Спантеличений Пес залишився вартувати стовп, що недавно був хрестом, а зараз - припоною для його газди. За своє довге собаче життя він бачив багатьох прив’язаних псів, і сам бідував не раз на ланцюгу, але щоб прив’язувала себе людина?.. Та ще й сама?!Такого бачити йому не доводилося. Пес не розумів, для чого самовільно обмежувати свою волю.
Та що можуть знати пси про людську свободу і несвободу? Про це не доконче знав і сам старий. Проте він цілковито довіряв дідові Микулі.
«Коли нема куди відступати, а наступати немає як, тоді залишається прив ’язати себе до місця і там воювати до кінця, -радив дід, старий боєць. - Воювати, чекаючи смерті, але сподіваючись на життя». Так його вчили серби на Овчому полі, в битвах за Приштину. Так він школував і свого внука. «Яка ціна вояцтву, коли ти втікаєш чи здаєшся напасникові, або, знесилений тілом і духом, підставляєш себе під кулю чи палаш? Ні, ти стань каменем на межі брані, щоб від тебе відскакувано вороже залізо і розбивався об тебе їх страх. Бо свій страх ти глибоко закопав у землю, на якій стоїш непорушно. Поховав його. А тілу що боятися смертної ями? Це радше спасіння». Так його напучували серби, люди з колючими вилицями, як і їх козлячі маринарки, і з такими ж колючими очима. Бо іншого способу захистити свої терени вони не знайшли...
«Ріко! - гукнув старий. - Ось я тут! І надовго, вважай - назавжди. Хочеш ти того чи не хочеш. Ти зносиш мої мости, загати й береги, мені відступати нікуди. За мною кістки мого роду. Але перш ніж' дістатися до них, ти мусиш розтрощити й забрати мої кості. Ріко, може, моя мізерна плоть для тебе є нічим. Тому я й закопав це дерево і прив’язав себе до нього. Прив’язав, щоб ми - і ти, і я - зрозуміли обоє: звідси я не рушу нікуди».
Плетена кодола досягала в натяжці майже до другого берега. Вона була йому потрібна, щоб підстраховувати кроки слизьким дном, а заодно - допомагати вертатися вже з ношею. Під тим берегом давнє русло вимило заводь. В її намулі горбилося каміння. Сюди Ріка не потикалася, а гнала навпростець габи на його випуклий берег. Якраз навпроти цвинтарця.
«Щоб розігнути криву палицю, її треба вигнути в інший бік», - нашіптував сам сібі старий, бредучи водою. Брав каміння, занесене дрібною рінню, клав його в бесаги і завдавав собі на плече, вирівнюючи тягар як на грудях, так і на спині. Тоді обіруч брався за ужівку і йшов за нею, протинаючи лаву течії. Під своїм берегом скидав ношу у воду, мостив притулено камінь до каменя. І вертався за новими.
Так на прив’язі він орав Ріку десь по півгодини, докиувода не починала ломити кістки. Тоді виходив на берег, скидав короткі гумові чуні, закочував холоші, підставляючи ноги сонцю. Проміння довго тужилося, аби зігріти вихолоджене тіло. А руки пекло і без сонця. Лежачи хрестом на землі, старий дослухався, як Пес лиже стерті пухирі на долонях. Мусив перев’язати їх дрантинами, на які подер старий покрівець. Це нараз помогло, та ще студена вода гасила біль. «Стільки би біди, - всміхався сам до себе посіданими губами. -
Але наскільки легше, коли ти до чогось прив ’язаний. Чи тілом, чи душею. Таки людині мало свого хребта, потрібен ще й стержень звичаю, віри, пам 'яті, любові. Якісь незримі опори-стовпи, що ростуть не стільки із землі, як із неба. Опори духу».
...Дідо Микула знав, як його підвести до цьоїт». Пам’ятається, тоді вони пасли коней на вишній толоці. «Ми з тобою войовники, - проголосив дід. - Твоя зброя
горіхова палиця, моя - батіжок. Разом із пужалном має таку ж довжину, як і твій кий. Все чесно. Тепер ставай до оборони».
Під коротким помахом бувалого пастуха шкіряний ремінець збив пилюку перед ногами малого. Той відступив назад. Ще один ляснув удар - і батіг обпік йому пальці. Малий скрикнув і почав сукати ногу об ногу. Дід підняв пугу, і дітвак не встиг кліпнути, як шапинка злетіла йому з голови. Почав задкувати, волочачи палицю.
