— Такий метод уже практикувався в світовому кінематографі?
— Сотні разів.
— Ви могли б по відзнятому матеріалу визначити — ваші ці кадри чи не ваші?
— Думаю, зміг би… Стривайте, пане прокурор! Нехай зроблять хімічний аналіз тієї плівки, яку Ленц показував на телебаченні, і моєї. Ідіот, як я про це не подумав раніше!
— Про це ми подумали. Цим зараз займаються експерти в фірмі АЕГ. У вас немає заперечення проти фірми?
— Заперечення? Чому я повинен заперечувати проти фірми?
— Я можу вважати ці слова офіційною згодою на експертизу плівки, яку показали по телебаченню, фірмою АЕГ?
— Так.
— Я прочитаю, які запитання я поставив перед експертами, пане Люс. Мене цікавить, чи ідентична плівка, на якій працюєте ви, з плівкою, заарештованою мною на телебаченні. Мене цікавить, чи ідентичне проявлення й обробка цих плівок — вашої, яку ми вилучили у вашому ательє, і тієї, яку ми заарештували. Мене цікавить, нарешті, чи плівка, що її заарештували на телебаченні, є тією самою плівкою, яку було дев’ятнадцятого заряджено в вашому кіноапараті. Ви нічого не хочете додати?
— Ні. Запитання абсолютно точні.
— Гаразд. Вони повинні до мене зараз подзвонити, тому ми відійдемо від справ Левца й повернемося до другої трагедії… до загибелі Дорнброка… Ось що мене цікавить, пане Люс: у вас у будинку була отрута?
— В мене маленькі діти… Як же я можу тримати дома отруту?
— Ця ваша відповідь мене не влаштовує. Я хочу точної відповіді. У вас у будинку була отрута?
— Ні.
— Ви наполягаєте на цьому твердженні?
— Так.
— Ви брешете. Порошок з отрутою я знайшов у вашому домі.
— Кажу ще раз: у моєму домі ніколи те було отрути!
— В спальні, у шкатулці, яка була замкнена, лежав порошок з отрутою. Ось фотографія шкатулки… Ручна робота, вісімнадцяте століття.
— Це шкатулка дружини… Це не моя шкатулка…
— Ви що, розлучилися з дружиною?
— Я? Ні. Чому?
— Це я хочу запитати чому. Ви не розлучені, отже, майно у вас спільне. Як же ви можете говорити, що це не ваша шкатулка?
— Я не говорив так… Я сказав, що… Так, пробачте, це може здатися підлістю… Якщо можна, зітріть цю частину розмови…
— На жаль, це не розмова… Це допит. Отже?
— Так, це наша… Це моя шкатулка.
— А про те, що там лежала отрута, ви не знали?
— Я не знаю, як мені відповідати, щоб не бути негідником, — розгублено сказав Люс.
— А ви відповідайте правду.
— Ви переконані, що правдиві показання — це панацея від мерзоти?
— Ми ухиляємося від теми нашої розмови, пане Люс. А втім, коли б я вважав вас справжнім ворогом, то вам би не допомогла ні брехня, ні правда, — вперше за всю розмову Берг дуже уважно подивився на Люса, і щось схоже на усмішку промайнуло на його обличчі. — У вас погані стосунки з дружиною?
— Ми любим одне одного, але ця любов іноді гірша від ненависті…
— Причина?
— Вона — жінка, я — чоловік. Вона любить наш дім і створена для дому, сім’ї, а я не можу без юрби, без шуму, друзів, захоплень, поїздок…
— Розумію… Ваші сварки мали драматичний характер?
— Так.
— Причина? Ревнощі, відсутність грошей?
— Усе разом. Хоча про мої фінансові труднощі вона нічого не знала… Я просто це приховував від неї.
— Як у вас тепер з грошима?
— Погано, як завжди.
— Дорнброк загинув від такої самої отрути, яку знайдено у вашому домі…
— Шкатулка була замкнута?
— Взагалі я мав спитати вас про це, пане Люс… Замикали ви шкатулку чи вона завжди стояла відкрита?.. Так, шкатулка була замкнута. Я щойно одержав дані експертизи з моргу, на це завжди витрачають багато часу… Тому сьогодні мені конче потрібно знати те, що вчора здавалося другорядним… Кельнер, якого я допитав, кельнер з «Еврики», відмовився потвердити під присягою, що саме ви були в нього всю ніч з другої до о пів на шосту… Він, знаєте, не дуже роздивляється хроніку кіномистецтва в ілюстрованих журналах. Тому він не повинен знати вас в обличчя… Ви не носите окулярів?
