— У нас є тральфамадорські романи, але навряд чи ви їх зрозумієте,— почулося із гучномовця на стіні.
— То дайте мені хоч одного подивитися.
Йому їх подали кілька. Вони виявилися зовсім маленькі. Десяток з гаком таких ледве вистачило б на одну «Долину ляльок» з її вічним зверху-знизу, зверху-знизу.
Звісно, Біллі не вмів читати по-тральфамадорськи, але він хоч побачив, які ті книжки,— невеличкі групи знаків, а між ними зірочки. Біллі зауважив, що групи знаків скидаються на телеграми.
— Справді,— сказав голос.
— То це таки телеграми?
— У нас на Тральфамадорі телеграм не буває, але загалом ви вгадали: кожна вервечка знаків стисло повідомляє про якусь важливу подію чи ситуацію. Ми, тральфамадорці, читаємо ті повідомлення сукупно, а не по одному. Ці повідомлення особливо не пов’язані між собою, просто автор дбайливо добрав їх, щоб, сприймані водночас, вони створювали гарний, несподіваний і глибокий образ. У них нема ні початку, ні середини, ні кінця, нема напруженого сюжету, нема моралі, причин, наслідків. У наших книжках ми захоплюємось глибиною багатьох чарівних моментів життя, якщо їх оглядати одночасно.
Наступної миті літальна тарілка зробила виток у часі, і Біллі знову опинився в дитинстві. Йому дванадцять років, і він, трясучись зі страху, стоїть з батьком-матір’ю перед Великим каньйоном, на виступі Ясного Ангела. Невелика людська родина дивиться вниз, на дно каньйону в милю завглибшки.
— Оце так-так, — промовив батько Біллі й сміливо підбив носком черевика камінець у прірву.— Оце так.
Вони приїхали на це славнозвісне місце власного машиною і по дорозі сім разів проколювали шини.
— Таки варто було приїхати,— захоплено озвалася мати Біллі.— Ще й як варто!
Біллі ненавидів каньйон. Він був певен, що ось-ось упаде в ту безодню. Мати торкнула його за плече, і він надзюрив у штани.
Поряд стояли інші туристи, що теж заглядали в каньйон. Був тут і гід, який мав давати пояснення. Француз, котрий приїхав аж із Франції, каліченою англійською мовою поцікавився, чи багато самогубців стрибає в прірву.
— Звичайно, сер,— відповів гід.— У середньому троє на рік.
Бува й таке.
Біллі зробив коротеньку подорож у часі, такий собі невеликий стрибок у десять днів,— йому було тих самих дванадцять років, він і далі їхав з батьками через американський Захід.
Тепер вони були в Карлсбадській печері, і Біллі ревно молив бога, щоб той випустив його звідси цілим, поки не обвалилося склепіння.
Провідник пояснив, що цю печеру відкрив один ковбой, помітивши, як з-під землі вилетів цілий рій кажанів. Потім він сказав, що зараз погасить світло і що більшість присутніх, мабуть, уперше в житті опиниться в цілковитій темряві.
Світло погасло. Біллі навіть не тямив, живий він чи помер. Нараз ліворуч від нього промайнув привид. На привиді світилися якісь цифри. То батько Біллі вийняв з кишені годинника зі світним циферблатом.
Із суцільної пітьми Біллі перескочив у суцільне світло і знову опинився на війні, у тій самій прожарці. Душ скінчився. Невидима рука закрутила кран.
Коли Біллі дістав назад свою одежу, вона не стала чистішою, проте вся дрібна звірина, що в ній сиділа, загинула. Бува й таке. Його нове пальто відтануло й розм’якло. Воно було замале на Біллі. Пальто було з хутряним коміром і червоною шовковою підкладкою. Либонь, його пошили на якогось недоростка імпресаріо, зростом, як мавпа в катеринщика. Крім того, воно було від куль як решето.
Біллі вбрався і напнув на себе й це замале пальто. Воно відразу тріснуло на спині й у плечах, а рукави одлетіли, і це зробило його якоюсь подобою жилета з хутряним коміром. Пальто мало розширюватись у поясі, але Біллі цей розтруб припадав під пахвами. Німцям вигляд Біллі здався таким кумедним, як ні в кого за другу світову війну. Вони аж за животи бралися.
