Берія вмить обірвав фразу; навіть собі не можна в дечому признаватися, а вже друзям тим паче…
…Немає нічого обманливішого, ніж погляд збоку.
Як часто ми бачимо чоловіка й жінку, що йдуть по вулиці (сонячній, дощовій, морозній); посміхаються одне до одного, він підтримує її під руку, сама увага, а насправді давно не любить, живе з іншою, вона мстаться йому за це; дома — крематорій, але розлучення неможливе: він утратить свою престижну роботу. Сталін повернув країні колишнє ханжество, розлучення, дозволене судом, вважається майже державною зрадою — от і живуть недруги (щоб не сказати вороги) під одним дахом…
Як часто ми бачимо святкові застілля — немає нічого кращого за грузинське, коли стіл вибирає тамаду і його заступника, і вони не мають права залишити гостей доти, поки банкет не закінчиться, вони мусять випивати, виголошувати мудрі тости, в яких закладено не лише похвали, а й логічний аналіз причин цієї похвали; можливий і натяк на певні (проте, які легко виправити) вади того чи іншого гостя; бажана й самокритика тамади, це ціниться найдужче, отже, не черговий, людина наділена божим даром, хистом.
Око втішається, коли бачиш такий стіл — чи здалеку, чи зблизька… І ніхто не відає, що один з гостей завтра вранці поінформує про поведінку, слова, мислі тамади, оскільки інші (чи інший) уже сигналізував про те, що тамада «живе невідповідно до своїх достатків», дозволяє собі двозначні висловлювання, зухвалий у думках і надто вже незалежний у судженнях.
Бідолашний тамада, дні його лічені, жде камера, нари, допити, допити, допити…
…На великій будові — прорив; екстрена нарада у директора; запрошені стахановці, ударники, провідні інженери й конструктори; директор не спить другу ніч, висуває одну пропозицію за одною, тримається на ногах завдяки дуже міцному чаю, записує пропозиції, сперечається, погоджується, дає команди по об'єктах, але серед присутніх є той (чи та), котрий зобов'язаний написати звіт про ворожу діяльність директора, який «навмисне» влаштував цей прорив, — таємний ворог…
Невдахи мстять талантам.
Скнари — щедрим.
Дурні — розумним.
Потвори — красивим.
Ледарі — ініціативним, сміливим і кмітливим.
Але світ влаштований так, що іноді розумний стає найлютішим ворогом розумного — ревність, суперництво; щедрий — щедрого; кмітливий — кмітливого (конкуренція, несумісність характерів); талант вступає в боротьбу з талантом — іноді це наслідок продуманої провокації, ніхто ще не скасував римського «поділяй і пануй» — союз талантів небезпечний для власть предержащих; проте іноді за цим стоять різні ідейні позиції, комплекси, вплив жінки (чоловіка, матері, брата); воістину саме добрими намірами встелена дорога в пекло.
…Поглянь збоку, як дружньо розмовляють у ресторані «Москва» сивий елегантний полковник з орденськими колодками (щоки запали, обличчя в глибоких зморшках, мабуть, недавно з госпіталю) і червонолиций веселий кремезний чоловік у поношеному костюмчику, що дивиться залюбленими і сяючими очима на свого військового товариша!
Ісаєв та Іванов, вони ж Штірліц і Аркадій Аркадійович, вони ж Юстас і генерал; насправді ж — «зек» Владимиров і полковник МДБ Влодимирський; переслідуваний і переслідувач.
Аркадій Аркадійович щось говорив, весело сміявся, але Ісаєв зараз не слухав його, він згадував Сашеньку, її радісне обличчя; «Нашого Санечку також привезуть у Сочі? Ти запам'ятав: моя палата — тринадцята?! Я люблю цю цифру! Ти напишеш мені? Я писатиму тобі листи у віршах, моя любов!» — і вже за хвилину перед тим як поїзд рушив, трагічне й немічне: «Максимчику, повір, доктор Геліович ні в чому не винен, це якась незбагненна, негідна інтрига…
Коли вважатимеш за можливе, будь ласка, допоможи… Чому ти не хочеш узяти ключі від дому? Я розумію, в тебе тепер своя квартира, але, може, Санечку привезуть раніше, він зразу піде на Фрунзенську…»
Ісаєв рвучко потер лоба, виступили червоно-багрові смуги, трохи підняв праву руку, немов просячи слова.