— Там я був в окулярах…
— У темних?
— У димчатих.
— А ваша дама?
— Теж. Вона була в парику. Тепер продають парики, вони дуже змінюють зовнішний вигляд… І в окулярах…
— Вам доведеться назвати ім’я подруги. Я постараюся зробити так, щоб це не потрапило в пресу…
— Але ви розумієте, що отрута в шкатулці в Нори… це все пов’язано…
— Розумію. А ви своє становище розумієте?
— Починаю розуміти.
— Кому вигідно підвести вас під удар? Під такий сильний удар?
— Не знаю.
— У вас є конкуренти?
— Є, але я, на жаль, не Моцарт… Сальєрі шукати досить складно.
— Ворогуєте з кимось? Чи, може, вам мстить чоловік вашої подруги? До речі, її ім’я, прізвище н адреса…
— Її чоловік нічого не знає… Мою подругу звати Ежені Шорнбах.
— Шорнбах? Її чоловік військовий?
— Так.
— Що він робить?
— Я не знаю.
Берг добре знав, що робить у Західному Берліні генерал Шорнбах, — він був нелегальний представник МАД.
— У Шорнбах є діти? — спитав Берг.
— Так.
— Давно у вас цей зв’язок?
— Ні.
На столі прокурора задзвонив телефон, і Люс здригнувся, хоча дзвінок був приглушений зеленою подушкою, — мабуть, Берг не любив різких дзвінків, він і розмовляв тихим голосом, таким тихим, що іноді Люсу доводилося нахилятися вперед, щоб почути його.
— Прокурор Берг… Так, слухаю… Спасибі. Я пришлю посильного, а поки що ви скажіть мені усно результати експертизи… Так… Так… Так… Ну що ж, не дуже густо, але все-таки дещо є… Посилаю до вас людину. Спасибі. До побачення.
Він поклав трубку, хвилину посидів, замислившись, а потім викликав секретарку й попросив:
— Будь ласка, відправте посильного в кінолабораторію АЕГ, Фюрнбернштрасе, дев’ять, до пана Ушица. Пакет зразу ж передайте мені.
Секретарка подивилася на Люса з гострою цікавістю і, виходячи з кабінету, разів три озирнулась.
— Так, — сказав Берг, — гаразд… У мене виразка…
— Що? — не зрозумів Люс.
— У мене виразка дванадцятипалої кишки, — повторив Берг, — харчуватися треба у певні години. Протерті котлети і чай з сахарином. Пообідаємо разом?
— Може, ми продовжимо завтра?
— Ні. Нам доведеться ще посидіти сьогодні…
Вони встали.
— Це близько, — сказав прокурор, вимикаючи диктофон так, щоб це бачив Люс, — за рогом.
Коли вони вийшли з прокуратури, Берг сказав:
— Добре було б, якби ви самі привезли до мене вашу подругу.
— Я розумію.
— Тоді мені буде легше ще раз поговорити з кельнером…
— Спасибі.
— Тепер ось що… Ваш фільм… Ну, цей… який наробив багато галасу… Про наці в білих сорочках… Коли ви цей фільм випускали, вам ніхто не дзвонив, не погрожував, не просив?
— Десятки разів дзвонили, пропонували, просили…
— А Дорнброк?
— Ганс?
— Так.
— Ні. Він мовчав. Від його татуся було багато дзвінків… не від нього особисто, звісна річ, але з його оточення… до мене навіть приїздив його співробітник Айсман. Казав, що ненавидить нацизм так само, як усі ми. «Нас, німців, роблять чудовиськами, для чого ви допомагаєте іноземним злостивцям, Люс?»
— Будете щось їсти? — спитав Берг.
— Я вип’ю кави.
— Краще щось поїжте: день у нас буде важкий і неприємний.
— Ні. Я вип’ю кави. В горло нічого не лізе…
— Що вам іще говорив Айсман?
— Ну, їхнє звичайне «навіщо посипати рани сіллю, нація й так досить настраждалась, злочини змиті кров’ю головних бандитів. Чи варто ображати тих, хто в часи Гітлера лише виконував свій обов’язок? Не можна карати сліпих за сліпоту». Ви ж знаєте, що вони кажуть у таких випадках…
— Хто це «вони»?
— Нацисти. Нові нацисти.
— Ви знайдіть, будь ласка, можливість повторити те, що зараз сказали, на допиті, коли вас пише диктофон. Не те у вас становище, щоб покірно скласти руки на животику.
