«І на серце класти? - питав малий. - Бо няня серце болить».
«Треба жити так, аби серце не надірвати. Бо серцю ніякий камінь не поможе. Серцю помагають лише вода,спокій, піст і молитва. Та твоєму вітцеві це неприйнятне. Бо водку він любить більше, ніж воду».
Що правда, то правда. Та все ж, коли п’яний тато засинав, малий крадькома підкладав під нього камінці, відкришені з Буркуна. Але це не помагало. Може тому, що батько в серці носив якийсь важчий камінь?
Від Зрячого Каменя старий повертався через цвинтарець. Цього разу теж довелося продиратися крізь терновий живопліт. І чому ці кущі так гінко женуть на гробах? Терновий вінок останнього клаптя земної юдолі... Старий вийшов на задні могили. Бабин хрест підточили мурахи, і він похилився чисто як і вона в останні роки. Чеберяла переломлена в попереку, як вербова ключка для відра. На тих, що стояли збоку, дивилася з-під руки. І це чомусь найбільше страшило його, малого.
А дорослих лякало інше: як будуть горбату бабу ховати? До останнього дня не знали, яку замовляти домовину. Невже коротку й широку, як собача буда? Коли вже достругували дошки, вуйко Тимко, понурий і мовчазний до того часу, коротко відрубав: «Збивайте деревище як на її дівочий зріст». Ті знизали плечима, але скорилися. Тимка мали за чудного, але слухали його. Надто за родинних знегод і непевних ситуацій, коли ніхто не знав чого держатися. Тоді Тимко виринав зі свого притишку і кидав знічев’я два-три слова, неначе на вітер. І той розказ усі приймали за непохитний закон, і керувалися ним, знову забувши про блаженного Тимка з соломою у волоссі. І все влагоджувалося, знову триб їх родинного життя плинув рівно і мирно.
Так і тоді було, з бабою. Як тільки затихла вона з копійками на повіках, поклали її в свіжий смерековий гріб. І сталося диво: вутлий стан розпрямився й видовжився, розгладилося лице, досі втуплене в землю. На ньому відбилися полегша і спокій, легкий, аж по- дівочому радісний. Хтось із далеких родаків сміхотливо встромив: «Правду кажуть: горбатого могила виправить». Та нараз прикусив язик, бо Тимко сіканув його очима, як шомполами. І того дня, і другого він гірко мовчав. Гіркота стікала йому сивими шнурочками з очей...
Мурашки геть під’їли бабин криж, запевне мали під ним гніздо. Треба буде сіллю сипнути. Але солі старий не мав уже й для страви. Коли всідався на перекуску, перевертав кепку догори дном. І поки готував якусь замішку, на вогкому околиші проступала сіль поту. Він тулив до неї цибульку. Сіль була гіркою, як у робочого коня. Та все-таки це була сіль. Її якраз вистачало на одне
трапезування. Так і наступного разу перевертав кепку. І свіжа сіль проступала на ній знову.
Живий чоловік міг якось перебитися, а на могили треба купити пачку-другу солі. Всі хрести струхлявіли. Лише Тимків стояв твердо, як білий гриб, вибілений дощами, обточений вітрами, затверділий на камінь. Широкі рамена крильми затуляли собою інші зотлілі деревинки. А бабин криж просив підпори. Іржаве око цвяха з-під кривого дерев’яного плеча запитально дивилося на нього. Чисто бабиним зором. Як тоді, в дитинстві. Аж шкіру взяло брижами.
Після баби залишилися чоботи жовтавої шкіри на шнурівці і рецепт-трибної квасівки, яку всі до одного любили і якою пригощали найповажнішого гостя. Хоча баба називала це «стравою для прощави», себто для простолюду. Зате чоботи були найбільшою цінністю для неї. А відтак це поштиве ставлення до чобіт перебрала і вся родина, і діти, і внуки. Диковинні то були чоботи! Чим більше баба старіла й марніла на лиці, сап’янові «румунки» не те що не зношувалися, але й, здавалося, відновлювалися, коли їх перед празником витягали зі скрині. Аж ясніли оксамитовою ніжністю, як гузенцята персика. З роками набували живої тілесної барви. Баба, щоправда, всіляко їм годила: змивала дьогтьовим милом, змащувала конопляною оливою, набивала середину сухим дубовим листям. Чоботи мали шану і догляд, а на свою шкіру баба уваги не давала. Руки зсихалися в зморщені пташині лапки, а кістки обличчя неначе обтяглися давнім пергаментом, як у всіх смуглих і худих жінок. Лише очі в косих прорізах волого блищали, як перестиглі вишні з-під листя. Відай, не марно товклися монголи по Тисянській долині, потратили тут чіпке сім’я.
