Брати сиділи у величезному «кадиллаку» й плакали, а навкруги веселилася галаслива юрба, святкуючи перемогу, яку привезли з Європи хлопці в зелених куртках, І крізь цю юрбу було важко їхати, водій безперестану сигналив, раз по раз обертався назад і з жахом дивився на живого мерця, який замислено гладив голову хазяїна, великого банкіра країни, людини, що вважалася одним з найсерйозніших фінансистів Америки.
Самуель помер наступного дня. Він помер у себе в кімнаті, коли підвівся, й підійшов до вікна, і побачив невеличкий нью-йоркський садок, в якому рівними рядами було висаджено троянди й гліцинії — такі ж самі, як у нацистів, у Тюрінгії, в тридцять восьмому році.
На похороні, після панахиди в синагозі, тіло Самуеля Дігона перенесли в зал засідань «Нешнл бенка». Тут, виступаючи з коротким словом, Баррі сказав:
— Всупереч традиціям предків, ми привезли Самуеля сюди, щоб з ним могли попрощатися всі ті, кому дорога демократія, дарована нашій країні мужністю її громадян і богом. Ми привезли Самуеля сюди, бо традиціями наших дітей стали традиції Америки. Тепер, навчені бандою нацистів, ми будемо непримиренні до всіх і всяких проявів фашизму, де б і в якій формі вони не відродилися б. Ми боротимемося проти фашизму як солдати, зі зброєю в руках. Ми мститимемося не тільки за Самуеля — він тільки один з шести мільйонів безневинно погублених гітлерівцями євреїв. Ми мститимемо за сотні тисяч загиблих американців і англійців, французів і поляків, росіян і чехів. Прощення породжує прощення — гласить мудрість древніх. Ні. Помста породить прощення чи хоча б дасть нам можливість дивитися на німців без здригання й ненависті. Всі ті, хто був з Гітлером, всі ті, хто воював під його прапорами, всі ті, хто привів його до влади і підтримував його, мусять бути покарані. Ми не можемо визнавати доктрину душогубок, шибениць і тортур. Ми визнаватимемо закон. І цей закон віддасть кожному своє. Прости мене, брате, що я не зміг тобі нічим допомогти! Спи спокійно, за тебе помстяться!
Ісаєв
1
«А з ногами погане діло, — подумав Максим Максимович, — і найприкріше те, що це природна річ. На жаль. Шістдесят сім: без трьох сімдесят. Вікові рубежі — їх не обминеш. Як позбавлення громадянства: туди можна, а назад — тю-тю».
Він намагався розтирати ноги дуже тихо, щоб не розбудити Мишаню, постійного свого супутника на полюванні, механіка їхнього інститутського гаража, але Томмі, почувши, що хазяїн прокинувся й розтирає ноги щіткою, встав, голосно, підскиглюючи, позіхнув і стрибнув на сидіння. Він завжди спав у них у ногах — коло педалей «Волги». Але як тільки хазяїн прокидався й починав розтирати щіткою ноги, Томмі зразу ж вилізав на сидіння й лягав на Мишаню.
— Рано ще, — пробурмотів Мишко, — ні світ ні зоря, Максиме Максимовичу… Не прилетіли ще ваші кури…
— Зараз ми підемо, ти не сердься…
Але Мишко вже не чув його. Повернувшись на правий бік, він укрив голову хутряною курткою і зразу ж засопів — засинав він умить.
…Сіра смужка над верховіттям сосен була молочно-біла, Світ став реальним і близьким; Ісаєв побачив і валуни, які стирчали з туману, і воду біля берега, яку, здавалося, кип’ятили зсередини, — така пара клубилася над нею; побачив він і трьох качок, що плавали коло берега, то зникаючи в тумані, то рельєфно з’являючись на темній киплячій воді.
Максим Максимович любив бити на льоту: коли стикаються точності двох швидкостей — птаха й дробу, — в цьому є щось від справжнього змагання. Мишаня, правда, сміявся з Ісаєва: і з його маскувального халата, і з вінчестера з розтрубом, і з особливих патронів, які спеціально заряджав лікар Кирсанов, і з того, як Ісаєв мазав по качках з близької відстані. Сам Мишаня до цієї такої дорогої Ісаєву полювальної гри ставився негативно: він сидів на світанковому вітерці в чорному піджаку, помітний за верству, з курковою тулкою, патрони в нього були відвологлі; іноді він починав співати пісень, це розлючувало Ісаєва, але він боявся крикнути, щоб той замовк, бо ждав появи качок, — на вечірній зорі вони з’являються з сірих сутінок несподівано і так само несподівано зникають, мисливцеві лишається лише одна мить на постріл. Але, незважаючи на все це, Мишаня на полюванні був удачливіший за Ісаєва, і качок завжди приносив більше, і завжди кепкував з Максима Максимовича, коли вони сиділи вечорами коло вогнища й готували собі куліш.
