Крім того, ми бачили водоспади — потоки, що зривалися з бескеття в долину Делавару. Раз у раз треба було зупинятись і дивитися на якусь дивину. А потім наставав час рушати, знову рушати. Дівчатка були у вечірніх білих сукнях і вечірніх чорних туфлях, щоб кожен відразу бачив, які вони гарні. «Час рушати, дівчатка»,— казав я. І ми їхали далі.
Так зайшло сонце, ми повечеряли в італійському ресторанчику, а тоді я постукав у парадні двері чудового кам’яного будинку Бернарда В. О’Гара. В руці я тримав пляшку ірландського віскі — наче дзвінок, яким скликають на обід.
Я познайомився з його симпатичною дружиною, Мері, якій присвячую книжку. А ще я присвячую її Гергардові Мюллеру, дрезденському таксистові. Мері О’Гар вивчилася на медичну сестру, робота, кращої за яку для жінки й не придумаєш.
Мері захоплено зустріла двох дівчаток, яких я привіз, і разом зі своїми дітьми відіслала їх нагору гратись і дивитися телевізор. Аж коли вона відправила дітвору, я відчув, що їй щось не подобається — чи то я сам, чи щось, пов'язане з цим вечором. Вона була чемна, але холодна.
— Так у вас тут мило й затишно,— сказав я, і цілком щиро.
— Я приготувала місце, де ви зможете поговорити й ніхто вам не буде заважати,— сказала вона.
— Чудово,— відказав я і уявив собі два шкіряних крісла біля каміна в кімнаті з дерев'яними панелями, де двоє старих солдатів можуть випити й погомоніти. Але вона відвела нас на кухню. Два стільці з прямою спинкою вона присадила до кухонного столу з білою порцеляновою стільницею, і відбите від неї світло двохсотваттової лампи над головою різало очі. Мері підготувала нам операційну. На стіл вона поставила тільки одну склянку — для мене. І пояснила, що О'Гар ще з війни не терпить спиртного.
Отож ми посідали за стіл. О'Гар почував себе ніяково, але не хотів пояснити, в чому річ. Я ж не міг второпати, чим так розсердив Мері. Я людина сімейна, одружувався тільки раз, не впивався. І на війні нічого поганого її чоловікові не заподіяв.
Вона налила собі кока-коли, страшенно гучно висипавши лід з морозильника в умивальник з нержавіючої сталі. Потім вийшла з кухні, але й там не могла заспокоїтись. Снувала по всьому будинку, хряпала дверима, навіть пересовувала меблі, щоб дати вихід своєму гніву.
Я спитав О'Гара, може, я щось не так сказав чи зробив, і вона сердиться.
— Ет, пусте,—відповів він.— Не зважай. То не через тебе.
Я був удячний йому за ці слова. Тільки він збрехав. Бо це було таки через мене, та ще й як.
І все ж ми спробували не звертати уваги на Мері й вирішили згадати щось із війни. Я хильнув трошки тієї рідини, що приніс із собою. Час від часу ми то пирхали, то всміхалися, немов пригадували якісь кумедні випадки з часів війни, хоч насправді нічого путнього не йшло в голову. О’Гар згадав одного хлопця, який забрався у винний склад у Дрездені ще до бомбардування, і його потім нам довелося везти додому на тачці. Занадто банальна історія, щоб тулити її в книжку. Мені запам'ятались двоє російських солдатів. Вони везли повну підводу годинників, були веселі й задоволені. І смалили здоровенні самокрутки з газет.
Оце й усе, на що ми спромоглися, а Мері все не вгавала. Нарешті вона знов зайшла на кухню випити кока-коли. Витягла з холодильника ще одну морозилку з льодом і без ніякої потреби торохнула лід в умивальник.
Потім Мері обернулась, щоб я побачив, яка вона сердита і що сердита саме на мене. Подумки вона весь час розмовляла з собою, отож те, що сказала вголос, було тільки уривком з куди довшого монологу.
— Та ви ж були ще діти! — вигукнула вона.
— Що? — перепитав я.
— Та ви ж тоді були ще діти, такі самі, як і оті нагорі!
Я кивнув головою; справді, ми були на війні нетямущі підлітки, мало не діти.
— Але ж ви так не напишете?
Це було не запитання — це було обвинувачення.
— Я... я не знаю,— промовив я.
— А от я знаю,— заявила вона.— Ви вдасте, що були не дітьми, а вже дорослими, і в кіно вас гратимуть Френки Сінатри та Джони Уейни й усілякі знаменитості, ці брудні, закохані у війну старигани. І війна буде здаватись такою чудовою, що війни підуть одна за одною. А воювати пошлють дітей, таких, як нагорі.