Дід звідти вивіз бабу в гори. Сплавляв туди дараби з лісом. Відв’язував із плоту смеречини для теківських газдів, а молода вдовичка сама прив’язалася. Верховинські дівки підлітали й відлітали, вгадавши круту вдачу джигуна, а ця прийнялася одразу, як вербовий прутик. Погуляли в Севлюші на виручені гроші, а коли вертали назад у Теково, захмелілий дід згріб Ружіку у ведмежі лабети. Гадав, що вона, як інші, буде відбиватися, дряпатися, а вона звузила ще більше свої очі в дві палкі щілки і з гарячим придихом запитала: «Хочеш мене?» - «Хочу, золотанько». - /«Дуже хочеш?»
«Дуже, зозулице». - «З любові хочеш, чи так, аби погасити хіть?» - «З любові, з-під серця рветься жадання». - «Правду кажеш?» - «Істинну. Не віриш мені?» - «Вірю. Хочу вірити».
Ружіка сіла під горіха і сама зняла чобітки. А він зняв з неї все інше. Із самого важкий ремінь-черес упав, як учорашній день. І накинулися одне на одного в нестримній жазі. І невтолено віддалися їй. То був якийсь голод тіл і спрага сердець. Вони тамували їх ротами, руками, очима і плоттю, що ніяк не могла насититися в двопільному злитті.
«Спам’ятайся, хлопче, - шепотіла Ружіка, сама в солодкій непритомності. - Вже ранок молодиться, а ти все твердий, як цей горіх». - «Кілько тої ночі, я ще й не почав радуватися тобі. Почекай, голубице, не спи, я лишень нап’юся роси». - «Пий, ладику. А я втамована. Доста напилася тебе одними й другими губами». - «Чудно мені, милоданко... Чудно, бо я в тобі силу не трачу, а набираюся її. Себе не впізнаю». - «Добрий з тебе любас, та чи надовго: на ніч, на день, на тиждень?»
«Не знаю, що на це повісти. Але скажу тобі, як у сповідальниці: ущербний я в цьому. Для мене дівки - як криниці на багні: води повно, а смак ніякий. Тому й не можу прив’язати до одної надовго». - «Не бійся, бідачино, я тобі в цьому поможу».
І розшнурувала Ружіка свій чобіток, витягла золоту нитку і зв’язала їх нею - коліна до колін, лоно до лона, губи до губ. В урочний час, на перевалі ночі і дня, був злютований той вузол. І ніщо його не могло розірвати. Лише смерть. Про закохання оте ширилася горами й долами легенда. Про те, як ці двоє любилися й розумілися. Перший гульвіса на Верховині й рубака- вояк, що на ведмедя йшов із кілком, а місяцю й скелі молився, і темновида хупава мироносиця, що в поклонах під образами згорбилася на ключку. Як шнурок і дучка, як палець і ніготь вони жили і дихали водно...
А тоді, як запізналися над Тисою, вів її дід додому в гори. Посаг нареченої не рвав плечей. Легінь ніс закурений старий (ачей ще від монголів) казан, а вона, боса, - ясношкірі чоботята, перекинуті через плече. Найдорожчий удовиний скарб. Розповідала, що ту взуванку справив заїжджий румун. На матеріал -ледве знайшов теля, яке зросло на самому сіні і воді. Тому й шкіра була така міцна і м’якенька. Цілий чобіт можна було жужмом стиснути в жмені. Швець, доки вичиняв сирицю і шив чоботи, з’їв оте теля. А фарбував обувку жовчю. Золоті шнурки були завдовжки від пупка Ружіки до пальців ноги. За них чоботар узяв двох гусей, пару. Казав, що це притягне і їй пару. Молода вдовиця, що втратила чоловіка на Мазурських озерах, сумовито всміхалася. А даремно. Румун брав гроші не тільки за золоту роботу, але й за золоті слова.
Баба не проминала жодну прощу на Верховині, в Марамороші і на Унграх. І брала з собою його, «рендешного», як казали в її мадярських краях, онука. Себто - чемного, слухняного. А як там не бути чемним, коли ті гомінкі й строкаті здвиги дух забивали і вбирали очі до головооберту. З гір плаями стікали пістряві струмки святочно вбраного люду. І пішо, і кінно, і на скрипучих возах, і на милицях, і на коліщатах у дерев’яних коробицях, бо не одному горянину в лісі перебиває ноги. Ламкі голоси псалм пробивалися крізь зарості, проблискувала позолота парчевих хоругов. В долині ті живі бурчаки зливалися в гамірний потік, що в клубах куряви плив межигір’ям.
