«Чуєш, який резонанс?» - мудрувато питав^Матій. Любив, щоб саме він розробляв із ним дерево, щоб розкладав потім дошки під стріхою, наглядав за «лагідною сушкою». А раз пояснив причину цієї прихильності: «Ти в роботі розважливий, робиш без поспіху і не переймаєшся плодом праці. Держися цього й далі. Не бийся за високим результатом і не будь голодний грошей. І матимеш усе й понад те, що мають інші, спритні й неситі. В цьому криється перша правда майстра».
Схожий відлунок того розмислу був прописаний і на листку Тимкового дерева: «Ніколи не клени інструменту і роботи, яку виконуєш. Бо робота - твоя доля. А долю не кленуть».
Бувало, десь у дальніх прислопах Матій віднаходив столітню гражду, аж сиву від віку. І виторговував у газди бодай одну крокву взамін на нову чи за добрий гріш. Закурену дошку він пестив долонею, як безцінну ікону, постукував нігтем, прислухався до потаємного відголосу. І очі його, як жарини під вітром, починали ясніти. Нерідко вони разом ночували в тих граждах, що кусали простір чорними зубами дашків і заборол. У них жив ще старий дух, жили невмирущі голоси старовіку. Малий примушував себе рано заснути, аби не чути їх.
Та якось серед ночі він прокинувся. Надворі чопонів дощ. Матій лежав із розплющеними очима, умиротворений, зосереджений. «Стрию, чому ви не спите?» - «Слухаю». - «Що?» - «Музику». - «Де ви її чуєте?» - «Прислухайся, як співають драниці під дощем. Такої музики ніякі людські цимбали не спрядуть. Навчися це чути й любити - і легше тобі буде дихати...»
Самому йому, одухотвореному любимою роботою, легко дихалося. Хоча, може, й непросто жилося. Ще й донині котяться гірським світом перекази про дерев’яний годинник, що його зладнував Матій для своєї любки з Тячева. То була бита газдинька і молодша за нього чи не вдвоє. Весь час, щоб видоїти хлопа, загадувала якісь диковинки. А він, засліплений любов’ю, радо те виконував. То ялівцеву скриньку з потайним денцем, то крісельце, що годинами само гойдалося, то креденс для начиння з ребристим склом гірського кришталю, то постелю з різьбленими голубами над узголів’ям... Поривався ще змайструвати для неї бричку, щоб такої не було і в Празі, та лукавиця не мала терпіння чекати, бо марила вже іншим.
А Матій того не знав, домагався її приязні: «Коли будемо разом, любице? Так, щоб навіки». А та хвостом крутила: «Наша любов солом’яна, нам час міряє дерев’яний годинник. От і рахуй...» Матій скріпив серце, пішов. А вернувся за місяць. Забив кілок у стіну й повісив годинника. Увесь із чистого дерева, зібраний із кедра, білого ясеня і груші-дички. Коліщата і стрілки були вирізані із самшиту, а зозулька - з берези. Посивілої від часу. І міряв час його годинник справно, як і той, що на міській ратуші. На ту дивницю роями ходили дивитися люди. Доки промітна жіночка не продала годинник жидові, а той перепродав його в готель «Коруна» в Ужгород. Помалу вона вигідно спродала й інші його вироби, що розпорошилися по панських маєтках. Останнє, що зробив на її примху Матій, - це шаблю для її нового полюбовника, чеського офіцера. А сам і далі за нею вмирав. Та шабля блищала холодною крицею проти сонця і, здавалося, що перетне стрічку в повітрі. Ніхто не здогадувався, що вистругана вона з мореної акації. А хвацько загнуті піхви - зі старої грабової довбні...
Не було такого, чого не міг виробити з дерева стрий Матій. 1 не було такого, що могло його самого здивувати. А виявилося, що є. Якось вони розговорилися і Матій захоплено переповів йому дивну історію. Її почув від наших людей, що працювали при тартаках у Мексиці. Будували церкву в поселенні Лоретто. Храмина планувалася вузькою і високою, з органом і хорами нагорі. Та от біда, архітектор нагло помер, як тільки покрили будівлю. І начерки його пропали. Просили помочі в інших знаючих людей, та як ті не рахували, як не мудрували, а вибудувати східці на хори не виходило. Не вистачало місця для опор. Дев’ять днів молилися черниці в нужді своїй святому Йосипу-теслі, а на десятий заглянув із вулиці непоказний чоловічок. Назвав себе столяром, сказав, що готовий зарадити цій справі. Довірилися йому, бо іншого вибору не мали.