— Я ще згадав про Дорнброка.
— Хвилинку, я дожую цю чортову котлету. Зовсім не солона… Ну що ви про нього згадали?
— Не знаю, правда, яку це має причетність до діла… Ганс у ту останню ніч спитав мене, яку руку піднімали нацисти, коли кричали «хайль». Я дивився багато хроніки, так що я це запам’ятав… Я йому відповів, якою рукою вони кричали своє «хайль»…
— Кричали вони горлянками… Ну-ну?
— Ганс тоді сказав: «Знаєш, чого я був у Гонконзі?» Я спитав: «Чого?» А він відповів: «Ти ж все одно відмовляєшся робити фільм… А коли людей примусять кричати «Хайль, Дорнброк!» — буде пізно. Тоді вже, — він сказав, — напевне все розтане…» Це він відповів мені — пригадуєте, я говорив, що лід розтане на полюсах і що не в нацизмі зараз головне, а в одержимому безумстві вчених, які служать сильним. «Дорнброк — Мао сто років! — сказав ранс. — Нічого звучить, га? Вчені придумають якісь особливі люмінесцентні фарби для портретів мого тата й кормчого, як тепер розмальовують стіни в залі Електро-Сіркус, у Грінвідж-вілледжі в Нью-Йорку».
Берг уважно подивився на Люса:
— Ну що ж… Про це теж скажете під диктофон. Але це, я повинен попередити вас, дуже небезпечна заява, і я не стану її приховувати від преси… В потрібний момент я цю заяву оголошу, їдьте по свою подругу, я її допитаю, а потім ви зробите мені додаткову заяву і підете дознімати свій фільм. Через півгодини я вас чекаю.
Люс підвівся, затримався на хвилину й спитав:
— Як з експертизою? Я зрозумів, що вони кінчили роботу…
— Два пункти можна трактувати як завгодно, а один — проти вас: плівки ідентичні. Це я відкрив вам, щоб перевірити вашу порядність і стійкість. Взагалі, я не повинен був говорити вам про це, принаймні поки що…
Як тільки Люс вийшов із кафе, куди й поділася повільність Берга: він підскочив до телефону, швидко набрав телефонний номер управління внутрішніх справ міського сенату й тихо сказав у трубку:
— Він поїхав. Беріть його під спостереження й не випускайте — інакше голову зніму!
…Коли Люс давав показання Бергу про те, що Дорнброк через своїх людей хотів натиснути на нього перед виходом картини «Наці в білих сорочках», він був правий, тільки не зовсім. Дійсно, така спроба була, але старий Дорнброк не збирався натискати на Люса: він просто нічого про це не знав. Ініціатором був Айсман.
Напередодні прем’єри картини Люса Айсман організував через своїх друзів у газетах Шпрінгера низку хльостких рецензій. «Ляпас історії», «Безвідповідальні вправи в наклепі на народ», «Провінціал у ролі викривача» — такі були заголовки статей. Суть їх зводилася до того, що Люс не може збагнути всієї складності історичного процесу; він не хоче зрозуміти, що не можна обливати брудом весь розвиток Німеччини після тридцять третього року; так, розстріляли десятки тисяч, але це були комуністи; так, були ексцеси з євреями, але це викликано позицією західних держав, що розв’язали під дудку Сталіна другу світову війну; так, Гітлер винен багато в чому, та коли б не зрада й саботаж, то невідомо, куди повернувся б розвиток подій («Ми, звичайно, вітаємо крах гітлеризму, але історія є історія, і «пісня буде хрипінням, якщо її позбавити нот»); так, були концтабори, але всі розмови про звірства і душогубки — це вигадка росіян, вони самі побудували в Аушвіці й Майданеку газові печі, а американці пішли в них на поводі; так, були непотрібні жертви, але знайдіть на сфабрикованих союзниками фотографіях, де лежали величезні купи черевиків, хоч одну пару однакових; кому потрібні були вставні щелепи, експоновані так званими антифашистами, що погано розмовляли по-німецькому, коли вставна щелепа підходить лише тому, для кого її зроблено, — це як відбитки пальців: ідентичних нема й не може бути… Вся гидота, яку можна було сфабрикувати проти німців, — це продукція, яку зробили представники інших націй. Обвинувачувати німців мають право тільки німці, жоден інший народ не має права брати на себе роль судді…
Після того як ці статті, звернені до патріотичного запалу крамаря («А ми, що ж, були справжніми ідіотами, коли билися за Німеччину?!»), розбурхали громадську думку, Айсман подався до Бауера.