Аж тоді я зрозумів. Вона лютилась на війну. Вона не хотіла, щоб її діти, щоб будь-чиї діти гинули на війні. Думала, що книжки й кінофільми теж до певної міри сприяють війні.
Отож я підніс угору праву руку й присягнув їй.
— Мері,— сказав я,— я не знаю, чи коли-небудь докінчу свою книжку. Досі я вже написав тисяч п’ять сторінок і всі їх викинув. Але якщо мені судилося докінчити її, даю вам слово честі, що в ній не буде ролі ні для Френка Сінатри, ні для Джона Уейна. І знаєте що,— додав я,— я назву її «Хрестовий похід дітей».
Відтоді Мері стала моїм другом.
Ми з О’Гаром облишили спогади, перейшли до вітальні й заговорили про інше. Нам кортіло дізнатись докладніше про справжній хрестовий похід дітей, і О,Г дістав книжку під назвою «Дивовижні масові засліплення і шаленство натовпів», автором якої був такий собі Чарлз Макей, доктор філософії. Видали книжку вперше в Лондоні 1841 року.
Макей був невиеокої думки про всі хрестові походи. Тільки хрестовий похід дітей, як на нього, виглядав трохи похмуріше, ніж десять хрестових походів дорослих. ОТар прочитав уголос цей чудовий уривок:
«Історики з усією поважністю заявляють, що хрестоносці були темні й дикі люди, що керувалися вони неприхованим святенництвом і що шлях їхній був залитий кров’ю та слізьми. Автори ж романів приписують їм побожність, героїзм і з усім можливим запалом та піднесеністю змальовують їхні чесноти, великодушність, ту невмирущу славу, яку вони заслужили, і ті великі послуги, які вони зробили християнству».
А далі О,Гар прочитав таке:
«Який же був кінцевий результат усього? Європа втратила неоціненні скарби, полягло два мільйони її синів, а купка сварливих рицарів на якихось сотню років оволоділа Палестиною»,
Макей розповідає нам, що хрестовий похід почався 1213 року, коли двом ченцям спало на думку зібрати юрмища дітей у Німеччині й Франції і продати їх у Північній Африці в рабство. Зголосилося тридцять тисяч дітей, думаючи, що вони поїдуть до Палестини. «То були, звісно, бездомні, неприкаяні діти, яких завжди вистачало по великих містах,— пише Макей,— діти, які виросли в розбещеності й зухвальстві і були ладні на все».
Папа Інокентій Третій теж гадав, що вони йдуть до Палестини, і в захваті вигукнув: «Ці діти пробудилися, коли ми ще спимо!»
Більшість дітей посадили в Марселі на кораблі й приблизно половина їх загинула при штормах. Решта прибула до Північної Африки, де їх продали в рабство.
Через непорозуміння частина дітей зібралася в Генуї, де на них не чекали ніякі рабовласницькі судна. Там добрі люди їх нагодували, приголубили й розпитали, дали їм трохи грошей і чимало порад і відправили назад на батьківщину.
— Слава добрим людям з Генуї,— сказала Мері О’Гар.
Мене поклали спати в одній з дитячих спалень. На нічному столику О,Гар поклав для мене книжку, що називалася «Дрезден. Історія, театри і галерея». Авторка — Мері Ендел. Книжка вийшла в 1908 році, і передмова її починалася словами:
«Сподіваємось, що ця невеличка книжечка стане читачеві в пригоді. У ній ми спробували дати англомовній публіці широкий погляд на Дрезден, пояснити, як це місто набуло свого теперішнього архітектурного вигляду, як розквітла в ньому — завдяки генієві кількох чоловіків — музична культура, а також звернути увагу читача на деякі безсмертні витвори мистецтва, які приваблюють до Дрезденської галереї тих, хто шукає глибоких вражень».
Потім я прочитав дещо з історії:
«У 1760 році Дрезден обложили пруссаки. П'ятнадцятого липня розпочався артилерійський обстріл. Картинна галерея загорілась. Більшість картин перенесли в Кенігсштайн, але деякі дуже постраждали від осколків гарматних ядер, особливо «Хрещення Христа» роботи Франсіа. Полум’я перекинулось на величну вежу Христової церкви — з цієї вежі вдень і вночі стежили за пересуванням ворога. Пізніше вона завалилась. Разючий контраст до сумної долі Христової церкви становила церква Пресвятої діви, яка стояла незрушно: від вигинів її кам’яного опуклого купола прусські ядра відскакували, мов дощові краплини. Кінець кінцем Фрідріх мусив зняти облогу, бо прийшла звістка про падіння Глатца, одного з основних його недавніх завоювань. «Ми повинні відступити в Сілезію, щоб не втратити всього»,— сказав він.
