«Я зійду. Каменем скочуся, бервеном спливу по
Ріці».
«Що мені з каменя?! - збитошно хмикнула вона. - Що мені з колоди?!»
«Не знаю чому, та кам’янію коло тебе, твердію, як стовп дерев’яний...»
«Бачу, бачу... прут з тебе пнеться під черевом», - вколола нараз і словом, і голосом, і поглядом лукавим.
Не встиг отямитись, як гук трембіти урвався. Та лише на мить. Знову озвалася трембіта, але вже іншим голосом. Тепер вів свою нугу молодий олень. Трубів похапливо, нетерпеливо і водночас владно, збиваючись аж на гнівливе гарчання. Від збуреного шалу йому не вистачало повітря. Хвища вітру невдоволено рвала ті звуки. І йому вони рашпілем продерли вуха. Запитально обернувся до дівчати.
«То Штеньо дує, батьків подільник», - спішно пояснила.
«Про що дує? Теж за тебе боїться?»
«Радніш за себе. Не можу розібрати за вітрвм. Най трубить. Що вітер принесе - те й віднесе... Коли вступимо в стаю, скажемо, що я зірвалася в зворину, а ти мене витягував і сам загримів. Ачей повірять».
«Повірять, якщо дурні».
Може, хтось із вівчарів і повірив їм, тільки не Штеньо. Довготелесий, рукатий, гострий плечима, коліньми і носом, наче витесаний із розколотої крокви. Сидів вовкувато обіч, заціпивши в собі злість. Зіниці його проти вогню блискали бритвами, відкрито кололи прийшляка. Знамо за що. Чоловіки, як ті олені, знають, чують - за ким поводить ніздрями олениця. А відтак сама його поведе. Та тільки одного.
Він теж сидів відчужено в тому гурті, їв банош, як своє вухо. Боявся стрітися з очима дівчини, що в кошлатій батьківській гуні прислуговувала чоловіцтву. До кожного рівно світилося її промите небесною водою личко. Лише до нього бокувалася. Зате ватаг - навпаки, виказував йому пошанівок. Бо справний легінище, і з довозом завжди в нього лад, і доньку з буремного ярка порятував. «Випий собі, хло’, келишок сливлянки. Загрієшся, обночуєшся, а з першою росою збіжиш уділ».
По добрій гостині, по звичних сміхах-брехах засадили у ватру пня, аби довго не вставати, і повкладалися на сіннику. Лягли і, вморені, одразу затихли. Просився до колиби й бурвій, довго торгав двері і свистів у жерло комина, та й він притих, запеленаний клоччям хмаровиння.
Сон не йшов, дражливий запах тмину відганяв його. Тут, у піднебессі, владарювала інша ніч. Потайна і сторожка, як вівчарський пес. Вона заглядала йому в очі через заплющені повіки і безмовно щось запитувала. І, здавалося, - не буде кінця тому допиту і межі тієї ночі. Він удавався до надійного способу приспати себе: розглядав уявно каміння в Ріці, і з тремких сонячних сітей снувалася дрімота, що тут же зривалася, як риба з гачка. Він міг засинати лише коло Ріки, під її шумливу колисанку. Гори стискали товщу повітря в його межигір’ї, а Ріка прошивала той хвойно-листяний настій електрикою бистрини. Ніде не дихалося так легко і ситно, як на їх заріччі. А тут, на полонині, протяжив ріденький люфт, і легені хапали повітря марно, як дірявий ковальський міх. Наче голова й далі була у відрі. Хто таке бачив: спати в хмарах?!
До півночі він просох, сіно спило вологу. Затерпла рука взялася мурашками. Труснув нею і вчув чужі пальці, що пір’їнами лягли на його кисть. Калина! Звідки, як вона знайшла його в теміні колиби, як дотяглася до нього в щільному згромадженні тіл?! Він узяв її руку, як перепеленя, в свою широку долоню і легенько стис. їй було затишно там, подячно подзьобала нігтиком. Він відповів. їх пальці розумілися, тішилися обережними доторками, а далі й пестощами. Вона випереджала рухи тієї гри. Вчила його мови пальців, як допіру відкривала мову трембіти. Пень у ватрищі дотлівав під сивою шапкою попелу. Вичахала й ніч, підтягуючи із зворин туманну студінь. А їх сплетені руки переливали одна в одну тепло розбурханої крові. Скріплений спокоєм цього живого замка, він на часину заснув.
1 прийшов новий день. І вівчарі, як янголи, в білих вовняниках ходили по небу, збираючи по доїнні отару. Дзвінкий ранок засинив близькі й далекі лісові спади, навіть трави, в яких залишалися зелені пасмуги слідів. Він в’ючив коня, шукаючи покрадливим поглядом свій недавній сон, своє нічне дніння. І не знаходив. Зате очі схрестилися з протяжними бритвами Штеня.