Аркадій Аркадійович ще ближче присунувся до нього:
— Що, товаришу полковник?
— Цей доктор… Геліович… Там можна щось виправити?
— Я дозволю вам бути присутнім при розмові з ним… І ви самі ставитимете запитання… будь-які… Від вас залежатиме, що робити…
…Ісаєв пам'ятав їхню розмову з Аркадієм Аркадійовичем (як тільки вони пішли з перона Курського вокзалу) практично дослівно; він попросив поїхати в ресторан на метро; «Я ж ні разу в житті не бачив цього дива». — «На метро то на метро», — Іванов погодився легко, відчував себе інакше, ніж у кабінеті, і зовсім не так, як тоді, коли вперше виїжджали в місто.
Заговорив Іванов не у вагоні; по-перше, Ісаєв, зачарований, дивився на станції, на людей, ніжно всміхався галасливим дітям (кадик ходив, а очі були сухі), а по-друге, ждав самотності, яка й настала, коли вони вийшли на станції «Охотний ряд».
— Відповідаю на ваше запитання про те, з ким я, — все ще весело всміхаючись, але явно цю усмішку вдаючи, почав Аркадій Аркадійович, ледве понизивши голос. — Раніше не міг, служба напевне дивиться за вами, взаємна перевірка, особливо в метро, там утекти легше, юрба, пневматичні двері… Отже, я вважаю Сергія Сергійовича та й інших — крім Рата, він талановитий опер, — подонками, що компрометують високе звання чекістів. Вони прийшли в апарат недавно, разом з новим міністром Абакумовим. Чому з цієї посади відтерли Лаврентія Павловича? Тому що він зберіг Батьківщині маршала Рокоссовського та маршала Мерецкова — обох мали розстріляти, катували в підвалах, піддавали страшним тортурам… Вони не втрачали свідомості, — раптом озлобившись, сказав Аркадій Аркадійович, — хоч сиділи нерухомо на стільці! Їх били металевим пруттям, ясно? Берія зберіг Батьківщині авіаконструктора Туполева, міністра Ванникова, який потім постачав фронту «катюші»… Він реабілітував десятки тисяч ленінців — практично всіх, кого не встиг розстріляти мерзотник Єжов… Думаєте, — якби я не відчував до вас поваги за ваші подвиги і не доповів Берії, — вас би не катували?! Ще й як катували б… Словом, ситуація не проста… Спроби усунути товариша Берію від безпосереднього керівництва органами були під дією чиїхось темних сил. Чиїх? Не знаю. Але хочу дізнатись. Не в одного мене таке бажання. За те, що я вам зараз сказав, — мене можуть розстріляти без суду й слідства. Якщо хочете допомогти мені… нам… звалити мерзотників — включайтеся в роботу… Так, так, сидячи на дачі чи в камері — коли я вирішу, що так потрібно для нашої боротьби… Якщо надумаєте грати на цьому моєму признанні — вас уб'ють разом зі мною. Крапка! — Обірвав він себе. — Все, забули! Говоримо про меню, вино і про жінок… та ще про фюрера… Мене дуже цікавлять взаємовідносини Гітлера з його оточенням на початку їхнього руху; чесно кажучи, націонал-соціалізм, його народження і розвиток ми прогавили. Інформації — серйозної й об'єктивної, якщо хочете, безстрашної — у нас практично не було. Стіл у ресторані, мабуть, обладнаний, тому інформацію дозуйте… І всуньте фразочку: «Про деякі епізоди — Гітлер заклав фугаси під майбутнє — я доповім тільки товаришу Сталіну… Особисто…»
— Скажіть, — замислено спитав тоді Ісаєв, немов не почувши його, — а якби товариш Берія приїхав до Москви у тридцять п'ятому році, процесу Каменева не було б? Каменева із Зінов'євим не розстріляли б?
