпше - хай вертоліт собі наймуть. Гроші мають».
Може, інженер не добачав, а може, не хотів дещо побачити: підпорні стовпці'під верхом були підпиляні й замащені намулом. Дуже тонко підпиляні, але звичне око лісівника мало б це вздріти. Якби дуже хотіло. Та ліс - середовище темне...
Комісія поїхала, а старий розібрав повалений міст на дошки. Вцілілі бервена сточив на підпорах у вузьку подовжню кладку. По ній одна людина якось могла пройти. І то не кожна. Старий міг. А до інших йому не було діла.
Ще одна поточна робота звершена. Можна було вертатися до головної - до Ріки. Та в своїй упалості приймала тепер усе смиренно. І старий переборював у собі жалість до неї.
Давно підмічено, що будь-який рух притягує чужу цікавість. Одні прийшли, другі присунули, будуть і треті. Старий знав це, провадячи неухильно своє діло. На другому березі зрізав дерн, який тут називають «борозна». Добрий клин загати вже був забитий хворостинням і камінням. Згори старий насипав землю і встеляв її дерном, щоб відновити берег. Щоб і сліду руйнування не було видко. При обмілині з того боку рясно гучало різнотрав’я, підбите низькою папороттю. Зрізаючи клапті борозни, напав на калган - непоказне блідо-рожеве квітовиння. Зате який корінь! Вуйко Тимко честував це зілля, як нікотре. Казав, що охлялому відновлює сили, а літньому вертає молодість. Старий посміхнувся: і те, й друге не завадить. І почав обережно оббирати борідки бурих корінців.
«Ви помітили, скільки квіток, - почув позаду хлопчакуватий голос, - мають хрестоподібні пелюстинки?»
Старий не підводячись обернувся і побачив звислі з кладки ноги в збитих кросівках. Чи то дітвак, чи миршавий молодик у вицвілій чорній сорочині і таких же штанцях помахував бадилиною. Вилиці його світилися усміхом і дрібною білястою порістю.
«...І ваш калган, і мій чистотіл, і пахучий бузок, і поживна конюшина, і розкішний рододендрон, і багато інших».
«Це правда, - потвердив старий неохоче - рододендрон - божественна зелень».
«Уся зелень божественна, - протяжно виповів хлопчище. Як учитель на уроці. І старому це не сподобалося. - До слова сказати, я вже другий місяць никаю горами, щоб знайти рододендрон. Та марно. А кажуть, що зараз він якраз убирається у цвіт».
«Нащо він тобі?» - запитав старий для годиться.
«Нінащо. Хочу подивитися, як цвіте. Хіба цього мало?»
Старий ковзнув у його бік підозрілим поглядом, але було щось у того в очах таке - якась тиха, глибинна відчуженість, - що він майже повірив йому. І несподівано для себе сказав:
«Я знаю, де ростуть рододендрони».
Той мовчав, мрійно вдивляючись у хитку прозорість води. А потім підвівся і повагом, ніби для самого себе, вимовив: «Можливо, я теж колись знатиму це. - И обернувся до старого: - А ви залишайтеся в здоровлі й терпінні», - і пішов під гору, сутулий, худенький, як недолітне галченя. V
Старому не сподобалося, як той попрощався. Терпіння він йому бажає. Що ти, хлопику, знаєш про терпіння, щоб комусь його зичити? І чому - терпіння? Кого і що тут терпіти? Йому б сил більше, аби дочасно, до дощів загнуздати Ріку. А тоді вже хай терпить вона. Ну, й грошенят би ще не завадило, щоб справити залізні дуги для колод. А так - усе йде ладом. Як ведеться: уцача плужить, поки чоловік їй служить. А чи він їй не служить, не підпомагає?!