«Йдеш уже, ге?»
«Йду. А твоя яка жура?»
«Та ніякої, але можу помогти коли що. Тут прямцем борше буде, - кивнув на скельне провалля, обачно відгороджене воринами. - 3 неба в небо вцілиш, пи, ги, ги...»
«У мене своя дорога».
«То йди собі нею. І не обзирайся на чужу малину».
«Ти, може, хотів сказати - Калину?»
«Що я направду хотів би - розколоти тобі дурний черепок», - Штень труснув вузлуватою герлигою, лакованою долонями.
«Не лякай, братку, палицею, я не пес».
«Не бійся, злякатися не встигнеш. Що мені пси? Бувало, я перебивав хребет і вовкові, що тягся в кошару».
«Овва, а в мене для вовка інша примовка», - він торкнувся руків’я застромленого за черес тесака, кованого з тракторної ресори. Як без цього ходити лісами?!
Штень сіпнувся вперед, скривив зарослі вилиці: «Та йди вже, небораче, не буди в мені дурну кров, бо захлинешся нею».
«Йду, йду. Мене навчено дурнів обходити»,- кинув через плече і весело гейкнув на коня.
Не ноги легкі несли його в долину, а радість, що бігла за білими литками, котрі маною маячили йому в листяних узорах лісових путівців.
...А дурній крові таки судилося бризнути. Як одного, так і другого. Олені - не ворони, олені в герці не дивляться, куди поціляють супернику вістрям рогів. Так і діти горян, захмелені дурною молодою кров ’ю.
В Зелену неділю, на храм, зайшли троїсті музики з Торуня. На толоку за корчмою стяглася памолодь з усіх присілків. Строкатими гардами цвіли ряди дівчат на лавицях. Легінство підпирало живопліт, курило в рукави, чекало смерку. Музики наспіх рознесли між собою чвертку і втяли першу для розігріву.
Та я піду до дівчини, Поцілую файно.
Та я кажу: «Чи ’ня любиш?»
А вна каже: «Айно».
Ей, біла білявино, Не жмуркай очима, Бо ти мене прижмуркала, Ще й приволочила.
Дівчата не витримують, зриваються, сплітають руки на плечах одна одній і легенько тупають ногами, вихляючи заклично сідницями. Шалу в рухах немає, бо немає хлопців. А ті далі стійма стоять, удавано відвертають погляди, ледве не позіхають. Кривий бубнар Сюсько крізь музику під’юджував їх: «Чи ми сюди прийшли горам густи? Чи ви килаві? Ану ноги в руки - дівку в оберт!» Усмішки споліскували лиця, ламали гурт, але момент ще не дозрів.
Та ось циган Дюла змахнув смиком, ніби стряс із нього тяготу, і протяв двічі струни. Аж вільхова галузка хитнулася. Здригнулися жилки на молодих ногах, кличучи юнацтво в рухливу кипінь.
Когут піє, когут піє, куриця кокоче, Стара баба блюда миє, молода не хоче.
Ай, гой, дину-дину, а ти дину-дайна!
Скочна мелодія троїлася в прибитій траві, розносилася вечоровими мряками, піднімалася вгору соками ставнистих смерек. Стовбури резонансно гули, як тугі струни. Можливо, інші цього не чули, та він чув. Він знав про звучну таїну живиці, бо був небожем блаженної пам’яті Матія, деревного мастака, чиїм рукам пів-Верховини кланялося. Він прийшов на забаву, коли вже круг живий не розривався, один танець зростався з іншим, а реготи й гуки глушили ревиїце розповнілої в зливах Ріки. Осиновими листками дрижали в парубочих руках розпаленілі дівочі душі, гупали підбори й підківки, стукотіло намисто, зуби, ґудзики, нігті, пряжки й коліна. Запахи розпашілих тіл тривожним серпанком повили майдан.
Крутили увиванець. Сходилися головами, спліталися руками, далі попарно, хто кого вхопить, ходили мотовилами по колу розбиваючи плечима чужі ланки, щоб відтак знову ув’язати єдиний ланцюг танку. В отому галамані він легко знайшов Калинині очі і вже їх не відпускав. І бачив, що гицаючи в скоках із Штеньом, дівча тримається звільна, ніби відокремлено, хоч той і лип до неїневсипущо. І очі її блукали, аж поки не встерегли його і запроменилися бентегою. Він уже нікого не бачив зокола, і перепон своєму пориву не бачив.