Аркадій Аркадійович довго мовчав, усмішка з обличчя спала:
— На це я відповісти не можу… І не тому, що боюсь. Просто — не знаю. Я, чесно кажучи, питання про минуле собі не ставлю… Думаю про майбутнє, щоб не повторився, боронь боже, тридцять сьомий…
— Спасибі за чесність, — відповів Ісаєв. — Переходимо до меню, вина й жінок…
— Слухайте, Всеволоде Володимировичу, — з'ївши солянку, заговорив Іванов, — а ви коли-небудь фюрера бачили зблизька?
— Що значить «бачив»? На з'їздах партії, на прийомах, в Байрейті — під час вагнерівських фестивалів — багато разів… Особисто йому не доповідав. Але ж служба готувала щодня матеріал: про те, хто в нього був, про що йшла розмова, реакцію Гітлера на тих, кого удостоїв аудієнції, стеження за цими людьми… Так що деяку інформацію про нього в будинку на Принцальбрехтштрасе при бажанні можна було дістати… З трудом, але можна.
— Ці матеріали доповідали Гітлеру?
— Судячи з того, що оброблювали їх на нормальній машинці, — ні… Тільки те, що друкувалося на «Ундервуді» з великими літерами, надходило до нього зразу ж, з фельд'єгерем…
— А хто одержував матеріали з нормальним шрифтом? Гіммлер?
— Звичайно.
— А ще?
— Гесс, «брат фюрера», їх не одержував… Він узагалі не любив служби, завжди підкреслював, що державою арійців правлять не штурмовики чи військові, а робітничий клас і бауери…
— Хто? — Аркадій Аркадійович не зрозумів. — Прихильники Бауера?
— Ви маєте на увазі соціал-демократа Бауера? — Ісаєв не приховував посмішки. — Всі соціал-демократи, хто не встиг втекти, сиділи в концтаборах, вони жодного разу не пішли на компроміс з нацистами… «Бауер» — це «селянин»…
— А Борман? — спитав Іванов, пропустивши зауваження Ісаєва про соціал-демократію. — Йому такі матеріали надсилали?
— Навряд… Він обернув би це проти Гіммлера: «фюрер, за вами стежать»…
Аркадій Аркадійович засміявся:
— І наступного дня бідолаху в пенсне шльопнули б у підвалі…
Ісаєв похитав головою:
— У вас неправильне уявлення про партійний механізм рейху… Ви знаєте, хто був найсильнішим противником фюрера?
— Як це «хто»? Комуністи…
— І соціал-демократи. Не скидайте їх з рахунку, — повторив Ісаєв. — Думаю, що в найближчому майбутньому саме вони стануть провідною силою на Заході… А втім, це одна з тих тем, які я готовий викласти тільки товаришу Сталіну, боюсь, інші мене не зможуть зрозуміти через стереотипи, що в'їлися в них… Але я не про це, — помітивши веселу посмішку Аркадія Аркадійовича, Ісаєв мовчки кивнув, підкреслюючи цим, що він виконав прохання «генерала Іванова». — Я маю на увазі інше… В двадцятих роках найстрашнішим противником фюрера був Геббельс…
— Той самий?! — щиро вразився Аркадій Аркадійович.
— Саме так… А гауляйтера Коха пригадуєте? Керівника обласної парторганізації в Кенігсберзі? Одного з ветеранів нацизму?
