БОЙНЯ НОМЕР П,ЯТЬ,
АБО ХРЕСТОВИЙ ПОХІД ДІТЕЙ
(службовий танець зі смертю).
Автор —
КУРТ ВОННЕГУТ молодший,
американець німецького походження
в четвертому поколінні,
який тепер живе в добрих умовах на мисі Код
(і забагато палить)
і який, бувши американським
піхотинцем-розвідником нестройової служби,
потрапив у полон,
був свідком бомбардування
німецького міста Дрезден,
колись званого Флоренцією-на-Ельбі,
і вижив для того, щоб розповісти про це.
Цей роман
має трохи телеграфічно-шизофренічний стиль,
яким пишуть на планеті Тральфамадор,
звідки прилітають літальні тарілки.
МИР ВАМ.
Мері О,Гар і Гергардові Мюллеру
присвячую
Ревуть воли й телята,
І мекає ягнятко.
Та Йсус малий не плаче —
Спокійне немовлятко.
1
Майже все це сталося насправді. Принаймні війну тут описано досить-таки правдиво. Чоловіка, якого я знав, і справді розстріляли в Дрездені за те, що він узяв чужого чайника. Інший мій знайомий і справді погрожував, що після війни через найнятих убивць розправиться зі своїми особистими ворогами. І так далі. Імена всі я позмінював.
Я й справді їздив до Дрездена на кошти фонду Гугенхейма (нехай його бог не забуває!) у 1967 році. Місто це дуже скидалось на Дайтон у штаті Огайо, тільки в ньому ще більше незабудованих ділянок. Певно, там у землі цілі тонни борошна з людських кісток.
Їздив я туди зі своїм фронтовим приятелем Бернардом В. О`Гаром, і ми потоваришували з водієм таксі, котрий завіз нас у ту бойню, де нас було позамикано на ніч як військовополонених. Звали його Гергард Мюллер. Він розповів нам, що якийсь час перебував у полоні в американців. Ми спитали, як живеться за комуністів, і він відповів, що спершу було кепсько, бо доводилося тяжко працювати, сутужно було з житлом, харчами й одежею. Але тепер значно покращало. Він мешкає у затишній невеличкій квартирі, його дочка здобуває чудову освіту. Мати його згоріла під час бомбардування Дрездена. Бува й таке. На різдво він прислав О`Гарові листівку, і в ній було написано:
«Бажаю Вам і Вашій родині, а також Вашому приятелеві веселого різдва й щасливого Нового року і маю надію ще зустрітись у мирному й вільному світі, в моєму таксі, якщо доля судитиме».
Мені це дуже подобається: «Якщо доля судитиме».
І признаватись не хочеться, скільки ця триклята книжка забрала в мене грошей, нервів і часу. Коли я двадцять три роки тому повернувся з другої світової війни, мені здавалося, що нема легшого написати книжку про зруйнування Дрездена: адже досить переповісти те, що бачив на власні очі. І ще мені здавалося, що то буде шедевр або принаймні вона принесе мені купу грошви, бо ж тема неабияка.
Але щось небагато слів я знаходив про Дрезден — в усякому разі замало для книжки. Та й тепер я маю їх не більше, дарма що сам уже зробився старим шкарбуном зі своїми спогадами, витребеньками й дорослими синами.
Я думаю, які марні були мої спогади про те місто і все-таки як спонукало мене написати про нього. Мені приходить на згадку давній жартівливий віршик:
Жив хлопець з гарним інструментом у Стамбулі
І врешті став до нього промовлять:
«Багатства через тебе я позбувся,
Від слабості в дугу зігнувся,
А ти не можеш і піпі справлять!»
І ще мені згадується пісенька:
Зовуть мене Йон Йонсоном,
Живу я у Вісконсіні,
Працюю тут на тартаку.
А коли хто мене питає,
То так тому відповідаю:
Зовуть мене Йон Йонсоном,
Живу я у Вісконсіні...
І так далі без кінця.
За всі ці роки мене не раз питали, над чим я працюю, і я звичайно відповідав, що здебільшого над книжкою про Дрезден.
Так я відповів і Гаррісові Стару з кіностудії, а він звів брови й запитав:
— Це антивоєнна книжка?
— Так,— відповів я.— Либонь, що так.
— А ви знаєте, як я кажу людям, коли чую, що вони пишуть антивоєнні книжки?