Полоненим наказали вишикуватись у колону по п’ятеро, а Біллі поставили правофланговим. Американці опинились надворі й знову пройшли через численні ворота. Голодні росіяни тепер траплялися часто — обличчя в них були, мов світні циферблати. Поверталися американці трохи жвавішими. Гарячий душ трохи додав їм духу. Нарешті вони дісталися до барака, де однорукий і одноокий капрал записав імена й номери кожного в грубу червону книгу. Тепер усіх законно визнали живими. До занесення їхніх імен і номерів у цю книгу вони вважалися зниклими безвісти і, ймовірно, вбитими. Бува й таке.
Поки американці чекали наказу рушати далі, в останньому ряду стався інцидент. Один з полонених буркнув щось, і воно не сподобалося конвоїрові, котрий знав по-англійському. Той витяг американця з шеренги і збив з ніг.
Американець отетерів з дива. Хитаючись, він звівся на рівні, спльовуючи кров. Два зуби в нього було вибито. Він не мав нічого лихого на думці, і йому навіть гадки не було, що конвоїр його почує та ще й зрозуміє.
— За віщо? — запитав він німця.
Конвоїр штурхонув його назад у колону.
— За віщо? А за віщо взагалі? — відказав він йому каліченою англійською мовою.
Коли Біллі Пілігрима вписали до табірного гросбуха, він одержав номер і металеву бирку з номером. Номери на бирках вибивав один в’язень-поляк. Потім він помер.
Бува й таке.
Біллі наказали почепити бирку собі на шию разом з його американськими бирками. Він так і зробив. Бирка була наче солоний крекер, продірявлена всередині так, що здорова людина могла переломити її голіруч. Якби Біллі помер, чого не сталося, одна половина бирки лишилася б у нього на шиї, а другу прикріпили б над його могилою.
Коли трохи згодом у Дрездені розстріляли бідолашного Едгара Дербі, шкільного вчителя, лікар констатував смерть і власноручно переломив його бирку. Бува й таке.
Належним чином зареєстрованих і пронумерованих американців ще раз провели через низку воріт. За кілька днів їхні рідні довідаються через Міжнародний Червоний Хрест, що вони живі.
Поруч з Біллі йшов малий Поль Лаззаро, той, що обіцяв помститися за Роланда Вірі. Але зараз йому було не до помсти. Він думав лише про те, як страшенно болить живіт. Шлунок його зсохся до розміру волоського горіха. І ця скручена висохла торбинка боліла, як нарив.
За Лаззаро плентав приречений Едгар Дербі, почепивши собі на шию, мов намисто, американські й німецькі бирки. Він сподівався, що з огляду на вік і досвід його призначать капітаном і доручать командувати ротою. А він опинився цієї ночі десь під чехословацьким кордоном.
— Halt! — скомандував конвоїр.
Американці зупинились і завмерли на морозі. Навколишні бараки були точнісінько такі, як і безліч інших, повз які вони проходили. З тією тільки різницею, що в цих бараках були бляшані димарі, з яких шугали снопи іскор.
Один з конвоїрів постукав у двері.
Двері відчинилися. На волю вихопилося світло — зі швидкістю сто вісімдесят шість тисяч миль на секунду. Потім з барака вийшло з півсотні літніх англійців, співаючи арію з оперети «Пірати Пензансу»: «Гой-ля-ля! Гой-ля-ля! Наша йде братва!»
Ці дужі й рум'янолиці співаки були одними з перших англійців, що потрапили в полон під час другої світової війни. А тепер вони співали на честь чи не останніх полонених. Понад чотири роки вони не бачили ні жінки, ні дитини, ні навіть пташки. Навіть горобці обминали табір.
Всі англійці були офіцери. Кожен бодай раз пробував утекти з іншого табору. Тепер вони тут — мов острівець серед моря напівживих росіян.
Вони могли робити підкопи, скільки забажає душа. Все одно вони виходили на поверхню в межах ділянки, оточеної колючим дротом, де їх зустрічали охлялі, ледь живі росіяни, які не знали жодного слова по-англійському і не мали ні харчів, ні свіжих новин, ні власних планів утечі. Могли скільки завгодно придумувати, як заховатись у машині чи викрасти її,— все одно ніякі машини не заїжджали до їхньої зони. Могли скільки хоч симулювати хворобу — однаково їх нікуди не відправляли. Єдиною лікарнею для всього табору був барак на шість койок саме в англійській зоні.
Англійці були охайні, бадьорі, ситі й здорові. Співали вони на диво добре. Ще б пак, адже вони тренувалися день у день не один рік.