— Не просто пригадую… Ми з ним працювали — разом з поляками… Мовчить, сволота…
— А ви знаєте, що саме цей «друг фюрера» в двадцятих роках проголосив: «У нашій робітничій партії вирішує більшість, а не папа! Геть партійних імператорів, хай живе національна революція соціалістів!». А хто його підтримав? Геббельс. Це було, якщо мене не зраджує пам'ять, в кінці двадцять п'ятого… Так от, він тоді прямо-таки кричав на нараді, скликаній істинним творцем партії Грегором Штрассером: «Я пропоную виключити з рядів націонал-соціалістичної робітничої партії Адольфа Гітлера як дрібного буржуа, який пробрався в наші ряди! Ми — партія робітничого класу і трудового селянства! Ми не маємо права терпіти у своїх рядах ні соціал-демократичних, ні буржуазних елементів!»
Аркадій Аркадійович слухав заворожено, навіть папіроси не наважився закурити, хоч Ісаєв бачив, як рука його раз по раз тяглася до відкритої пачки «Герцеговіни Флор»…
— Та ви куріть, — сказав він. — І я закурю, якщо дозволите…
— Ради бога, Всеволоде Володимировичу! Горілочки не хочете? Чарчину?
— Впаду… Тягти доведеться… На ваших харчах людина ледве животіє… І язик почне заплітатись… Краще вип'ємо, коли я переберусь на квартиру…
— Це правильно, — погодився Аркадій Аркадійович, — я горілку ненавиджу, а пити доводиться, особливо на прийомах — таке діло… Ну, й що потім?
— А через півроку Геббельс переметнувся до Гітлера: той пообіцяв йому посаду гауляйтера всіх парторганізацій Берліна… І долю Штрассера було вирішено…
— Стривайте, стривайте, тут щось не сходиться, — заперечив Аркадій Аркадійович, — Штрассера розстріляли в липні тридцять четвертого року, а ви говорите про двадцяті…
— Все сходиться, — Ісаєв зітхнув. — Гітлер планував комбінації проти тих, кого вважав недругами, не на рік уперед; а на десятиріччя… Думаєте, він перед загибеллю не заклав фугаси під майбутнє? Думаєте, він пішов з цього світу просто так, заповівши лише бити євреїв? Ні-і, Аркадію Аркадійови-чу! Його фугаси такі страшні, такі хитрі, що й уявити собі важко…
— Які саме?
— І це я готовий відкрити Иосифу Віссаріоновичу. Тільки йому. Після моєї реабілітації… Нікому іншому, крім товариша Сталіна…
Іванов задоволено кивнув, здивовано похитавши при цьому головою: «Ну й робота, ну й професіонал!»
— А що ж було зі Штрассером після того, як Геббельс переметнувся?
— Нічого… Гітлер передав у його відання оргвідділ НСДАП, ключовий пост; відтоді всі призначення й переміщення гауляйтерів готував саме Штрассер. Але, затверджуючи призначення, Гітлер — у присутності всього керівництва партії — сказав: «Я згоден з критикою моїх товаришів: нам не потрібно імператорів і пап, усі питання вирішує більшість! Меншість підлягає залізній волі, висловленій масою». І Штрассер був змушений проводити рішення, які він внутрішньо не сприймав, але підкорявся їм як фанатичний ветеран. А чи було це вигідно першій особі?! Він робив те, що йому вигідно, чужими руками!
Аркадій Аркадійович нічого не відповів, попросив офіціантку принести йому чарку горілки, знову закурив:
— Нічого цього в наших інформаціях не було…
— А знаєте, хто врятував Гітлера від самовбивства?
— Якого?! Коли?!