Старий спровадив очима вутлий чорний силует, що розтанув у просвітах чагарів. Грибник - не грибник, турист - не турист, якийсь заброда. Чудний, і сорочина в нього чудна, ледве не до колін. І очі має дивні: глянув
м’яку печать поклав. І смішок не для когось, а для себе. В собі. Так вуйко Тимко посміхався. Та посмішка точилася десь із повноти його нутряного світу. І очі втягували тебе в свою глибінь.
Добре, що той чоловічок не запитав його, де ростуть рододендрони. Бо тоді старий мусив би пояснювати. Хоча він і гак не напав би того місця. Досі рододендрони старий показав лише одній людині - веселуну Аркадію... Хто знає, якому богу той молиться, та й чи молиться взагалі, а тоді його пещений рот плаксиво скривився, як у вівці: «Господи, я не знав, що на світі може бути така краса!» Цілим крем’янистим спадом, від закрайка букового пралісу до урвища, збігали золотисті хвилі розкішного цвіту. Вітерець, що завжди провіває полонинські кряжі, гойдав його мінливими габами, і грубі сірі валуни поміж кущами здавалися грізними пастухами, що стережуть це золоте руно.
«Райський закуток! аж захлинався від захвату Аркадій. - Старий, ти пригостив мене воістину царським десертом».
Допіру в підліску вони пополуднували смаковидлами з Аркадієвої торби, запивши їх кубинським ромом. Це нагадало йому осінь, коли він водив Аркадія в Залом на вовків, і той перед ночівлею читав йому з тоненької книжки. Там була списана оповідь про старого рибалку, що піймав у морі здорову рибину і мав з нею велику баламуту. Старий не розумівся на риболовлі, але чомусь його пройняла та приключка з чужим дідом. Аркадій читав повільно, наче смакуючи добре питво, а старий нетерпеливився дійти кінця, аби. дізнатися, чи той рибар таки витяг рибу, чи вона зірвалася, чи, може, сердега сам відтяв волосінь, аби влегшено вернутися в свою посілість пити ром, який він любив... Під кінець читання старий і сам був напнутий, як волосінь із рибою, що не давалася в руки. Він розумів і рибалку, розумів і рибу. І не знав, кому дати правду. А сама книжка була правдива, що й казати! Пам’ятається, як тішило того бідолаху те, що хоч рани на руках швидко гояться на солоному вітрі. Хоч така поміч.
Аркадій по тому запитав його мимохідь, чи сподобалася йому ця історія. Старий, заспокоєний кінцем, міг би щось сказати, але боявся насмішити Аркадія, котрий з усього хихотів. Тому він лише запитав стримано: «А що, ром направду добре питво?» - «Ром - молоко піратів, - у звичній манері відповів Аркадій. - Його треба пробувати, словами не розкажеш». І не забув про їх розмову, наступного приїзду витяг дві білі пляшки. Одну дав до припасу Калані, а другу вони розпили під грядою рододендронів. Пили неквапно, смакуючи, бо Аркадій неодмінно хотів побути тут бодай півдня - «напитися краси, надихатися пахощів». Може, за це старий і любив його, дурисвіта. А кубинський ром йому сподобався. Дивним чином пропікав нутрощі і холодив мозок.
Аркадію тоді він дозволив зірвати одну гілочку. Лише одну. А сам не ламав. Тільки в перші зазимки, коли рододендрон скручував листя в цівочки. За зиму кущ їх майже не тратив. Зате підсохла віть, покладена у банку з водою, зацвітала. Старий підгадував, щоб то було на саме Різдво. Цього навчив його дідо Микула, затятий звіролов і знатник зела.
