Гармати били по вирубаних у скелях засідках. Сірчаний дим і курява заволокли всю просторінь. Я не розрізняв, де гора, а де обрив. Задихаючись, підвівся і натягнув ланцюг - може, снаряд переб’є його? А якщо не переріже прив’язь, то хоч поцілить мене. Однаково
тут здохнути від задухи і спраги чи швабської кулі... Та влучило в мене не залізне стрільно, а брила, відколота зі скелі. Збила з ніг і кинула в прірву. Я летів сторчма головою, обдираючи тіло й кістки. І повис на ланцові, про який геть забув. Як скоро чоловік звикає до припони! Той ретязь, який я кляв і хотів перебити, порятував мені життя. Наче хтось застерігав: не рвися поперед долі, ще не виповнилося твоє пекло земне!
Я витягся головою догори і принишк у скельній проймі. Обдертої до кістки гомілки в колодці я не чув. Димова завіса приховала мене від стрільців. Били по гнізду, ялівець аж трясся від того гупання. Якби я тепер там сидів, моє м’ясо розлетілося б дрантям, що й круки не зібрали б. А тут мене хоронила гора, і я їй молився.
Коли гуркіт улягся, я зібрався на силах і видерся нагору. Ялівець був вирваний із корінням, гвер мій розтрощений, цілою - о диво! - залишалася лише баклажка з горівкою. Нею я обмив свої рани. Знизу долинало шарудіння й сухе брязкання металу. А за хвилину я вчув його поряд. За кам’яний карниз зачепилася чіпка кішка з линвою, що натягнулася струною під чиєюсь вагою. Я відкинув непотрібну гвинтівку і став збирати патрони. Поклав два між залізні пазурі рачка і скропив їх сивухою. Тоді підніс запаленого сірника. Тріснув спарений стріл - і якорець верхолаза вирвало з коренем. В ущелині глухо гупнуло тіло. Та майже одночасно звякнуло ще кілька залізних гаків, два з них зачепилися. Доки я підпалював під ними патрони, мотуззя нападників чіплялося в інших місцях.
Я бігав туди-сюди, ділив набої і скупо наливав поминальні чарочки вогневиці, що терпко пахла виноградними кісточками. Патрони ямкували дірки в 161_
камені, а канати зривалися в безодню. Якщо вибухи не зараджували, я помагав собі камінням. Ошаліло я робив свою роботу і шепотів: «Не я вас убиваю, убиває вас гора, яку ви спотворили залізом, а тепер міритеся звоювати її смердючими руками! Я син гори, народжений нею і на ній приречений умерти. Не я вас нищу, а каміння, що є сльозами гори. Я теж камінь, і я в цьому боїщі буду останньою сльозою, в якій ви втопитесь».
Я чув, як зі стогонами гасли й далі німували інші горові гнізда. А моє клекотіло й сичало, як розворушене зміїне кубло. Все мені давало поміч на цьому смертному п’ятачку Овчого поля - і каміння, і залізо, і вогонь, і сонце, що сікло в очі супротивникам... Спочатку скінчилися патрони, відтак каміння. Я розібрав навіть гробик, під яким лежав Божидар, нехай він простить мені той гріх. Останній ковток винного спирту я вихилив собі в рот. Щоб веселіше було вмирати.
А вони все лізли і лізли. Пазурі кішок я збивав прикладом гвера, а линви різав багнетом. Гострити його не було часу. І коли перший вояк почав на ліктях підніматися на мій виступ, я відкинув тупого ножа і кинувся на нього з ланцюгом. «Які ви мудрі, серби! - крикнув я з дикою веселістю, щоб могли почути ще живі.
Без вашого ланца я вже двічі мав згинути». Але на всіх мого ланцюга не вистачить, розумів я. Обома руками вчепився в нього і потягнув повалене дерево до урвища, туди, звідки вже чулося сопіння тірольців-скелелазів (мене теж мали перевести до їх чоти). От і зустрінемось! Я здер із себе одяг і все шмаття із задубілого тіла Божидара - нехай він пробачить мені і той гріх! Підклав його під сухий стовбув і запалив.
Коли підводився, майже впритул узрів трійку випулених очей. Я підняв на них ланцюг. «Але чому очі аж три?» - здивувався я. А коли збагнув, що третє - то вічко цівки карабіна, вчув, як щось гаряче гупнуло мені в груди і кинуло на нещасне тіло сусіди. Але мрець мені, вже не смердів.
...Порятував мене той же ланцюг. Утретє. Його колінце разом з кулею впилося в груди, пригасило удар. Прочумався я від лоскоту. Це Бранко прислухався, чи б’ється моє серце.
