Місяць щурив пильне око на той берег, де билися в дрожі, як великі білі рибини, двоє тіл. Чекав, коли він випорсне з неї і вони розполовиняться, щоб нарізно піти цим берегом любові, життя і смерті. Так і не дочекався.
Аж під світання він вивільнився з обіймів і ступив до Ріки. Увійшов у неї, обережно ламаючи крихке скло течії._І змив розпалене тіло. І рештки його сім’я радо прийняла вода. Кістками пробіг щемний трем. Кохана жінка чекала його на березі, але й Ріка не відпускала, ніжно свіжила шовковими баранцями. І він зрозумів, що тепер вони для нього найближчі - ця жінка і ця Ріка.
«Чому ти вибрала мене?» - запитав, повернувшись до дівчини.
«Я? Гадаєш, це я вибирала?»
«Звісно. Олень іде за оленицею, якщо та дає знак. Я це знаю. То чому ти вибрала мене?»
«Ти не схожий на інших».
«Чим це? Я не красень і не багач. І говорити красно не вмію».
«Зате красно все чиниш. Це важніше, ніж говорити. Ти сильний».
«Не солоди бесіду, Калино. Може я й жилавий, та не силач».
«Ти сильний якось ізсередини, хоча зовні виглядаєш кумедним і слабким. Але такі світ підпирають».
«Мели, коли мелеться...»
«Правда. Жінки це чують, як і олениці. Не той олень сильніший, котрий гучніше трубить».
«І тюрма сильна, та чорт їй рад», - відбуркнув він, Згадавши дідову приповістку.
Побралися вони ще до Різдва, на М’ясниці. Прийшла гора до гори, ріка до ріки. Вони жили з цього боку, а Калинин присілок ліпився в заріччі до сусідньої Кичери. Називали їх «волохами» (по-давньому - вівчарі), бо завіяні з румунських кресів. Старина їх і направду ходила у волохатих гулях і гумових постолах поверх товстих вовняних капчурів. І носили довге волосся, об яке обтирали після щи руки. А його дідове вдягали твердо зваляні вуйоші і чоботи з волової шкури, любили широкі цифровані череси, в які ховали гроші, папери й дрібний інструмент. Ті, з того боку, на вівцк^ казали «стрижка», а вони - «ярка». В іншому ж - усе, як у горян. На весільному столі стояла міцна румунська миндра, привезена контрабандно з Сату-Маре, печена в червоній паприці курятина, круги мамалиги з яйцем і кропом, голубці з крупами і білі ніздрюваті сири, що начисто перебивали запахи інших страв. Були ті ж гудаки з Торуня. Грали й співали на призьбі, закосиченій обарвленою шумолою з кукурудзяних качанів. Співаючи, пускали над двором веселі клуби пари.
Калина, як мудре деревце, нараз пустила коріння в їхнє рінисте обійстя. Її пильний погляд спокоєм повивав гражду і кожному рівно вділяв тепла і уваги. Сама постановила, що молоді не відділяться хлібом, житимуть купно і двором, і столом. Хоч дерева і простору зокола достатньо, аби прирубати нову хатину. Його мати, спостерігши меткість і розважливість невістки, поволі поступилася їй становищем першої газдині. Та й, правду кажучи, тягла Калина за двох. Бо з нього що візьмеш? З рана-раннього з конем у ліс, а в ранні смерки - з лісу. Не раз бувало, що Ріка його і проводжала і зустрічала першою.
Ця Ріка... Тепер вона стишено, як приколисана дитина, щось морконіла собі за плетеницею глодових і тернових кущів, що обсіялися жухлим цвітом. Калина прийняла їх Ріку як частину свого нового життя. Тепер уже не дивувалася, чому він так голосно розмовляє. «Ти маломовний, але голосистий». - «То через Ріку». - «До чого тут Ріка?» - «Ми живемо біля Ріки і часто, аби чути одне одного, мусимо перегукувати її голос». - «Зате мене, не сподівайся, не перекричиш...»
Калина приймала Ріку, але не так, як він. Як більшість людей, тішилася зручності близької води і непокоїлася, ба навіть гнівалася, в повені й зливи, коли річище кипіло глинистою каламуттю, замулювало сіно. Він це бачив. І Ріка це знала.
«Не треба було тоді, неборанько, кидати в Ріку той кривавий ніж, - промовив він тепер до неї - до цієї, що молодо поглядала з-під зморщеного целофану».
