Про це Ганс Дорнброк не знав. Він не знав також, що, коли Люс працював над новою картиною, знімалося практично два фільми. Один робив Люс, а другий — люди, запрошені Айсманом; фіксувалися всі кроки режисера; знімали, здавалося б, найнезначніші дрібниці — навіть такі, як організація масовок його асистентами: вони примушують своїх акторів підігрувати в юрбі, щоб вийшов погрібний Люсу ефект, чи прискіпливо вишукують факти без попередньої їх «організації».
Як справжній художник, Люс був одержимий і довірливий. Це й повинно було його погубити. Він про це не знав, він же не працював у гестапо, де зберігалися матеріали на провідних кінематографістів та письменників рейху; про це довелося пригадати Айсману, і від цього спогаду він мав велику втіху…
2
— Любий мій, ніжний, добрий… Люс, рідний, я не можу… Ти мусиш зрозуміти. Ти не повинен був навіть приїздити до мене з цим. Ти розумієш, до чого це може призвести… Діти лишаться без матері, я ніколи не зможу їм нічого довести… Я ж не скажу їм, що покохала тебе, а їхнього батька розлюбила давно і що ми просто підтримуєм видимість сімейного життя… що все в нас паскудно, гидко… Вони так люблять батька.
— Я не просив би тебе про це, Ежені, коли б не потрапив у пастку… Щось сталося, розумієш? Мене взяли в пастку…
— Мої батьки теж не зможуть зрозуміти мене, вони такі люди, Люс…
— Пробач мені… ти права, я не повинен був приходити до тебе з таким проханням… Просто я опинився в безвихідному становищі. Я розгубився.
— Ти не назвав мене?
— Я не назву тебе. Я зніму своє показання… Точніше, це не було показання. Це була розмова…
— Коли б ти любив мене, ти не згадав би мого імені навіть у розмові.
— А коли через те, що ти не хочеш давати показання, я попаду в тюрму?!
— Я провела з тобою ніч, Люс… Це неможливо, зрозумій… Я ж не шлюха з вулиці… Я захопилася тобою, але ти — це моє, і ніхто ніколи не повинен про це знати…
— Я — це твоє, — повторив Люс, — ти помітила, ми весь час говоримо кожний про себе…
— Я кажу зараз не про себе. Я кажу про дітей. Пробач мені, можливо, я сентиментальна німецька квочка, але я…
— Я такий же сентиментальний німецький батько. Тут ми квити. Бувай здорова, Ежені, постарайся на мене не гніватись.
— Якби ти любив мене, то не сказав би зараз так жорстоко.
— Невже? Можливо. Але ми щось не дуже говорили про любов. Ми нею займалися. Мабуть, це дуже погано. Тобі погано вдома, і мені погано, і ми вирішили спробувати обманути самих себе. А в цьому не можна обманювати, бо тоді починається свинство… Ну, я піду. А то наговорю ще якоїсь гидоти. Єдине, на що я не мав права, — то це слухати тебе, коли ти розповідала мені, який у тебе негідник чоловік, який він жорстокий з тобою і як він зраджує тобі з повіями… Нора, мабуть, каже про мене те саме.
Люс підвівся і, не попрощавшись, пішов. Він їхав по місту на величезній швидкості, і вітер шарпав його волосся, і це було все, що він сприймав зараз у світі, — вітер, який шарпав його волосся.
«У стовп, — ліниво і якось відчужено думав Люс, — і кінець. Досить. Я навіть болю не відчую — машина вибухне… Хто може зрозуміти, як стомлюється художник? Кожна картина — це муки. Навіть коли зраджуєш себе заради грошей. І зрадницький фільм треба зробити так, щоб у ньому була завершена логіка зради, сюжет зради і щоб це сподобалося глядачам-зрадникам… Добре, що вона зараз мені все сказала… Хоч не буде ілюзій! — Я — куля на зльоті. І треба признатися собі в цьому. Тому зараз треба повернутися до прокурора і показати зуби, а не шукати стовпа. Хоча це ж він закликав показувати зуби? Він теж грає якусь свою гру, ця стара сволота».
Після того як Люс зробив додаткові повідомлення Бергу і, зокрема, сказав, що ніякої жінки з ним у ту ніч не було і що він був сам, Берг обвинуватив його в лжесвідченні, прихованні фактів у справі загибелі Дорнброка і, для того щоб слідство могло дійти нормально, виніс постанову про його арешт.
