Американські льотчики скинули свої уніформи й знову стали старшокласниками. А Гітлер, певно, перетворився на немовля,— це вже Біллі додумав, такого в кіно не було. Біллі просто розвивав далі ідею. Всі перетворилися на немовлят, і все людство без винятку заходилось біологічно співпрацювати, щоб привести до появи двох досконалих істот, Адама і Єви,— так уявив собі це Біллі.
Біллі продивився військовий фільм від кінця до початку, потім навпаки, і вже пора було йти надвір зустрічати літальну тарілку. Отож він вийшов з дому, толочучи жовтими стопами вологу салату клумб. Він зупинився й відсьорбнув ковток перестоялого шампанського. На смак воно було ніби якась рецептурна юшка. Вгору Біллі погляду не підводив, хоча знав, що там уже є тральфамадорська літальна тарілка. Він і так скоро її побачить, і зсередини, і ззовні, побачить, звідки вона прилетіла,— скоро вже.
Згори він почув якийсь скрик, так наче співуче ухнула сова. Але то була ніяка не сова. То була літальна тарілка з Тральфамадору, яка подорожувала водночас і в просторі, і в часі, через що Біллі Пілігримові здалося, ніби вона раптом з’явилася нізвідки. Десь загавкав здоровенний собака.
Тарілка була сто футів у діаметрі і навколо по обідку мала ілюмінатори. З цих ілюмінаторів лилося пульсуюче пурпурове світло. Єдиний звук, що видала літальна тарілка, скидався на совиний скрик. Тарілка зависла над Біллі, і його огорнув сніп пульсуючого пурпурового світла. Потім почувся звук немов поцілунку, і на дні тарілки розчинився герметичний люк. З люка звійнулась униз драбина, оздоблена дрібненькими цятками світла, ніби карусель.
Промениста рушниця, націлена в Біллі з ілюмінатора, паралізувала йому волю. Він відчув, що повинен вхопитися за нижній щабель гнучкої драбини; він так і зробив. Щабель був наелектризований, і долоні Біллі просто прикипіли до драбини. Разом з драбиною його втягло в нижній отвір, і люк автоматично зачинився. Тільки тоді драбина, накручена на колеса в тарілці, відпустила його. І мозок його знову почав діяти.
Всередині в люці були два вічка, і звідти дивилися чиїсь жовті очі. Па стіні висів гучномовець. Тральфамадорці не мали голосових зв’язок, спілкувалися вони телепатичним шляхом. З Біллі вони могли розмовляти за допомогою комп’ютера і своєрідного електричного органу, який умів передавати всі звуки земної мови.
— Вітаємо вас на своєму борту, містере Пілігрим,— сказав гучномовець.— Маєте якісь запитання?
Біллі облизав губи, подумав хвильку, а тоді запитав:
— Чому саме я?
— Це суто земне запитання, містере Пілігрим. Чому саме ви! А чому саме ми, як на те пішло? Чому взагалі будь-що? Тому що цей момент просто є. Ви коли-небудь бачили комах, застиглих у бурштині?
— Бачив.
Біллі навіть мав у кабінеті прес-пап’є зі шматка відшліфованого бурштину з трьома комашинами всередині.
— Отак ми всі, містере Пілігрим, застигли в бурштині даної хвилини. Такої речі, як «чому», не існує.
Тральфамадорці приспали Біллі, додавши чогось снотворного до повітря, яким він дихав. Його перенесли в кабіну й прив’язали до жовтої канапи, поцупленої на Землі зі складу одного універсального магазину. Багажна частина тарілки була вщерть наповнена всіляким краденим добром, що мало опісля придатися для обладнання штучної оселі Біллі у тральфамадорському зоопарку.
Страшенне прискорення тарілки при відльоті її від Землі скрутило сонне тіло Біллі, спотворило йому лице, викинуло його з часу й перенесло назад на війну.
Коли він прийшов до пам’яті, то був уже не на літальній тарілці, а знов у товарняку, що їхав через Німеччину.
В телятнику одні вставали з підлоги, інші натомість лягали. Біллі теж схотів лягти. Заснути — то було б так чудово! Всередині панувала чорна темінь, надворі теж. Здавалося, вагон рухався зі швидкістю милі зо дві на годину. І жодного разу не перевищив цієї швидкості. Минав довгий час поміж клацанням коліс по рейках — від стику до стику. Клац, і минав рік, і знову чулося — клац.