«Вставай, войовнику!»
« «Я пастух, - шептав я в гарячці. - Я лісоруб... Я звіролов...»
«Ти вояк, з біса вдатний боєць. Стільки швабні і турків навалив під горою...»
«Я горянин...»
«Вставай, гори і їх люди будуть виказувати тобі честь».
«Я мрець. Пригорніть мене камінням».
«Не бійся, ще пригорнемо. Стільки би біди», - весело цоркав зубами Бранко.
Другого дня ховали побитих. Привалювали камінням тіла і те, що від них залишилося. Там камінь плакав. Там небо дзвонило, приймаючи душі.
Ми з Бранком по тому ще славно повоювали. Він називав мене Міко. Цей ножик - його дарунок», - дід Микула протер лезко об шкарубку долоню і любовно склав у колодку з написом «Загаеуо».
Картоплина захолола в руці малого. Його сердечко, як і залізко, теж холодило груди, коли слухав старого. Враз, наче збудився, гарячо видихнув:
«Діду, чуєте: там, на скелі, ви перемогли їх?»
«Я себе переміг...»
Дідо переступив ватру. Він завжди переступав вогонь, доки той ще не догорів. Коли верталися з худобою і проминали злощасну осику, внук запитав:
«Діду, а якщо немає близь стовпа, до якого можна прив ’язати себе, а треба вистояти, -як тоді чинити?»
«Поклади собі стовп уявний і зіприся на нього духом. Це важливіше, ніж упертися тілом. І твій недруг неодмінно відчує це осердя, збагне твою силу і здригнеться серцем. І ти вистоїш. Бо стійкий дух є твердішим за всі дерев ’яні й кам ’яні стовпи...»
Так казав дідо Микула, лісовий відун і знатник зворотного боку життя. Він знав що каже.
Старий «цубрив» каміння. Іншого слова тут не добереш. Так у горах називають роботу, коли і ноша важка, і дорога незручна. Та яка дорога -- вибоїсте дно Ріки, яка весь час тужиться збити тебе з ніг. Ріка бунтувала, вона не любила, щоб у ній бабралися. А хто це любить?! Кому до вподоби, коли лізуть йому в душу?! А глибина русла - це прихована душа Ріки.
Колись Велика Ріка, праматір цієї, пробила гору і вимила в ній широкий яр, їх межигір’я. А його пращур, лісовий бродник, приглянув собі це місце і заклав родову осаду. Випалив ліс і розчистив на березі царинку для городу і саду. Ніяких на те не мав паперів, і інші не мали. Скільки вирубала сокира, скільки впорали руки - стільки було твого. Коли прийшли угри і настав час писаних документів, за нащадками його закріпили цей «телек», бо всі вони працювали на графа в лісах - тайниками, єгерами, звіроловами. Це вже коли італійці, а відтак чехи завезли сюди пили й тартаки і дикий праліс, Божий ліс (так називав його дідо Микула) став промисловим бутином, вони теж почали рубати дерево, як і інші.
Старий знав усі лісові роботи. І всі вони були надсадними. І випалювання хащів, і корчування пнів, і розчищення просік, і стелення риз - дощатих корит для спуску стовбурів униз, і складання на берегах високих минглів із колод, щоб потім ув’язати їх у дараби-плоти і сплавляти в долішні посілості, аж до Дунаю. А ще - і чищення лісу від сухарин і буреломів. Усе це була велика труднація. Та що вдієш, ліс їх тримав, живив, навчав, уздоровляв, благословляв. Ліс і вбивав.
Через те всяку роботу старий приймав як даність. А цю, котру вершив зараз, - ще й як покуту. Чужу і свою, бо встиг і сам немало потяти дерева. Доки його не було зупинено з неба, не пропалено блискавицею на серці застережний знак. І відтоді він став лише насельником лісу, а не губителем його.
Воно так: кожне сокрушене дерево, тобою не посаджене, щербить прогалину в Божому устрої і порушує рівновагу твого окопу, а отже - і твою. І тому старий розумів стурбованість Ріки його посяганнями. Але тепер він клопотався не Рікою. Він рятував своє гніздо.
Каміння вислизало з рук, бо на обмілині взялося жабуринням. Доводилося обмивати його і так опускати в торбу Так добрий газда заготовляє матеріал на підмурівок хати. А хіба він не мура клав? Ще й надійнішого - мура від Ріки. Стежив, щоб камінь упритул лягав до каменя, підпорною скісною стіною. Так Ріка буде тертися об кам’яну гряду, а не об глиняний берег. «Справді, - міркував тепер старий, - чому він покладався на дерево, знаючи, що в горах немає міцнішого матеріалу за камінь?»