«Е-е-е, - скривився дідо. - .Яке це боріння? Я вдарив тричі, а ти ще ні разу. Ставай на змаг. Піднімай своє оруддя». Малий підняв палицю, щоб замахнутися - і тут же батіг обплів її і видер із руки. Той кинувся тікати. «Стій, зайцю! - зупинив його грізний бас. - Ти одномоментно втратив дві головні цінноти воїна - зброю і силу духу. Ану збери їх докупи!»
Онук підняв ціпок, став набурмосений.
«Обведи довкола себе коло, - наказав дідо, - і з цього кола не руш. Це твір житечний клапоть, а за рисою - прірва. Тепер боронися, якщо не вмієш нападати. Пам’ятай: захист - теж боротьба, найчесніша і найважча. Хто добре захищається, перемагає того, хто зле нападає», - дідові слова продовжив батіг, свиснувши біля хлопчачого вуха. І той не відсахнувся. Дід стьобав прицільно, другий удар дістався плечу, та підставлена малим палиця притлумила його. Він пригинався, вивертався, підстрибував, відмахувався дубцем, та-шмагання сипалося пекучим дощем.
«Захищайся, неіцаснику!»-гуділо над ним громове. Але множинний біль забивав памороки і ноги не держалися купи. Він вийшов за межове коло, не вийшов, а виповз. І тоді дідо, розпалений незвичною люттю приборкувача, розпутав найближчого коня і мотузом прив’язав хлопця за ногу до найближчої осики.
«Тепер, воїтелю, будь спокійний - тобі нікуди не вдасться втекти від самого себе. Тепер мусиш вибрати щось одне: оборону чи глум батога»-1, - дідо спроквола розтягнув гарапник.
Спочатку малий гадав заховатися за деревцем, щоб звідти шулькати палицею. Та враз передумав, зібрався на силах і жбурив древко в нападника. Влучив у кисть, дідо на мить опустив пужално, але тут же лівицею перехопив його. Густим, протяжним взором прикипів до внука. І сухо мовив: «Як так, то так. Най буде... Але ти вдруге позбувся оружжя і я тепер можу розписати ужвою твою дурну гузицю. На все життя матимеш пам’ятку».
Він стояв проти діда, свого доброго, мудроголового
діда, якого тепер не впізнавав у його войовничій, аж
жаскій поставі. Стояв, і моторошна істина дорослого
світу відкривалася йому: що тут, на цьому окрайці їх
мирної толоки, вони вороги. Вороги, що зійшлися у
двобої на знищення. І чомусь йому було жаль не себе, зацькованого й беззбройного, а діда. Діда, що рушив на
нього ходою карателя, люто стискаючи в забитій руці
бич. Малий стояв і чекав, і кров його чекала, і дихання, * .... т . завмерли навіть ви над разливим поглядом... І коли дідо
був за два ступні, готовий до першого змаху, він, зміривши довжину своєї прив’язі, кинувся колесом йому
під ноги, рвучко випростався і вп’явся зубами в уражену
вже доти руку.
Дідо заревів, як підбитий олень. Аж коні зафуркали. І продовжував вити й після того, як дітвак розціпив зуби. Але в тому рику було все менше болю і все більше реготу. Дідо голосив на весь річковий паділ, а він стояв, попустивши линву, готовий до всього. Холодний недитячий спокій зійшов на нього. І спокій цей нашіптував йому: «Ти не зійдеш із цього місця нікуди. Хіба що в небо».
А потім вони пекли крумплі в гарячому попелі з чаги, і дідо змащував його садна олійкою з ліскових горіхів. І онук у котрий вже раз попросив його: «Розкажіть, як там було, на Приштині?»
Дідове чоло збігалося зморшками, як кірочка на пареному молоці.
«Як там було - так уже не буде, слава силам небесним. Там мені жаба цицьки дала го-го-го... Коли я втікав від австріяків, від чужих «своїх» себто, до направду своїх за духом і вірою сербів, за мною пукали з доброго десятка цівок. Кулі довбали скелю і плющилися на гарячі копійки. Я це видів, бо дерся кам’яним стрімчаком, чіпляючись нігтями рук і ніг. І в мене не поціляли, бо я був зачарованим. Цілу ніч я примовляв над пригорщею куль, які мені видали на день; цілу ніч їх заказував, змащуючи своєю слиною, сечею і кров’ю з надрізаного зап’ястя. Так, що до ранку, сліпі і зниділі, вони поснули і втратили хижий блиск. То були вже не кулі, а свинцеві жолуді. І коли метал лизнув перший промінь, я розсипав їх віялом над бруствером: «Ідіть до своїх посестер і несіть їм свою сліпоту». Роззувся, скинув шапку і вуйош - і бігом угору, туди, де в кам’яних гніздах заклякли навісні серби.