Майстер той привіз своє дерево і став до роботи. Працював самотиною, бувало, що й за північ світила
лампа. І поклав східці за короткий термін. За роботу не взяв нічого. Як з’явився несподівано - так і зник. Не встигли й імені його запитати. Та що він? Людей зачарували сходи, що наче зависли в повітрі. їх не тримала жодна опора. Лагідною звивиною спиналися вгору щаблі - їх було 33. Майстри з цілого світу, що оглядали це диво, не завбачили в роботі ні цвяха, ні клею. І ніхто не вгадав досі, з якого ті сходи дерева... Ось така історія, що будила захоплення верховинського дереводіла.
Чарівним місцем була стрийова майстерня над потоком. Вода обертала колесо, яке приводило в рух пили, фуганки і свердла. На полицях було повно баночок із рідинами, бурштиновими кристалами, бджолиним прополісом, лежали круги воску. З них змішувався і варився лак. Такий лак, що зріднювався з деревом і не лишав жодного пасемця на дівочому тілі скрипки.
Зі сволоків звисали кінські хвости. Чи не з цілого' табуна. За ними можна було вгадувати масть - сіру, булану, білу, ворону, кару. Не все те підходило для смичка -легкого, замашного, припарадженого десятком оздоб. Смик - то друга сердечна половина скрипки, жених її. Не просто знайти для нього деревину. Вуйко брав вузлуватий, «поплюваний» горгулями жереп, а найчастіше - шипшину, що росла.з каменя десь над урвищем. Гілля її було твердим і водночас легким та гнучким. Такий смик сам літав у руці музиканта, був її віртуозним подовженням.
А скільки хисту докладалося, аби вибрати і ув’язати волос! Якщо кінь «перегорів» у праці, чи жив на недоіді, чи не знав випасу на волі, - така волосінь не годилася для смичка. Найохочіше брав її стрий від коней з
Горганського хребта. Ті жили на полонинах під дощами, а нерідко добували й копитами пашу з-під снігу. Шовкові гриви, що звисали ледве не до колін, служили їм захисними попонами. Той шовк, витоншений і вичесаний вітрами, дражнить потім струни, як малі пастушата задирають Сплячу Луну, що живе в ущелинах.
Пам’ятна потішна билиця про цигана з Вишкова, котрий постачав стрийові кінський волос. Піймався той на дрібній крадіжці, і нотар оголосив йому вирок - три роки криміналу. «Як це так, паночку: за три курки - аж три роки?!» - «Так у законі». - «Якщо й за коні, то це друга справа, - примирився циган. - Але прошу поважний суд врахувати, що коні я крав з благородного наміру-через волос для скрипок. Аби панство тішилося з доброї музики...»
Між скрипками й цимбалами різав Матій і трембіти. Трембіти не прості, не деревні рури, щоб давати погук псам і відпужувати вовка, а голосисті сурми, що списами посилали розмову в далечінь. Трембіти для ватагів. І то не простих, а родовитих, що наситили за віки воздухами груди й тепер уміють видихати з них слова. Той дар снується ще від святого Юрія-Зелейника, що проголошував весни зубровою трубою. І тепер трембіта дає поголос світові, що живе і зелено б’ється серце Карпатської Верховини - коштовного його смарагду. Проголошує світлу звістку Воскресіння, величає Боже Різдво, радування коляди, вістує народження нової душі і сумує за відходом спочилої, кличе на альпійські луки рої маржини, дає звіт долішнім газдам про погідне літування чи прикрі втрати, держить своєю тягучою нутою в цілісній спілці людей, отари, псів, звірину і невидимі сили гір.
Така трембіта (тут ще кажуть трумбета) вирізується з сухої, «заснулої» молодої смеречини, що зросла на самій плішці гори. Бо голос її має пливти верхами і танути в далеких зворах. Першим трембіту пробував вітер, лудив її горло. Тоді цівка щільно обв’язувалася ликом берези, напоєної чистими водами. Це як вузли, що теж грають самі по собі, згущують звучання. Для трембіти треба мати не тільки добру дихалку, але й міцні руки, твердий поступ. Сурма не сміє бути коротшою за стоячу людину з вистромленою вгору рукою. А ще краще
коли триметрова. Що ближче до неба - тим чистіший, більш проріджений звук.
