— Я не знаю…
— Ви не читали цього? — вона вказала очима на радіограму.
Відвідувач з неприхованим здивуванням відповів:
— Це ж адресовано вам! Як я смію читати вашу кореспонденцію…
— Максим Максимович нічого не написав мені перед від'їздом?
— Його лист чекає на вас у Москві. За законами конспірації це не можна надсилати поштою… Ще одне прохання… Не називайте його в листах на ім'я… Він сказав, що ви знаєте, як називати його…
«Любов моя, яка я щаслива, що цей мій, зимовий уже, лист потрапить до Ваших рук, таких сильних, сухих, ніжних… Пригадуєте, Ви розповідали, як Вам пророкувала долю циганка, на березі бухти, в дні золотої осені, коли сонце з'являлося лише о дев'ятій, а гарячим ставало опівдні? Я завжди пам'ятаю її слова, ви їх двічі повторили: «Остерігайся старика вусатого, він зло таїть на тебе, і коли хтось вже і погубить тебе — то він…» Чи немає серед ваших нинішніх друзів злих і вусатих стариків?
…Жінка — це музичний інструмент, але музику з нього вміє здобувати тільки великий композитор, а композитор — це вища таємниця світу… Ви — моя любима й ніжна таємниця (лише сильні люди, в чомусь суворі й скриті, вміють бути ніжними по-справжцьому).
Хтось розповів мені, що навіть великі музиканти витягують з свого архіву музичні фрагменти минулих літ, програють мелодії інших майстрів, змінюють їх, і з цього народжується гармонія. Я не повірила, бо говорити про творчість (любов — це творчість, що контролюється дисциплінованою логікою, не смійтесь, це правда!) як про якусь механічну працю — нечесно, у цьому є щось від дрібної заздрості тупих нездар, котрі мріяли виявити себе в мистецтві.
Ви ж ніколи не користувалися архівом і не шукали свого акорду в чужих мелодіях, Ви завжди були самим собою… Яка ж це рідкість у наш вік… Я щаслива, що мені судилося бути з Вами. Іноді навіть єдина зустріч залишається в тобі на все життя, і ти близько бачиш кожну її подробицю, виразно чуєш слова, чітко, немов це було вчора, пам'ятаєш свої відчуття. А з іншими людьми зустрічаєшся щодня, розмовляєш, смієшся, печалишся, віриш, сумніваєшся, але все це проходить крізь тебе, мимо, мимо, мимо…
Хтось сказав: «Треба вміти будувати стосунки…» Це проектувалося на мужчину й жінку. Будувати можна сарай, а не стосунки. Або вони є, або їх нема… Інколи я з жахом запитувала себе: «А якби ми з Вами завжди були разом? Якби провели під одним дахом не ті чудові місяці, що подарувала нам доля, а довгі роки?» Усі ж навкруги запевнюють, що рано чи пізно любов стає побутом… Мабуть, найстрашніше — це дозволити собі звикнути до щастя, яким є любов. Уявіть собі, коли б до віруючої бабусі прийшов Христос і сказав: «Матінко, я хочу пожити у вас…» Яка вона, мабуть, була б щаслива! Але ж Христос не міг без людей, він служив їм, і через рік бабусі стало б важко терпіти численних гостей у своїй маленькій хатинці… Невже вона більше не вірила б у його чудо і просила б його раніше закінчувати свої проповіді, не лишати на ніч паломників і не забувати рубати дрова, щоб натопити піч… Невже скороминущість щастя є гарантія його постійності? Але ж це несправедливо! І я заперечую собі: не нам судити про справадливість, це поняття в людях суб'єктивне й мале. Тільки вищий суд визначає правоту людську: Кукольник помер, осяяний славою й любов'ю публіки, а Пушкіна таємно повезли на рипучих дрогах у могилу, а хто залишився?!
Згадала вірші. На жаль, не мої. Ви знаєте, чиї вони. В них відповіді на багато запитань, які живуть в мені повсякчас: «Я жду, осмисливши намови, та невеселу жінку жду для задушевної розмови про давнє щось не до ладу. І не коханку… Неприємні мені зітхання, млість нудна, я знав солодощі взаємні і гіркоту страждань сповна. Я друга жду… Який від Бога в віках дарований мені за те, що я тужив так довго по вишині і тишині. Який злочинний він, суворий, хто вічність проміняв на мить, скувавши путами покори думки, в яких єднались ми…»
Як це прекрасно, просто, незбагненно: «Скувавши путами покори думки, в яких єднались ми».
Чи не в цьому розгадка всіх суперечок про те, що таке любов? Не кайдани. Мрії.
Любов моя, в мене все дуже добре, веду клас, Санечка почуває себе чудово, почав учитися в університеті.