Перебіг прострілювану дорогу, продерся через рідколісся жерепу і забився, як звір, у прискалок. Згори спустили довгого ременя і витягли мене на вирубаний карниз. Вони були зарослі, з очима, запаленими від неспання. А може - від зненависті. Від них пахло димом, потом і сиром, як від наших вівчарів. І були вони смертельно стомлені, не мали охоти до розмов.
«Звідки ти?» - коротко запитав мене Бранко (тоді я ще не знав його імені). - «Здолу, з альпійськоїровти. По писаному це називається «німецька місія в Османській армії». Вона з різношерстого люду назбирана. Я від них утік». - «Це ми виділи. І виділи, що в тебе ні разу не поцілили. Може, не хотіли... Може, так треба?» «Ні, я вночі заговорив кулі». - «Овва! А тепер заговорюєш нам зуби. Звідки ти родом, що так смішно говориш?» - «З гір, як і ви».
Носатий дідо під сивою кучмою встряв словом: «Русин він. І бесідою, і писком русин. їхнє плем’я прижилося і на нашій Бачці». - «Гадаєш, він не засланець? Ти йому віриш?» - «Я й сорочці своїй не вірю. Чому ти втік, хлопче?» - «Не знаю. Там я русинська воша на німецькому сукні. Рекрутація розтоптала мою ґаздівську честь. Воюю за них, та не проти вас. Як та криниця між двома дорогами». - «Воно так, брате: хто з псами лягає, той з блохами встає. Що, не добрі, кажеш, німецька ковбаса і турецький кебаб?» - «Може й добрі для шлунку, та є добро первинніше - душевне. Моя мамка пішки ходила у ваше МеждугорГє, аби вклонитися об’явленій Богородиці. Казала, що ми з вами однаково молимося, майже однаково говоримо і вбираємося, одне їмо. Я теж із Межигір’я, та з другого...»
Тут підвівся одноокий у козлячій шапці: «Чуєте, як шовком стелить, завчено? Не інак як фельдфебель у них. Замість пащекувати, дайте йому багнета під язик. І верніть тим, хто його підіслав. У нас своїх вошей і бліх доста». - «І то правда, - докинув хтось, - розхитаємо за руки-ноги - і всі діла». - «Зачекайте, - почувся стомлений, але владний голос. То був священик у пропаленій сутані з обшморганим нагрудним хрестом і гвером на колінах. - Вогонь перевіряє діла наші... Покладіть його в переднє гніздо, Божидарове. Того відспіваємо пополудні, а приблуда най зустрічає їх із його гвинтівкою. Тоді й відкриється - свої вони йому чи чужі».
Бранко повів мене до заслони із сухого гілля. Коли ми порівнялися зі священиком, той приклав чорне триперстя до свого чола: «Научи нас, Господи, оправданієм твоїм...» Молодий серб відхилив хмиз. Там, над урвищем, було настелено пролаз. Ми перейшли його і стали на вузьку стежку під скелею. По ній міг іти лише один, і то боком. Так ми дійшли до вирубаного в бескиді карниза. Там лежав мрець, що вже почав смердіти. На шиї його запеклася рвана рана.
«Він тобі не завадить, - сказав Бранко. - Як сонце зайде за гору, Божидара прикладуть камінням. Копати ями тут ніде, та й ніколи. - Відімкнув на нозі вбитого залізну колодку, від якої тягнувся короткий ланцюг до корчуватого ялівця. - Сідай, русине, чи лягай. Як тобі зручно. Ти ж наш гість, - блиснув зубами в чорноті колючої порослі. - Гість, що сам себе з’їсть..: Така загадка є. Знаєш, що це? Свічка. Тут, приятелю, свічки горять недовго. Та стільки би біди...»
Бранко замкнув мені на нозі кайдани і підсунув неповний бурдюк, який витягнув з-під трупа. «Скажи, русине, правду: коли німаки підуть у наступ?»
«Не знаю. Присягаюся, що не знаю».
«Стільки би біди, ти однаково дізнаєшся про це першим. Якщо це буде вдень, штовхни ногою в прірву камінь. Він, падаючи, зрушить інше каміння. Ми почуємо. І кожен штовхне камінь. Зірветься ціла лавина. Спочатку вони засмакують кам’яного граду, а вже потім залізного... Якщо посунуть уночі, тут маєш солом’яні снопи. Пали їх і скидай в ущелину Ми побачимо і запалимо свої. Підсмажимо свиней. І буце видко, як по них стріляти. Так ми воюємо у своїх горах тисячу років. І тому вони й досі наші, ці гори».
«А як воювати буду я?» \
«Тобі дадуть патронів на три дні. їх буце небагато. Зате каміння тут вистачає. І пам’ятай: коли ті ненавидники рушать, ти будеш першою перепоною на їх шляху. Вони тебе не зможуть обійти».