3
— Алло, з’єднайте мене з Венецією, острів Кіпріані, пансіонат Корачіо, фрау Люс. Так, негайно. — Берг обернувся до секретарки й попросив: — Перевірте ще раз, щоб розмова записувалася на плівку. Цю розмову я прилучу до справи… Так, так, слухаю вас! Добре, я почекаю. — Він знову обернувся до секретарки.
— Я перевіряла тричі, пане прокурор… Усе гаразд. Диктофон підключено до мережі.
— Добре, — пробурчав Берг. — Вона зараз на пляжі. Це поруч, по неї пішли. Знає, що чоловік у тюрмі і лежить на пляжі… Чудеса, правда?
— Як він поводиться в камері, пане прокурор? — не стрималася секретарка — вона знемагала від цікавості.
— Добре, — відповів Берг. — Він поводиться пристойно… Алло! Так, так! Фрау Люс, здрастуйте! Прокурор Берг. Я дзвоню до вас ось з якого приводу… Вже читали? Ясно. Скажіть, фрау Люс, що ви зберігали в своїй шкатулці в спальні?
— Він отруївся саме тим порошком? — після довгої паузи спитала Нора Люс.
Берг з полегшенням відкинувся на спинку крісла й навіть підморгнув секретарці.
— Ні, ні, — сказав він, — не тим. Отже, порошок, який був у шкатулці, належав вам?
— Так.
— Ваш чоловік знав про нього?
— Ні. Я не знаю, що відповісти… Як мені треба відповісти, щоб це не обернулося проти Люса?..
— Відповідайте правду. Отже, він не знав про те, що ви зберігаєте в своїй шкатулці ціаністий калій?
— Ні.
— Де ви його взяли?
— Я не можу говорити про це… Нас дуже багато людей чує.
— Я пред’явлю обвинувачення тим, хто спробує розголосити нашу розмову, а це можуть зробити тільки телефоністки нашого й вашого міжнародних вузлів. Їхні номери ми занесли в протокол, так що говоріть спокійно. Де ви взяли цей порошок?
— А може, ми поговоримо, коли я повернуся до Берліна?
— Якщо потрібно буде, я викличу вас на допит. Отже, де й коли ви дістали цей порошок?
— Мені дістав цей порошок мій друг.
— Друг? Який друг? Навіщо? Ви його просили про це?
— Ні! Я неправильно сказала. У мене є друг. Він лікар. Я була в нього в кабінеті і там узяла порошок. У нього був відкритий сейф, і я взяла цей порошок. Він нічого не діставав мені… Я сама…
— Як звуть вашого друга?
— Я не назву вам його імені.
— Тоді я скажу вам, що вашого чоловіка заарештували саме тому, що у вашій шкатулці знайшли отруту! І якщо ви не відкриєте мені зараз ім’я вашого друга і його адресу, я не обіцяю вам скорого побачення з чоловіком. Навіть коли в цьому тепер не зацікавлені ви, то ваші діти, я думаю, будуть дотримуватись іншої точки зору.
Той чоловік, у якого я взяла порошок, ні в чому не винен!
— В організмі покійного Ганса Дорнброка знайшли ідентичну отруту. А загинув він у вашій квартирі. Мені треба побачити цього вашого друга й спитати його, скільки саме порошку в нього зникло і як він приховав цю пропажу від властей!
Обличчя Берга зараз було люте. Напружено прислухаючись до тугого, монотонного мовчання, він швидко кутуляв нижньою щелепою, ніби жував свою несолону котлетку.
Фрау Люс запитала:
— Я прочитала в газетах, що мій чоловік тієї ночі, коли загинув Ганс, був у якомусь кабаку. Словом, він не ночував дома. От нехай він і постарається вам пояснити, навіщо й чому в моїй шкатулці була отрута. Один-єдиний пакетик. Усе. Більше я вам нічого не скажу…
І вона повісила трубку.
Берг підвівся з-за столу. Він ходив по кабінету, страшенно обурений:
— Слинько! А ще береться робити фільми проти наці! А дві шлюхи зраджують його, і він не може з ними впоратись! Одна спокійно сидить на курорті й жде, поки її чоловіка судитимуть, а друга… Лотта, викличте машину… А втім, ні, не треба. З’єднайте мене з фрау Шорнбах… Я дуже не люблю бути спостерігачем, особливо коли чоловіка топлять не в морі, а в відрі з бабськими помиями!
Він підійшов до телефону — фрау Шорнбах була на проводі.
— Алло, це прокурор Берг! Не думайте кинути трубку! Приїжджайте до мене негайно, коли не хочете, щоб нашу розмову записали на плівку у відомстві вашого чоловіка.