Так само регулярно вони тренувалися з тягарями й вижималися. Животи в них були як пральні дошки. М’язи на руках і ногах скидалися на гарматні ядра. Вони навчились майстерно грати в шашки, шахи, бридж, крибедж, доміно, більярд, пінг-понг, розв’язувати анаграми й шаради.
Що ж до запасів харчів, то вони були в числі найбагатших людей в Європі. Через канцелярську помилку на початку війни, коли до полонених ще доходили посилки, Червоний Хрест став посилати їм по п’ятсот посилок щомісяця замість п’ятдесяти. Англійці переховували харчі так хитро, що тепер, під кінець війни, в них зібралося три тонни цукру, тонна кави, тисяча сто фунтів шоколаду, сімсот фунтів тютюну, тисяча сімсот фунтів чаю, дві тонни борошна, тонна м’ясних консервів, тисяча двісті фунтів масла в бляшанках, тисяча шістсот фунтів консервованого сиру, вісімсот фунтів молочного порошка і дві тонни апельсинового джему.
Зберігали все це вони в комірчині без вікон. А щоб не забралися туди пацюки, приміщення було оббите розплесканими консервними бляшанками.
Німців вони просто зачарували, і ті вважали, що вони саме такі, якими й повинні бути англійці. Війна з ними здавалася чимось вишуканим, потрібним і цікавим. Тому німці й дозволили англійцям розселитися в чотирьох бараках, хоч їм вистачило б і одного. А в обмін на каву, шоколад і тютюн німці давали їм фарби, дошки, цвяхи й матерію, щоб опорядити все як годиться.
Англійці вже дванадцять годин як знали, що прибудуть американці. Доти до них ще ні разу не привозили гостей, отож вони завзято взялися за роботу: наче гостинні добрі ельфи, чистили, підмітали, варили, пекли, набивали сінники, накривали столи, готували для кожного гостя невеличкі подарунки.
І ось цієї зимової ночі вони вітали гостей співом. Вбрання їхнє просякло запахом учти, яку самі готували. Вбрані вони були у напіввійськовий, напівспортивний одяг. Їх так захопила власна гостинність і майбутній бенкет, що вони навіть не приглянулись як слід до своїх гостей. Їм здавалося, що їхній спів призначено для таких самих, як і вони, офіцерів, котрі щойно прибули з поля битви.
Англійці доброзичливо підштовхували американців до дверей барака, наповнюючи ніч чоловічими примовками й панібратськими жартами. Гостей вони називали «янкі», казали їм: «Молодці!», запевняли, що «Джеррі вже на ладан дише» і таке інше.
Біллі Пілігримові не зовсім було ясно, хто такий «Джеррі».
Далі він сидів усередині, біля залізної, розпеченої до червоного плити. На ній кипіли десятки чайників. Деякі з них мали свистки. Там же красувався казан, повен золотавого супу. Суп був густий. На його поверхні з величною неквапністю, як на первісній магмі, надимались і лопали бульки під пожадливим поглядом Біллі Пілігрима.
Довгі столи було накрито для банкету. Проти кожного стільця стояла кварта, зроблена з бляшанки з-під сухого молока. Менша бляшанка правила за чашку. Вища й вужча — замінювала склянку. В кожній склянці було гаряче молоко.
Біля кожного місця лежали безпечна бритва, рушник, пачка лез для гоління, плитка шоколаду, дві сигари, мило, десяток сигарет, коробка сірників, олівець і свічка.
З усього цього тільки свічки й мило були німецького виробництва. Вони були моторошно подібні в своїй на-півпрозорості. Англійці не могли цього знати, але свічки й мило були вироблені з жиру, натопленого з євреїв, циганів, комуністів та інших ворогів рейху.
Бува й таке.
Бенкетну залу освітлювали свічки. На столах громадилися купи свіжоспеченого білого хліба, кавалки масла, банки мармеладу. Стояли полумиски нарізаної консервованої яловичини. Суп, яєшню й гарячий пиріг з мармеладом мали подати пізніше.
А на другому кінці барака Біллі побачив рожеві арки з голубою завісою, здоровенний годинник, два золоті трони, відро й швабру. Це були декорації для художньої частини вечора — музичної версії «Попелюшки», найпопулярнішої казки всіх часів.
Біллі Пілігрим раптом загорівся, бо став занадто близько до розжареної пічки. Зайнявся край його куцого пальта. Вогонь був спокійний і терплячий — так, наче тліла трухлява.
