За мостиком не шкодував. Так було навіть ліпше. Вузька, непевна кладка надійніше захороняла його простір. Тут закінчувалися погрози і слівця і дихав його грунт, його доля. Працював тепер босоніж, аби ступнею чути твердь колоди, щоб не зірватися з поклажею. Дерновище носив у коші на плечах. Стелив його на насипі, а клаптиковий моріжок рясно поливав, аби коріння тут же хапалося нового терену. Спочатку вростав сам у нову землю, довго трамбував дамбу ногами. Відтак, утомлений, лягав на неї, тішився тілом і думкою, що це його грунт - відвойований у Ріки, доточений, утверджений заново.
А Ріка мовчала, безвільно прислухаючись до того, що діється на берегах. Старого це непокоїло. Він любив мовчати сам, та не любив, коли це робила Ріка. Бо в мовчанні завжди щось ховається.
Бережок, який він краяв на зелені борозни, був затканий різноквітом. Цвіт весь час був перед його очима в ці дні. Навіть снився. Барвами квітки були схожі на гори, на небо, на воду, на глину, на людське тіло. Неначе це тривке сусідство позначилося на них. Тіні від дерев захищали трави від сонячної розповені. Коли проміння пробивалося через листя, старий відчував його рукою. Цей доторк веселив його, дивним чином пов’язував через нього землю і небо. Трави мліли в мудрій тиші підлісся. Щось подібне творилося в його душі. Він і сам тішився цим зачаруванням. Ніякими словами його не передати.
Якось старий різко підвівся і збив головою з ліщини порожнє гніздо. Звичайне пташине кубельце, скільки він їх бачив! А тепер держав на долоні й зосереджено розглядав це дивовижне твориво: пір’їнка до пір’їнки, пушинка до пушинки, травинка до травинки. Яку величезну потугу приклало дрібне створіння, щоб мати в дикому світі свій прихисток. І хіба не це зараз робить він?! Б’ється над тим, аби захистити своє родове гніздо ви ще.
За день босі ноги струджувалися, оббивалися об каміння й наколювалися терням. Старий парив їх у воді з Квасного кадуба. вкинувши в корито нагрітий камінь із ватри. А потім посипав рани кришивом із шипшинового кореня і обмотував чистою онучею. За ніч усе гоїлося, ноги знову були, як у молодого.
Засинав старий рано. Заплющував очі і замикав сном довгий день. Якраз тоді маленька самотня зірка, крихітка срібла, запалювалася в небі. А прокидався, коли вона, розповніла в сяйві, змагалася з місяцем. Ці два світичі заливали його долинку рівним сивим світлом. Наче спокушали до нічної праці. Намацати кладку можна й ногами, але як рубатимеш дернину у тьменних заростях? Мусив повертатися в дрімоту, чекаючи дня. Місячний посвіт просочувався аж через заплющені повіки, загадково підсвічував сни. Такого прозористого, пречистого неба він не пам’ятав уже роки.
Вивершив старий насип раніше, ніж планував. За "пенсією ще рано. Мав вільний день і взявся за драниці. Смерекові поліна якраз добре підсохли. Колов їх навпіл, тоді міряв оком товщину, прикладав лезо сокири і бив по ній обушком. Бив із чуттям, аби дощечки рівно скалилися. Він любив цю роботу, розмірену й точну, коли нараз бачиш плід старань. Немає милішого; ніж робити роботу, яку любиш, і немає г іршого, ніж коли робиш те, що не любиш. Хоча не раз буває, що’ легко призвичаюєшся до діла, яке тобі не до дяки, але окрім тебе його ніхто не зробить. Живучи в горах, стаєш мимохіть сторуким.
Старий біг уперед потішною думкою, як мінятиме зламані кроквиці, а затим візьметься зашивати драницями діри в стрісі. З часом під дощами вони посіріють і латок не буде видко. Нарізаних полін на драниці має вистачити. Якщо ні, то наріже ще сирих дощечок із вільхи. З її лусочок вода скочується, як із гусячого пера. Дідо Микула напучував, що воду треба шукати там, де вільха кинеться. То перша ознака, що мокро близько до поверхні. А от підземні джерела з вільхою не вислідиш. Тут тобі в поміч лише голова. А точніше - волосина з неї.
