Може, він щасливчик, є такий сорт людей, яких завжди береже бог, а може, в ньому була схована якась таємна, невідома йому машина, яка вміла перетворити хаос у порядок.
Це останнє лякало його найбільше, навіть більше, ніж дружнє покровительство Берії.
Мені Берія також протегує, розмірковував Абакумов, він мою кандидатуру назвав, повік не забуду, зате я тепер буваю у генералісимуса частіше, ніж Лаврентій Павлович; хто знає, може, настане час мого торжества, коли я відчую, що на стіл Сталіна треба покласти ті матеріали, які без мого наказу, самі по собі надходять у цей дім, лягаючи плямою на Берію. Тут і думати нічого! А якби дізнався генералісимус про дівок маршала?! Коли б п'ять-шість, у кого цього не буває — а то ж уже до двохсот доходить! Дівок цих, як шлюшок, так і іменитих матрон, моя служба перевіряє: чи не ляпають язиком, чи немає молодих коханців з трипаком або сифілісом, чи не мають засуджених родичів…
…Комуров витяг з папки постанову про розстріл терориста, власовського недобитка й зрадника Батьківщини Ісаєва, який готував замах на товариша Сталіна, повністю визнав свою вину, заявив, що, коли вийде з тюрми, все одно знищить «тирана, згубника ленінізму».
— Ця справа минула мене, — здивувався Абакумов.
— Мене не минула, — відповів Комуров. — Потрібна згода товариша Сталіна, щоб у нас із тобою камінням не кидали.
— А хто ж у нас із тобою може кинути каміння?
Комуров зітхнув:
— Товаришу міністр, багато знатимеш, мало спатимеш…
— Скільки разів повторювати: я для тебе був і лишився Віктором! Як тобі не совісно?! Чи не гожуся в друзі?
Комуров підсунув йому постанову й відповів:
— Твої вороги, Вітю, — мої вороги… Наші, точніше кажучи… Про Ісаєва клопочеться наш з тобою підопічний Соломон Абрамович Лозовський… Це в мене зафіксовано… Документально… Перед Шкирятовим слово замовив… Ясно? А Матвій прислав мені: «Почитай, поезія»…
— Де справа?
— У мене… Накажете передати?
Абакумов зрозумів, що Комуров знову загнав його в глухий кут; просити надіслати матеріали після різкого переходу на «ви» — значить псувати стосунки.
— Як тільки буду в генералісимуса — підпишу. Але довідочку склади гарненько, добре?
— Гаразд, Вітю, довідку я тобі завтра ж підготую.
Коли порученець приніс «ліптон» і печиво, Абакумов сам розлив кип'яток, опустив пакетики в склянки, спитав, чи не хоче Богдан міцнішого: «Два пакетики дають такий ефект дії, як чарка хорошого вина».
— Якого? — спитав Комуров. — Міцного? Чи кавказького?..
Зараз щось попросить, зрозумів Абакумов, постанови йому мало, неспроста він про міцне спитав, хтось з моєї охорони їм доносить, що я мадеру п'ю, а в їхній компанії хвалю всякі там цинандалі та мукузані. В роті терпне, вода та й годі, не бере, цар не дурний був, мадеркою втішався. «Жіночий коньяк»! Нехай собі називають як хочуть, а для мене кращого вина нема: і солодке на смак, і п'янить млосно…
— Хорошого вина в пляшках мало, — відповів Абакумов ухильно. — От коли мене грузини частували зеленим сухим вином прямо з бурдюків — це, я скажу, казка! Хоч грузинську «Хванчкару» люблю навіть у пляшках…
— У нас є кращі вина… Скажи, Вітю, тобі про Рюміна нічого не доповідали?
— Про Рюміна? — перепитав Абакумов, спохмурнівши. — Хто це?
— По Архангельську працював, підполковник…
— А чому мали доповідати? Сталося щось? Запросити?
— Не треба. Я прошу твоєї санкції, дай його мені, готуватиму до хорошого діла.
— Будь ласка, — зразу погодився Абакумов. — Тут моєї санкції не потрібно, підписуй наказ сам, використовуй його, як тобі заманеться.
…Питання про Рюміна виникло не випадково: підполковник попав «на підслух», коли був у квартирі якогось Шевцова, за котрим давно стежили — крайній шовініст; добряче випив і сказав: «Але ж в одному біснуватий фюрер мав рацію: євреїв треба знищувати! Подивіться, хто у нас зараз веде найбільшу боротьбу проти батьківщини? Хто продає країну за іноземні самописки? Євреї! Хто критикує російських письменників та артистів? Єврейські космополіти! Хто зводить наклеп на російських шахтарів у кіно? Єврей Луков, під псевдонімом ховається, сволота! Хто завів у безвихідь нашу економічну науку? Єврей Варга! Хто паплюжить нашу історію? Євреї. Хто какофонії пише? Єврей Шостакович!»
