Він нич не робить, лише п’є, Прийде додому, додому прийде, Прийде додому - мене б’є.
Не бий ’ня, муже, не карай, Лишу ’ти діти, діти ти лишу, А сама піду за Дунай.
Та співанка була не про нього, а, радше, про його зятя Йонка. А баба направду встигла діда поховати і дочекатися сороковини, щоб відпровадити його душу. Сама вже ні ходити, ні лежати не могла. Смішкувапася: «Старій бабі й на печі ухаби». Лише молитися могла на колінах і спати сидячи. Так і померла, сидячи при дідовій могилі. Обоє в смерті за руки побралися. Сіяла баба матіолу, щоб йому там файно пахло вечорами... «Там, де уснула, там і копайте їй», - звелів син Тимко. А його, внука, тоді незвично кольнуло оте слово, що прохопилося у вуйка, - «уснула». Не кожен собі вимолить такий вічний сон. Там бабу й похоронили, хрест поклали рамено в рамено з дідовим. Як у земній близькості. Але й цього їм було мало. З часом бабин хрест почав кривитися й хилитися до дідового, поки не зіперся на його акацієве плече. Може, то й не мурашина робота... Не треба все на ноги розмислу класти. Хто, як не той же дідо Микула, учив його: «Приймай мале за велике».
Залишилися після баби легкі й теплі, як перепілки, чоботи-румунки і вічний казан мідного виклепу. В ньому варилися курчата на гостину, сливи на чорний, як смола, леквар, шкварки з диких свиней, зілля, яким вуйко Тимко гоїв громадську худобу, і грибна квасівка. Головна бабина страва, яку марно прихитрялися опанувати межигірські газдині. Одне - почути, інше - приготувати, а ще інакше - вкласти у вариво пряний гомін половецьких степів, що гарячою краплею колобродив у бабиних жилах.
Він добре пам’ятає, як баба ворожила в задвір’ї над казаном, підкидаючи під нього крихке грабове паліччя і солому з підлісних невдобин. Видно, сенс мало й те, на чому готувалася страва. Все має значення в роботі, коли робиться з душею. У киплячий квас-розсіл із квашеної капусти клалися варені нашатковані гриби. Гриби бралися лише сушені, біляки й лисички в рівних частках. Окремо тушкувалися на топленому маслі з цибулею нарізані соломкою буряки, їх теж висипали в казан. Варилося це якихось сім хвилин. Тоді підсипалася промита крупа, яка є в коморі (добре коли гречка). Підварювалося над жаром. Коли квасівка була готова, її заправляли товченим часником, меленим перцем, рясно посипали зелениною. Баба ще спускала в казан на ниточці жмутик свого зілля. Бо квасівка та була не лише ситною смакотою, але й ліком для шлунка й печінки. Зятя її після безоіцадного пиття на ноги клала тільки ця страва.
На парасгас за бабою жінки теж наварили квасівки. Не такої смачної, як її, але теж доброї. Він сидів за столом біля вуйка Тимка і тихо запитав його: «Тепер, коли баби вже немає, і Бога з нами не буде?»
«Не знаю, це від нас залежить, від нашого ведення. А Він сам вирішить - бути з нами чи ні».
«Бог з неба на нас дивиться, вуйку?»
«Бог нас бачить не згори, а зсередини».
Ці вуйкові слова тоді його дуже вразили і навіть злякали. Але сам себе й заспокоїв: «Добре, що квасівка така смачна. Може й Богові засмакує. Якщо Він там, усередині...»
...Придивлявся до місяця, прислухався до ранніх птиць, ловив носом вітерець із ближнього звору. Чекав грибного знаку. І не одного, а одразу трьох. Тоді можна брати в руки кошар, а ще ліпше два. Грибний нібито дощ був, але то пусте. Він потягнув у ліс нетерпеливців із села, що потім верталися зі жменею пліснявих сироїжок. Може б і старий спокусився, але перестрів того дня змію-веретінницю. Зупинився, дав їй дорогу, посвистуючи в піднебіння. Вона подячно заглянула йому в очі, він у її. Ні, гадина ще цього літа не переповзла через справдешнє грибовище. І він заспокоївся.
А люди тяглися горі і випулювали очі в його бік. Уздовж берега з води вже стриміли чотири модринові палі. Старий не любив людського муравлища, держався двору, аби не підігрівати розпити. Хай кожен думає собі, що хоче. Знав, що поголоси підуть. Один голова в селі, а язиків сто. Якийсь грибар уже кричав другому, як із гарячки: «Диви, Йва, Горянин міст кладе через Ріку. Та не впоперек, а вздовж. Добре нам буде ходити не мокрою рінню, а сухими дошками». - «Овва, та чи стачить йому на той міст цього лісу?!»