Розчервонілий від сонця й ходи батюшка в голові лави часом обривав молитовний славень і густо басив чисто світське: «Стережіться, християни-и-и-и, бо в мості діра-а-а-а!» Людське річище здригалося і роздвоювалося, обминаючи прогнилу яму. Десятки голосів бездумно підхоплювали той глас: «Стережіться, християни-и-и-и, бо в мості...» - і, схаменувшись, захлиналися сміхом. Веселий настрій ріднив натовп аж до самого храмового двору.
А там - ряснота і тіснява барв, як на лузі в першу косовицю. Літні чоловіки в червоно-коричневих або темно-синіх полотняних штанах, підперезаних хто гачником, а хто широким поясом, у який можна застромити і ніж, і люльку-піпу, і кисет з тютюном, і гроші, і свячену травицю для оберегу. На плечах вовняні жакети, лайбики без рукавів, кожушки з баранячою шерстю досередини. На головах - капелюхи-крисані, зваляні з кролячого пуху. На ногах - чоботи або постоли, згорнуті з клаптів овечої шкури і пов’язані аж під коліна ремінцями. Лише голота й жебраки в гумаках.
Горяни високі зростом і коренасті, як в’язи по схилах, просторі в плечах, зі склепистими грудинами - це від свіжих, твердих «воздухів». Вони здебільшого чорняві або рудуваті, темноокі, сіроокі, з примруженою уважністю і лукавинкою у взорі, бровасті. Може ці нарости-стрішки над очима для того, аби захистити очі від прямого сонця й дощу? Жилаві засмаглі шиї відкриті. На обличчях дивно поєднані м’якість і рішучість, затятість, добродушність і вольовитість, смиренність серця і відвага дії. Дідо Микула любив казати: «Верховинець стане на коліна лише в двох випадках: щоб напитися з джерела і щоб зірвати квітку».
За чіткими рисами, як за корою породи дерев, можна впізнати роди, галузисті родини, навіть сторону вгадати, з якої вони прийшли. Все накладає свій відбиток на жителя Верховини - бік гори, тамтешня вода, тип лісу, побут, страва, що переважає, рід занять. В отарі вівці й барани різняться. ІЦо вже казати про людей, котрі справіку пасуть їх у цих горах?
Як ружі на грядках, цвіло на прощенному майдані жіноцтво. У жакетах того ж полотна, але спереду і ззаду причепурені шматками барвистих в’язаних покрівців. Запнуті білими хустками з вільними кінцями. У дівчат .рясні червоно-зелені вишивки на рукавах, плечах і грудях. А на стегнах звільна виснуть весело плетені пояси. Важкі намиста, низанки бісеру і скляні пацьорки громадяться на грудях. Взуті юні відданиці (а в горах під вінець ідуть і в тринадцять-чотирнадцять літ, зате скоріше і в’януть) у шнуровані чобітки і м’які кожанки поверх білих капчурів із червоними смугами. Кучері і довгі коси не покриті, зате вплетено в них коралі, дрібні черепашки і навіть мідні кульки. Ті, що не заручені, мають віночки з квітів, сухих чи свіжих. І за тими пахкими плетінками легіні здогадуються, з якого берега дівиця. Змаленства зростаючи косарями, вони добре знають, де які трави ширяться. Храмовий здвиг - то ще й оглядини та женихання. Добрий вус знайде собі кус.
Якщо старі заглиблені в молитву, то в молоді кислиці на умі. Хтось від гріха - хтось за гріхом. Нетерпеливляться, чекають перших смерків, коли лоскітно закуряться ватриці, забряжчить начиння, притомлені хрестінням руки потягнуться до корчаг і шкаликів. Родаки, свояки й перевесники-побратими, що рік не бачилися, ходитимуть від казана до казана, зніматимуть крисані й кланятимуться «Славайсу, добра челяде!» - «Слава навіки, а вам здоровля!» - відповідатимуть і запросять до простеленої верети, щоб «прімкнути, чим Бог споміг». І поточаться бесіди, пересіви новин, стримані фіглі, ради-поради і складання угод хазяйського чину. На рік уперед нагомоняться, наберуться вражень і доброго прощанського духу.
Привілля й для молоді. Тіль-тіль примовкли дзвони, а юнацтво вже за церковним воринням. І вже вискнули гуслі, хрипло продерла застояні міхи гармошка. Гопки- крути, тупіт, регіт, писк, цмоки крадених поцілунків, смачні виляски ляпасів... Прощайте на день-два батьківські покрики і материнські буркотіння; прощай, обридла худобо і дурна птнце; прощайте, коси, граблі і мотики; прощай, давкий чорний хлібе і нудна сіросте домашнього побиту... В цій волі їх проща. В цьому звільнення їх духу.