Пустив коня на вільну пашу, а сам, як збіглий жеребець, увірвався в нуртуючу лаву. Рішучим ходом ішов через замки тіл, ішов до тієї, що вже готовно чекала. І вихопив її з нетісних обіймів Штеня, поніс на руках
ЗО через людську гущу на вільну проплішину і пружно опустив на землю. Руки їх наголо сплелися попід рукави, водно злилися погляди, дубнугш в один такт п’яти і залопотіли над муравою, як вертушки кленового насіння. У вихрах танечного лету вгадували порух одне одного, як кінь із звичним сідоком. У дрижах доторків і згинах тіл іскрився шал прихованих любощів. У близьких нахилах мішалося їх волосся. Обличчя цвіли піднесеною радістю, а уста висушила смага хотіння. Окремо жили очі, в них темніла якась подвоєна тайна.
Цимбали тратили по траві рясні перли, бубон гнав повені крові у скронях, скрипка то скрикувала здивованою дитиною, то ячала нічною птицею. І клекотіло хрипаве від горілки голосіння Сюська:
Ой любив я дівок сорок, А молодиць триста, Та ще в Бога є надія, Що душенька чиста.
Молодиці - як зорниці, Дівиці - як сонце, Немало я находився Попід їх віконце.
З плетеної баклажки під корчем тяг сивуху ображений вівчар, заливав вогонь вогнем. Мокрі губи кривилися в недоброму усміху: «Помітуєте Штеньом.. .бавитеся... Но-но!..» Вилив у себе решту, як у ярок, і загупав чоботами до корчми. Щоб поповнити посудину і довершити свою злість.
Піднявся місяць і ліг на грудині гори, як свіжий будз сиру, гірисвічений лампою. Булькате небесне око тривожно стежило за ламкою тінню, що відірвалася від корчемної дровітні. Боком, покрадьки дибала вона в
папороті, спираючись на обушок сокирки. Штеньо хижо щось пришіптував і кришив оту грізьбу зубами. Та ніхто цього не чує, бо музика залляла всім вуха гарячим воском. І враз урвалася, стихла, поступившись рокотанню Ріки. Музиканти схилилися над почастунком, стягненим танцівниками, а ті, раді замішанню, похапцем збирали поцілунки з дівочих ший і щік, зачаджували їх у ліщинові сховки.
Він теж покликав Калину до коня, бо мав у сідлі для неї гостинець - кригу дикого меду. На той запах аж кінь обертав зубату морду. Тепер він обережно добував стільники з дубової коновки, аби дуже не налипло на пальці. Калина й собі м’ялася збоку не знаючи, як це спожити. Коли грізний голос устромився між них:
«Ось чим ти дівок зводиш! На язиці мід - під язиком лід. А ти, повійнице, летиш на солодке, як дурна муха... Та добре, додержимося звичаю: де мед - там і ложка. З чого б вам, голуб’ята, витесати її?»-Доки Штеньо п’яно тягнув свою бесіду, він похопив очима зблиск леза, і як тс піднімалося в свисті над ними, так його рука підняла посудину для захисту. Тверда довбанка не розкололася, сокиря ковзнуло і пройшло краєм його плеча, просікаючи піджачину і м’якоть передпліччя. Наче жмут кропиви притисли до руки. Рана спалахом озвалася в мозку. Віддрутив дівчину в лопухи і правицею витяг тесака.
«Ого! Це по мені, - сипів лютою радістю Штеньо. - Це мені любо».
Вони стояли один проти одного, і місяць зловісно підсвічував їх залізні цяцьки, а Ріка відбивала його сяйво, холодним сріблом обливала бойовище. Сокира піднялася й перевернулася в замаху - Штеньо, видно, був добрий дроворуб, знав, що так інструмент має більшу силу Але на той удар уже чекав плазом виставлений ніж. Він тримав його обіруч, і електрика пішла кістками від того струсу. Він не боявся за міць гартованої сталі. Комбінатівський коваль дістав за роботу ягня. Той різак служив йому і ножем, і косаком у хащах, і захисною зброєю по лісових обродах. Іншим словом - був другим надійним товаришем після коня.
Розпалений невдачею Штеньо замахнувся втретє, тепер уже мірився підтяти його збоку. Сокирку мав замашну, з довгим руків’ям. Такою теслі різьбили призьби і сволоки на нових хатах. Може, добув її десь у дворі генделика, а може, сам, знатний в окрузі пробойця, десь притаїв. Мало хто з молодюків-горян спускалися гуляти на діл без якогось бойового обладунку. І мало коли на таких празникових здвигах не пускалася скора молода кров. Тепер цього праг Штеньо, захмелілий від самогону і ревниць.
Бартка змигнула над колінами, та він убезпечився одним коротким скоком. І завмер у чеканні, бо Штеньо вже замахувався з другого плеча. Того дратувало, що цей упертюх не втікає, не криється за деревом. Не розумів напасник, що це спланований маневр, добре продуманий захист. Він чекав наступу під самим носом Штеня, аби той не мав потуги для нищівного змаху. Це раз, а по- друге, - близька стіна очей наганяла більший острах, ніж його ножака...