Хтось із присутніх сказав, що Шостакович росіянин.
Рюмін і Шевцов роз'ярились: «Немає таких російських прізвищ! І вуха в нього єврейські!»
Оскільки Влодимирський розробляв Єврейський антифашистський комітет, Комуров зразу прикинув, що така людина може знадобитися. Але згодом, подумавши, вирішив узяти цього Рюміна під свою опіку, треба спочатку обкатати, а використати — лише тоді, коли настане черга коронної справи. Берія натякнув, що політика Коби буде однозначною, оскільки економічно росіян ще більше затиснуть, треба буде звертатися до їхнього патріотизму, підкреслювати їхню винятковість, поставляючи «ворогів», винних у труднощах.
— Спасибі, Вітю, — підводячись, сказав Комуров. — І за чай спасибі. Справді, чудовий напій… Тільки абхазький кращий, чесне слово… Ще пришиють тобі цей чортів «ліптон»… Товариш Суслов у цьому ділі суворий, май на увазі… Ти краще адлерський чай хвали, він російський. Краснодарський край, козаки, опора держави… Раджу тобі як другу, Вітю…
На тому й попрощався, залишивши Абакумова в похмурій задумливості.
…Додому міністр повернувся рано, сказав помічникові, що захворів, мігрень. Велів з'єднувати лише з Поскрьобишевим та членами Політбюро, для всіх інших міністрів — його нема.
Дочка вже повернулася. Він запропонував їй погратися в «морський бій»; билися захоплено, потім перейшли на «хрестики-нулики», він піддавався, на обличчі зображав прикрість, улюблениця реготала. Потім принесла колоду карт, зіграли в «дурня».
Відсунувши руку з картами так, щоб дочка могла підглядати, з тугою подумав: бідолашненька моя кровиночко, коли зі мною станеться щось, який же на тебе жах чекає, які муки… Для чого я ліз нагору, видирався по цій триклятій драбині! Служив би собі тихо й непомітно, так ні ж, мене понесло! У нас тільки тихі виживають… Лише маленькі та непомітні своєю смертю помирають… А своєї долі не минути! Ми ж усі комашки, нас згори в мікроскоп роздивляються… Богдан неспроста цього самого Рюміна попросив… Він нічого просто так не робить, у нього завжди підступність на думці… А якби я став вимагати матеріали, вразу настукав би Лаврентію: «дрібна опіка, заважає ініціативі, що за недовір'я серед своїх?!» Спробуй, поясни! Він же член Політбюро, а не я… Бідолашненька ти моя ніжність». Він підвів зволожені очі на дочку: «Піти б до церкви, як з бабусею Оленою, покійницею, бухнути на коліна, припасти лобом до вічних плит храму Господнього й помолитися б за неї… Мені вже нічого не страшно, вогонь і воду пройшов… Та й не відмолю я гріхів своїх, її уберегти б…»
— Татусю, а чого ти не криєш? У тебе ж козирі є! Так нечесно!
— Справді є, — зітхнув Абакумов, — відіб'юся, миттю покрию, ріднесенька…
— Ти мені не піддавайся, я ж не маленька! Нецікаво грати… А знаєш, мене сьогодні вчителька вишпетила…
— От штукарка… За що?
— Я не відповіла, коли був замах на Володимира Ілліча…
Ну, завтра цій сучці шию намилять, подумав він, дівчинку даремно травмує, але відповів інакше:
— Такі речі треба знати, донечко… В Ілліча стріляла есерка Фанні Каплан, космополітичного племені, їй Бухарін пістолет в руки дав…
— От вона тобі двійку й уліпила б! — засміялася дівчинка. — Перший замах на Леніна був у січні, ще в Петрограді! Його тоді якийсь швейцарець урятував, собою прикрив…
— Швейцарець? — Абакумов здивувався. — Це ж хто?
— Платтен, — відповіла дочка майже по складах і пішла до рояля: знала, що батьку найбільше подобалось, коли вона грала «Полонез» Огінського.
