…Через десять хвилин, коли охоронник обережно прикрив оглядове віконце, Ісаєв вийняв з кишені шматочок грифеля й заходився швидко писати на титульному аркуші Біблії…
…Через півгодини Валленберг прочитав: «Вимагайте, викликати матір, адвоката із Стокгольма і місцевого дипломата. Якщо зустріч дадуть, погоджуйтесь на процес: так, вів переговори з Ейхманом, аби врятувати нещасних від знищення в концтаборах. Агентом гестапо, а тим паче Ейхмана, навіть фіктивним, щоб полегшити переговори, — не був. Це провокація нацистів, які заздалегідь хотіли посварити мою країну з Радянським Союзом.
Під час побачення з адвокатом, мамою й дипломатом з вашого посольства поставте ультиматум: якщо я на процесі плестиму нісенітницю й обмовлятиму себе, зажадайте, щоб провели експертизу на місці, в залі суду, — з приводу ін'єкцій… Сліди на тілі залишаться, мене кололи, я знаю… Я виступатиму свідком обвинувачення, як штандартенфюрер СС Макс фон Штірліц. Вашу агентурну роботу на гестапо заперечуватиму. Факт секретних переговорів визнаю. Вимагатиму від вас відповісти на мої запитання. Коли зрозумію, що ви мелете дурницю, заявлю суду, що в мене інше прізвище, посада й національність… Підійдіть до параші і, розжувавши, з'їжте сторінку… Погодьтеся на процес тільки в тому разі, коли я попрошу вас про це, сам на сам, і не в камері, а на прогулянці в лісі. Потім підтвердите це третій людині, генералу, який забезпечить вам зустріч з мамою й іншими шведами».
Валленберг ривком підвівся; Ісаєв завмер; у тюрмі різкі рухи підозрілі. Якщо наглядач біля віконця, може ввірватись; ні, відповів він собі, спочатку він побіжить до того, в кого ключі; але все обійшлося: Валленберг розжував папір, насилу проковтнув його, повернувся на койку і, по-дитячому підклавши руку під щоку, подивився на Ісаєва з невимовною тугою і якоюсь юнацькою вдячністю: на очах у нього тремтіли сльози; одна покотилася по неголеній щоці — повільно, як остання крапля несподіваного весняного дощу…
Ісаєв не одводив очей від обличчя Валленберга, а згадував письменника Никандрова, з яким сидів у двадцять першому в тісній камері талліннської тюрми; він згадував гіркі слова Никандрова і свої — категоричні — заперечення йому; який же я був тоді жорстокий у своїй позиції, подумав він, який упертий… А втім, я ладен підписатися під кожним своїм словом, але тим, двадцять першим роком, трагічним роком, коли ніхто не міг уявити собі, що станеться в країні через дев'ять років…
Він пригадував, як Никандров, ходячи по камері, заповзято заперечував йому (про підслушки тоді ніхто не думав; як же летить час, га?! Людство на шляху до прогресу винаходить радіо — на радість усім, і жучок — на смерть тим, хто намагається лишитися самим собою. Кожен крок прогресу одночасно породжує дрібненький крок Біса. Чому так? Чому?!).
Никандров завжди гримів, відстоюючи свою правоту; голос був, як ієрихонська труба:
— Кожен істинний літератор знаходиться на своїй Голгофі, Максиме! Трагедія російського письменника в тому, що він може бути письменником лише в Росії… Внутрішньо… Але він не може ним бути зовнішньо, бо саме в Росії йому страшенно важко пробитися до, людей… Мабуть, тому в нас і народився чисто «російський письменницький комплекс»?! Російський літератор не може писати, не думаючи про тих, хто його оточує, але водночас він не може до них пробитися, розумієте?! Це трагедія, на якій розп'ято нашу літературу! Або вона органічно політична, як у Писарєва, і тоді вона навіть щаслива, якщо її розпинають… А як тільки в ній з'являється просвіт, як у Толстого, Достоєвського чи Гоголя, тоді рукописи летять у вогонь, тоді людина тікає з дому невідомо куди, вона епілептик, бо ця геніальна безодня не може задовольнитися даною політичною ситуацією, ось у чім річ! Трагедія російського письменника в тім, що в ньому нагромаджується Думка, Віра, вона роздирає йому серце, зводить з розуму, але поїхати з Росії для нього така ж трагедія, як і залишатися там… Адже коли перемагає сила, місця для моралі не зостається…
А що я йому відповів тоді, подумав Ісаєв, він же погодився зі мною… Ага, я начебто сказав, що російський письменник повинен безупинно нагадувати мільйонам, що вони люди… В нього летітиме каміння, гнилі помідори, дротики навіть… Такий літератор загине — осміяний і зганьблений… Але такі мусять бути! їх не може не бути… І поки опльований і принижений письменник говоритиме, що Добро є Добро, а чорне — це не біле, люди залишатимуться людьми, інакше їх перетворять в тупе стадо…
А він відповів, що втратити константу духу й моралі, яким служить істинна російська література, можна тільки один раз… «А ви, — сказав він мені, чекісту, який не приховував від нього правди, тому що вірив йому, — хочете втягнути літературу в бійку! А втім, вас можна зрозуміти… Вам треба виконати страшенно трудне завдання, ви шукаєте допомоги де завгодно… Ви ладні навіть від літератури зажадати суто агітаційної роботи, та чи буде користь?»