Ісаєв допитливо подивився на співрозмовника:
— Якщо ви прикидаєтесь, що не знаєте, то я рано чи пізно зрозумію це…
— Клянусь дітьми! Тільки… Всеволоде Володимировичу, будь ласка, не називайте більше «націонал-соціалістична» держава… У нас прийнято писати «фашистська» або, принаймні, «націонал-соціалістська»…
— Такого слова ні в німецькій, ні в російській мовах немає, — відрубав Ісаєв. — Так от, після того як любов фюрера, Гелі Раубаль, сказала, що йде від нього, і її за це вбили з маленького пістолетика, улюбленого пістолетика фюрера, той мало не збожеволів… І Грегор Штрассер просидів з Гітлером, нікому не відчиняючи дверей його квартири, два дні… І врятував його, хай йому чорт, від того, щоб той не пустив собі кулю в лоб… А от розрив між фюрером і Отто Штрассером, молодшим братом Грегора, (він керував пресою, яка атакувала фюрера зліва), стався після того, як Гітлер прийняв у партію й наблизив до себе сина скинутого кайзера — принца Августа-Вільгельма… Це була очевидна зрада першій програмі партії, в якій говорилося, що представників експлуататорських класів ніколи не буде прийнято в ряди націонал-соціалістів… І брат творця партії, Отто, опублікував у газеті лозунг: «Істинні націонал-соціалісти повинні залишити «партію» Гітлера»… Незважаючи на це, другою людиною в партійному апараті все ще залишався Грегор… До речі, це помилка — вважати всіх членів партії Гітлера нікчемами й кретинами… Спочатку там було досить багато ідейних людей… Дивно, що у вас немає інформації про Штрассерів, я ж посилав вам шифровки з Лісабона, коли Шелленберг узяв мене з собою для організації вбивства Отто Штрассера… Той вчасно виїхав з рейху, тому й уцілів… За наказом фюрера в РСХА було створено спеціальний відділ «терору» — для вбивства Отто Штрассера, тільки одного Штрассера, уявляєте?! Він, до речі, живий, переховувався десь у Канаді… Чули про його «Чорний Інтернаціонал»? Він створив його в еміграції, на зло фюреру…
— Дуже мало…
— Якщо у вас в архіві є європейські й канадські газети, я згоден підібрати досьє… Цікаво: в нього було все, як у Гітлера, але без закликів до антисемітизму, перекроювання карти світу та війни… Все інше — калька, один в один: рівність, експропріація банків і великих заводів, права робітникам і ба… селянам…
— У мене хороша пам'ять, — озвався Аркадій Аркадійо-вич. — Могли б говорити «бауери» — вкарбувалося навіки. — І він солодко, якось особливо, потягуючи, випив горілку, яку приніс офіціант; не закушуючи, зразу закурив, знову очікувально наблизившись до Ісаєва.
— Якби не Геббельс, — вів далі Ісаєв, — можливо, Грегора Штрассера й не розстріляли б… Якось Гіммлер показав Гейдріху фотографії чернеток промов Геббельса… Той розповів Шелленбергу, ну а цей поділився зі мною… Геббельс переписував кожну сторінку разів по вісім… Сам робив помітки: «тут потрібні оплески»… Або: «тут — драматична пауза, щоб почалася овація», або: «різкий помах рук, відчай на обличчі — неминучі вигуки підтримки»… У нього в «особливій команді» було тридцять чоловік, вони сідали в різних точках залу, де виступав кульгавий, і організовували юрбу, починаючи овації й вигукуючи слова підтримки в запланованих місцях… Їх потім усіх розстріляли… Тієї ж ночі, коли вбили Штрассера й Рема… І ще одного шльопнули, без якого Гітлер взагалі не став би Гітлером, — пана Штемпфле; чи то пастор, чи то розстрига; він переписав усю «Майн кампф» — від початку до кінця… Адже Гітлер провів дві хвилі чисток: у тридцять четвертому й тридцять дев'ятому… Він наказав імітувати замах на себе, щоб звинуватити в цьому «англійських шпигунів» — їхніми руками в пивному залі було вбито найпам'ятливіших ветеранів, їх шанобливо посадили в перші ряди, ближче до трибуни фюрера, але той швидко поїхав, а ці через двадцять хвилин перетворилися на шматки м'яса… Нічого, як? До речі, стенограми розмов Гітлера з Брайтінгом у вас збереглися?