Руки робили своє, плечі, зсутулені за вікування, до тягарів були звичні, ноги за день віднайшли собі вигідний брід, самі несли його тим порядком. А от бесаги не витримували. Тричі скріпляв їх дротом, аби дослужили до вечора. А наступного дня зладнував собі ноші з брезенту. Камінь є камінь, то не будз сиру перенести. Був би Торко, старий би впряг його. Ні, не руслом ходити, бо маржина побила б ноги об валуни. Кінь би волоком тягав каміння водою. Та яка то була б калація: наповнити міх, вертатися на берег, аби правити конем, висипати камінь і брести з міхом назад. Може, йому було б і легше, зате шкодував би коня. Торко під кінець геть устарівся, ночі перепочивав з довгою лежею... Ліпше вже так, як є. Не дурний казав: життя мудріше за нас.
Легше було йти навскоси, проти води. Так тобою менше хитає бистрінь, так крок певніший. Хоча старі люди й застерігали не ходити проти ріки. А він ішов, раз за разом. Ішов, бо мав у спадку інше правило - від вуйка Тимка: «Не приймай до серця забобон. Бо й він прийме тебе і полюбить».
e-puzzle.ru
Коли сонце пражило найдужче, старий знаходив собі роботу під протилежним берегом, у затінку вільх. Дерева на мокві були вкохані, аж темні. Либонь жодне дерево так не тягнеться за водою, як вільха. У рака біля води блищать очі, а у вільхи - листя. Навіть уночі. Не знати чому, але старий любив це дерево. Його не треба саджати, само вхопиться в бережок, зціпить його корінням. Деревина вільхи під корою черлена, як засмагле людське тіло. А дошки не бояться ні плісені, ні гриба. Хоч на мочилі клади з неї місток. Дошкам нічого не буце. Посивіють, почорніють, а не згниють, будуть служити й служити, доки нога людська чи звірини ступатиме по них. А якщо стоятиме без приторку, невдовзі завалиться. Вільха - дерево служіння.
Дід Микула вірив, що кожній людині відповідає якесь дерево. І вдачею, і обрисом. Може тому, що тінню ляже на немовля; може, посіє пилок на материну цицьку, що годує дитинча; а може, його насінина якось спарена з чоловічою? Бо дерево давніше за нас. І Божий ліс постав перше, ніж Божі діти. Якщо людині вдасться (коли вона відкрита світові, то неодмінно вдається) пізнати своє дерево, вона зможе брати від нього снагу і доброжиток. Добре таке дерево посадити на обійсті чи хоча б мати з нього вдома якісь поробки, цвіт, корінь, сухе листя. Коли розпиляєш своє дерево, то кола на зрізі, якщо придивитися, схожі на відбитки твоїх пальців. Ну а душа... Душу дерева треба вміти розгадати. Лишень не всякому це до снаги - аби свою розпізнав.
Кожній людині відповідає і якась животина, ширить на неї свою породу. Свого звіра старий знав, а щодо дерева... Відай, це має бути таки вільха. Чомусь дуже вона була йому привабною і близькою. Як і вона, прибився він до води, пустивши корінь у пісну землицю, і так же безшелесно ніс свою земну службу, посивілий, почорнілий, з нетрухлявою душею і невисушеним серцем. І вільху, і його живила Ріка. Лишень дерево з Рікою розумілося, а він це розуміння загубив.
Старий витягав каміння з наплинку і складав у купки, щоб потім нести на свою гать. За шумом води не почув, як із путівця звернув подорожній і присів на пень.
Він уважно стежив за його роботою і обізвався лише тоді, коли той випростався для короткого перепочинку:
«Велику роботу ви затіяли».
Це був той самий довговолосий чоловічок-хлопчак у тій же вицвілій чорній сорочині. Його сором’язливо- спокійний тон знову чомусь дошкульно черкнув старого. «Лізуть у зуби й готово! - подумав про себе. - І не відхрестишся». А вголос відбуркнув:
«Це не робота».
«А що?» - здивовано запитав той.
«Война», - одтяв старий.
«Овва. З ким же ви воюєте?»
«Зі мною воюють. А я обороняюся».
«Та хто ж воює?» - голос у того аж сіпнувся з подиву. Вимова в нього була направду дивна. Старий ще першого разу зауважив, що той слова виштовхує з рота з притугою і тут же наче заковтує назад. Треба аж прислухатися. Якась ущербна бесіда, як і сам він. Та коли вже пристав до розмови, провадь її далі.