Ну й як? Була користь, спитав себе Ісаєв. Чи десь, колись, у чомусь все перекосило? Коли? Де? В чому? Хто?
— Не спиться? — тихо спитав Валленберг.
— Не спиться…
— Тепер уже не заснете.
— Чому? — здивувався Ісаєв. — Поверніться на правий бік і лічіть до тисячі — заснете… Завтра у нас буде аналіз Цезаря, дуже важливий реферат.
І він знову згадав свою бернську квартирку, батька, Воровського, Мартова, Аксельрода, Зінов'єва, Дана й відразу збагнув, чому побачив обличчя цих людей: «реферат» був їхнім улюбленим словом — турнір ідей; нехай переможе найрозумніший — не найсильніший, розум могутніший за силу, бо не минущий, а постійний…
…Сашенька, сказав він собі, синку, любі мої, простіть мені… З моєї вини ви опинилися в жорнах… Я не вірю жодному слову цього Аркадія… Я знаю, як вони злякалися, коли я вліпив Деканозову; страх не прощають, за приниження страхом мстяться… І не просто, а кров'ю…
14
Розуміючи, що ситуація в Політбюро все ще лишається хисткою через відкрите благовоління Старого Демона до Вознесенського, маршал без упину вибудовував комбінації, які зміцнили б його позиції. Те, що він устиг — після краху Жукова ще — підкинути Старцеві на «друзів» по Політбюро, поступово, затаєно, неквапливо зріло в голові Коби.
Питання з Молотовим вирішено — трохи треба почекати; після наступного арешту членів Єврейського антифашистського комітету дружину міністра закордонних справ посадять — вражина; Ворошилов скомпрометував себе у війну, епоха кінноти минула, Тухачевський був правий, усі сталінські фаворити — Клим, Будьонний і Кулик не змогли протистояти німцям, тікали, фронт тріщав; Каганович не береться до уваги; Шверник добре зарекомендував себе як суддя на перших пробних процесах проти меншовиків і технічних інтелігентів, але не тягне на самостійність; Андреев — списана фігура, Хрущов — мужик, у Мікояна сиділи діти, Булганін піде за тим, хто сильніший.
Один Єгор Маленков, якого я повернув до Москви, я, і ніхто інший, зрозумів раз і назавжди: без мене він — ніщо.
Звичайно, оскільки безумний Старець забув, де народився, вважає себе квасним російським патріотом, я не можу — принаймні формально — претендувати на першу роль; прізвища не міняв, пишаюсь, що мегрел; Єгор — перший, я — за ним; ще побачимо, хто сильніший: Фуше чи Талейран? А Єгор зовсім не Талейран, а якщо і Талейран, то кишеньковий.