А начебто цього самого Платтена ми розстріляли, подумав Абакумов. Чи не з троцькістів? Ну й учителі! Ці такого навчать, що потім з дітей кілком не виб'єш…
Хотів був зразу піти до себе й подзвонити помічникові; нехай перевірить учительку, чи не контра, але, розслабившись, поринув у музику, милуючись стрункою фігуркою дочки, що граціозно сиділа біля величезного білого «Бехштейна»…
…А в цей же самий час три лікарі-психіатри працювали з Олександром Ісаєвим, колишнім офіцером військової розвідки РСЧА, кавалером бойових орденів, а нині «зеком» і недоумком — не в грубо-табірному жаргонному смислі, а в справжньому — він збожеволів на допитах.
Вони вже годину сиділи з ним у невеличкій кімнаті, обладнаній магнітофонами, і всіляко намагалися розговорити нещасного. Але молодий старик тупо мовчав і дивився кудись у далечінь застиглими очима.
Один з лікарів, найстаріший, Лівін, попросив колег вийти. Залишившись сам на сам із «зеком», тихенько, по-дружньому, довірливо спитав:
— Саню, хочеш поговорити з батьком?
«Зек» усе ще дивився крізь лікаря, але в очах його щось промайнуло…
Лівін увімкнув магнітофон, пролунав голос Ісаєва: «Я хочу мати побачення з сином…»
«Зек» раптом умиротворено всміхнувся:
— Тату…
— А ти поклич його, Санечко, — так само приязно, вкрадливо говорив Лівін. — Крикни: «Тату, таточку, тату!» Він тебе почує… Ти ж віриш мені?
— Таточку! — після довгого нетямущого мовчання раптом закричав Саня і, трохи відсунувшись, подивився на лікаря. — Таточку! Ти мене чуєш?
— Голосніше, — не одводячи очей від зіниць Сані, налягав Лівін. — Кричи, що погано чути… Ти ж не чуєш його? Правда? Нехай говорить голосніше…
— Та-а-а-точку! Чому ти мовчиш?! Говори голосніше! Чому ти замовк?!
— А замовк він тому, що дуже хвилюється, — так само лагідно, довірчо пояснив Лівін. — Стільки років не бачив синочка… Крикни, що незабаром приїдеш до нього… Скажи, що вже видужав… Тільки кричи голосніше, тоді батько відповість…
…Послухавши настриг плівки, яку приготував підполковник медичної служби Лівін у той же день, Влодимирський подзвонив Комурову:
— Чудова робота! Якщо накласти на голос радіошуми — вийде цілком зворушлива розмова.
— Не тішся надією, — відповів Комуров. — Твій підопічний такий досвідчений, що напевне перевірить свого придурка подробицею, нам з тобою невідомою… От і кінець твоїй комбінації…
— Нічого подібного! У нас кожна фраза починається з того, що той кричить: «Таточку, голосніше, я погано чую…» А на перевірочному запитанні таточка ми припинимо радіосеанс: «Перешкоди, спробуємо завтра». Стан у Ісаєва буде шоковий, з'їсть, повірте…
— Ти ще не вдарив його в лоб запитанням: «Що написав у Біблії і передав Валленбергу?»
Влодимирський відповів упевнено:
— Це мій головний козир. Рано. Давайте послухаємо, як вони розмовлятимуть на дачі, на прогулянках… Вони ж не знають, що ми їх і в лісі зможемо слухати, шарашки недаремно вершкове масло і каву з цикорієм одержують…
Комуров усміхнувся:
— Валяй. Я тобі вірю, відповідальність на тобі…
Коли Ісаєв, надриваючись, прокричав у трубку:
— Санюшко, синочку, любимий, перед вильотом підстрижись, як стригся у Кракові… Пам'ятаєш?!
У цей момент Сергій Сергійович зупинив плівку з голосом Олександра Ісаєва, а другу, на якій було записано тріск і шум радіоперешкод, зразу збільшив. Через півхвилини, поки Максим Максимович надривався — «алло, Саню, Санечко, синку, алло, ти чуєш мене?!» — знову крізь лиск і тріск радіоперешкод дав голос сина: «Таточку, говори голосніше, я нічого не чую…»
…А потім Аркадій Аркадійович розпікав у присутності Ісаєва радистів; ті винувато виправдовувались:
— Товаришу генерал, це ж Колима! І так чудом якимсь з'єдналися! Радіограму хоч зараз передамо і попросимо, щоб негайно відповіли…
— Щоб завтра був зв'язок! — бушував Аркадій Аркадійович. — Гроші любите одержувати, а працювати не вмієте!