Дрезден був зруйнований до невпізнання. Ці сумовиті руйновища застав ще Гете, коли юним студентом відвідав місто: «З купола бані церкви Пресвятої діви я побачив ці гіркі руїни, розкидані серед чудово розпланованого міста; тоді ще церковний служник похвалився переді мною мистецтвом будівничого, котрий про всяк випадок зміцнив церкву й купол її проти вогню гармат. Потім добрий служник показав мені на довколишні руїни і сказав задумливо й коротко: «Це все заподіяв ворог».
Наступного року я і двоє дівчаток перебралися через річку Делавар якраз там, де через неї переходив Джордж Вашінгтон. Ми поїхали в Нью-Йорк на Всесвітню виставку, побачили там, як виглядало минуле згідно з автомобільною компанією Форда і Уолтом Діснеєм і як виглядатиме майбутнє згідно з «Дженерал моторе».
А я запитав сам себе про теперішнє: яке воно завширшки, і яке завглибшки, і скільки з нього припало мені.
Кілька років після цього я вів семінар у знаменитій студії художнього слова при Айовському університеті Там я мав неймовірну дивну халепу, але якось з неї виборсався. Заняття відбувалися надвечірньої пори. У першу половину дня я писав, і турбувати мене не дозволялося. Я працював над своєю славнозвісною книжкою про Дрезден.
А десь під цей час один доброзичливий чолов’яга на ім’я Сеймур Лоренс уклав зі мною угоду на три книжки, і я сказав тоді:
— Гаразд, першою з цих трьох книжок буде моя славнозвісна книжка про Дрезден.
Друзі Сеймура Лоренса називають його просто Семом. Отож я кажу тепер Семові:
— Семе, ось ця книжка! Вона така коротка, безладна й хаотична, Семе, бо ж що розумного скажеш про різанину? Всі повинні бути мертві, ніхто з убитих ніколи нічого не промовить і нічого не захоче. Велика тиша повинна залягти після різанини, і так воно й буває, от хіба що птахи її порушують.
А що птахи скажуть? Все, що можна сказати про різанину: «Ф’юїть».
Я наказав своїм синам нізащо в світі не брати участі в різанинах, не радіти й не тішитись, почувши звістку про те, що ворогів вирізано.
А ще я наказав їм ніколи не працювати в тих компаніях, які виробляють знаряддя для різанини, і виявляти зневагу до тих людей, хто вважає, ніби нам потрібні такі знаряддя.
Як уже згадувалось, недавно я і мій приятель О’Гар їздили до Дрездена. Ми сміялися до впаду і в Гамбурзі, і в Західному Берліні, і в Східному Берліні, і у Відні, й у Зальцбурзі, і в Хельсінкі, а також в Ленінграді. Це мені дуже знадобилось, бо я на власні очі побачив тло тих вигаданих оповідань, які мені колись випаде написати. Одно з них називатиметься «Російське барокко», інше — «Цілуватися заборонено», а ще інше — «Доларовий бар», ще інше — «Якщо доля так судитиме» і так далі.
І так далі.
Літак «Люфтганзи» мав летіти з Філадельфії через Бостон у Франкфурт. О’Гар мав сісти в Філадельфії, я — у Бостоні, і так ми разом полетіли б далі. Але Бостон посадки не дозволив, і літак полетів прямо з Філадельфії у Франкфурт. А я лишився непасажиром у бостонському тумані, і «Люфтганза» посадовила мене в автобус разом з іншими непасажирами й відвезла до мотелю на неночівлю.
Час зупинився. Хтось бавився з годинниками, і не тільки з настінними, але й з наручними. Секундна стрілка на моєму годиннику смикалась раз, і минав цілий рік, поки вона смикалась удруге.
І нічого я не міг з цим удіяти. Як землянин, я мусив покладатись на те, що кажуть годинники та ще календарі.
Зі мною були дві книжки, що їх я збирався читати в літаку. Одна була поетичною збіркою «Слова на вітер» Теодора Ретке, і ось що я там знайшов:
Пробуджуюсь повільно — щоб заснути,
Шукаю долі — де страху немає.
Учусь іти, куди мій шлях прослався.
Друга книжка — дослідження Еріки Островської «Селін та його світобачення». Селін був хоробрим французьким солдатом за першої світової війни, поки йому розтрощило черепа. Після цього він не міг спати, у голові в нього повсякчас гуло. Він став лікарем, удень лікував бідних людей, а ночами писав свої гротески. Це його слова, що мистецтво неможливе без танцю зі смертю.