Дідо прив’язував її двома кінцями до роздвоєної кістки з курячої грудини. Виходило схоже на маленький смичок до скрипки. З тим смиком вони ходили околицями і в різних місцях опускали його на нитці до землі. Кістяна розсішка деінде завмирала, а десь іздригалася й починала крутитися, як паперова вертушка на вітрі. Дід Микула придивлявся до кістки, на якій перед цим наробив засічки. І чинно виголошував: «Тут жила тягнеться до Ріки на три лікті в землі... Там, під вербою, норить слабеньке чурило. Можна криничку класти, та вода добра лише для худоби. Пісна вода... А тутки й копати не треба, вивернеш валун - і вода сама булькне». Так і було. З-під каменя заточило джерело, ця криниця, з якої він тепер п’є. Ходки діда Микули з кісткою більше скидалися на бавки, ніж на пошуки води. Ріка їх смачно тоді напувала і годувала рибою та раками. Ще й дрова викидала на берег. У неділю можна було й не рубати для печі.
Треба купити кіло цвяшків із широкими шапочками, загадав старий. Правда, Матій обходився без них, дощечка в нього на покрівлі притискала дощечку, як риб’яча луска. Але ж то - майстер! Пан рукам і голові владика. Таких рукомесників уже немає. Тепер панує техніка.
Порався старий під шопою, але світ зазирав і сюди, аби щось йому донести. Високо над ближньою горою вхопив оком беркута. Звіддалік птах - як сіра комашина, але не виснув у звичній нерухомості, а тужно гріб крильми вгору. Наче від гори відривався. Та не від гори, а від рідкого хмаровиння, що підпирало його знизу. Дощових звоїв ще не було видно, та птиця вже їх чула, рятувалася небом. Сонце ще пражило, та зруб старих стін тихо поскрипував, подавався, чуючи вологу Як волосяний смик діда Микули.
«Дощ - це добрий знак, коли ти починаєш направляти дах», - сказав собі старий для заспокоєння. Але спокою на душі не було.
І тоді він почув полоза.
Із-за цвинтарця доносилися протяжні звуки, схожі на погуки коростеля, але більш наспівні. Старий одразу впізнав, кому вони належать. То плакав полоз. Аж не вірилося - так рідко давало голос це суворе й обачне створіння. Слухати полоза в дитинстві навчив його дідо Микула. Два різнозвучні кличі подає цей плазун, цар верховинного гаддя: врадуваний голос, коли жениться, і журний - коли залишає своє кубло. Тепер полоз плакав.
Старий покрадьки, безшелесною тінню подався на той крик. Змій завмирав, понижав голос. За вербовими пнями світліла латка галявини в сувоях пожухлої осоки. Такі місця люблять полози. То був грубий зміїще, трава живими габами ходила над ним. Чуючи людину, вдарив хвостом, захрипів і з тріском посунув у гущак. Полоз залишав своє гніздо і жалібно звіщав про це світу. Старий тривожно дивився йому вслід, бо здогадувався, що це означає. Не буде мудрий гад голосити безпричинно.
Спішно повернув назад. Коли минав Зрячий Камінь, той глянув на нього винуватим примруженим оком з- під наросту корчів. Вдома старий переодягся, борзо ув’язав тайстрину сухих грибів - може, коваль візьме їх за роботу, чи хоч у заставу? Може, накує скоби одним духом, може, встигне?
Мотиличив підбережжям, озираючись на густе хмаровиння, що сунуло з польського боку, зливалося чорнотою з горами. Градові хмари. «Ну то й що? - сам себе втішав. - Най буце й град, поб’є хіба квасолю «курвочку». Невелика трата. Вік мак не родив - і голоду не було». Якраз у городці дозріли ранні лопатки, а в них
чорні квасолини з білими вічками. Стара ще встигла посіяти. Шукав якусь розраду і розумів, що дурить себе. Буря ще не впала на гори, а вже бентежно шуміла в його скронях.
Сонце кріпилося, бордове, як багряниця. Рвані павісьма туч давили його зусібіч. Жовток сонця м’якнув, подавався, раптом сплющився в цеглину, а відтак роздувся, як гриб на товстій ніжці. Той гриб сяяв хижою сліпучістю. Дихнуло парким теплом, як із печі. Нищівні, колючі промені просікали грозові косми, підсвічували закамарки підлісся. При тому хмари висли вже майже над самою водою. Старий мимоволі опустив очі. Він знав, що віщує золотий гриб на небі, і тому стишЦв ходу. Спішити було марно. Озирнувся, виглядаючи якусь криївку. З берега нависав старий ясень із прогнилою серцевиною. Старий наламав ялинового віття і всівся в дупло. Страшний, смертний спокій пойняв його.