Той уважно ознайомився з матеріалами газет і запитав:
— А яке це має відношення до нашої справи?
— Пряме, — відповів Айсман. — Цей фільм іде врозріз з нашою лінією.
— Хто вам сказав, що ми збираємося обіляти гітлеризм?
— А хто сказав вам, що я буду спокійно спостерігати, як принижують історію моєї нації? Чи я неправильно вас розумів увесь цей час, чи щось змінилося нагорі? Може, мене не інформували про новий напрямок, який обрав голова Дорнброк?
— При чому тут голова? — поморщився Бауер. — Просто я не люблю істерик. За істерикою я завжди бачу користолюбні інтереси, Айсман, а я знаю ваше минуле.
— У нас з головою однакове минуле, пане Бауер… У цих статтях, — Айсман торкнув мізинцем папку, — не написано про те, як трактується в фільмі режисера Люса роль Дорнброка в пору нашого минулого. На нього там падає більше шишок, ніж на простих солдатів, які чесно виконували свій обов’язок перед нацією.
— Прямо-таки на нього?
— Так. Дорнброк одержує премію Гітлера, Дорнброк з Герінгом на Донбасі. Використано хроніку з «Дойче вохеншау».
— Що ви пропонуєте?
— Нічого. Я важав за свій обов’язок проінформувати вас.
— Розмова з Люсом буде марна?
— Не знаю.
— Спробуйте з ним познайомитися.
Айсман поїхав до Люса. Режисер дивився на нього трохи здивовано: людина оперувала правильними формулюваннями, докази її були незаперечні, але сама серцевина його логіки була тупа й стара.
Посміявшись з Айсмана, Люс зробив заяву для преси про те, що на нього пробували тиснути «певні кола» у зв’язку з прем’єрою його нового фільму. Він відмовився відповідати на запитання: «Які кола? Хто саме?»
Він не назвав Айсмана тільки тому, що Ганс Дорнброк, почувши це ім’я, сказав йому:
— Він з відомства охорони концерну… — Засміявся й додав: — Мій службовець. Страшенна сволота, але розумний чоловік, зі своєю позицією…
— Фашизм — це позиція? — здивувався тоді Люс.
— Коли хочеш — так, — відповів Ганс і розповів Люсу про розмову, що відбулася при ньому між батьком і Бауером. «Чи варто хвилюватися, Бауер? — говорив старий Дорнброк. — Ну ще одне відро з помиями. Прикро? Звичайно. Але невже це може хвилювати серйозних людей? Нас з вами? Ганса? Ви вживаєте заходів і ставите мене в смішне становище. Нехай цей Люс випускає свій фільм. Ідеально було б протиставити його фільму інший, об’єктивний, наш. Але зчиняти галас навколо нього — це означає лити воду на млин наших противників. Вони ж з нами нічого не можуть зробити, бо в наших руках сила. А розумна сила дозволяє говорити про себе все що завгодно. Вона лише не дозволяє нічого проти себе робити. Треба бути безкомпромісним тільки тоді, коли можлива серйозна акція — збройний бунт, біржева провокація, відторгнення від сфер інтересів… А так?.. Надівати терновий вінок страждальця на голову художника, який честолюбний, бідний, одержимий ідеєю, що володіє ним у даний момент? Чи варто? Зверніть увагу на те, що я сказав про ідею, яка оволоділа ним «у даний момент». Художник — як жінка, настрій у нього мінливий!.. Про це теж треба подумати б… Час іде, він таїть у собі непізнані таємниці й сюрпризи… Час, Бауер, завжди працює на сильних…»
Ганс тоді попередив Люса:
— Бійся Айсмана… Це людина страшна… Я його принаймні боюся…
— То звільни його, — порадив Люс. — Це в твоїй волі.
Ганс заперечливо похитав головою.
— Ні, — відповів він, — це не в моїй волі. Я навіть не помітив, як став підданим діла, а не хазяїном його…
Фільм Люса в Федеративній Республіці практично замовчали, про це Бауер подбав. Премії, які одержала картина у Венеції, Сан-Франціско і в Москві, повернули проти Люса: «Його хвалять іноземці за те, що він топче історію нації».
— А от коли він захоче й далі вести бійку, — сказав Бауер Айсману, — тоді треба вжити певних заходів. Якщо він, не зважаючи ні на що, вирішить продовжувати свої ігри, ми його зімнемо, але не як заблудлого, а як провокатора.