Нервово закурив, пройшовся по кабінету, потім немов спіткнувся:
— Пробачте, Всеволоде Володимировичу, не запропонував вам. Куріть…
Ісаєв повільно підвів на нього очі:
— Я хочу склянку горілки. І відвезіть мене на дачу, Валленберга присилайте завтра. І коли я сьогодні попрошу на вашій дачі ще склянку горілки, нехай мені дадуть. І приготують хорошу зубну пасту. Або ж міцний чай. Убиває запах перегару…
Аркадій Аркадійович сів біля Ісаєва, поклав йому руку на гостре коліно і зворушливо, з болем сказав:
— Спасибі, товаришу полковник… Я не сумнівався в тому, що у нас, більшовиків, все так і закінчиться…
І, викликавши свого вилощеного секретаря, звелів:
— Пляшку найкращої горілки, банку ікри і шматок вареної осетрини.
…Повітря було прозоре й крихке. Прокинувшись, Ісаєв побачив вершечки сосон, одразу згадав той російський, пошарпаний журнал, який знайшов в окупованому Парижі на книжковій набережній Сени; «і такі шалені на синьому розмахи вогненних стовбурів…»
Підвів голову з м'якої, пухкої подушки: стовбури дерев були справді вогненними. «Розмахи» чи «розбіги», — подумав Ісаєв, — і те й друге слово підходить до суті, до цієї вічної краси. Як же їм боляче, коли їх повільно, з перекуром, пиляють, Боже мій!»
Він устав. Голова після вчорашньої горілки паморочилась. Опустив худі ноги з випнутими колінами на килимок, у двері зразу постукали. Значить, безперервно дивиться наглядач, зрозумів він. Але ввійшов не солдат, а «Макгрегор», Віктор Ісаєвич Рат.
— Доброго ранку, Всеволоде Володимировичу, як спалося?
— Добре спалося, дякую. Що там із зв'язком? Налагодили?
— Інформація поки що не надходила. Поснідаємо, а потім подзвонимо Аркадію Аркадійовичу…
— Валленберга ще не привезли?
— Ні.
— Коли?
— Не знаю. Вказівок не одержував.
Снідали на веранді, залитій сонцем. Масло, сир, два не крутих яйця, кава; хліб був двох сортів — чорний і сірий. («Ми називаємо «ризький», — пояснив Рат, — по-моєму, найсмачніший, на вашу честь замовив».) Потім послухали останні вісті по радіо: перевиконання плану, збирання врожаю колгоспниками Одеської, Херсонської та Бєлгородської областей, вітальний лист вождеві всіх народів, геніальному зодчому нашого щастя великому Сталіну від будівельників Дніпрогесу, що встає з руїн. Максим Максимович запам'ятав два підписи — парторга ЦК Димшиця і секретаря обкому Брежнєва. Диктор сухо зачитав повідомлення про те, що триває боротьба з підступністю групи театральних критиків-космополітів, таких як Альтман і Борщагівський. Закінчився випуск прогнозом погоди: обіцяли сонце.
— Може, скляночку хильнете? — спитав Рат.
— Це ви про горілку?
— Чому? З раночку добряче піде джин з тоніком, тут усе є, — він посміхнувся, — як у Лондоні. То що? Зробити відтяжку?
Ісаєв спитав:
— У вас дідусь є?
— Помер… Чудовий був дідусь Ісай Маркович, земля йому пухом…
— Невже він вас не вчив: «Програв — не відігруйся, випив — не похмеляйся»?
— Він у мене не пив і не грав, Всеволоде Володимировичу. Він з кінця минулого століття був у революційній роботі… Більшовиком він був з початку й до кінця, без вагань…
— Рат? — Ісаєв здивувався. — Я пам'ятаю багатьох ветеранів, щось такого прізвища нема в голові.
— Ви його знаєте, — впевнено відповів Рат, — чудово знаєте, тільки під іншим прізвищем… Це прізвище всім відоме.
— Давайте подзвонимо в Центр, — сказав Ісаєв. — Дізнаємося, що там із зв'язком…
— Ходімо, — погодився Рат. — телефон поряд.
…Голос Аркадія Аркадійовича був погаслий, сумний:
— Повертайтеся, Всеволоде Володимировичу, є новини.
Говорячи так, він не брехав: після вчорашньої розмови з ним Комуров зустрівся з Берією і, доповівши йому про успіх комбінації в справі «Штірліца — Валленберга», сказав, що починається робота на дачі.
Берія поздоровив його, просив передати подяку Влодимирському, а в кінці розмови запропонував Комурову заїхати до нього після роботи, ввечері: «Треба перекинутися кількома словами про проект».