— Не знаю. Як же ви їм кажете?
— Я кажу: «А чого б вам замість цього не писати антильодовикові книжки?»
Певна річ, він хотів цим сказати, що війни будуть завжди і що зупинити їх не легше, ніж зупинити льодовики. Я теж такої думки.
Та навіть якби війни не сунули на нас, як льодовики, все одно б лишалася ще прадавня звичайна смерть.
Коли я був трохи молодший і працював над оцією книжкою про Дрезден, то звернувся до свого фронтового товариша Бернарда В. О`Гара, чи не можна якось завітати до нього. Він став окружним прокурором у Пенсільванії. Я став письменником на мисі Код. На війні ми були рядовими в піхоті, розвідниками. І ніколи не тішили себе надією, що після війни добре зароблятимемо, однак життя склалося в нас зовсім не погано.
Відшукати його я попросив телефонну компанію Белла. А там знають свою справу. Інколи ночами у мене трапляються такі напади, зв’язані з алкоголем і телефоном. Я напиваюсь, а дружина забирається в іншу кімнату, бо від мене відгонить гірчичним газом і трояндами. Тоді я поважно й чемно прошу телефоністку з’єднати мене з кимось із друзів, кого я не бачив роками.
Так я відшукав і О`Гара. Він коротун, а я високий. На війні нас називали Пат і Паташон. Ми разом опинилися в полоні. Я сказав йому по телефону, хто я такий. Він зразу повірив. Він ще не спав. Щось читав. Усі інші вже спали.
— Послухай,— мовив я.— Я пишу книжку про Дрезден. І мені треба, щоб хтось допоміг мені дещо згадати. Пе заперечуєш, якщо я навідаюсь до тебе, і ми вип'ємо, поговоримо, згадаємо минуле?
Особливого запалу він не виявив, тільки сказав, що пам'ятає дуже мало, але щоб я все-таки приїхав.
— Я гадаю, що за кульмінацію книжки буде розстріл бідолашного старого Едгара Дербі,— сказав я.— Подумати тільки! Все місто палає, гинуть тисячі людей, а цього солдата-американця заарештовують серед руїн за те, що він узяв чайника. Польовий суд, усе як годиться, а тоді розстріл.
— Умгу,— буркнув О’Гар.
— Адже це кульмінаційний момент?
— Я на цьому не розуміюся,— відповів він.— Це твій фах, а не мій.
Наламавши руку на всіляких кульмінаційних моментах, зав'язках, характеристиках, діалогах, напружених сценах і конфліктах, я безліч разів накидав плани цієї дрезденської книжки. Найкращий з них, в усякому разі найкрасивіший, у мене вийшов на рулоні шпалер.
Я взяв у дочки олівці й кожному героєві надав іншого кольору. З одного кінця шпалер був початок книжки, з другого — кінець, а те, що було посередині, становило її середину. Синя лінія сходилася з червоною, потім із жовтою, а далі жовта лінія уривалась, бо герой, якого вона зображала, гинув. І так далі. Зруйнування Дрездена зображалося вертикальною смужкою оранжевих хрестиків, і всі лінії, що вціліли, проходили через цю смужку й виходили з протилежного кінця.
Всі ці лінії втикалися в бурячище над Ельбою поблизу міста Галле. Падав дощ. Війна в Європі вже кілька тижнів як скінчилася. Нас вишикували російські солдати. Було нас там тисячі — англійців, американців, голландців, бельгійців, французів, канадців, південноафриканців, новозеландців, австралійців — усіх тих, що переставали бути військовополоненими.
По другий бік поля стояли тисячі росіян, поляків, югославів і так далі під охороною американських солдатів. Там на дощі й провадився обмін — одного за одного. Ми з О`Гаром і ще багато хто вилізли на американську вантажну машину. О`Гар не мав ніяких сувенірів. Майже всі інші мали. У мене була парадна шабля офіцера люфтвафе,—вона збереглась і досі. Відчайдух недоросток, якого я називаю в цій книжці Поль Лаззаро, теж американець, мав при собі цілу кварту діамантів, смарагдів, рубінів і таке інше. Це він позбирав у дрезденських підвалах з убитих. Бува й таке.