Біллі подумав, чи нема тут десь телефону. Він хотів подзвонити матері, сказати їй, що він живий і здоровий.
Запала тиша. Здивовані англійці приглядалися до цих нечупар, що їх так гостинно повтягали всередину. Один з англійців помітив, що Біллі димить.
— Ти гориш, хлопче! — вигукнув англієць. Він відтяг Біллі від пічки й ударами долоні загасив вогонь.
Коли Біллі ані словом не зреагував на це, англієць запитав:
— Ти можеш говорити? Чуєш мене?
Біллі кивнув.
Допитливий англієць помацав його в кількох місцях.
— Боже милостивий, що вони з тобою зробили! Це не людина, а подертий паперовий змій. То ти справді американець? — запитав англієць.
— Так,— відповів Біллі.
— А яке в тебе звання?
— Рядовий.
— А де ж твої чоботи, хлопче?
— Не пам’ятаю.
— Це пальто в тебе для сміху, чи як?
— Не розумію.
— Де ти доп’яв таке?
Біллі довелося задуматись...
— Його мені дали,— сказав він нарешті.
— Хто, Джеррі?
— Який «Джеррі»?
— Ну, німці!
— Так.
Біллі не подобалися ці запитання. Вони надто виснажували.
— Ой ти, янкі, янкі,— зітхнув англієць.— Це ж не пальто, а глум.
— Як?
— Вони зробили це навмисне, щоб принизити тебе. Не можна до такого доходити.
Біллі Пілігрим зімлів.
Опритомнів він уже на стільці, оберненому до сцени. Вечерю він якось там поїв, а тепер сидів і дивився «Попелюшку». Якась частина його свідомості певний час уже розкошувала виставою, бо він реготав на все горло.
Жіночі ролі, звичайно, виконували чоловіки. Годинник щойно вибив опівніч, і Попелюшка забідкалась:
"О боже мій, уже годинник б’є, й повія-доля геть мене жене."
Біллі так втішився цим віршиком, що аж верещав від захвату. Верещав він і тоді, коли його переносили до барака, в якому містилася лікарня. Там стояло шість ліжок. Біллі був у тій лікарні єдиним пацієнтом.
Його поклали в ліжко, прив’язали і зробили укол морфію. Один з американців згодився посидіти при ньому. Цим добровольцем був Едгар Дербі, вчитель середньої школи, якого згодом мали розстріляти у Дрездені. Бува й таке.
Дербі сів на табуретці з трьома ніжками. Йому дали почитати книжку: «Червоний знак відваги» Стівена Крейна. Дербі знав цей роман. Тепер він читав його вдруге, поки Біллі поринав у морфійний рай.
Під дією морфію Біллі приснилися жирафи в садку. Вони прогулювались алеями, посипаними нарінком, інколи зупинялися, щоб дістати солодку грушу з дерева. Біллі теж був жирафою. Він їв грушу. Груша була тверда і ніяк не піддавалася його зубам. Врешті вона таки тріснула, обурено виділяючи сік.
Жирафи прийняли Біллі до свого гурту, як таке ж недоладно пристосоване створіння, що й самі. Дві жирафи стали обабіч і притулились до нього. Верхні губи у них були довгі й м’ясисті, і вони могли складатися, як пелюстки в квітках. Жирафи цілували Біллі тими губами. Були це самички кремового й лимонно-жовтого кольору. Вони мали ріжки, схожі на дверні клямки, покриті оксамитом.
Чому?
Над жираф’ячим садком залягла ніч, і Біллі спершу не бачив снів, а потім перенісся в часі. Прокинувся він, укритий з головою, у госпіталі для ветеранів війни у Лейк Плесід, штат Нью-Йорк, у відділенні для тихих нервовохворих. Було це навесні 1948 року, через три роки після війни.
Біллі виткнув голову з-під укривала. Вікна в палаті були відчинені. Надворі цвірінькали пташки. «Ф’юїть- фіть?» — спитала одна з них у Біллі. Сонце підбилося височенько. У палаті було ще двадцять дев’ятеро пацієнтів, але цієї погожої пори вони гуляли надворі. Пацієнти цього відділення могли вільно ходити, могли навіть їздити додому, коли мали охоту,— Біллі Пілігрим також. Сюди вони записалися добровільно, занепокоєні зовнішнім світом.