«Вони і вб’ють мене першого».
«Стільки би біди... Але що тобі боятися - ти ж умієш заговорювати кулі».
«Я знаю говорити лише з тими кулями, що поруч».
«То й добре, значить вам не буде тут нудно. А я пішов».
Під вечір Божидара відтягли до ялівця, помолилися над ним і загромадили крем’яхами. Мовчки пішли, забравши з собою густий запах вівчарської стаї. Біля мене залишився лише священик, простягнув до вуст залізного хреста. Нагрітий на сонці хрест так же пахнув, як і мій ланець.
«Я помолюся за тебе, сину, а ти молися за них».
«За кого, отче?»
«За тих, кого вбиватимеш. Гірка ваша правда солдатська, бо не належите ви своїй волі. Цісареві слуги сси, та коли ви падаєте зі смертним криком, Гісподь у скорботі простягає до вас перших руки... Глянь, як гарно тепер Божидарові, - кивнув на кам’яну купу. - Вічний спокій на привіллі під небесною банею, де живуть лише громовиці й орли. Він уже це заслужив. Ми з тобою ще ні».
Мені залишили тридцять патронів, неповний бурдюк води, недопитий Божидаром, кварту винної горівки, черству хлібину і жменю солених сливок, що ростуть у цьому краї на древах, схожих на наші верби. Найбільше я радів воді, але її було безмилосердно мало. Я дурив змочуванням свій язик, навертаючи пам’ять до нашої Ріки.
...А вночі вони рушили. Це шепкула мені на вухо гора, застогнала, як на негоду. Я запалив для них добру ватру, не заганьбився б і перед ватагом Данилом. Я не стріляв у них - патронів було мало, як і води. Я стріляв поверхи, у протилежне скелище, і куля, відіцербуючи пласт, зривала не град, а цілі кам’яні потоки. Я чув, як бряжчать їх шоломи, піхви й цівки. Межигір’я озивалося луною зойків і стогонів. Добре, що я того не видів, інакше б їх жалів. Солдатам легше йти проти залізної зброї, а з каменем вони воювати не навчені. З небесним кам’яним дощем. Та ще й підсвіченим іскрами вогненних снопів. Серби з усіх боків підтримували мене. Так, що ущелина обернулася в пекельний казан.
Я туди не зазирав. Аби не набиратися страху через очі. І щоб їх не жаліти - «найліпших псів війни». Так вони себе називали. І мене таким хотіли зробити, школували день і ніч - і шпіцрутенами, і п’ястуками, і послідущими лайками. Примушували дертися голим через терня, стрибати з брили в кипінь потоків, перелізати на шворці пропасті, спати на камені і жерти товчені жолуді. Наче мене, хащового пролазу, цим настрашиш. Та псом я так і не встиг стати. А від них направду тхнуло псами. Так, як від цих сербів - дикими козлами. Та ліпше вже цей гірипах, звичніший мені.
Австріяки відступили в ніч, звідки й вистромилися. Провидніло, і настала моя черга вкусити печеного лиха. Камінь напікався, як під у печі. Я зрізував багнетом
іржаві гілки ялівцю і стелив під себе. Та на тій колькій постелі довго не полежиш, все тіло в шпичаках. Та ще й каміння сипалося згори, треба було пантрувати, аби не причмелило. Біда тобі, воле, як тебе й корова коле.
За день я випив усю воду, а спрага під смажною скелею діймала ще більше. Ковтнув паленки, та вона ще гірше розпекла нутрощі. Якось перебув ніч, над ранок злизував росу з колючок, із цівки гвера. Цікаво, відки смоктав тут воду хирлявий ялівець? Я видовбав ножем ямку в крем’янистому карнизі, та лише затупив ніж. І все ж, здавалося, що в тій довбанці руці й нозі легше.
Я хотів здурити на хліб птицю, щоб освіжитися вологою її крові, та не мав достатньо довгої шворки на сильце. А дерти сорочку не смів, бо то був єдиний захист від палючого сонця. Вночі ніби легшало. Вітерець приносив вільгу хмарку від далекого гримучого потоку, який ми переходили три дні тому.
А на світанні вони знову піднялись в наступ. І я знову зустрів їх частунком каменолому. Тепер я дивився вниз. Вони йшли за смертю, за своєю і за моєю. Я впізнавав цю ходу. І тому почав гострити об камінь багнет. Знав, що куль мені не вистачить. Зате каміння було справді доволі. Я ледве встигав його скидати, тоді як згори весь час сипалося нове. Одразу й не збагнув, що його зрушило, - а то били їх легкі гірські гарматки. Таку і я замість коня тягав кручами.