Йолоп англієць, що десь позбувся зубів, віз свій сувенір у парусиновій торбі. Торбу він поклав мені на черевик. Щохвилини він зазирав у ту торбу, а тоді поводив очима й витягував худу шию, силкуючись перехопити чийсь заздрісний погляд. І раз у раз стукав торбою мене по нозі.
Я гадав, що це ненавмисне. Але помилявся. Йому страх кортіло показати кому-небудь свій скарб, і він вирішив, що я заслуговую на довіру. Він глянув мені в очі, підморгнув і розкрив торбу. Там була гіпсова модель Ейфелевої вежі, вся позолочена. А всередині було встановлено годинник.
— Оце краса! — вигукнув він.
Нас переправили літаками до Франції, у табір відпочинку, де нам давали молочні коктейлі з шоколадом та різний поживний харч, щоб ми взялися молоденьким жирком. А потім нас відправили додому, і я одружився на гарненькій дівчині, яка теж надбала молоденького жирку.
І в нас з’явилися діти.
Досі вони всі вже повиростали, а я зробився старим шкарбуном зі своїми спогадами й улюбленими витребеньками. Зовуть мене Йоном Йонсоном, живу я у Вісконсин, працюю тут собі на тартаку.
Іноді пізно вночі, коли дружина вже спить, я пробую додзвонитися до котроїсь із давніх своїх приятельок.
— Чи не могли б ви дати мені номер телефону місіс такої-то? Вона живе, здається, там і там. Будь ласка.
— Пробачте, сер, але такого абонента у нас немає.
— Спасибі. І за це спасибі.
Я випускаю нашого собаку погуляти, а тоді впускаю назад, і ми розмовляємо собі помалу. Я йому показую, як я його люблю, а він показує, як любить мене. Запах гірчичного газу й троянд зовсім йому не вадить.
— Ти добрий собацюра, Сенді,— кажу я йому,— Ти знаєш це? Ти молодець, Сенді.
Іноді я вмикаю радіо і слухаю які завгодно, тільки не музичні передачі з Бостона чи Нью-Йорка. Коли я трохи напідпитку, музики в записах я просто не терплю.
Рано чи пізно я лягаю спати, і дружина питає, котра година. їй неодмінно треба це знати. Буває, я не знаю і тоді відказую:
— Спитай мене, а я — тебе!
Деколи я думаю про свою освіту. Якийсь час після другої світової війни я навчався в Чікагському університеті. Був студентом факультету антропології. Тоді нас учили, що між людьми немає абсолютно ніякої різниці. Можливо, вони й досі цього вчать.
І ще вони вчили, що немає людей дивних, бридких або лихих.
Незадовго до смерті мій батько сказав мені:
— А ти знаєш, у тебе нема жодного оповідання, де героєм був би негідник.
Я відповів йому, що цього, як і дечого іншого, навчено мене в університеті.
Навчаючись на антрополога, я водночас працював поліційним репортером у славнозвісному Чікагському бюро міських новин. За двадцять вісім доларів на тиждень. Одного разу мене перевели з нічної зміни в денну, і я мусив відробити шістнадцять годин підряд. Фінансували нас усі міські газети, а також Ассошіейтед Прес, Юнайтед Прес і таке інше. А ми діставали інформацію з судів, поліційних дільниць, пожежної охорони, берегової охорони на озері Мічіган тощо. З тими закладами, які нас фінансували, ми підтримували зв’язок з допомогою пневматичних труб, прокладених під вулицями Чікаго.
Репортери по телефону передавали новини журналістам, які сиділи з навушниками і розмножували цю інформацію на мімеографах. Тоді відбитки вкладали в мідні, вистелені оксамитом патрони, і пневматичні труби поглинали їх. Пайзапеклішими репортерами й журналістами були жінки, які замінили чоловіків, забраних на війну.
От одній з таких бісових дівчат і довелося мені передавати свою першу інформацію. Вона була про молодого учасника війни, що влаштувався ліфтером на старомодному ліфті в якійсь конторі. Вхід до кабіни на першому поверсі був оздоблений нитками залізного плюща, який обсновував гратчасті двері. Па одній із залізних галузок красувалися ще залізні голуб і голубка.
Ветеран вирішив спустити ліфт у підвал; він увійшов у кабіну і рушив униз, але шлюбною обручкою зачепився за одну з прикрас. Отож підлога вислизнула йому з-під ніг, він повис у повітрі, а стеля кабіни роздушила його. Бува й таке.