Він і сам посміхнувся. Що на них сердитися? Вода в решеті не встоїть.
Ріка прийняла його зі звичною радістю. Ріка була тою ж. Старий був іншим. Мусив бути таким. Він заходив у Ріку з дебелими гострими колами, щоб загнати їх углиб річища. Перед тим довго вибирав з позначеного місця каміння і громадив його на березі. Коли діставав плитняки з дна ями потрібної глибини, то занурювався у воду з головою. Натягнута Рікою з гір снага студенила тіло, гостро пронизувала мозок. Камінь під водою стукав у камінь і кістками пробігагала приємна електрика. Невидима водяна пороша кислуватою свіжістю лагала на обличчя, на губи, на язик. Старий теж радів вимушеному зближенню з Рікою, але не виказував цього. Ні виглядом, ні словом. Він давно вже не розмовляв з Рікою.
Старий спускав стовп у заглибину і прямовисно його закріплював. Для цього з берега підтягав дві довгі ворини і прибивав їх до палі. Самі жердини на суходолі прикладалися камінням, аби втримати вагу дерева й силу течії. Потім старий стелив на них дощечки і підступав до торця палі з величезним дерев’яним молотом, обкутим обручами. Удари дерева об дерево лунали майже беззвучно, та ще вода згладжувала їх. Здавалося, що стовп навіть не здригається. Та це тільки здавалося. Старий знав, що грабова довбня робила своє. Тверде вістря модрини заходить у рінне ложе. На міліметр-два, але заходить. Ніготь до нігтя - вершок. А там і п’ядь. Якщо вглибиться на дві п’яді, то й досить. Вживлені в дно палі він ретельно обкладав камінням, щоб стояли без підпори, чекали свого часу. Далі в нього був припасений інший загад.
А грибні хмари все не надходили. Величні небесні процесії звільна пропливали і танули в нагрітій синяві. Це були дозвільні мандрьохи. А грибні хмари йому означить беркут, щег під їх тиском підніметься вгору. Ті хмари перетягнуться через гори, як через овечі спини, й надовго всядуться на ліси. Поки не зцідять усе водне літепло, що розбудить запрілі грибниці.
А поки що ніщо не провіщало грибів. Трави пахли різкіше - від сухості. Осиновий лист тремтів навіть від пташиного свисту. Соки в деревах дзвеніли тонше. Це старий бачив і чув, не придивляючись і не прислухаючись. Хапав краєм ока і вуха. Як не стежать за пальцями, якими підносять до рота ягоду. Це був звичний триб лісового чоловіка. Він жив, як дерево, посаджене тут кимось колись для чогось.
Прокидався рано, як монах. У травах ще досипала ніч. Піднімав зі сну очі вгору - від високих смерек крутилося в голові, як у дитинстві. Жниця забула в небі серп. Висока стерня золотіла розсипами зерна. А під його ногами скліла в росах трава. Так шкода було ламати її чоботами, хоч він і ступав легко й цибато, як бузьок. Пилою, яку ніс на плечі, остаточно протинав ніч навпіл.
1 вони знову зливалися на цілий день в єдиній потузі
чоловік, пила і дерево. Чоловік весь час прислухався, що хочуть ті двоє. Залізо й дерево - матеріали чужі одне одному, ворогуючі. Тому чоловік усіляко м ’якшив їх зближення, годив їх. Він найменше відпочивав тше тоді, коли цього вимагали залізо й дерево. Метал теж утомлюється, а дерево, буває, опирається людській руці. Дерево треба слухати, як самого себе.
Якось у лісі вуйко Тимко показав йому гандрабатого пня з вузлуватими наростами. Вони збирали смолу і, притомившись, сиділи під сухариною. Той пень стояв оддалік, і на нього сіла жовтава пташка з чубчиком. Він хотів запитати, що то за птиця, але та в кліп ока зникла, ніби шуснула в дупло. Це його здивувало, бо на пні не було діри, лише глибокі звивисті зморшки твердої кори. Вуйко вислухав його без подиву і пояснив, що стрічаються дерева, найчастіше зламані вітром, що приваблюють птиць та іншу дрібну живність, аби їх захопити. Буває, що потім відпускають їх, та переважно замикають у собі.
