Краще, звичайно, змінити б готель, щоб не читати твоєї гидоти. І от у тому барі я зустрівся з нею. Мабуть, ти з своїми залицяльниками розмовляла так само, як вона зі мною. Вона теж розумна, подібно до тебе, але на ділі виявилася така ж дурна, як і ти. Та ще й підла. А втім, дурість страшніша за підлість. Так от, вона говорила, і я говорив, я мовчав, і вона мовчала, і пили ми нарівні, і була вона, на відміну від шлюх, з якими я зустрічався після твоїх сцен, — це була моя помста тобі, тільки помста, — була вона чимось схожа на тебе, але тільки вона не ревнувала мене і не надсилала мені телеграм. Тепер я зрозумів: вона просто не мала на це права. Знаєш, найкраща форма кохання — це коли на нього не маєш права. (Боже мій, як приємно сидіти в тюрмі і не думати про завтрашню зйомку і про те, що треба домовлятися з гером Сабо про прокат картини в Англії, і не треба вислухувати істерики продюсера про перевитрату грошей, і не треба думати про те, що ти просила змінити дім на район Міттльзеє — там сухо, а ти не переносиш вологи).
Закон… Що таке закон? Це коли людина знає, що, переступивши його, в будь-якій сфері діяльності (діяльності, повторюю я, а не розмови, помислу, бравади, гри) вона стає правопорушником і її карають у міру суворості, яка приписана тій чи іншій статті кодексу. Пам’ятаєш, якось ти сказала мені «тварюка»? (Правда, це було так часто, що ти могла забути). «Тварюка» — це образа словом. За це тебе могли оштрафувати, і тобі довелося б просити в мене грошей, щоб заплатити в державну казну штраф за порушення закону. Ти зустрілася б з адвокатом, і той став би доводити, що я був невірний тобі, а тому ти й назвала мене тварюкою. Але мій адвокат довів би, що я не зраджував тебе, а навіть коли б ти мене спіймала на зраді, ти могла б — відповідно до закону — розлучитися зі мною. Розлучитися — це по закону, а от образа беззаконна. Ти не хотіла, щоб ми розлучились. Гаразд. Тоді виникає питання про гарантії. Де гарантія, що ти знову не будеш ревнувати мене марно і влаштовувати сцени? Я брехав собі весь час — не було таких гарантій. Ти мстила мені за щось таке, чого в тобі не було, але було в мені. (Чого ж у тобі не було, а було в мені? Ну, звичайно ж, у мені не було породи, я був метушливий, нечесний, блудливий, балакучий… А що? Все правильно. Я не сперечаюсь). Значить, нас із тобою зв’язувало, крім дітей, те, що називають у порядних книжках про любов уночі? Отже, чудова моя (ура, я в тюрмі, і ти зі мною не посперечаєшся!), свинство, саме тільки свйнство! Годі! На сьогодні досить. Лягаю спати.
…Я перечитав те, що написав сьогодні вранці. Все не те, і все не так. Я люблю тебе, і ти любиш мене, і ми приречені. Тільки я приречений піти перший. Не тому, що я кращий, а ти гірша, просто чоловік завжди попереду, і він приймає перший усю мерзенність цього світу на себе.
Одне безсумнівно: ніколи ще мені не було так спокійно, як тут. І це не солодке почуття помсти: я, мовляв, не винен, а ви мене тримаєте під замком. Ні. Просто в тюрмі знаходиш свободу духу і відходиш від каторжної суєти повсякденності.
Іще я одне зрозумів: я так стомився, що мені навіть не страшно за дітей. Доведеться тобі пригадати стенографію й машинопис. Продаси будинок — це допоможе вам протриматися перші два-три роки. Але ж ти завжди казала, що краще щаслива вбогість, ніж така мука, як у нашому ситому домі.
І все-таки цього листа я надішлю. Тільки не відповідай мені, будь ласка. Нехай діти напишуть мені листи і щось намалюють. Якщо можна, море, і нехай над морем літають птахи…»
5
— Пане Берг, мою газету цікавить, які причини арешту Люса.
— Причини арешту Люса відомі мені, і я не вважаю за можливе поки що говорити про них.
— Кроне. З «Телеграфу». Ви впевнені у провині Люса?
— Йому пред’явлено кілька обвинувачень.
— У якому саме обвинуваченні ви були впевнені настільки, що прийняли рішення заарештувати Люса?