Я виклав телефоном цю пригоду, і жінка, яка мала занотувати мою інформацію, спитала:
- А що каже його дружина?
— Вона ще не знає,— відповів я.— Це щойно сталося.
— Подзвоніть їй, нам треба знати, що вона скаже.
— Що??
— Назвіться капітаном Фінном з поліції. Скажіть, що у вас неприємна новина. Поясніть їй, в чому справа, і почуєте, як вона зреагує.
Я так і зробив. Вона зреагувала, як і слід було сподіватись. Що у них дитина. І так далі.
Коли я повернувся в контору, та сама журналістка спитала мене — вже просто так, з цікавості,— як виглядав хлопчина після того, як його розтовкло.
Я сказав їй.
— А вам було неприємно? — запитала вона, жуючи шоколадну цукерку «Три мушкетери».
— Чого б то, Ненсі? — відповів я.— На війні я й не таке бачив.
Я вже тоді заходжувався коло цієї самої книжки про Дрезден. У той час в Америці цей наліт зовсім не здавався чимось особливим. Мало хто знав, наскільки то було жахливіше, ніж, скажімо, Хіросіма. Я теж не знав. Цій справі не надавали великого розголосу.
Якось мені випало розповісти на вечірці одному професорові з Чікагського університету про бомбардування, яке я пережив, і про книжку, що маю написати. Він був членом так званого Комітету громадської думки. І почав розповідати мені про концтабори, про те, як німці робили мило й свічки з жиру забитих євреїв і так далі.
Я міг відповісти лише одне:
— Я знаю. Знаю. Знаю.
Звісно, друга світова війна зробила всіх менш чулими. А я став працювати у відділі реклами компанії «Дженерал електрік» у містечку Скенектеді, штат Нью-Йорк, і добровільно вступив до пожежної команди в селищі Альплос, де я придбав свій перший будинок. Сподіваюсь, що вже більше не спіткаю такої нечулої людини, як мій тодішній начальник. Раніше він був підполковником і служив у відділі реклами в Балтіморі, а за часів мого перебування в Скенектеді прилучився до голландської реформістської церкви, яка теж не відзначається особливою чулістю.
Він завів собі звичку інколи глузливо запитувати, чого мені не дали офіцерського звання, так, ніби я вчинив якийсь злочин.
Ми з дружиною вже скинули молодий жирок. То були наші худі літа. І товаришували ми теж з худими ветеранами та їхніми худими дружинами. Як на мене, найсимпатичніші ветерани в Скенектеді, найдобріші й найвеселіші серед них ті, що справді понюхали пороху. І вони ж ненавиділи війну, як ніхто.
Я звернувся до штабу військово-повітряних сил з проханням повідомити деталі нальоту на Дрезден: з чийого наказу це було здійснено, скільки літаків брало участь у бомбардуванні, яка була в ньому потреба, що воно дало і так далі. Мені відповів урядовець, котрий, як і я, мав своїм обов'язком підтримувати зовнішні зв'язки установи. Він написав, що, на жаль, всі дані з цього питання й досі лишаються засекречені.
Я вголос прочитав його листа своїй дружині й сказав:
— Засекречені? Господи, але ж від кого?!
Тоді ми вважали себе прихильниками Всесвітньої федерації. Не знаю, ким ми зробились тепер. Хіба що телефонними дзвонарями. Бо ми страшенно багато телефонуємо вночі, в усякому разі я.
Через кілька тижнів після телефонної розмови з фронтовим приятелем Бернардом В. О'Гаром я таки з'їздив до нього. Це було приблизно у 1964 році — одне слово, в останній рік Нью-Йоркської всесвітньої виставки.
Eheu, fugaces labuntur anni К (На жаль, минають швидкоплинні роки (лат.).
Зовуть мене Йон Йонсоном. Жив собі хлопець з інструментом у Стамбулі.
З собою я взяв двох дівчаток — дочку Ненні та її найкращу подружку Елісон Мітчел. Обидві ще ніколи не виїжджали з мису Код. Коли ми побачили річку, треба було зупинитись, щоб вони могли постояти й помріяти над водою. Вони ніколи ще не бачили води в такому довгому, вузькому й несолоному вигляді. Річка називалася Гудзон. У ній плавали коропи, й ми бачили їх. Здоровезні рибини, як атомні підводні човни.