Давно вмліли ватри, давно сплять покотом під возами і гунями зморені дорогою і тривким молебнем прочани, а ігрища під хрестом не вгавають. Ця всенощна молодих невситимих сердець у розпалі. І дивиться на цих синів верховинських Син людський. З тихим мрійним усміхом дивиться. І любо Йому в їх безтурботному гамірному товаристві. їх діди і батьки просять від Нього земних благ - плодовитої худоби, врожайного поліття, приступного лісу, сіна в обороги, сиру в бочки, грошенят у капшуки, - забуваючи, що Він Бог не землі, а неба. І земне не дає, навіть не прислухається до того. А ці їх безхитрісні діти нічого й не просять. Бо те, що жадає їх душа, якось ніяково й просити - кохання, крихти волі й веселощів, душевних поривів і таємних мрій. Та якраз це й хочеться давати. Давати з легкої і щедрої руки. Хоч вона й прибита іржавими цвяхами до дубового крижа. їх діди й батьки гадають, що Він - Бог грізьби і покари. І Він, з усього видно, ніколи не згладить їх гріхи. А вони, ці безжурні, нерозумні діти, знають, що Він - Бог радості. І Він тепер з ними.
Ці рідкісні ночі їм шкода було проспати, і коли з- поза темного ялинника виходив провидень і перший дзвін роздирав клоччя мряки, вони все ще були на ногах, у зрідненому потішному колі. На ногах у дрімоті приймали вранішнє благословення. Ісус після недремної ночі і тут співчутливо стежив за ними. І стікали в росяну траву дорідною бородою владики суворі слова: «Стяжайте дух, а не срібло-злото». Миряни згідливо покліпували розм’яклими від замилування повіками. Стяжати дух таки легше, ніж срібло-злото, яке вони зроду не бачили. Десь дуже глибоко, на віки-вічні, закопали їх у горах славні бескетники Олекса Довбуш, Микола Шугай, Ілько Липей. І не матимуть за це в Бога прощення. Лише людські пісні.
...І була ще одна гостра радість, якої смирно чекав він цілих два дні прощі. Баба, витеребивши з подолу мідний гріш, купувала солодкого когутика - скалку перепаленого цукру на вербовій трісочці. Когутика того, лизнувши разів п’ять, не більше, він ревно ніс додому, як свою малу хоругву. Оберігав, щоб не липнули до нього шерстинки і пил, здував тополиний пух, і головне - щоб лакомину не вихопили з руки ластівки, що в долині дуже зухабні. Когутика мали вдома долизати Петро і Гафія, яких на прощу не брали. Назад тюпали майже цілий день. Доки за скелястим узвозом із темних папоротей не прохоплювалася Ріка. їхня Ріка. Вона несла незбагненну присутність дому, рідної обжитої царини, прибитої до дикої гори теплими п’ятами його пращурів і його мізерними спритними ноженятами..
Тут вони роззувалися і мочили натруджені ноги. Баба змивала з чобіт листяний попіл, яким доти натирала жовті чоботи, аби «не молодитися на прощі». Звідти вже йшли босі - що збивати пусто обувку! Йти було легше. Помагали й бабині слова: «Коли чоловіку дорозі, то не стоптується тілом. А коли ще й у дорозі до Бога, то й серцем не старіє». «Бабко, до Бога йдуть обуті, а від Бога - босі?»
«Бог на ноги не позирає. Аби йшли. Ти до нього крок - Він до тебе два».
«Він бачить нас за густими ялинами, бабко?»
«Він з нами йде».
«Теж босий?»
«Не лопочи дурне».
«Босий, бабко, босий. Я бачив його на хресті. Не мав на ногах постолів».
«Воно так. Нащо на хресті постоли?..»
«Як ми прийдемо, що Він буде робити в наших заломах, бабко?»
«Помагати нам буде».
«Помагати робити сіно?»
«Ні, помагати жити. А комусь - і помирати».
«Бабко, поміч і в смерті потрібна?»
«Ще й як потрібна. Смерть не менша важниця, ніж життя».
Баба померла після діда через півтора місяця. Коли йому затягло очі плівою, як риб’ячим міхуром, водила його за руку. Йому ще замолоду сказило очі палюче сонце в скелях Сербії. Він не бачив, але відчував, що баба ледве совається, переломлена надвоє. «Дожилисьмо, - кректав дідо Микула. - 3 тебе половина лишилася, а я вже як у гробі живу. Просив сліпий глухого...» - «Не бійся, я тебе не лишу, - втішала його баба. - Дійдеш куди треба. Душа зряча». - «Ні, ти не Ружіка, ти моя ружа трояка», - муркотів дід і затягував собі під ніс так сумовито, що молоко скисало в гладуні. Черлена ружа трояка, Мала я мужа, мала я мужа, Мала я мужа пияка.