...Ті сині, дзвінкі, як крижані бурульки, різдвяні вечори. Коли вони, малі звіздарі в заячих вушанках, ходили присілками колядувати. Сунули волохатою вервечкою, ступаючи один одному в слід. Подекуди сніг був до пояса, а ще морозяною курявою віявся зі смерек, що двигали важкими плечима, як сонні коні. Свічечка в обтягнутій шкіряними клаптями звізді вела їх через кучугури й замети. Медовим блимканням теплила суворе холодне пустирище, бадьорила їх хід. З палицями, аби відганяти собак, а може, й вовчугу, вони йшли з гори на гору, від хижі до хижі, натужно протоптуючи пішничок у снігах. Вони несли в захмарні гражди Віфлеємську звізду і простеньку пісню про дитятко, що народилося в яслині і звичайними пеленами повилося в Бога. Діставшись до засвіченого вікна, вирівнювали дух і різко гукали: «Гей, пане газдо, чи даєте веселити у сесь Святий вечір?» - «Веселіть, веселіть».
І, вдаривши для закруту по ялиновому променю звізди, починали. Діти вівчарів, вони співали про себе: Недалеко пастирі пасли стадо в долині, До вертепу прибігають, З Сином Божим прославляють Марію.
Потічки скляним дзвоном підспівували їм, а гори ковзкими схилами провадили ту пісню у зоряну високість, де «серед темної ночі дивне світло б’є в очі». Ще приходять три царі, аж зо Сходу звіздарі, Для Ісуса ставлять щиро ладан, золото і миро Марії.
Колядка ще живе, ше б’ється птицею в стріху, а вони вже вивільняють із рукавиць закоцюблі рученята в очікуванні своїх дарів. Дають їм - хто що може: жменю ліскових горіхів, сушені грушки, виліплену з сиру зозульку, коржик із меленими шкварками. Це не обтяжує їх торбин, летять під гору галасвіта, перевертом, троє одною грудкою котяться. Не біда, що печиво й зозулі покришаться, зате горіхи й голови цілі. Вони, "як три царі, несуть далі благовісну новину. І світ, принишклий у тихому сяйві празника, звеселений Верховинський світ, готовий їх слухати до рання.
Він у трійці лопотить перший. Його гріє думка про своє золото, домашнє. Дідо Микула вніс його вранці в глиняному жбані - золотий пахучий сніп рододендронів
і в сінях провидніло. Кожен щось робить, звивається в приготуваннях, а очима глип туди - на квіття. І він теж: колядує - а думкою дома. Файно тепер у них при столі: наїдки, скляниці, свічка кліпає, а над тим - гурма золотистих шовкових косиць. Ніби ангел присвітив їх тіснувату горницю. А то ж - дідо Микула, скорий на вигадку. І любима дідова колядка сама рваться з посинілих губенят:
Слово Отчеє, слово Отчеє Взяло на ся тіло, В темностях земних, в темностях земних Сонце засвітило.
І гріла в темності земної ночі трьох малих колядників ще одна втішна гадка, що ставала вершком радості кожного Різдва. Кінцева колядка у вуйка Тимка. Він їх чекав, як ніхто. І вони чекали того часу, коли обійдуть із співами всі відрубні вертепи засніженого межигір’я і приб’ються до його ясел. Бо з ясел пішла дивная новина в світ, і тут має завершитись. Вони співають у хліві одну колядку за другою, в’єдно і дзвінко
аж солома тріщить під верхом. Воли перестають ремигати, а огир Сивко скошує на них уважне лілове око. Вуйко Тимко поголений і зачесаний задля свята. На верстаку - почастунок для них: наламана медова крига від диких бджіл, кедрові горішки, яблука йонатанки, цукрові подушечки з повидлом, узвар. А за віншування вуйко Тимко обдаровує тим, чим не наділяє ніхто, - книжечками. Вони хапають котрий яку. Відтак гортають, заглядають у чужі, міняються. Книжечки називаються «Пчолка», «Наш рідний край», «Материзна», «Мила бесіда», «Син людський». В одній з них тьмаво вибито малюнок з трьома царями. Голови у них обвиті обрусами, до грудей мандрівці тиснуть дари, які принесли в занедбану вівчарню, - золото, ладан і смирну.