Життя привчило Берію до того, що дрібниць не існує; саме тому інформація про Ісаєва, чиє ім'я раніше, до панічного повідомлення Деканозова і Комурова, пам'ятав невиразно (Лео Треппера і Шандора Радо знав, керівники «Червоної капели», обох бачив на процесах, легше в голові закарбовувались не прізвища, а обличчя), а цього Штірліца, який гнав якусь інформацію про бернські переговори німців з Даллесом, навіть не уявляв собі; потім і зовсім забув цей псевдонім — готував зустріч у Ялті, обробляв документи, не до агентури, доля всього світу вирішувалась…
Але тепер, коли наближалася бійка, коли Старець може викинути вибрик і віддати портфель глави уряду Вознесенському, ситуація все ще була несприятлива, і якщо справді Ісаєв бабахне книжку про ту службу, яку тоді очолював він, Берія, його недруги дістануть у руки козир, а в Політбюро всі його недруги, бо розуміють: він знає про кожного з них усе, абсолютно все, без винятку…
Тому, прийнявши Комурова на дачі, як і умовились, у неділю, запросив його на прогулянку по піщаних доріжках соснового бору, що спускався до річки, де біля причалів стояли потужні катери (влітку любив дивитися на молодих купальниць, і коли вибирав якусь найстрункішу — полковник Саркисов через годину доставляв голубоньку до столу: фрукти, вино, коньяк, ванна, солодкий момент чекання любові під накрохмаленим простирадлом, потім швидке прощання: «Ось тобі, ясочко, подарунок — облігація дріб'язкова, всього двісті карбованців, але чує моє серце — на наступному розиграші виграє п'ять тисяч»; говорив так тому, бо брав у Наркомфіні «для оперативних цілей»).
Комурову вірив безсумнівно, тому міркував з ним уголос, немов перевіряючи на генералові логіку своїх умовиводів:
— Хазяїн страшенно полюбляє всі подробиці про Гітлера, — він раптом зло посміхнувся. — Ще б пак… Так от, цей ваш Ісаєв, якщо він справді спілкувався з Борманом і Шелленбергом, бував на доповідях у Гіммлера, може розповісти багато таких деталей, які Коба проковтне… Але всієї інформації зразу віддавати не можна… Треба дозувати, щоб розпалити в ньому інтерес… Я подумав би, як підкинути Абакумову ідею, спочатку повернувши до цього вашого Штірліца, щоб той — під запис — сказав: «Але про найважливіші відомості, що мають виходи на завтрашній день — Гітлер заклав фугаси про запас, — я розповім лише товаришу Сталіну». Розумієш?
— Товариш Сталін «зека» не прийме, — впевнено відповів Комуров.
— То посели його на дачі, надінь на нього форму: повернувся Герой, перевірка закінчилася, він чистий, не зсучився, як такого не показати Йосифу Віссаріоновичу?!
— Не дуже розумію смислу комбінації, — признався Комуров. — Що це дасть — у зв'язку з Вознесенським? І потім, ми втрачаємо його як свідка на процесі Валленберга, він наш козир…
Берія здивувався:
— Чому? Його можна переводити на дачний режим хоч завтра… Разом з Валленбергом… Відпустіть дружину… Начебто відпустіть… Придумайте щось із сином… Виступить на процесі Валленберга, дамо орден, а далі — моя турбота…
— Лаврентію Павловичу, ви не бачили цієї людини… Випадок особливий…
Берія здивовано глянув на нього:
— А що, ти вже не в змозі влаштувати так, щоб я особисто подивився на нього?.. Потрібна санкція товариша Абакумова? То попроси! Скажи, мовляв, Лаврентій Павлович просить вашого дозволу, товаришу міністр!
Комуров образився:
— Якщо дозволите — я хоч завтра пристрелю Абакумова в його ж кабінеті…
— Не дозволю, — всміхнувся Берія. — На жаль… Якщо вже й розстрілювати — то в камері, після арешту й процесу… Та й чи варто? Дурень в лампасах дорого коштує… Затям: Сталіну зараз потрібне невелике, але красиве діло проти «великоруської автаркії», щоб потім ударити по його любимих євреях; Ізраїль ми просрали, час міняти орієнтири, нам потрібне Середземне море, потрібні араби, для цього ізолюємо від громадського життя власних євреїв — невже не зрозумілий азбучний склад мислення Сталіна?! Він їх ненавидить, але ніколи нікому в цьому не признається; ти ж його знаєш: «Насамперед інтереси російського народу, ми йому служимо й повинні робити це чудово і йому на користь»… А народ у селах помирає від голоду! — Берія різко обірвав себе. — Тому з Валленбергом не поспішай, дороге яєчко на Великдень… А головну комбінацію найближчого майбутнього