«Зачекай тут, - сказав вуйко, - зараз я тобі щось покажу».
Він подався до того пня і довго цюкав сокиркою. Кора, як залізна, не піддавалася. Тоді покликав його. Те, що він тоді побачив, відкрило йому світ дерев по-іншому У зрубаних наростах пня чітко проглядалися відбитки птиці, жаби, слимака, жука. Хто знає, що цей пень «проковтнув» ще? Вуйко не хотів його більше рубати. А рани на корі замастив землею.
Згодом, поневіряючись лісами, проводячи в них дні і ночі, місяці й роки, пізнав старий і душі дерев. Не тільки їх обриси й серцевину, що головно притягувала людей. Лишень не дерева губили людей, а ті їх. Ліс відкрив йому щось більше: рідність певних дерев із певними звірами, і відповідно - рідність звірини з птахами. Кожна птиця відповідала якійсь тварині, як подобою, так повадками. І їх заселеність, їх поводження багато чого виказували йому. Знав, хто і що чекає його за півгодини ходи, відчував за версту глухий ярок, просіку, чисту галяву, водойму чи крем ’яне урвище. Щось сповіщали згуки, щось ловили помуштровані ніздрі, щось відкривав безнастанний рух «воздухів» над головою. Та коли б зажадали в нього чітких роз ’яснень, він би німо знизав плечима. Бо направду він чув це шкірою, нутряною чуйкою, дивною пам ’яттю, що піднімається з глибин в урочну мить, як родові спогади. Одне ясно: лісова цільність -як єдина жива павутина. Здригнувся волосок - і побігла незрима тремкість по всьому зеленому тілу Лісу. І струм цей повнить снагою кожне створіннк, що є приналежною його живинкою. Це як у людському організмі: голова знає, куди ворухнеться рука, око знає, куди ступить нога.
Тепер ноги старого, босі для чутливості, знали твердь колоди. Руки зросталися з руків’ям пили, ходили з натугою взад-уперед, як малий тартак. Від цього й самі тверділи на дерево, проте ставали легшими. Відро з колодязя витягав одним пальцем. Вода - то єдине, що змушувало старого злізати зі свого вузького помосту. За день випивав відро води. Як кінь. Вода звітрювалася й виходила потом. Дивувався, як швидко, за день, затягувалися подряпини на тілі. Сіль гоїла.
Нові, свіженькі палі, приволочені на берег, білими зубами вгризалися в підупале тіло Ріки. Вода сіла, і старому легше було вибирати з русла валуни, вигрібати рінь із ям. І ноги вже не так холодило. Студені бурчаки з нутрощів гір, збігши в річище, нагрівалися цасонценим камінням. Кожен стовп давався йому нелегко. Найважче було встановити його і втримати сторчма, доки під молотом не «вживиться» в дно. А тоді збирай сили і гупай до потемніння в очах і дзвону в вухах. Кожен стовп був радісним поступом, його малою перемогою. Суворо- тверда модринова загорода видовжувалася по берегу. З дороги могло здатися (та так і здавалося), що чоловік відгороджується від Ріки. А він захищався від неї. Ріка «з’їдала» його берег на очах.
Останні готові чотири бики залишалося вбити в річкове ложе, коли його покликали гриби. То був принадний поклик на жадану лісову гостину. Першим, як зазвичай, провістив це орел, і старий перечекав парку сльоту під стріхою, ладнаючи інструмент. З осоння потяглися в хащі гади. Ожили слимачки, по-іншому, ситніше, загула мошва. На папороті затверділи ніжні стрілки, подалися вшир. А тоді зворовий вільгий протяг приніс і самий грибний дух, велячи затятому грибнику все кидати з рук і опускати очі долу. Цей припах ні з чим не зрівняти, в ньому змішалися всі інші хвилюючі запахи
материного молока, жіночого лона, вмиленого коня, житнього перваку, дозрілого тіста і дикого меду. Цей пах точить відкритими залозами ліс у млосному зляганні з розпареним літом.
Яке диво - гриб! У таємничості своєї з’яви, безхитрісній красі, тонкій смакоті й корисній поживності. А найперше - в радості зустрічі з ним. Не знамо, хто посадив його там, зате втіхи дає більше, ніж натруджена урожайна садовина. Всі грибниці в окрузі старий знав, як свій двір. Першими в підліску густо
вигулькують моховики, блискають зелено-бурими шапинками, а зі споду, як жовток, - пориста м’якоть. Тут їх називають польськими або панськими грибами. Розломиш шапочку - посиніє, ніби підказує, щоб лікувати нею синці, забої і набряки. Юшка з моховиків і пісок вижене з нирок. А огрядним поможе схуднути, якщо їдять їх ціле літо.