Я відзначаю кожен день у календарику не тому, що він минув, а тому лише, що він наблизив мене до Вас.
І ще… Коли я відпочивала в санаторії, спасибі Вам за це, лікар, який лікував мене, сказав: «Життя людське розписане, немов медичні процедури, особливо життя жінки: спершу закоханість, потім близькість, а тоді пересичення й перехід у нову фізіологічну якість — продовження роду; дитина, інша форма ніжності, нова її сутність; розрив між ілюзіями пори закоханості й прозою пелюшок та недосипання, коли в продовжувача ріжуться зуби; поступове перенесення ніжності на дитину; неусвідомлена ревність мужчини, боязкий пошук іншого ідеалу, внутрішній розрив з минулим; зберігання зв'язку — данина обов'язку. Ерго — любов убита фізіологією, вічною, як світ».
Спочатку я з жахом відкинула цю теорію, такою цинічною й гидкою здалася вона мені. Потім подумала, що в нас усе було б інакше. У нас не було б кайданів, ми жили б мрією, правда? Ні. Не правда. Ви завжди жили своїми «читачами»… Невже й нас могла спостигнути доля всіх тих, хто, як запевняє лікар, існує за раз і назавжди затвердженими законами фізіології?! Тоді порятунок у розставаннях! Вони дають силу мріяти й прокидатися кожного дня з новою надією на близьку й щасливу, хоч і не на довгу, зустріч…
Я набридла Вам своїм розхристаним і сумним листом?
Не сердьтесь, бо Ви самі привчили мене до відкритості. Ви не уявляєте, яке страшне лихо жінки — скритість, таємниця, думочки… Ох, які вони гидкі! Я ненавиджу їх, жену геть, але вони раз по раз, як бісенята, регочучи й зло всміхаючись, породжують у душі жах і недовіру.
Я заклею цього листа, покладу його в конверт, одягнуся й піду гуляти по Кільцю, посиджу на лавочці біля Пушкіна, зупинюся біля Тімірязєва, якого з певною зневагою називають «популяризатором», але ж справжнє популяризаторство є перетворення складного в доступне всім! Це піднімає людство на нову ступінь знання, що тільки й може врятувати світ від жаху… Не краса, ні… Федір Михайлович помилявся… Врятувати світ краса не в змозі, лише Думка і Знання — складові частини Достоїнства…
Любов моя, я щаслива, що змогла поговорити з Вами.
Спасибі за це.
Я знову відчула Вашу суху долоню з довгою й різкою лінією життя.
Як тільки Ви повернетесь, відпочинете в себе, жду Вас на Фрунзенській у гості, питимемо каву. А потім підемо походимо втрьох…
Хай доля Вас береже, я прошу про це щоранку і щоночі…»
Коли Сашенька написала дев'ять листів, приїхав той самий цивільний. Темніло, місяць уже сріблив море.
— Накиньте плащ, — порадив він, — я хочу запросити вас на вокзал…
Вона схопилася з стільця:
— Приїхав Санечка?!
Але на вокзалі сина не було. Її посадили в «столипінку» і відправили етапом до Москви. Абакумов дістав у Сталіна санкцію на виконання вироку: «вища міра соціального захисту»; Сталін подивився на олівець — колір грифеля був червоний.
16
…Найбільше на світі міністр Абакумов любив свою дочку, брав її з собою на відпочинок у Місхор, дружину посилав окремо, на Кавказ. У Кисловодську для неї обладнали двокімнатний «спецномер»; привозили особливу їжу, з Желєзноводська тричі на день ганяли «ЗІС» з теплою мінеральною водою, подавали в ліжко, наливаючи в кришталеву склянку з великого англійського термоса, який свого часу надіслав у подарунок посол Майський.
Одержавши цю унікальну річ, Абакумов з якоюсь гіркотою, що раптом з'явилася в ньому, подумав: «А от зняти з тебе спостереження, заборонити запис кожного твого слова, любий Іване Михайловичу, я все одно не можу… І поправити щось у розшифрованих записах твоїх розмов з дружиною, Фадєєвим, академіком Несмєяновим, Еренбургом, кухарем Ігорем (псевдонім Мечик), Антоні Іденом, коли він снідає в тебе, Рандольфом Черчіллем, коли він у тебе п'є (зветься «вечеря»), секретарем Галиною Василівною (псевдонім Бубен) я не маю права. Сталін Сталіним, але оточений я чужими, тут, у цьому домі…»
А втім, найризикованіші висловлювання Майського, які не можна було таїти від Хазяїна, він супроводжував зауваженням:
— Часом на язик він слабий, це правильно, але з противником працює віртуозно. Це перекрито іншою інформацією, товаришу Сталін. Мабуть, інакше з англійцями не можна.