Ешелон часто зупинявся і пропускав насправді важливі ешелони, що проносилися з гуркотом і свистом. Крім того, ешелон зупинявся на запасних коліях біля таборів, щоразу залишаючи по кілька вагонів. Він повз через Німеччину і ставав усе коротшим і коротшим.
Біллі почав повільно опускатись на підлогу, тримань чись за діагональний брус у кінці вагона, щоб здаватись мало не пушинкою для тих, поміж кого хотів утиснутись. Він знав, що, вкладаючись, повинен бути майже безтілесним. Він забув, чому так треба, але зараз же йому нагадали.
— Пілігриме,— озвався той, біля кого він збирався вмоститись.— Це ти?
Біллі нічого не відповів, тільки обережно ліг і заплющив очі.
— Хай тобі чорт! — не вгавав той самий чоловік.— Це ти чи ні? — Він підвівся і обмацав Біллі.— А-а, таки ти. Вимітайся звідси!
Тепер сів і Біллі — його, бідолаху, мало не брав плач.
— Вимітайся! Я хочу спати!
— Заткнись! — приєднався іще чийсь голос.
— Не заткнуся, поки Пілігрим не забереться.
І Біллі мусив звестися на ноги й знову вчепитися за брус.
— А де ж мені спати? — несміливо спитав він.
— Тільки не біля мене.
— І не біля мене,— сказав хтось інший.— Ти, сучий сину, верещиш. І хвицаєш ногами.
— Я?
— Ти, ти, хто ж іще! І скімлиш.
— Я скімлю?!
— Ушивайся звідси, Пілігриме!
З усіх кутків на Біллі посипались їдучі мадригали. Здавалося, майже кожен міг розповісти про муки, що їх завдавав уві сні своїм сусідам Біллі Пілігрим. І кожен радив Біллі Пілігримові вшиватись якомога далі.
Отож Біллі мусив або спати стоячи, або зовсім не спати. І їжу тепер у віконний проріз не подавали, а дні й ночі ставали дедалі холодніші.
На восьмий день сорокалітній волоцюга озвався до Біллі:
— Ще не так і погано. Я будь-де дам собі раду.
— Справді? — запитав Біллі.
На дев’ятий день волоцюга помер. Бува й таке. Останні його слова були:
— Гадаєш, тут погано? І зовсім не погано.
Цей дев’ятий день наче зурочили, бо тоді ж помер іще один чоловік. То був Роланд Вірі, і помер він від гангрени в покалічених ногах. Бува й таке.
Вірі в майже безнастанній маячні белькотів про «трьох мушкетерів», а коли відчув, що помирає, став переказувати різні доручення для своєї рідні у Піттсбурзі. Над усе, однак, він хотів, щоб за нього помстилися, і раз по раз повторював ім’я винуватця своєї загибелі. Всі у вагоні вивчили те ім’я напам’ять.
— Хто вбив мене? — питав Вірі.
Відповідь знали всі. І відповідали:
— Біллі Пілігрим.
Ось послухайте: десятого дня ввечері витягли шворень, що на нього брали двері вагона, і двері відчинилися. Біллі Пілігрим примостився на попередньому брусі, наче розіп'явши сам себе й жовтувато-синьою, в синю жилку рукою вчепившись за край віконної пройми. Коли відчинили двері, Біллі закашлявся, а кашляючи, став випорожнюватись рідким лайном. Це підтверджувало третій закон руху матерії, згідно з теорією сера Ісаака Ньютона. Цей закон говорить, що кожній дії відповідає спрямована в протилежному напрямку протидія такої самої сили.
Закон цей використовується в ракетній техніці.
Ешелон прибув на бічну вітку біля табору, призначеного для знищення російських військовополонених.
Конвоїри совиними очима заглянули всередину вагона і щось заспокійливо загукали. Досі вони не мали діла з американцями, але загалом, безперечно, розуміли, що то за вантаж. Вони знали, що це, власне, текуча матерія, рух якої можна спрямовувати за допомогою світла й заспокійливих звуків. Стояла ніч.
Єдиним джерелом освітлення надворі була самотня лампочка на стовпі — високо й далеко. Повсюди панувала тиша, і тільки конвоїри туркотіли, мов голуби, щось примовляючи.
І текуча матерія попливла. Загусаючи в дверях вагонів, вона стікала на землю.
Біллі був передостанньою людською істотою в дверях вагона. Останньою був волоцюга. Волоцюга не міг текти, не міг виллятися з вагона. Він уже перестав бути текучою матерією. Він став каменем. Бува й таке.