Не ножа, звісно, йому було шкода. Жодного разу не пожалкував за ним, обходився складаним дідовим цизориком з вибитим на лезі написом «Загаеуо». Хоча ні, одного разу тесака йому смертельно забракло. Коли під Мохнатим перестріла їх чорна ведмедиця, що якраз була після тяжі. Тоді долоня в холодному здриганні мацала порожні піхви череса... Але не це тепер горнулося йому в думки.
«Ой, не треба було тривожити кров’ю воду...», - повторив і підвівся, і пішов, широко ступаючи до Ріки. Збоку можна було подумати, що він просто йде, а він міряв кроками відстань. Хоча міг би й не міряти, набите за вік око рідко йому зраджувало. Ось і тепер замилився хіба на якісь півметра. Могила старої була найближче до води. І він знову зітхнув. І повторив удруге: «Нє, не треба було жбурляти в Ріку той ніж...»
Стару тої ночі прибило кроквою, що надломилася під тягарем упалої смереки. Казали, що сердега померла вмить, не мучилася. Мучився він.
Двір без коня, чи пса, чи птиці - мертвий двір. Навіть якщо в ньому живе людина. Курей звели на поминальні треби, коня здали на бійню, а пес, знуджений відрубністю, ще два роки тому повіявся за суками в долину, та так і не вернувся. Старий і не шукав його. Пса, який сам не вертається додому, не шукають. Двір німував. Особливо глухими, і від того безмежно порожніми, були світанки. Ніч дихала звуками, ніч жила. А ранки були аж сліпі в своєму безгомінні. Доки не прокидалися в сирому листі птиці.
Може, сюди й добився б крик півня з краю присілка, та його ковтала Ріка. Втім, без цього можна обходитись, якщо чуття часу живе в тобі, як і окомір. Якщо жили наповнені цим часом і кров у скронях вистукує його неквапну тяглість. Хоч днюєш ти, хоч спиш. І сон в дозрілу хвилину обривається, як у прірву, в явність новонародженого дня. Не він доганяв час, а час ходив за ним, терся біля нього, як вірний пес. Пес, що ніколи тебе не відцурається.
Старий не носив годинників. Лише раз за його бутність, на п’ятдесят років, Василина прислала йому такий подарунок - крупний, ваговитий, з поділками, що зеленаво світилися, і стрілка теж світилася, здригаючись. «Командірскіє часи» - приписала в листі донька. Він того годинника так і не одяг, бо й руці зайвина, та й боявся, що десь цоркне об дерево чи камінь. Так і лежить-німує той годинник у скрині.
То була остання звістка-дарунок від Василини. Вони теж не писали, бо адреса на коробиці розмокла в довгій дорозі. Куди писати на край світу? Та й що писати?! Густим і коротким словом щось виповість чоловік рідній душі. А письмо колом стає на папері. Та й хіба здуриш буквою того, хто забув дорогу назад, відчужився домівства?! Він, котрий щодня вертався до свого берега, не вмів цього навчити інших. Навіть рідних дітей.
Світання в горах пізнє, вечір ранній. Горянин стрічає сонце і місяць з лампою. Електрику сюди так і не дотягли, а на лампу старий не покладався - зайві трати. До дня підсвічував собі ватрицею. Заодно й казанок над нею вішав, сік у нього лободу чи кропиву, цибулину, підливав олії. Коли зело запражиться, жбухав криничну воду а вже в окріп сипав три жменьки крупи. Тієї кулеші
вистачало якраз на три присісти, на три годування. Не хотів на куховарство краяти часину від дня. Для повної роботи - повний день.
Доки їдло варилося, старий готував інструмент. Третій день поспіль займався тільки цим. По-новому набивав розсохлі без діла сокири, сокирянки, лопати, рогачки й кирки, підсилював їх новими плішками. Розводив і гострив пили й ножівки, підганяв долота й стамески, витісував дубові клини, обкував грабову довбню. Залізний мастершик звільняв від іржі і змащував, перебирав ланци й перев’язував мотузи. Робилося це неспішно, ретельно і вдумливо. Долоні гладили готовий струмент, звикалися, призвичаювалися до відполірованих пупчиків і щербинок на держаках, руків’ях і колодочках. Немає майстрові приємніших дотиків. Хіба що тіло любимої жінки. Давні, дідові ще рубанки, своїм восковим глянсом і справді нагадували тіло. А стусло, васерпас і мідний циркуль - батьків набуток, привезений із Колими, від німецьких полонених. Тепер усе це знайшло своє місце на видноті під прибраною шопою. Кожна причандалина, кожен кілок, гвіздок, гвинтик, кожен моток дроту чи шнура. Усе було напохваті, готове до рук. Інструмент аж сміявся до нього.