— Не в інтересах слідства говорити зараз дуже багато… Одне можу сказати: я бачу немало загадок у загибелі Дорнброка, що сталася на квартирі Люса, — відповів Берг.
— Нам би хотілося знати подробиці, пане прокурор. Я представляю телебачення, і мені цікаво, в якому напрямі йде розслідування питання про плівку, яку було передано Люсом редакторові Ленцу.
— Я сам люблю подробиці і збираю їх по крихтах. І коли я наберу досить подробиць, я відповім на ваше запитання.
— Пане прокурор, — зауважив кореспондент телебачення, — ми прийшли на прес-конференцію, а не на турнір дотепності. Наша робота — інформація, і, будь ласка, постарайтеся з повагою ставитись до нашої професії.
— Ви хочете конкретності? Будь ласка. Я нічого не можу повідомити вам нового з приводу плівки Люса, яку Ленц показував по вашому каналу телебачення. Я вивчаю й цю проблему.
— Нам стало відомо, що ви зацікавилися справою болгарського інтелектуала, який емігрував до нас. Чи вдалося вам зустрітися з паном Кочевим?
— Ні.
— Ви хочете добитися зустрічі з ним?
— Звичайно.
— У вас є якісь припущення про день зустрічі?
— В мене є всякого роду припущення…
— Чому ви зацікавилися втечею пана Кочева? Чому ви шукаєте зустрічі з ним?
— У мене є на це свої міркування…
— Як поводиться Люс?
— Тюрма — це не санаторій.
— У пресі промайнуло повідомлення, що Дорнброк загинув не своєю смертю. Як ви можете прокоментувати це повідомлення?
— Спитайте про це автора повідомлення. Від нас подібної заяви не виходило.
— Ви працюєте в контакті з політичним відділом поліції?
— Так, ми періодично консультуємося з майором Гельтоффом.
— Чи можете ви назвати якісь нові імена, що потрапили в сферу вашого розслідування?
— Це передчасно.
— Коли ви маєте намір припинити розслідування й передати справу до суду?
— Дуже скоро. Я сподіваюся, що справа з’ясується дуже скоро.
— В якій мірі міцні зв’язки Люса з лівими, пане прокурор?
— Зараз я вивчаю зв’язки Люса. Всі його зв’язки — з лівими, і правими, і особливо з тими, хто мав з ним контакти як з режисером, коли він робив «Наці в білих сорочках». Більше мені нічого вам сказати, друзі. Я зможу побачитися з вами не раніше як у кінці цього тижня. В ці дні в мене буде багато канцелярської тяганини з оформленням справи…
Берг кивнув головою на крісло і запропонував:
— Сідайте. Ваше ім’я Конрад Ульм?
— Так.
— Ви асистент професора соціології Пфейфера?
— Так.
— Покажіть себе на цьому фото, — попросив Берг, простягаючи Ульму кадр, передрукований з кіноплівки Ленца. — Ось ця машина, бачите? Це ви?
— Так.
— А хто поряд?
— Це Граузнец, це Урсула, я забув її прізвище, це болгарин, який утік… Це… А оцього я не знаю… Він не з наших…
— А машина чия?
— Моя.
— А хто вам запропонував поїздити по місту в цей день?
— Не пригадую. Ми ж тоді вип…
— Випили, випили… Але це не моя компетенція. П’янство за кермом карає поліція. Спробуйте пригадати, хто запропонував вам поїхати з пляжу?
— По-моєму, болгарин… Він захотів подивитися місто…
— Про що він говорив з вами?
— Я ж не знав, що він утече, інакше я уважно прислухувався б до його розмов.
— Він був цікавим співрозмовником?
— Урсулі так здалося. Я з ним щось не дуже розговорився. Він здався мені занадто веселим. Якимось бадьористим. А я не дуже вірю бадьористим. Особливо звідти, з-за стіни.
— Зараз я спробую сформулювати надзвичайно важливе запитання, а ви мені відповісте на нього з усією серйозністю… Через два дні після зустрічі з вами Кочев вирішив не повертатися додому. Чи відчули ви в його розмовах, у манері поведінки бажання, намір, проблиск наміру не повертатися додому? Може, він вас запитував, як звідси перебратися ще далі на захід, цікавився працевлаштуванням, запитував про болгарських емігрантів, про панів з НТС, які борються з Кремлем?.. Пригадайте, будь ласка, все, що можете пригадати.
— Він справив на мене враження весельчака, — повторив Ульм, — жартував: «Ви всі — акули імперіалізму…» Казав, що не зміг би тут жити, бо «відчуваєш себе загорнутим у целофан — повна некомунікабельність».