Сталін знизав плечима:
— А що, Еренбург також англієць? Чи Майський і з ним, працює? Він меншовик, як і Еренбург… Тільки Ілля малював карикатури на Леніна в паскудних паризьких виданнях, а Іван сидів міністром у Колчака…
Переборюючи себе, потухлим голосом Абакумов відповів:
— Я зрозумів, товаришу Сталін…
Сталін стомлено відкинувся на спинку крісла, потім, злякавшись, що цей широкоплечий красень побачить його старечу немічність, миттю присунувся до столу:
— То що ж ви зрозуміли?
— Матеріалів досить на обох: були знайомі з Бухаріним, Зінов'євим, Риковим, Радеком, дружили з Мейерхольдом, Мандельштамом, Тухачевським…
Сталін зібрав тіло, примусив себе легко встати з-за столу, походив по кабінету, не виймаючи люльки з рота, але й не розкурював її, а лише посмоктував; ходив бадьоро, хоч страшенно болів весь правий бік тіла і пальці терпли. Нарешті він зупинився перед Абакумовим і, не відводячи од його обличчя рисячих очей з мінливими зіницями, спитав:
— Кайдани у вас є?
— Тільки наручники, товаришу Сталін. У нас в тюрмах немає кузні: Дзержинський наказав знищити…
— Мене цікавить: у вас з собою є ці самі наручники?
— Товаришу Сталін, ніхто з тих, хто входить до вас, не має права носити з собою не тільки зброю, а й будь-який металевий предмет… Я підтвердив цю вказівку тридцять четвертого року новим наказом…
— Боїтесь, що Ворошилов мене шаблею зарубає? — похмуро усміхнувся Сталін. — Чи Молотов маузер витягне? Він сліпий, стріляти не вміє, та й від страху помре… Даремно ви не принесли з собою наручників. — Сталін по-арештантськи простяг йому руки. — Вам би мене треба першим саджати в острог… Я ж ближче, ніж Майський і Еренбург, співробітничав і з Бухарчиком, і з Каменевим… Він мене Коба називав, а я його Льовушка… Та й голова Реввійськради для мене був не Іудушкою, а товаришем Троцьким…
Зіниці його очей розширились, як після кокаїну, в них була туга й ненависть, але говорив з усмішкою, обличчя жило своїм життям, лише очі жахали, а найдужче його ворушкі зіниці.
— Ну, чого ж не саджаєте? Я ж для вас солодкий… Який процес можна поставити?! Жаль, хороших режисерів не лишилось…
Сталін повернувся до себе за стіл. Абакумову кивнув на стілець, знову пихнув порожньою люлькою (професори Виноградов і Вовсі радили не відмовлятися від звички смоктати люльку, запах тютюну зберігається. «А коли вже не терпиться, то разів зо два пополощіть рот димком, але не затягуйтесь. Хоч здоров'я у вас богатирське, але й богатирям треба вміти себе щадити»).
— При кому в нашу партію вступив колишній меншовик Майський? — суворо спитав Сталін, не спускаючи очей з Абакумова.
Той мовчав. Сталін відчеканив:
— При Леніні. Більше того, Ленін публічно просив у нього пробачення в пресі за якусь неточність у своєму виступі. При кому в нашу партію вступив Вишинський, колишній терорист, меншовик і переслідувач Ілліча в червневі дні? Га? Чого мовчите? Боїтеся вскочити в клопіт? При Леніні! Йому про це доповідав Молотов, і Ленін погодився з необхідністю прийняти в партію грамотного юриста… Ленін терпіти не міг зводити особисті рахунки зі своїми політичними противниками і нам це заповідав… А Заклавський, що називав Ілліча «німецьким шпигуном» і вимагав суду над ним у сімнадцятому? При кому він примкнув до нас? При Леніні… А зараз фейлетоніст у «Правде»… І от ці колишні меншовики громили групи Троцького, Зінов'єва і Бухаріна ще дужче за багатьох більшовиків… Ті заради страху іудейського, відмовчувались, бачте… Хоч були росіянами й українцями, як, наприклад, Постишев чи Чубар з братами Косіорами…
— Я зрозумів, товаришу Сталін, — очі Абакумова сяяли, бо Хазяїн уперше так конфіденційно, по-батьківськи, розмовляв з ним, не сказавши жодного різкого слова (хоч від нього все можна прийняти, геній). А він, виявляється, бовкнув те, що! Сталіну зовсім не до душі…
— Що ж ви зрозуміли? — очі вмить змінилися, в них з'явилась доброзичливість. — Що ви зрозуміли? — повторив Сталін.