Трембіта - інструмент суворої вдачі, як і самі горяни. Та стрий Матій прихитрявся м’якшити її мелодію, вплітати в неї радісний мотив. І коли озвалися з усіх горбів трембіти, скликаючи на останню службу душі їх сотворителя, ватаги не змогли влити достатньо скорботи у свій гук. Смуток сплітався з безжурністю, творячи не траурний гомін, а врочисту заздравицю. Зате скрипки скімлили правдиво, зітхаючи деками пробитих сердець, голосили на всю округу Лишень тоді, коли їх двір затопило ройовище мандрівних і дозвільних людей зі смиками, гуслями, цимбалами й бубнами, домашні зрозуміли, скільки неприкаяних душ грілося біля дару їх родака, що собі не встиг навіть труни справити - поклали його в наспіх збиту, нестругану...
Люди грали, закусивши губи. Грали з сирітською запеклістю. Грали, наче собі на смертну годину. І дерева слухали їх стоячи, а гори темніли хмурими ликами, як колись темніли поліровані дощечки під його пензлем. Був там і циган-конокрад із Вишкова. Приніс у вогкій шматині віхтик пахучого васілика, щоб посадити на його могилці. Десь дочувся, що це зілля єдине з усіх було при Ісусові в гробі. А Той, як і Матій, теж починав теслею, лишень музикою наповнював не дерево, а людські серця... І був той циган дуже зажурений, хоча годували й поїли його щедро. Перехилив у себе келишок і гірко мовив: «Що наше життя - слід підкови на глинищі. Слід краденого коня, що вчора був чиїмось, а нині нічий».
І ще, кажуть, газети писали, що того вечора посеред великого концерту в Будапешті урвалася струна на скрипці. На тій - із написом «Матяш». Його колись розпеченим шилом випалив Матій на догоду знаного скрипаля. Бо той хотів, аби розкішний інструмент мав і ім’я королівське, а не простацьке верховинське. Хоча який він був король, їх непоказний з вигляду, але рукатий Матій? Хіба що - князь дерева.
Хрест старому подобався. Було щось горде і строге в його рівно тесаних ребрах.
Пес теж оглянув роботу уважно, як чоловік, що має що сказати, але промовчить, бо тут і так усе зрозуміло без слів. І старий був такої вдачі. У цьому вони з Псом сходилися.
Обтрусивши руки від цвинтарної землі, пішов на берег. З води стриміла похилена голова іншого хреста. Хреста, покладеного Рікою на його роботу. Гіркота від розтоптаної праці поволі вивітрювалася. У порожнечі розчарування несміло блимав вогник нового задуму. За довге життя так часто бувало: розгубленість і розпач перемагалися новим змаганням. І тому життя текло далі. Так, як текла ця Ріка, обминаючи брили і затягуючи вирви.
Старий довго вдивлявся в бистрінь, неначе міряючи її потугу, силу тиску на береги. Ріка після буревію ще не зовсім просвітліла, подекуди несла ламань. Раптом Пес шубовснув у воду і за кілька метрів ухопив зубами палицю з якимось клуночком. Відтак плавом вернувся назад і поклав палицю перед старим. На кінці галузки було притулене гніздо одуда. Той його в’яже глухим клубочком з малою діркою. Це й привернуло увагу Пса. З усього видно, що той бувалий добувач. Старий підняв ліщиновий патик і роздивився гніздо, ще зовсім свіже. Всередині були мертві пташенята.
«Ну ось, ще одних смерть заскочила в рідному домі, - сказав він. - Нам з тобою ще й не так погано, правда?» Пес і з цим мовчки погодився. Старий віддер гніздо, витрусив пташині тільця і примостив його у розщілину вільхи - може, якась пташина полакомиться на готовизну. «А з палицею що будемо робити? Рибу ловити? Тобі смакує риба?» Пес сором’язливо примружив чорні ободи очей. «І мені смакує. Правда, я давно її не їв. Хіба з консерви. А в Ріці не ловлю. Нічого від неї брати не хочу. Хоча вона бере...»
Палиця справді годилися для вудилища - замашна і в міру вигнута. Старий зігнув її в лук. Вернув на місце і знову зігнув. Дивився то на неї, то на Ріку. Тоді обернувся до Пса: «Щоб вирівняти палицю, її треба зігнути в інший бік. Розумієш? А Ріка - та ж палиця, лише рухома... Дякую тобі, цімборе, за цей улов. Зранку ти обрадував мене свіжим м’ясом, а тепер дістав ще цінніше. Нині перший і найбільший кусень печені твій. Ходімо».