Коли Шорнбах прийшла до прокурора, він зразу ж перейшов у наступ:
— Ви готові підтвердити під присягою, що не були разом з Люсом у «Евриці»? Перед тим, як відповісте мені, постарайтеся зрозуміти ось що: я доведу, що ви були з Люсом у кабаку, я доведу це напевне. Ваш чоловік повинен був сказати вам, що Берг даремно ніколи нічого не обіцяє, а, пообіцявши, виконає — і не його, Берга, провина, що над ним, Бергом, є ще начальники… Інакше, я думаю, ви б не носили прізвище Шорнбах, бо ваш чоловік тільки тепер мав вийти з тюрми як генерал Гітлера. А довівши, що ви були з Люсом у кабаку з другої години ночі до шостої ранку, я зразу це розголошу. Але перед цим я притягну вас до суду за неправдиві свідчення, фрау Шорнбах. Коли ж ви скажете мені під присягою правду, я зроблю все, щоб ваше ім’я не потрапило на сторінки преси. Я не можу вам гарантувати цього, але докладу всіх зусиль. Отже, де ви були в ніч з двадцять першого на двадцять друге?
— Я була дома.
— Ви не були в барі «Еврика» з режисером Люсом у ту ніч?
— Я була дома, пане прокурор, бо я не могла кинути дітей, чоловік саме був у від’їзді і дома не лишилося нікого, крім садівника й няньки.
Берг поправив окуляри і спитав:
— Отже, як я вас зрозумів, ви не виходили з свого дому тієї ночі?
— Так.
— У такому разі як ви поясните ваш виїзд з шофером на Темнельгоф о першій годині ночі? Ви їздили зустрічати Маргарет, яка пролітала через Берлін, направляючись у Токіо. Чи не так? Ви забули про це?
— Ах так, правильно, я виїжджала зустрічати мою подругу, ми не бачилися три роки, і вона летіла з Мадріда в Токіо… Я передала їй посилку…
— Ви передали їй посилку?
— Звичайно.
— Не брешіть! Ви не бачилися з подругою Маргарет, бо рейс з Мадріда в ту ніч через негоду завернули у Відень!
— Я… чому, я ж…
— Не брешіть! Я, а не ви, щойно розмовляв з Токіо! З вашою Маргарет! Не брешіть мені! — гаркнув Берг і вдарив долонею по столу. — В мене запитань більше немає. Ви збрехали під присягою, і я змушений заарештувати вас, фрау Шорнбах.
— Ні! Ні, пане прокурор! Ні!
«Як він міг спати з цією паскудою? Вся пика потекла, все ж намальоване. Міхель правду каже: жінку треба посилати до лазні й зустрічати її біля входу; якщо вона залишилася такою ж, як була до купання, тоді можна кликати на вечерю…»
— Де ви зустрілися з Люсом?
— На Темпельгофі я взяла таксі й під’їхала до «Еврики».
— А ваш шофер?
— Я відпустила його. Я сказала, що назад доберусь на таксі.
— Коли це було?
— За, десять хвилин до другої. Чи о другій. Ні, за десять до другої.
— Куди ходив з «Еврики» Люс?
— Він нікуди не ходив. Ми слухали програму й танцювали.
— Коли ви пішли звідти?
— О п’ятій. Чи близько п’ятої.
«Хай і о п’ятій сорок, — подумав Берг. — Чи о сьомій. Для мене важливо те, що вони були разом, коли настала смерть Ганса».
Відпустивши Шорнбах, Берг попросив секретаря;
— Всіх, хто фігурував на плівці Люса разом з Кочевим, викличте до мене завтра. Якщо не встигнемо — допити продовжуватимемо й післязавтра…
4
«Тюрма збуджує бажання аналізувати, і я неодмінно скористаюся з цього. Я зараз спробую все проаналізувати. Цим я й боротимусь з безвихідним розпачем, який охопив мене, — не тому, що я боюсь майбутнього; майбутнього бояться люди, винні в чомусь перед совістю, законом чи богом. Я чистий. Розпач — від іншого; він від загостреного відчуття безсилля людини перед обставинами. Оця некомунікабельність особистості й суспільства доводить до розпачу, тільки це, і ніщо інше.