Біллі не хотів падати з вагона на землю, бо він був щиро переконаний, що розіб'ється на друзки. Висісти йому допомогли конвоїри, не перестаючи при тому заспокійливо туркотіти. Вони поставили Біллі обличчям до поїзда. Яким мізерним здавався тепер поїзд!
Він складався з паровоза, тендера й трьох невеличких вагонів. Третій вагон — це був вартівницький рай на колесах. І знов у цьому раю стояв стіл, накритий для обіду.
Біля стовпа з лампочкою виднілося щось, наче три копиці сіна. Американців умовлянням та жартами спонукали підійти до тих копиць, що насправді виявилися чимось зовсім іншим. То були купи шинелей, знятих з померлих полонених. Бува й таке.
Конвоїри наполягали, щоб усі американці, які не мають шинелей, узяли собі по одній. Шинелі позмерзалися докупи, отож конвоїри підчеплювали багнетом якийсь комір або рукав, віддирали шинелю і вручали першому-ліпшому американцю. Шинелі були цупкі і від лежання на купі прибрали опуклої форми.
Біллі Пілігримові дісталася одежина така мала, зім'ята й замерзла, що скидалася на здоровенний чорний трикутний капелюх. На ній були якісь липучі плями — наче рудуваті патьоки чи засохле полуничне варення. До шинелі примерзло щось схоже на здохле кошлате звіря. Насправді то був хутряний комір.
Біллі напівсвідомо розглянувся на шинелі своїх сусідів. Шинелі мали або мідні гудзики, або якісь галуни, шнурки, номери, або нашивки, орли, місяці, чи зірочки. То все були солдатські шинелі. Тільки Біллі перепала одежина з цивільного небіжчика. Бува й таке.
Потім Біллі, як і решту бранців, підохотили рушати до табору, повз свій миршавий ешелон. Не було там ні тепла, ні живого сліду, а тільки безліч довгих, низьких і вузьких неосвітлених бараків.
Десь загавкав собака. Страх, луна і зимова тиша посилювали той гавкіт, і він гримотів, як удари великого бронзового гонга.
Біллі й решту американців лагідно заштовхували з одних воріт у другі, треті, й нарешті він побачив першого у своєму житті росіянина. Той був сам-самісінький серед ночі,— купа лахміття з округлим пласкуватим обличчям, яке світилося, ніби циферблат годинника.
Біллі пройшов від нього на відстані ярда. Розділяв їх колючий дріт. Росіянин не ворухнувся, не озвався, тільки заглянув Біллі просто в душу з довгожданою надією, немовби сподівався від нього доброї новини,— новини, якої він, можливо, і не второпає, але яка все одно буде доброю новиною.
Проходячи крізь одні ворота за одними, Біллі наче впав у непам’ять. Кінець кінцем він ввійшов у щось таке, що йому здалося схожим до тральфамадорської будівлі. Всередині та будівля була яскраво освітлена і викладена білою кахлею. Проте Біллі перебував таки на Землі, у табірній прожарці, через яку мусили проходить усі новачки полонені.
Біллі слухняно роздягся. На Тральфамадорі йому теж найперше сказали роздягтися,
Якийсь німець зміряв великим і вказівним пальцями м’язи правої руки Біллі і спитав у свого товариша, що то за армія посилає таких слабаків на фронт. Німці роздивлялися решту американців і тицяли пальцями на багатьох із них, майже таких же зачуханих, як і Біллі.
Одне із здоровіших тіл належало літньому американцеві — вчителеві середньої школи з Індіанаполіса. Звали його Бдгар Дербі. Він їхав не в тому вагоні, де Біллі, а разом з Роландом Вірі, і той помирав на його руках. Бува й таке. Дербі було сорок чотири роки. І він мав уже сина в морській піхоті десь на тихоокеанському театрі війни.
Дербі, щоб потрапити в армію в такому віці, мусив вдатися до політичної протекції. В Індіанаполісі він викладав дисципліну, яка називалася «Сучасні проблеми західної цивілізації». Крім того, він був тренером тенісної команди й дуже дбав про своє тіло.
Син Дербі вижив у війні. Дербі ні. Його добре доглянуте тіло через шістдесят вісім днів продірявив кулями караульний взвод у Дрездені. Бува й таке.
У Біллі тіло не було найгіршим серед американців. Власником найгіршого тіла був викрадач автомобілів з Сісеро, штат Іллінойс, Поль Лаззаро. Він був дрібний на зріст і не тільки мав прогнилі кістки й зуби, а й бридотну шкіру. Все тіло його покривали плями завбільшки в десятицентові монети, бо на шкірі в нього раз у раз вискакували чиряки.