Три дні старий, самозаглиблений і тихий, як перед дорогою, порався в шопі. Весь цей час він не озирався на Ріку. Не те щоб забув про неї - ігнорував її. А на четвертий день Ріка озвалася сама. Щось важке шубовснуло у воді, неначе здоровезна риба вдарила хвостом по плесу. Він ще й не дійшов до берега, а вже зрозумів, що сталося: огорожа в дві провислі ворини була розірвана. Ніби хтось підрізав кілки. Ясно хто! Ріка посягнула на святе - на тин, що з прадавності затуляв гражду від ворожого поступу і злого ока. Цей межовий пліт не розмикався ніким ніколи, хіба що на хвилину, аби впустити воза. Так було застановлено стариною, і цього держалися досі. Коли жердина трухлявіла, її замінювали молодою смеречиною, яку дощ і вітер корували за роки. Така огорожа, легка й прозора, стягувала обійстя захисним обручем, відмежовуючи хід некликаним зайдам як із лісу, так і з плаїв.
Поваливши тоді дерева з корчуватим корінням, Ріка тепер безборонно підмивала берег. І перший окраєць його зірвався в стрімке річище. Старий знав, що це буце, але не чекав, що так скоро. Доки Ріка бунтувала на своїх гонах, можна було ще змиритися. Але натепер... тепер вона вхопила з його царини. Серед білого дня, на його очах. Рваною ямищею обривалася в воду ділянка кращої сіножаті. Обвалене глинище облизували жваві хвильки. Ріка обточить ці закрайки і почне підмивати другий стовпець огорожі, третій, четвертий... Вона дала ще один знак, що ніщо не зупинить її в хижому поступі. Коли вершник спускається з далекого перевалу, попереду котяться клуби куряви, відтак проявляється кінська голова, а вже потім показується сам комонник. Ріка виказувала свої знаки.
Старий довго стояв над водою. Здавалося, що й серце зірвалося з тим берегом у крутіль. Чекав, коли воно вернеться на місце, коли груци наповняться знову холодним спокоєм. А спокій не приходив. У такому стані він не хотів братися за задумане. «Починай роботу не з рук, а з голови», - любив приказувати дідо Микула. А в його голові гуціло ройовище думок. «Шкода научить розуму», - пробивалася крізь його тривожні гадки друга дідова присловиця.
Вертався в двір до свого приладдя, а Ріка глузливо шипіла йому навздогін.
«Нічого, небого, - шептав собі під ніс, - щось і тобі примудруємо. Якщо миші голову не з’їдять».
Заходили теплі ночі. Старий видер із оборогу пласт сіна і постелив на столярному верстаку під шопою. Накрив веретою, а поверхи кинув стару бабину гуню. «Буду спати в хліві, як вуйко Тимко і той ясночолий Дітвачок, про якого він розповідав мені різдвяні казки».
Мінялася погода, і сон не йшов. Та він мусив переломити цю ніч. Нового дня він чекав з неспокійною пожадливістю, як того ранку, коли його, хлопчака, вперше виряджали самого з конем у полонину. Дотліли слабим світлом хмарини, і місяць, що піднявся над зазубреним лісом, крив матовим сяйвом прирічну падину. Смереки гуділи, як дзвони. Запах пізнього бузку, прибитого деревом, змагався із залізистим запахом води, що завжди поночі ставав різкішим. Принишкли миші на поді, поснули коники в траві, мурахи в мурашнику, риби у воді, а старий усе дробив свою дрімоту і смиренно чекав, коли переколотиться затяжна темінь.
Нарешті темрява згускла і стекла в ярки. І ранок прийшов, замолодився теплим туманом. Старий простелив серед двору брезент, що враз потемнів від роси, і склав на нього рядком інструмент. Все це бачила з явора зозуля і стала подивовано щось відраховувати собі. Чи йому? Та він не слухав її, бо вслухався в себе. За довгу ніч доконечно сформувався замисел.
Стукіт сокири розбудив інших птиць. Стовбур поваленої смереки, що встиг підсохнути, відлунював дзвоном. Лезо зі свистом тяло гілля. Почав з окоренка, з товстих галузин. Відтяті, аби не заважали ногам, жужмом стягував на берег, до свіжого обвалу. Смеречина в добрий чоловічий обхват випробовувалась, радо поскрипувала. Доки дерево лежало ще на спідніх розсохах, старий шкурив його. Кору і дрібне паліччя складав біля свого вогнища. Вершину обрізав і стягнув із даху. А під голий хлист підсунув цапики, аби дерево лежало на вазі. Коли звільнив хату і від другої крони, здалося, що з прочинених дверей війнуло полегшеним зітханням.