— Я зніму спостереження з товариша Майського…
Сталін мовчки розкурював люльку.
Абакумов раптом з жахом згадав показання сина Троцького, Сергія Седова. Той з батьком поїхати відмовився, більшовик, військовий інженер, патріот держави, його розстріляли в тридцять сьомому, а спочатку сидів у Сибіру. Перед стратою; надійшов наказ Єжова поговорити про його життя-буття в Кремлі. Квартира Троцького була неподалік від сталінської, синочок тоді такого нарозповідав… Особливо закарбувався у пам'яті епізод: «Я дуже дружив з Яковом Сталіним, він у нас іноді ночував… Батько бив його смертним боєм, коли охорона доносила, що він курить. «Мій батько — звір», — сказав якось Яків, трясучись від сліз. Мама поклала його спати в нас, а він її благав: «Залиште мене жити у вас, я його ненавиджу…»
Абакумов спалив ці показання в себе в кабінеті, жахнувшись того, що стільки років вони валялися в спецархіві.
Довелося ліквідувати сорок співробітників, усіх, хто мав до цього причетність (членів їхніх родин заслали в Магадан, почали стежити за всіма знайомими; потім для підстраховки заарештували й тих).
Сталін тоді поклав на списку резолюцію «ВМСЗ» — «вища міра соціального захисту» (інколи писав «ВМП» — вища міра покарання»), бо Абакумов йому пояснив: «Вони зберігали архіви, пов'язані з наклепницькими заявами синів ворогів народу, які жили в Кремлі».
Один раз пихнувши, Сталін прополоскав рот тютюновим димом, відклав люльку на бік («Що б я робив без Виноградова, Вовсі й Когана? Чверть століття вони зі мною, чверть століття тримають мені форму, оце так розумники») і неквапливо мовив:
— Коли я їхав у Лондон, до Леніна, на з'їзд, один з делегатів теж багато говорив про англійську «специфіку». На мій погляд, усе-таки там немає ніякої специфіки… Одна острівна амбіційна гординя… І ми зіб'ємо цю саму міфічну амбіційну специфіку… Дайте тільки час… Отож не треба захищати Майського, його безглузде базікання посиланнями на якусь специфіку… Вся їхня специфіка полягає в тому, що на сніданок дають вівсяну кашу, наче там не люди живуть, а жеребці з кобилами… І Майський і Еренбург нам потрібні… Поки що, принаймні… Ось прийдуть нові кадри, які вміють розмовляти з людьми Заходу без принизливого російського плазування, тоді й… Робіть свою справу, Абакумов… Інформуйте нас, а вже вирішувати дайте нам можливість… Завжди пам'ятайте слова нашого вчителя, нашого Ілліча: якщо Чека вийде з-під контролю партії, вона неминуче перетвориться в охранку, а то й ще гірше… Отак… За вами — інформація, за нами, ЦК, — рішення… Умовилися?
— Спасибі за вказівки, товаришу Сталін, звичайно, умовилися…
…Повертаючись після таких розмов додому, Абакумов відчував себе зовсім виснаженим, наче цілий день дрова рубав.
Єдине заспокоєння він знаходив у розмовах з дочкою, запрошував її у свій кабінет, пригощав дивовижними французькими цукерками і, слухаючи її веселе щебетання, розслаблювався, помалу заспокоювався, запевняючи себе в тому, що заради щастя дітей батьки мусять нести свій хрест, повсякчас дотримуючись при цьому умов гри — тих, які ніким не були написані, ніколи не публікувалися, вголос не проголошувались, але вони завжди існують в дійсності…
…Комурова міністр завжди приймав без черги, перериваючи зустрічі з іншими співробітниками, бо знав, як дружить Богдан з Берією.
Так і сьогодні він радо зустрів його й посадив за маленький столик, замовив порученцеві «ліптон» з англійським печивом «афтер ейт» і, розпитавши про домашніх, приготувався слухати свого могутнього підлеглого.
…Абакумов соромився признатися собі в тому, що панічно боявся Комурова. Він боявся його не тому, що бачив у ділі: і на фронтах, коли траплялася якась надзвичайна подія, і в камерах, де він сам катував тих, хто відмовлявся співробітничати зі слідством при написанні того чи іншого сценарію для процесу (працював у майці — волохатий, несамовитий; від нього смерділо потом, і це найбільше запам'яталося Абакумову: не крики начальника Генерального штабу Мерецкова, якого він мордував у липні сорок першого, а саме їдкий запах поту); він боявся Комурова тому, що не міг збагнути таємничої непослідовності його вчинків і пропозицій, котрі якимсь дивним способом виявлялися зрештою вершиною логічної умопобудови, закінченим, абсолютним кругом.