На маслюки, аби не морочитися, старий ішов з кропив’яним міхом. У ялиннику їх можна косити. Він брав лише тверденькі й жирненькі, що аж випорскують з рук. З маслюками мало роботи, зате скільки хісна! Він їх не чистив, висипав у велике решето і мив у потічку. Тоді засипав у діжечку і заливав розсолом із огірків, кропу і часнику. Благо, стара ще встигла засіяти грядки. З частини маслюків здирав липку плівку, скачував кульки і кидав до пляшки з горілкою, що дивом залишилася з поминок. Туди ще пхав назбирану павутину - і ліпшого ліку на рани і садна немає! Старий знав, що в заміреній роботі без цього не обійтися. Помічна така настоянка й при головному болю. Хоча з чого б це його боліла голова: нею він менше робить, ніж руками й ногами?!
Так засипав собі на зиму й хрящів, яких називають ще груздями. Клав ніжками догори, пересипав листям і пахучими травами. Якщо траплялися вовнянки й рижики, теж долучав до гамузу. Коли наповнив боченя, залив криничною водою, прикрив дубовим кружком і пригнітив каменем.
Гриб гриба веде. Перед красноголовцями в осикових перелісках кинуться краснушки. Щирим білим грибам передує білянка. Коли рясно засіється крихка маренуха, чекай навали біляків. Але й маренух старий не обходив, пам’ятаючи Тимкову раду: «Якщо їсти бодай зо два тижні маренухи, то зиму перебудеш без застуди. А серце буде гнати кров рівно й спокійно».
Добре чистять кров також підберезники й підосичники, гриби-брати, що ростуть під сестрицями березою і осикою в прогрітій папороті. Червоні'тверді голівки, товсті тужаві ніжки. Посічені з цибулею, присмачені петрушкою, - направду перша чоловіча їда, що дає і міць, і охоту.
Як розкошувала стара в своєму дорідному, тучному городі, так він чув себе повним газдою в грибних городищах. Лісове привілля було б ущербним без цих малих чудесних насельників.
Кожному грибу вклонися, а «білякові» - двічі. Бо той і сам себе поважає. Не всякий ліс вибере, дочікується часу-пори, затаюється. Не любить пожадливого людського ока. Зате як комусь відкриється, то вже цілим родом. Свої грибниці старий обходив на колінах, чинно, без похапливості, як у безмовній молитві. Лівиця бережно визволяла гриба з глиці чи моховиння, а права рука кістяним ножиком тяла корінець. Він ніколи не брав на гриба стального ножа. Так на розтині не міняється барва і гриб довше держиться свіжим. Загорнутий у кропиву, і через день-другий виглядає наче щойно з лісу. То якщо ладити на продаж. Та зараз він їх сушив.
Нанизував на всі шнури, які знаходив, і вішав під стріху. Шапки й ніжки поокремо. Коли вийшли нитки, брав лозини, сплітав ряску. І далі йшов у хащі. Бери гриба, коли сам проситься в козуб. Сім днів росте гриб, а далі морщиться і скніє, як старий чоловік. І нікому вже не потрібен. Ані слимаку, ані комасі. Той тиждень не шкодуй ніг. Будь терпеливим і пильним - і тисячі лискучих шапинок схиляться тобі до ніг у потайних зелених кресах.
Гриби - рослинність (чи, може, живність?!) родинна, держаться, як і люди, купи. Мало який гриб любить гордовиту самотину. Навіть цісарські ласощі, які він висліпував під листям у старих дубниках, росли по троє. Ці опецькуваті гриби скидалися на облуплені яйця і так запаморочливо пахли, що голова йшла обертом. Досить було їх нюхати. Та старий їх і не їв, складав трюфелі (так їх називали по-писаному) в жолобки з кори, перекладав мохом і давав знати Аркадію, сміхотливому чоловікові з Ужгорода. Той нагло посилав за ними авто. А в ньому - повний багажник гостинців. Старий аж із двору втікав, не хотів їх брати, а водій живосилом викладав ящики й пакунки. Того вистачало їм зі старою на добрий рік. Не могло бути, щоб за якусь дійницю-другу грибів чоловік так тратився. Старий списував це подумки на інше, але від того ще більше гриз со'бі душу. Як можна за «таке» відплачувати пляшками й банками?!