На хвилину світ затягло мороком. Та враз темну завісу перетяла блискавиця, гори зойкнули й здригнулися. Межигір’ям пронеслася хвища, гейби тисячний табун коней. Ясень зітхнув і заскрипів, у лице старому жбухнуло порохом. Він обклав себе спереду гіллям, залишивши вузьку прощілину для огляду. Вітер гнав дорогою хмиз, листя, видерті з корінням кущі, жбурляв птицями, що загаялися в польоті, здирав з валунів мох. Борвій висушував річкове русло, закочував назад течію так, що можна було перебігти з берега на берег сухим бродом. Ріка втрачала силу, душа її вмирала на мить, відтак знову верталася до тями і знову безвільно влягалася в своє ложе.
Небо розколювалося на клапті, гора сходилася з горою, викрешуючи вогняні іскри. Як із небесного решета, сипалося каміння, на землі воно оживало, вставало й бігло за вітром, розколювалося на бігу. А позаду стовп гарячого пилу демонським віником підмітав дорогу... І тоді зітхнув під ударом ліс, затріщав посіченим листом. Зелений сніг упереміш із крижаними кулями посипався на землю. Град пробив хмари - і вода застелила темною стіною світ. То був не дощ, а прямовисні потоки, що ллялися з бездонних відер, гасячи вогневиці й заглушуючи громи. Лилися й лилися, повнячи густою каламуттю межигір’я.
Ріка ожила. Ріка гоготала, сміялася, захлиналася з радості. «Тепер вона нап’ється доста, - зітхав упалим серцем старий. - Нап’ється і знавісніло рушить на береги. Метрові вали гнатимуть перед собою каміння, рівняючи перепони, згладжуючи закруги...» Він сидів у вогкому дуплі, а душа його тривожно летіла туди, до свого берегового заборола, яке він не встиг замкнути залізом. Увесь напружився, зібрався в крем’ях, ніби помагаючи тілом своєму бідолашному берегу.
Думки звітрилися з голови, а слів не знаходилося. Слів молитви, з якою дідо Микула обертався до громовиці, до бурі, до Ріки. Він тих молитов не знав. Та якби й знав, Ріка за цими гримотами не почула б його. А якби й почула, то не послухала б... після того, як він загнав у її тіло модринові коли. Тепер наспів її час. Час її сили.
Він сидів у норі, що густо пахла звіром, сидів у захопленому чужому тирлі, позбавивши якусь істоту пристановища в грізну годину І було йому досадно, що заскочена буревієм звірка мусить шукати собі інше втечище. Мудра й обачна, вона перечекає, не полізе в небезпечну оборону своєї домівлі. Так, як це жертовно чинить він. Вони такі схожі в прив’язаності до свого гнізда, тільки й різниці - що людина може боронити його від напасників. Живих і неживих. Хоча й тут поділ примарний. Як неживе може щось відбирати в живого чи щось давати йому?! Овва, все під цими небесами - живе. Все живе! І все в цьому світі нероздільне у своїх потаємних зносинах.
А Ріка - живіша від усього живого. Ріка, що стягує життя і силу з павутини джерел і потічків, мочарів і млак, лісових боліт і сирих моховищ, краплистих мрак і рясних рос. Ріка висмоктує з цицьок гір кришталеве молоко, всі їх живні соки.
Тепер старий правив вухо на її грімку бесіду, дослухався до цього несамовитого бенкету води. Огром небових хлющ виповнив межигірну розколину, і Ріка не встигала двигати ці вали в долину. Затопила заплави, прихопила в поміч дорогу, вертала води назад у ярки й зворини, била грудьми в дерева, що стояли на відвойованому проході. Ріка несла окрушини лісу, ломаччя, колоди, корчі, тушки оглушеної риби й притопленої звірини, і старому виділося, що в тому каламутному кипінні пливе і його безживне тіло. Пливе, обірвавши коріння з цими вічними берегами.
...Спочатку захлинувся вітровій, видувши з вишнього прогону подерте клоччя хмар. І злива вичахла враз. Птаство проголосило в розріджених воздухах провидень. Старий пролупився з нори в промито- зелений світ. Під ним гурчали потоки. Він зібрав ялинову устілку, аби звірові не пахло чужим, і, бокуючи слизьким спадом, поплівся назад. Підмочені в торбі гриби солодкаво пахли, як мертвий чоловік. Ріка кавовою масою йшла внизу, зімкнувши підошви двох гір. Вона зухвало кликала його, здуваючи пухирі і звабно заголюючи спідниці папоротей.
«Іди, йди, небого, - впало мимрив старий. - А я своє виходжу».