Пес неквапливо, дотримуючись поважної відстані, подибав за чоловіком, якому він тепер служив. Він умів служити і мав у цьому потребу. Хоч і не знав грамоти, щоб вичитати про це в Мудрому Дереві вуйка Тимка: «Ми приходимо в цей світ, щоб служити. Служити комусь і чомусь. Хтось - Господу, хтось - людям, а хтось - ремеслу, мистецтвам, природі, родині. Всі ці служби рівно важливі».
Вночі Ріка вхопила ще шмат берега. Його берега. То була хижа Ріка. Ріка ночі. Старий знав її і такою, та все одно розізлився. Злило не стільки те, що втратив ще півметра грунту (до цього вже був готовий), скільки те, що робилося це нишком, по-злодійськи. Був у тому якийсь особливий підступ, зухабне віроломство. Та що він міг удіяти? Ріка була сильнішою вночі. А він слабшим. Тому жадібно чекав дня.
І прийшов ще один день. Довгий, як рік, літній день. Старий не чекав, доки сонце прогріє воду, увійшов у неї, як був, в одязі. Побрів до модринової палі, що похилилася за ніч ще більше. Він не хотів віддавати її Ріці. То був оцупок дерева, що зросло на його землі, опрацьований його руками. Він ще придасться. Занурюючись у воду з головою, старий заходився розбирати каміння, згромаджене довкола стовпа. Піднімав валуни і відкидав їх убік. Течія допомагала йому. В міру вивільнення колода хилилася під током води. Нарешті бистрина вирвала її з грунту і вирівняла на поверхні. Старий, тримаючись за кінець, поплив з нею.
Запруджена кладка зупинила деревину. З наносів хмизу старий витяг товстого дрюка, дістав мотузок і прив’язав його до стовпа. Тоді занурився під нього, підняв на плечі і, сторожко ступаючи, посувом рушив до берега. Ношу підтримував руками за рамена прив’язаного бучка. Дивно це виглядало з берега: чоловік бреде з хрестом через Ріку. Чуття лісового бродника підказувало йому, що за ним хтось стежить. Але тягар не давав на цьому зосередитись. «Може, Пес?»
відмахнувся від незатишного відчуття.
Пес і справді чекав його на березі. Але з протилежного схилу, з-над дороги, дивилася ще одна пара уважних очей. На обмілині старий дав стовпові впасти. Витяг його на траву. Потім копав яму. Копав довго, вигрібаючи гострий пісний шутер киркою, лопатою і руками. Коли заглибина була йому до пояса, зсунув у неї прикоренок стовпа. Вирівняв його і підпер дикарями, підсипав рінню, носив з-під лісу землю і бив глиняний замок. І знову - каміння, рінь, глина. Так, наче закопувався кордонний знак. Навіки.
Люди, що з відрами йшли вгору, не могли здогадатися, що то за сулак бовваніє. А він нічого не пояснював. Навіть Псові.
На вечерю вони ще мали дичину. Вечеряли мовчки, старий не мав охоти до бесіди. Розмовляв лише з Рікою, та й ото безгучно.
Наступного дня він дер лико з верби і липи. Доки ще сире - плів з нього ужву. Коли сплів достатню на око довжину, ретельно розім’яв плетінку, розм’якшував каменем на камені. Скільки він наплів їх за життя! Всіляких: щоб в’язати дерево в дараби для сплаву; для трелювання колод лісовими невдобинами; і на обв’язку вориння; і коли мусив витягати коня, що зірвався у зворину. Мотузків і ланців із собою не наносишся. А ліс давав хожалому чоловіку все, що мав долинний світ.
І понад те.
Старий добре намочив свою скрутку, згорнув її і запхав у лопухи. А завтра... завтра вже він не дасть їй зсохнутися.
На ранок він застав ще один щербатий бакай у побережині. Виглядало, що Ріка жере землю ночами.
«Ти голодна моєї землі? - вихопилося в старого. - Гадкуй, не вдавися!» - губи його трусилися так, що самому стало за себе мерзло.
А Ріка ще спала, укрившись сивою гунею тукану. Що їй, ситій водою і землею, було ще робити об цій порі?
«Нічого, небого, - сказав старий, тамуючи гнів, - зараз я тебе розбуджу».
Молотом, який прихопив із собою, забив у модриновий стовп залізну скобу. В неї продів кінець плетінки і завузлував. Тоді обв’язав себе кінською шлеєю із кільцем для вудила. До нього примочував другий кінець мотузки. І пішов до Ріки. Ужва з лика потяглася за ним жовтою гадюкою.