Давня наука діда Микули, стрільця балканського куреня, помагала йому й зараз.
«Не більше двох кроків убік, - шепотів він сам до себе, як закляття. - І не більше, ніж крок назад. Пам’ятай про стовп, до якого ти припнутий...»
Тримався невидимого стержня, чув його спиною, і спокій сили вертався до нього. Цього навчив діда одчайдушний серб Гойко в западинах Царського хребта. А дід передав йому, своєму онукові. Це його не раз рятувало в лісових переходах. Звірина це відчувала й воліла не йти на сутичку. А що вже казати про людину, того ж звіра, лише крихкішого в смілості і більш обережного в наступі.
Штеньо був на голову вищий, мав довгі руки і довгу сокиру. Бувалий вівчар і вправний лісоруб. Та це нічого не означало. Тут важили окомір, спритність і воля перемоги. Останнє - найважливіше. Коли ти в захисті - сам мітиш, в обороні - сам наступаєш. Малу надію мав він, як і давньоримський войовник, на свій короткий ніж. Надіявся на інше. І коли Штеньо, всім тілом кинувшись уперед, досяг-таки його стегна, він не зламав оборони, відступив лише на півметра. Кров аж булькнула в протяту холошу, чобіт усередині скоро змокрів. Та й плечова рана кровила аж до долоні, яка звільна стискала тверду рукоять. Упевненість теж тверділа все дужче. Він ще не вдарив - а його напасника удар уже досяг.
Чужа кров розпалила Штеня. Втішно ширився, міркуючи, як одним махом покінчити з розімлілим підранком. Щоб раз - і гаразд, і тіло зсунути в Ріку. З навісним гоготом розкрутив над головою топірець і розмашисто опустив його на ключицю супротивника. Але гоп - той упав раніше, ніж дістало його залізо, клякнув на коліно, вистромивши вгору ножа. І караюча рука прицільно настромилася на вістря. Тупо клюнула в траву сокирка, зате дикий рик прокотився межигір’ям аж до плішини Верха. «Десь олені схрестилися, ділячи корову», - подумали на пастушому літуванні.
Вільною рукою він підтримав Штеня за стан, а відтак рвучко, аби менше болю, висмикнув ножа. І впустив його в траву - дзенькнув метал об метал, проголошуючи кінець битці. Якусь хвилину так вони й стояли, спираючись одне на одного, як олені-крислачі, що сплелися в герці рогами. Кров, що зливалася водно, поділила їх тоді назавжди. Калина дісталася йому. Штеньо довго по тому не міг підняти правицею зброю, а далі мститися за відбиту любку було вже пізно.
...Тої ночі вона помогла йому сісти в сідло і повела коня за ГниліМлаки. Боялася, що їх буцуть шукати, може й міліція. На сухій бережині обсмикала стіжок і вклала його на сіно. В роті носила воду і обмивала рани. Відірвала з сорочки рукави і обв’язала порізи. Один рукав на ногу, другий - на передпліччя. На полотно витискала зелений сік кучерявої трави з-під мурашника. Тоді поклала його голову собі на гарячі коліна й тихо шепотіла:
Загуди ми, гудачику, загуди, загуди, Аби в мене, молодого, не боліли груди.
Дивно, але в нього, пораненого в інші місця, справді чомусь боліло в грудях. Від якоїсь несподіваної втоми серця. А вона колисала його далі:
Ей, куди я походжував молодим хлопчищем, Доріжка ми заростає травицею й листом.
«Ніж, - схопився він. - Де мій ніж?»
«Немає ножа. Ти його ніколи більше не візьмеш до рук».
«Що з ним?»
«Я кинула його в Ріку».
«Чому?»
«Щоб ти його не дістав».
«Чому в Ріку? Там кров... не треба в Ріку...»
Вона гасила його неспокій цілунками, і він забув про все. Навіть про рани, загладжені її пестощами. Кров, що було втихомирилася після бійки, збудилася знову. Але вже по-новому, закипаючи шалом радості. І скипали лотоси над темними водами, десь іржали на нічній паші кобилиці, тріщали пізні вогнища і шемрали в недремному чуванні потічки, що вливалися в Ріку... Його повстала в спразі плоть знайшла своє чуркало- джерело і проникла в його потайні глибини, і була трепетно прийнята, і купалася в розкошах насолоди, наповнювала його по вінця пінною любов’ю, гасила утробну гарячінь. Твердої і широкої кості, вона на подив м’якла в любощах, і шкіра її в ці хвилини сходила дурноп’яном полонинських трав. Так, наче виспалася в першому червневому сіні. І носила вона в косах цей запах усе життя. Навіть у старості її тіло було налйте жіночою невижитою силою.