«Істина — це смерть,— писав він.— Я вміло боровся зі смертю, поки міг... Танцював з нею, кружляв, оздобляв її квітами... прикрашував стрічками, лоскотав її...»
Думка про час не давала йому спокою. Міс Островська нагадала мені разючу сцену зі «Смерті на виплат», в якій Селін хоче затримати рух вуличної юрби й вигукує на папері: «Зупиніть їх... не дайте їм більше рухатись... Заморозьте їх... раз і назавжди!.. Щоб вони більше не зникали!»
Я пошукав у біблії, що лежала на столику в моєму номері, розповідей про великі руйнування. «Сонце зійшло над землею, і Лот прийшов у Сігор,— читав я.— Тоді господь пролив з неба на Содом і Гоморру сірку й вогонь. І знищив ці міста, і весь край довкіл, і всіх мешканців тих міст, і все, що росло на землі».
Бува й таке.
В обох тих містах, як це добре відомо, жили зіпсуті люди. Без них світ став кращим.
І дружині Лота, звісно, було наказано не оглядатись туди, де були всі ці люди і їхні оселі. Але вона таки оглянулась, і я люблю її за це, бо це було страшенно по-людському.
А вона перетворилась на соляний стовп. Бува й таке.
Люди не повинні оглядатись назад. Я принаймні більше не збираюсь цього робити.
Тепер я скінчив свою книжку про війну. Наступна буде про смішне.
А ця книжка невдала, їй судилося бути невдалою, бо написав її соляний стовп. Вона починається так:
«Слухайте:
Біллі Пілігрим випав із часу».
А закінчується так:
«Ф’юїть?»
2
Слухайте:
Біллі Пілігрим випав із часу.
Він заснув підстаркуватим удівцем, а прокинувся в день весілля. Він увійшов одними дверима в 1955 році, а вийшов другими в 1941-му. Потім вернувся цими самими дверима й опинився в 1963 році. Він каже, що багато разів бачив і своє народження, і смерть, і вряди-годи потрапляв до інших подій, що лежать між народженням і смертю.
Він так каже.
Час шарпав його то туди, то сюди, і він зовсім безвладний супроти цих змін, та й не завжди вони приємні. Він каже, що живе в постійному напруженні, мов актор, що часто грає різні ролі, бо ніколи не знав, яку частину свого життя йому зараз випаде зіграти.
Біллі народився 1922 року в Іліумі, штат Нью-Йорк, і був єдиною дитиною в родині тамтешнього перукаря. Він був недоладним хлоп'ям і виріс на недоладного юнака — високого й слабосилого, обрисами схожого на пляшку з-під кока-коли. Середню школу він закінчив одним з кращих учнів класу і провчився один семестр на іліумських вечірніх курсах оптиків. Потім його призвали до війська, бо йшла друга світова війна. Його батько загинув під час війни від нещасливої пригоди на полюванні. Бува й таке.
Біллі служив у піхотній частині в Європі й потрапив до німецького полону. Після демобілізації в 1945 році він знову пішов на іліумські оптометричні курси. На останньому році навчання заручився з дочкою засновника і власника курсів, а тоді заслаб на легкий нервовий розлад.
Його поклали у військовий госпіталь поблизу Лейк-Плесіда, лікували електрошоком і незабаром виписали. Він одружився з нареченою, закінчив курси і за допомогою тестя пристав до діла. Іліум напрочуд вигідне місце для оптиків, бо там містяться підприємства сталеливарної компанії. Кожний, хто працює на цих підприємствах, зобов’язаний мати пару захисних окулярів і носити їх у виробничих цехах. В Іліумі компанія має шістдесят вісім тисяч робітників. Отже, є потреба у величезній кількості лінз і оправ.
Найвигідніше — це оправи.
Біллі розбагатів. Він мав двох дітей, Барбару й Роберта. З часом Барбара вийшла заміж, теж за оптика, і Біллі допоміг зятеві влаштуватись. З Робертом було чимало неприємностей у школі, але потім він вступив до знаменитих «зелених беретів». Він вирівнявся, став гарним юнаком і подався воювати у В’єтнам.
На початку 1968 року група оптиків, серед них і Біллі, найняла спеціальний літак для перельоту з Іліума до Монреаля, де мав відбутися міжнародний конкурс оптиків. Літак розбився об гору Шугарбуш у штаті Вермонт. Усі загинули, крім Біллі. Бува й таке.