В чому моя вина чи наша — не так важливо. В чому вона? В тому, що з самого початку ми з тобою не прийняли закону, спільного для нас обох. Закон покликаний об’єднувати різні прагнення і різні характери, несумісність індивідуальностей в одне ціле, де гарантії вагомі й постійні. У нас з тобою не було ні закону, ні гарантій. Ти була створена за образом і подобою твоїх предків, я — своїх. Ми були різні, коли побачились, і коли покохали одне одного, і коли в нас народився перший син, і коли народився другий. Ми з тобою були різні і коли я ще був репортером, коли я тільки пробував асистувати режисерам; ми з тобою лишилися різні, і коли я почав робити свої фільми, я йшов у нашому вовчому світі через боротьбу. Іноді я ліз через колючий дріт, і шматувало мені не тільки одяг, а й шкіру; іноді, завмираючи від страху, я кидався в атаку, і мені пробивали кулями серце. Мені його вже багато разів пробивали, і часом мені здається, що я живу мертвим. Я відчуваю себе живим, коли дивлюся на наших дітей і чую їх або коли раптом із сум’яття думок вибудується сюжет майбутньої картини…
Паоло якось сказав мені: «Тобі потрібний тил. Тоді її ревнощі урівноважуватимуться вірністю і всепрощенням твоєї подруги. Ти повинен завести собі подругу, як противагу безконечним бомбуванням Нори. Я її дуже люблю, але вона буває жахлива зі своїми сценами, зі своїми сліпими ревнощами і безвідповідальною зміною настрою».
«А чи є такі подруги?» — спитав тоді я Паоло. «Мабуть, є. А коли й нема, тоді треба вигадати. Вольтер же радив вигадати бога».
«То, може, мені спробувати заново вигадати собі Нору?» — подумав я, але говорити про це Паоло не став, бо я знав, як він мені відповість. Він би знаєш як мені відповів? Він би відповів мені приблизно так: «Ви прожили разом десять років. Вона знала тебе, коли ти був ніким, вона знала тебе, коли ти перемагав, програвав, блював від злості, хворів від щастя і обпаскуджувався від страху. Ти ж не можеш позбавити її пам’яті? Вона просто людина, чудова людина, а ти недолюдина чи надлюдина — це як тобі хочеться, бо вона живе в світі реальному, а ти живеш у нетривкому світі, створеному тобою самим. Ти ж просив її подивитися «Вісім з половиною», і вона сказала тобі, що це гидота. Хіба не так? А хто зможе геніальніше за Фелліні відобразити художника? Ніхто. Це ж так». Я недарма нічого не сказав Паоло, я дуже хотів спробувати вигадати тебе заново. І я поїхав у Ганновер продовжувати роботу. Знаєш, це необхідно для мене — зникнути, зачинитися в готелі, сидіти по десять годин за столом, і писати якесь слово на полях, і малювати пики, а потім ліпити свою муру. І якщо піде, якщо багато сторінок буде коло машинки, і я не божеволітиму, що й на цей раз стану банкротом, і якщо робота йтиме кожного дня, то я подамся в якийсь кабак, де буде дуже гамірно, і мені буде добре, коли я сидітиму за столиком з бандитами, маклерами, кокаїністами, повіями, і я буду щасливий, бо там, дома, на мене чекає найпрекрасніша жінка, яку я знав, і що вона молить бога за мою роботу й за мене… А я одержував твої бридкі телеграми…
Зараз, аналізуючи наше минуле, я думаю: а може, мої вороги — а як з’ясувалося, їх у мене чимало, і це люди серйозні — підкидали тобі щось проти мене, знаючи, що художника дуже легко знищити руками близьких? Ніхто не переживає зради так глибоко, як художник, — не я це відкрив, отже, не будемо сперечатись. А втім, чи художник я? Не знаю. Але зраду своїх близьких я переживаю як художник. Пробач мені. А може, ти хвора на ревнощі? Є, виявляється, така хвороба, різновид паранойї.
Так от, про наше «діло»… В мене пішла робота. Непогано пішла. А тут твої телеграми. Телеграми пані, якій нічого робити в цьому світі, крім того, як улаштовувати сцени. (Бідолашний Скотт Фітцджеральд! Пригадуєш, як Хем змалював його трагедію? Він перший написав про те, що сцени дружини приводять чоловіка, який її кохає, до імпотенції. Цей старий написав здорово, ти це подивись іще раз у «Святі, яке завжди з тобою»).
Словом, я пішов у бар напитися. Знаєш, коли відчуваєш себе самотнім і обкраденим, треба неодмінно напитися, щоб завтра продовжувати роботу. Тоді буде соромно за свою слабість: «Ну, нехай надсилає гидкі телеграми, а ти що ж? Виявився слабшим від сварливої баби? Біс її бери, нехай шле свої телеграми».