«Ріка», - нехотя пояснив старий.
«Ріка? - той дивився на нього круглими й серйозними, як у ягняти, очима. - Хіба можна воювати з неживою природою?»
«З неживою не можна, а з живою, виходить, що так».
«Ви гадаєте, що ця Ріка... жива?»
«Не гадаю, я знаю», - сухо мовив старий. Він розумів, що це звучить дурнувато, та все ж сказав. Наперекір самому собі. І щоб цього недоноска відшити. Що йому до того, що він робить?
«І чому ви з нею воюєте?» - запитав той зовсім по- дитячому. Чи, може, придурювався.
«Казано було: не я воюю. Я захищаю від неї свій дім».
«Дім? - перепитав той. - Цю розтрощену хижку?»
«Це мій дім», - сказав старий з притиском.
«Дім, - ще раз повторив у задумі прийшляк. - Наш дім - це наше серце».
Старий хотів щось сердито одрубати і спровадити того звідси, та раптом цей розважливий тон нагадав йому щось задавнено втішне - вуйка Тимка. Цей підтоптаний дітвак неначе говорив його словами. Лише вимучував їх, виштовхував із напругою. І несподівано зародилася до нього співчутлива приязнь, як до всіх, що тратили на нього свій час, свою увагу, свої слова. Старий обм’як і сумовито зронив:
«Тут моє серце. І ще закопано дев’ять сердець, із яких я вийшов, - махнув рукою в бік тину-цвинтарця. - То що, тепер я маю це віддати їй?»
«Кому?»
«Ріці».
«А їй вони нащо - кості ваших родичів?» - ніяковіючи запитав прийшлий.
Це запитання заскочило старого як серед води. Він і справді стояв по коліна у воді, і не знав що відповісти.
«Я не знаю, нащо це їй... Я просто це бороню - і край. Така наша война».
«Війна, - обернув той у роті слово, як тверду грудку. Він мав звичку повторяти слова, пробуючи їх на звук і на смак. - Ці війни... Ви знаєте, у війнах немає переможців. Лише переможені».
Старий одночасно опустив руки і плечі, як під кам’яним міхом:
«Я здогадуюся... Та я ще не переможений. Ще воюю».
«Воюйте, - хлоп’яга рвучко підвівся на тонкі свої ніжки. - Воюйте. Може, це ваша дорога до миру...» - і задріботів долі бережком. Пішов своєю дорогою. На худому плечі хилиталася торбочка, з якої визирав віхоть примореного зілля. На місці, де сидів, залишилася зрізана наполовину пластикова пляшка, виповнена чорницями. Старий хотів гукнути за ним, але кощава фігурка вже зникла у вільшанику.
«Ягода прийшла», - протяжно мовив він, дістаючи пучкою дві тугенькі бурульки. Поклав їх на набряклу від води долоню. Сиві ягідки глянули на нього вічками... його Калини... Вже який раз він ловив себе на тому, що не називає її старою. Неначе та від дня своєї смерті верталася його пам’яттю в молодість. Линва часу поволі змотувалася, як і його протягнута через Ріку ужва.
Ягоди були ще тверденькі, брані з північного боку. Дітвак і є дітвак, що він розуміє?! Та нічого, їсти їх не конче. Можна потовкти і залити водою з ложкою дикого меду. Квас буде. Цс якщо той забудько до вечора не вернеться за ягодами...
І тут старий почув мекання кози. Його кози. Та вперлася ратицями перед кладкою, а Одотя штовхала її вперед. Коза розпачливо мекала, дико косуючи очима на хитку переправу. Пес невдоволено гавкнув з того боку.
«А ви, вуйку, що випулилися? - пискотіла Одотя. - Ану помагайте своїй бидлині потрафити на домівство».
Старий вийшов на сухе.
«Хотів би я знати, що то за своє, що його треба на домівство пхати й тягнути?»
«Вона води боїться».
«То, може, скажена?»
«Таке скажете, вуйку. Це радше я скажена: забрати козу від живого газди. Брала, щоб хуцобину притулити. А пак звикла до неї. Гадала, підгодую її і відведу назад.
А та понесла десь на толоці, і я пошкодувала вести кітну такими дебрями. Вкотилася - козлик і козичка. Як два горнятка цятковані. Тепер і я маю ваше насіння...»
«Чортове то насіння. Де я маю час за нею ходити?»
«Нащо за нею ходити? Вона сама вас знайде, аби молоко не спеклося. Розумна, як челядина. Та й де тут запропасти худобі? З одного боку гора, з другого - Ріка. І пастуха кудлатого, бачу, маєте».