До кінця другого дня стовбури були обрубані і обкорені. Погляду відкрився придомок і самий дім з перебитим попереком. Але нічого, старий обвикся, міг уже дивитися на це без болю. Зоддалік, над Рікою, вершилися кострубаті купи обтинів з іржавою хвоєю. Під призьбою він склав нові кроквиці з тоншини. Діри в покрівлі застелив галуззям і попідтикав сіном. Хижка в сутінках скидалася на старого горбатого пса, що набрався реп’яхів. Працював допізна, присвічуючи собі жевривом від кори і труску.
Третього дня старий поділив стовбурні відземки на лікті і вгніздив у першу зарубку дворучну пилу. Її криві зуби, вхопивши плоть дерева, хижо блиснули до сонця. Ще до того він нарізав зі старої автомобільної камери смуги і сплів їх у джгут. Перекинув його через стовбур сусідньої колоди, а кінці зав’язав на другій ручці пили. Напарника не мав, то мусив якось зараджувати собі. Потягнув злегка пилу до себе, а гума потягла собі. Порснула в траву тирса, терпко запахло живицею. Помалу-помалу - приноровився він до такого пиляння. А що робити?! Не штука наука, а штука ум.
Коли перший кругляк відпав, старий, аби перемінити руку, розколов його начетверо і відніс у затіння сушитися. Так і другу колотвицю відпиляв, посуваючи гумовий пас, і третю, і четверту. Робота повагом, але йшла, з’їдала стовбур. Коли покінчив з першим, збирав у відро трачиння й носив у малинник. Малина любить теплу кислу тирсу. Та і бур’ян зводить. Тоді прилаштувався до другої колоди. Ця пішла вже легше. В роботі з деревом він був товчений, як і кожен хащовик. Дерев(і'іх тут приймало в колиску, дерево було їх домом упродовж життя, а потім і останньою домовиною. І хрестом над нею.
Залишалося необробленим четверте дерево - модрина. Лерха - так її називають тут. Назва, що прийшла ще від даків, котрі непробивними модриновими частоколами хоронилися тут від римських войовників. Модриновий зріз червонястий і соковитий, як людська рана. А сама плоть цього дерева масляниста й тверда, води не боїться, а в землі твердне на камінь. Корабель, що мав щоглу з лерхи, не боявся ніяких штормів. Ряд цих дерев підковою огинав тут узбережину, кріпив коліно Ріки. Під їх смарагдовими кучмами садиба купалася в безпечній благодаті. Посаджені хтозна-котрим ще пращуром, вони були гордістю роду. Дідо Микула знімав крисаню, коли, повертаючись, в'їжджав під шатро своїх модрин. Хоча хто потвердить тепер, кому вклонявся дід: чи дереву, чи Ріці, чи домові. Він покрадьки молився і місяцю, і грому, і хмарам, що могли згноїти сіно чи заглушити снігами межигір’я аж до Стрітення. Дідові крапчасті горіхові очі виділи дещо, чого не бачили інші. Його онукові, що з-поміж інших був найбільше схожий на діда, завжди кортіло глянути на світ дідовими очима.
Ті три смеречини старий звільнив таким робом, аби модрина провисла, підперта іншими кругляками. Власне, вся затіяна робота була передньою підготовкою основної. І він до неї неухильно наближався. Перший тиждень старий дуже втомлювався. Та він знав: це слабість крові, а не серця. Серце - навпаки, міцніло. «Не той сильний, хто камінь верне, а той, хто в собі серце вдержить» - так розмислював дідо Микула. Тому й він прислухався передусім до серця. А кров... кров спочатку має очиститися - водою, свіжими, живильними воздухами, розміреною роботою - а вже так виповнювати свій утрачений ток.
Суботнього ранку в листі вкрадливо зашемрав дощ. Мокрота заносилася на цілий день. Такий дощ, спостеріг він, зазвичай приходить по суботах. Це обіцяло полегшу. Для втіхи потрібно так мало - просто щоб падав дощ. Робота втомила і його, і знаряддя. Він відвів цей день для направи. Полагоджував, що міг, сам. Але давні напилки стерлися, пила втратила кілька зубів, зотліла гума. Треба було йти в комбінатівську майстерню. Та він чекав дня пенсії, щоб залагодити все одним ходом. Старий не хотів подарувати Ріці ще одного зайвого дня.