Лаззаро теж їхав разом з Роландом Вірі й присягся тому, що знайде спосіб і примусить Біллі Пілігрима заплатити за його смерть. Зараз він намагався вгадати, хто ж серед цих голих людських створінь — Біллі.
Голі американці поставали під душ уздовж кахляної стіни. Ніяких кранів не було. Вони могли тільки чекати, що буде далі. Дітородні органи в них зморщилися з холоду. Питання про продовження роду людського того вечора в програму не входило.
Невидима рука відкрутила десь головний кран. З душів окропом ллянув дощ. Це був вогонь, який не зігрівав. Він тільки лоскотав і поколював шкіру Біллі, не розтоплюючи криги в його довгому кістяку.
А одяг американців у цей час оброблявся отруйним газом. Воші, блощиці і всякі бактерії здихали мільярдами. Бува й таке.
Біллі перенісся в часі назад, у своє дитинство. Він немовля, яке щойно викупала мати. Вона сповила його в рушник і перенесла до рожевої кімнати, наповненої сонцем. Там розповила його, поклала на лоскітливому рушнику, посипала пудрою між ніжками, погралася з ним, поплескала по маленькому надутому животику, легесенько, плесь-плесь.
Біллі булькав сміхом і щось вуркотів.
А потім Біллі знову став дорослим — середнього віку оптиком — і грав у гольф спекотного недільного ранку. До церкви він перестав ходити, а в гольф грав з трьома іншими оптиками. Сімома ударами він вийшов на зелене поле, і тепер знов настала його черга гнати м’яча.
Біллі розрахованим ударом послав м’яча в ямку на відстані вісім футів. Коли він нахилився за м’ячем, сонце зайшло за хмару, і в Біллі на хвильку запаморочилася голова. Коли прийшов до тями, то вже був не на майданчику для гольфу, а лежав прив’язаний до жовтої канапи в білій камері літальної тарілки, яка мчала на Тральфамадор.
— Де я? — запитав Біллі.
— Ви застигли в іншому шматку бурштину, містере Пілігрим. Ми там, де ми й повинні бути в цю мить,— за триста мільйонів миль від Землі — і наближаємось до того витка часу, який доставить нас на Тральфамадор не за кілька сторіч, а за кілька годин.
— А як я... як я сюди потрапив?
— Це вам зміг би пояснити лише інший мешканець Землі. Земляни — надзвичайно охочі все пояснювати. Вони пояснюють, чому дана подія склалася так, а не інакше, і твердять, що можна спричинити одну подію і відвернути іншу. Але я — тральфамадорець і дивлюсь на час так, як ви, певно, дивитеся на пасмо Скелястих гір. Час — це є час, і він незмінний. Ось пригляньтеся уважніше до кожної хвилини, і ви переконаєтесь, що всі ми, як я вже казав, комашинки в бурштині.
— Ви так говорите, немов не вірите в свободу волі,— докинув Біллі Пілігрим.
— Якби я не віддав так багато часу вивченню землян, то й гадки б не мав, що таке «свобода волі»,— відповів тральфамадорець.— Я побував на тридцять одній заселеній планеті і вивчив матеріали ще про сотню планет. І з усіх планет лише на Землі говорять про «свободу волі».
5
Біллі Пілігрим розповідає, що для тральфамадорців Всесвіт зовсім не безліч мерехтливих цяточок на небі. Вони бачать, де кожна зірка була й куди вона прямує, отож для них небо посноване поодинокими світними макаронинами. І люди для тральфамадорців не двоногі істоти. Тральфамадорці бачать їх величезними стоногами, що мають з одного кінця тулуба немовлячі ніжки, а з другого — ноги старечі. Так пояснює Біллі Пілігрим.
Дорогою на Тральфамадор Біллі попросив щось почитати. Викрадачі Біллі мали п'ять мільйонів земних книжок у вигляді мікрофільмів, але в кабіні Біллі ніяк було їх подати в читабельному вигляді. А із звичайних книжок у них була тільки одна-єдина англійською мовою, що її вони везли для тральфамадорського музею. То була «Долина ляльок» Жакліни Сюзан.
Біллі прочитав книжку й дійшов висновку, що місцями вона зовсім не погана. її герої, звичайно, бували коли зверху, а коли знизу, але Біллі набридло читати весь час про одне й те саме, і він спитав, чи нема в них ще чогось.