Золото йому тоді бачилося таким осяйним і привабним, як цвіт рододендрону. А ладан... що таке ладан, він збагнув через кілька літ по тому. Коли помер дідо Микула. Доти «смерть» нічого для нього не означала. Звичне слово, як і «ріка», «дорога», «хвороба», «сон». А тоді, холодіючи дрібним беззахисним серцем, він зрозумів,‘що таке смерть. Це коли тебе виносять зі свого дому ногами вперед, аби ти ніколи більше сюди не вернувся. Чужі люди виносять. Забирають від дому, від рідних, від самого себе. Це - смерть. Вона спорожнює обшир довкола тебе і в тобі. Порожнє дідове ліжко, порожнє його горнятко для розсолу, чоботи і крисаня на кілку. Порожньо в кімнаті, на дворі і в стодолі. Давка порожнеча в твоїй душі. Пустота гірше давить, ніж повнота. Аж поки не заповниться чимось іншим. Бо лише так рятується наша душа.
Смерть жене - час утішає. З чиєїсь волі він був убережений від того, щоб бути тут, коли виносили з хати стару, тричі хитнувши домовиною на порозі. Очі душі не бачили цього, смерть не заглянула в них упритул. Тому він дурив себе, як дітвак, думкою, що стара вмерла не зовсім, а просто віджила своє, як мотиль, і непомітно відійшла. Тому й не підходив до порогу, щоб той зайвий раз не гнітив душу нагадуванням. А робота в повну міру сил допомагала цьому Він мусив так чинити, щоб не надірвалася, не впала душа, як їх стеля з порушеним сволоком.
«Є лише те, що з нами і в нас тепер, - казав вуйко Тимко. - Того, що було, вже немає. А те, що буде, може, й не буде. Життя минуще і тлінне. Все колись доведеться покинути. Залишиться лише спіймана мить просвітлення, з якою ми прийдемо в засвіти».
Дідо Микула встиг показати йому місце, де ростуть рододендрони. Нікому не показував, тільки йому. Боявся, аби не столочили, не поглумилися з «божественної парості». І цей приблуда в чорному лахмані теж так сказав: «божественні квіти». Гарно сказав. Може б він і показав йому те місце. А може, лише так думає, бо той не просив. Завжди радніш робиш щось для того, хто не просить.
Рододендрони старий (тоді був ще хлопчаком) носив лише для вуйка, коли той зрідка просив. Тимко настоював їх на грушевому самогоні і давав пити тим, у кого серце тріпотіло, як заячий хвіст. Краплями давав, бо перебрана міра обертає лік в отруту. Хоча настій цієї квітки може загасити й зміїну отруту. І було, що рододендроном вуйко вилікував хлопчика, що розбив градусник і заковтнув ртуть. «Ця квітка - дуже лукава панія, - обмовився якось вуйко. - Одне серце звеселяє, а інше притлумлює».
Він запам’ятав ці слова. І коли завертав у Кам’яні Осипи, де привільно цвіли над безоднею рододендрони,
і просиджував там годину-другу, набираючись очима краси, - здавалося, вони вгадували тогочасний настрій серця і помагали йому по потребі. Тому й не ступав ногами в їх пречудову царину, а галузку виламував лише раз у році - для оздоби Різдва.
Старий знав: що вітер приніс, те вітер і віднесе. Чомусь був певний, що начальство якийсь час його не дійматиме. Це підказував йому щирий сміх того череваня, що, либонь, був у них за головного. Лише зверхник у таких обставинах міг би собі дозволити так легковажно поводитись... А ще - інженер. Не міг той не вгледіти надрізу на підпорах. Значить, не хотів. Ні, старий їх не боявся. Погорілець блискавки не боїться. Боявся іншого - змарнованого на можливу тяганину часу. За чотири дні він мав довершити засипку прирічкового рову. А тоді приспіє пенсія і будуть скоби, якими він намертво ув’яже свою гать. І тоді вже ніяка людська сила йому "не завадить. Що люди в своїй безнастанній примарній метушняві?! Буча за онучу. Старий боявся тільки сили Ріки.