І виходив... Година платить - година тратить. За перекатом відкрилася скрушеному погляду його сторонка, його кривавиця. Відплачена Рікою сповна. Його стовпова загорода разом із кам’яним насипом були згладжені дотла. Та ще й відтятий течією новий клин берега. Ріка привільно газдувала в його дворі, замулила моріг аж під саму шопу. Лише вершок одної похиленої опори сиротливо стримів із буремного водотоку. Як сумний карб, яким Ріка позначала, скільки урвала його землі. 1 вже геть відвертим глумом лежала в іржавому шумовинні піни ціла й непорушна кладка, збираючи наноси лісового хмиззя. Цілу греблю нагатило. Бери й неси до дровітні.
Старий перейшов кладку, перечалапав болотом подвір’я і в шопі хрестом упав на сінник. Не він упав - тіло впало, зів’яло на обм’яклому хребті. А душа була десь. Чи й була? Може, стекла в долину - за тими нещасними стовпами.
Шум ріки зливався з шумом крові у його скронях: «Скелю не зрушиш, рукою колоду не переломиш, недолю на кобилі не об 'їдеш. Коли не віриш - пробуй. Пробуй раз, і вдруге, і втретє, доки стачить витримки й невіри.
А тоді скажи собі: я все зробив, що міг. Тоді сідай чи лягай і чекай. Чекай, коли скеля розсиплеться на пісок; коли колода згниє; коли доля обернеться лицем. Чекай, скільки стачить терпіння і віри. І дочекаєшся свого. Бо твоє ніколи не обмине тебе».
Так казав вуйко Тимко, даруючи йому картину з дивним деревом. То був йогО передсмертний дарунок. Дерево мало тонкий стовбур, зате він тримав на собі гору листя, котре віялом розросталося навсібіч, як хвіст жар-птиці. На кожному листкові було щось дрібненько виписано. І це перше, що тоді прошелестів знекровленими вустами вуйко. «А далі сам зчитуй собі ці листки. Бо до книжок ти неохочий, а дерева любиш. 1 це добре. Книжки можуть нашкодити, люди зраджують, доля відхиляється. А дерева - ніколи».
«Дерево, солодкий вуйцю, може впасти і зруйнувати твій дім. Може вбити рідну людину», - шепотів старий у пропасниці.
«Але це не зрада».
«Це гірше. Це - смерть».
«Ні, смерть не найгірше».
«А що найгірше, вуйку?»
«Мертве життя».
«Це як?»
«Так, що живеш і не знаєш - для чого й для кого».
«І я так живу. Живу, бо живу. Бо прив’язаний до цього берега незримим корінням».
«Неборе, якщо ти прив ’язаний до чогось, ти птиця без крил».
«Стільки би біди, вуйку. Я не про літання в небі думаю, а про те, як би глибше врости в цю землю, не випустити її з-під ніг».
«Для чого тобі стільки землі? Щоб самому швидше землею стати?»
«Не земля мені дорога, а те, що в ній і на ній - дідизна наша. Не можу я пустити за водою те, що мені залишила старина. І ви теж».
«Я не залишав нічого такого, що може забрати вода. Іти думай радше про те, що переживе тебе. Цього собі проси».
«Нічого ні в кого не прошу. Лише одного: аби додалося мені днів. Днів для праці, щоб сповнити свою обітницю».
«Голубе безкрилий, ми не можемо додати днів до свого життя, зате можемо додати життя до своїх днів. Живи серцем, а не муштрованим розумом».
«Вуйку, не залишайте мене самого».
«Ти не сам, я залишив тобі Дерево. Не легковаж ані одним листочком, то дійдеш ними й до кореня...»
Старий марив. Таки прихопив його загаяний дощ, і тепер кришило кості, кидало то в грань, то в ледову яму Хоча хто зна, чи дощ тому винен? «Застуда - це відголос тілесної втоми». Так написано на одному з листків Тимкового дерева.
Старий мучівно лежав під горою шмаття, яке нагріб на себе, ще й кінську попону- той запах був любий йому, впокорював. Час од часу з гарячого провалля непритомності його витягувала спрага. Тоді він, як кінь, тягся ротом до відра і довго ссав воду, хоча цьому й заважали зуби, що дрібно цоркотіли об бляху. За якусь годину пропасниця знову випалювала його дотла. Вода не остуджувала нутро й не смакувала, відгонила залізом. «Мабуть, і коні, - подумав він, - з вудилами в писках весь час відчувають залізний присмак води».