— Він сказав вам, що не зміг би тут жити?
— Так. Він так говорив.
— Отже, для вас було несподіваним повідомлення про те, що Кочев вирішив не повертатися на батьківщину?
— Для мене це була зовсім несподівано.
— Сідайте он за цей столик і запишіть це. Я додам ваші свідчення до справи.
— Добре.
— І назвіть імена тих, хто був з вами того дня.
— Добре.
— Якщо у вас виникнуть якісь нові міркування з приводу вашої зустрічі з Кочевим — теж напишіть.
— Власне, нічого нового в мене не пивинно виникнути. Я, правда, був трохи здивований його німецькою, він розмовляв як справжній берлінець. А про все інше він торохтів, немов диктор московського радіо: «Так, у вас очевидна технічна революція, так, ви зробили гігантський ривок, ні, ваш робітничий клас не може бути пасивною силою, але ваші нацисти підняли голови, і якщо ви будете просто мітингувати — без програми й без організації, — вас зімнуть у найближчому майбутньому». Та ще щось у цьому дусі.
— От ви все й запишіть, будь ласка. І останнє: ви не пригадуєте, він не умовлявся ні з ким з ваших приятелів про зустріч?
— Я не чув. Може, Граузнец знає? Чи Урсула. Вона любить екзотику. Вона бачила першого червоного в своєму житті.
— Напишіть мені її адресу й телефон.
— У неї нема телефону, вона живе в гуртожитку.
— Адреса?
— Нойерштадт, сім. По-моєму, на третьому поверсі.. Її там усі знають.
6
Урсулу привезли через півгодини після того, як Ульм закінчив свої свідчення.
— Дев’ятнадцятого ми домовилися про зустріч — це правильно. Назавтра вдень ми з ним побачились, пане прокурор… Ми випили кави…
— Де ви побачились?
— У «Момзені».
— О котрій годині?
— О п’ятій годині.
— Хто платив за каву?
— Я хотіла заплатити за себе, але він сказав, що жінці у них забороняється платити за себе, і заплатив за нас обох. А в чому справа? Щось трапилося?
Берг скинув окуляри на кінчик носа і втупився в Урсулу з розгубленим подивом:
— Де ви були останній тиждень?
— Днів зо два я сиділа в себе… Готувалася до екзамену. А потім мене потягли на озеро. Ми там звірствуємо в палатках. Шматуємо м’ясо руками, словом, розважаємось.
— Ага… Ну зрозуміло. Транзистори хоч возите з собою?
— У нас диктофони. З записаними плівками. Завжди знаєщ, що за чим іде: після Елвіса Престлі — Рей Коніфф, а потім поп-м’юзик. А коли слухаєш транзистор, треба напружуватись, бо неодмінно будуть якісь неприємності. Набридло… Лякають загибеллю від бомби, лякають загибеллю від росіян, лякають загибеллю від танення льоду і забруднення атмосфери…
Берг засміявся.
«Прекрасна добра тварина… Той, хто на ній ожениться, буде найщасливішою людиною, — подумав Берг. — Вона віддячить за ніжне почуття прихильністю на все життя».
— Ну добре, — сказав він, — ходімо далі… Якщо хочете курити — куріть. Хоч я всім забороняю курити. В мене виразка дванадцятипалої кишки… Жую протерті котлетки й боюсь тютюнового диму…
— Ви схожі на Спенсера Трессі, — вам казали про це?
— Казали. Він приїздив до мене, коли вони знімали «Нюрнберзький процес». Славний старий.
— Ви теж дуже славний.
— Що?!
— Я кажу, що ви теж дуже славний старий. Тепер зовсім неможливо мати справу з однолітками. Їх цікавить тільки соціологія. Маркузе і Режіс Дебре. Тільки ваше покоління вміє розуміти жінку. Ні, я не психопатка, я просто завжди кажу те, що відчуваю. Знаєте, я дуже сміялась, коли прочитала у Франса — «думаюча жінка». Таких нема. Є жінка, яка відчуває і яка не відчуває…
— От і зрозумій вас, — несподівано для самого себе сказав Берг і відчув, що червоніє.
— Прокурор, ви дівич?.. — спитала Урсула.
— Скільки вам років, Урсула? — перебив її Берг.
— Двадцять.
— Можна поставити вам нескромне запитання, яке не стосується нашої бесіди?