я бачу таким чином: на наступній партконференції Пітера треба зробити так, щоб там сталася якась помітна накладка: або Сталіна мало в промовах згадають, або не досить імперіалізм громитимуть, чи когось не того проведуть у бюро — не знаю, це подробиці, тобі про них і думати… Інформація про цей скандал має лягти на стіл Сталіна не від Абакумова… Від Маленкова… Єrop сам доповість Кобі… Ось тобі й справа проти «ленінградського великоруського ухилу»; виб'єш показання у ленінградців… Допити проводь сам — особливо перші… Ти це вмієш — зламаються. Від них вимагай лише одного: так, були зв'язані з Вознесенським і Кузнецовим, разом думали про створення російської столиці в Ленінграді чи в Горькому… Далі — само покотиться… Отоді все й віддаси Абакумову… І Вознесенський, і Кузнецов мовчатимуть, що б з ними не робили… І це — чудово… Єrop доповість Старцеві, що Абакумов, мабуть, також відчуває потяг до великоруської групи… Сталін доручить стежити за ним невідступно: що й треба було довести! Приймати його відмовиться, Вітюля — в кишені! З потрохами… Це — перший етап. Але цього мало… Оскільки Абакумов трусив Кремльовку, піднімав історію хвороби Жданова, але висновків не зробив, візьми в нього ордер на арешт двох-трьох професорів — не з Кремльовки, а тих, кого туди запрошували на консультації; нехай ті твої ідіоти, кого не жаль, починають їх мотати; чому ставили неправильні діагнози? За чиєю вказівкою? Скільки за це одержали? Від кого? Нехай працюють лагідно, дружньо, без крові… А ти — доповіси Абакумову, що, мовляв, вражини мовчать… Але це — тільки тоді, коли я подам тобі сигнал… Старцеві дуже потрібний черговий спектакль, — повторив Берія. — З крівцею… Вознесенський у четвер доповідав на ПБ: економіка тріщить трагічно, або ми допоможемо сільському господарству і вкладемо бодай якісь кошти в легку промисловість, підсобимо групі «Б», або можливі необоротні соціальні диспропорції… Старець його спитав: «А якщо допоможуть наші пропагандисти? Умовлять народ потерпіти ще трошки? Назвуть імена тих, хто заважає нам у роботі? Пояснять, хто винен в нестачі житла, одягу, взуття? Ми не можемо перекачувати кошти з оборони на черевики. Ми не можемо заморозити групу «А» в ім'я «Б». Я особисто маю тільки одну пару черевиків, чому іншим треба більше?» А Вознесенський відповів, що, мовляв, це гомеопатія, а в ситуації, що склалася, потрібен скальпель… Сталін тоді його спитав: «Беретеся бути хірургом?» А той відповів: «Якщо доручите, давши повноваження, — візьмусь…» І Сталін посміхнувся: «А що, вік у вас хороший, сорок п'ять, я у ваші роки вже був генсеком…» Ти розумієш, що ми стоїмо на краю прірви? Розумієш, що деспот, який вижив з розуму, хоче крові?! В ній — його порятунок! Отак воно… А вже коли наша команда доповість Єгору, що і по євреях у господарстві Абакумова йшло абияк, заарештовані професори мовчали, ось тоді й знадобиться Валленберг… Ланцюг замкнеться: гестапо — великоруська опозиція — євреї — американська спецслужба…
Комуров зупинився:
— Геніальна комбінація, Лаврентію Павловичу! Просто-таки геніальна! Ваше ім'я занесуть на скрижалі!
— Ех, Богдан, Богдан… — Берія зітхнув. — Часом мене приголомшує твоя наївність… Як дитина, справді! Та хіба я дозволю собі паскудитися в такому процесі?! Це ж ганьба імперії! Від цього країну доведеться відмивати! От я її губкою й відмию. Я. Ніхто інший. Затям це.
…За обідом, полохливо вибачившись, Комуров, явно переборюючи себе, спитав:
— Лаврентію Павловичу, але все-таки зорієнтуйте мене, дурня: навіщо тоді нам цей Ісаєв?
Берія здивовано глянув на Комурова:
— Хто?
— Ісаєв-Штірліц.
Берія не розсердився, відповів тихо й дуже сумно:
— Політик, який ставить на успіх лише однієї комбінації, — не політик, а недоумок… Взявши у Штірліца інформацію про Гітлера, заінтригувавши — через Абакумова — Хазяїна, одержавши власноручну санкцію Сталіна на розстріл баби цього самого Штірліца і його напівбожевільного сина як шпигунів і терористів — це також усе на Абакумові, затям, — мабуть, я сам зустрінуся з Ісаєвим. Нехай його Влодимирський готує до цього заздалегідь… Борідку приклею, вуса намалюю, — Берія зітхнув, — я гримуватися навчився ще в Баку, згадаю давнину… Якщо ваш Штірліц — особливий випадок і коли він упізнає…