— Я знаю, про що ви хочете спитати. Так, так, у п’ятнадцять. Мене поквапили. Та я й сама не дуже хотіла стояти на місці. Я нікого не звинувачую. Я розумію вас, ви праві. Ми обвинувачуємо ваше покоління, але самі теж добрі… Але ми нічого не можемо змінити: ідеї — ваші, танки — ваші і бомби — ваші. Нам лишається тільки базікати й шматувати м’ясо руками. А оцей червоний мені дуже сподобався. Він мужчина, справжній мужчина…
— Ви були близькі з ним?
— Я відвикла від таких формулювань… Звичайно… Якщо брати до уваги сусідство за столиком, то ми були дуже близькі.
— Звідки ви знаєте, що він справжній мужчина?
— Не знаю. Відчула. Він не пускав диму через ніздрі, не сумував. Веселий хлопець, який знає діло і вміє відстоювати свою точку зору. Одним словом, я хотіла б мати його своїм другом. Мій батько завжди говорив, що треба дружити з хлопчиками. Він казав, що вони можуть відлупцювати, але не зрадити… А що з ним? Він шпигун? Взагалі, він підходить для ролі шпигуна:..
— Він зник. Його шукають уже тиждень. Кажуть, що він вирішив залишитися в нас. Він начебто говорив, що не хоче жити в умовах комуністичного терору…
— Це нісенітниця! Він розповідав мені, як вони восени з друзями їздять полювати в тайгу під Софією…
— Хіба під Софією є тайга?
— Ну, значить, під Москвою. Звідки я знаю, що в них там є. Але мені вперше в житті було цікаво слухати про червоних, коли він розповідав, як вони там живуть, розпалюють багаття, в тайзі, як п’ють молоко і які розказують один одному анекдоти… Він говорив, що збирається днів через п’ять, як тільки повернеться додому, зразу ж поїхати на полювання.
— Спробуйте пригадати, Урсула, як він сказав це?
— Я не папуга. Він сказав, що як тільки повернеться додому і закінчить свої бюрократичні справи… Я ще тоді завитала його: «Невже у вас є бюрократи?» А він нахилився до мене й сказав на вухо: «є». І засміявся. Він сміявся дуже гарно — всім обличчям… Стривайте, він мені ще говорив… Він говорив: «Ульм нападав на мене весь час: «Все-таки Судети — це німецька земля!» А в Судетах, у Чехословаччині, крім того, що це чеська земля, — найбагатші в Європі поклади урану. Невже, тобі потрібно, щоб ваша сволота мала свою бомбу?» Звичайно, я сказала, що мені не потрібна бомба… Ні наша, ні їхня…
— Ви не образились, коли він сказав «ваша сволота»?
— А по-вашому, Шпрінгер і Тадден ангели?
— Виходить, іноді ви слухаєте транзистор, якщо знаєте про Таддена й Шпрінгера?
— Та ні… Усі мої друзі чоловіки розмовляють про це — одні лають, інші хвалять. Але мені Шпрінгер не подобається, бо в нього занадто красивеньке обличчя.
— Кочев нічого вам не казав про те, чи збирається зразу ж податися в Східний сектор, чи в нього ще були якісь справи у нас?
— Ні. Він мені нічого не сказав про це. Ой, ні, одну хвилинку, заждіть. Він сказав, що хоче зайти попрощатися з професором… Я не пригадую його прізвища. Може, Пфейфер? Соціолог. Ульм у нього навчається. А потім сказав: «Якщо хочете, беріть ваших друзів і ввечері, на прощання, перед від’їздом, усі вип’ємо пива. У вас, — він додав, — пиво краще від нашого, я тут весь час п’ю пиво».
— А куди він вас запрошував? — Берг завмер і навіть трохи подався вперед. — Не пригадуєте?
— Не пригадую.
— Але він називав вам вайнштубе чи ви просто забули зараз?
— Не пригадую, пане добрий прокурор… Ага! Я — геній! Усі кажуть, що я дурна, а я — геній! «Ам Кругдорф»! Рік ще говорив, що «круг» прийшло до них від нас. У росіян козаки збиралися «на круг» після війни з нами… Не цієї, а якоїсь іншої, коли козаки брали Берлін…
— Урсула, — сказав Берг, — я прошу вас нікому не кажіть про це… Ви не повинні нікому розповідати про останню зустріч з Кочевим. Інакше наша сволота може позбиткуватися над вами. Коли хочете, я примушу вас підписати офіційний напір про нерозголощення таємниці. Хочете? Чи утримаєтесь?