Тому Ісаєв поклав собі взяти цих трьох качок, щоб утерти носа Мишкові. Він підождав, поки качки зійшлися, і вистрелив. Одна лежала на воді безформна й жалюгідна, зразу втративши красу, і те, що Ісаєв помітив це, завадило йому вбити тих двох, які свічкою піднялися в сірий туман. Одну він усе-таки вбив, але радості це йому не принесло.
— Ну що, консерви будемо відкривати? — смішливо запитав Мишаня, пораючись коло вогнища.
Ісаєв мовчки кинув дві качки до його ніг і сказав:
— Сьогодні твоя черга скубти, ти — порожній.
— Чому це я порожній? — образився Мишаня й підняв край брезента: там лежали три крижні. — Вони до мене прямо сюди сідають. На болітце. Я їх з машини б’ю.
Ісаєв зняв чоботи й мовив:
— Знущаєшся, га? Вода закипіла?
— Дрова сирі, Максиме Максимовичу. Я вже їх і бензином, і по-всякому… Критикуватиму вас — сухий бензин ви мали купити, у вас у «Спорті» приятелі працюють…
— Не було сухого бензину, не лайся. Туристський сезон…
— От через туристський сезон на поїзд свій запізнитесь… Народу на станції, мабуть, тьма — п’ятниця…
— Хто ж у п’ятницю їде до міста?
— Колгоспники — хто… Ми до них, вони — до нас, обмін досвідом… — Мишаня засміявся. — А от для вашого Томмі вівсянки тут не роздобудеш… Чим я його два тижні годуватиму?
— Я раніше повернусь… Через десять днів повернусь… Ти його погодуй пшоняною кашею або ядриці в сільмазі купи. Тільки ядрицю спочатку в холодній воді намочи, добре? І нормальною сіллю соли, а то він рибацької не терпить.
— Буде зроблено, — відповів Мишаня. — Я тут з ним без вас усіх птахів перестріляю.
Ісаєв обскуб качок, зварив куліш, потім дві години поспав на старенькому надувному матраці біля озера, поголився, надів свій брезентовий похідний піджак та й подався на станцію — навпростець через ліс, до неї було десять кілометрів. Мишаня пропонував підвезти, але Ісаєв відмовився:
— Все одно літак у мене тільки завтра вранці, встигну. Відпочивай, Мишаню. До зустрічі.
На станції народу було справді повно-повнісінько, квитки в касі скінчились, черговий по вокзалу ні на які пояснення не зважав: «Усім вам тільки б на базар швендяти!» — і довелося домовлятися з провідницею, яка впустила Ісаєва за три карбованці в переповнений безплацкартний вагон з умовою, що частину дороги він проїде в тамбурі, а якщо прийдуть контролери, то всю відповідальність за проїзд без квитка візьме на себе.
Додому Ісаєв добрався тільки о другій годині ночі, стомлений, з головним болем. На столі в кабінеті лежала записочка: «М. М., два дні, як ваш директор велів подзвонити йому додому або в інститут через неприємності. Дуже шукав. Нюра»
Почерк у ліфтерки, яка двічі на тиждень приходила до Ісаєва прибирати, був дитячий. Трохи нахилений вправо, часом вона плутала м’який знак з ятем, і Максима Максимовича завжди це веселило, і записочки її він зберігав.
«Які неприємності? — подумав він. — Через три години мені треба бути на аеродромі. Зараз — дзвонити пізно, а о п’ятій ранку — дуже рано. Нехай вони підождуть зі своїми неприємностями, поки я повернусь».
Він прийняв ванну, потім випрасував сірий костюм, у якому завжди виступав на вчених радах, узяв кілька галстуків, довго роздумував над тим, чи варто брати плащ — у Берліні серпень і вересень страшенно жаркі місяці; поклав у чемодан три сорочки, легкі штани, ліки й викликав таксі — він любив приїжджати на вокзали і на аеродроми заздалегідь.
Пройшовши митний огляд і паспортний контроль, він опинився серед гамірливої юрби японських та американських туристів, які летіли через Західний Берлін у Мадрід («Дивний марштрут — через Рим набагато швидше»), Ісаєв раптом посміхнувся і подумав про те, які дивовижні зміни людського перебування в часі: дев’ять годин тому він стояв на зорі, п’ять годин тому обливався потом у тамбурі, тепер товчеться серед гомінливих американських бабусь з гострими ліктями й фарфоровими зубами, а ще через три години він має бути в західноберлінському інституті соціології, щоб обумовити графік своїх лекцій і бесід з колегами по університету.
Це була його друга поїздка в західноберлінський Інститут соціології, і він загалом уявляв собі програму. Він тільки не міг собі уявити, що коли літак приземлиться в Темпельгофі, і його зустрінуть колеги, і відвезуть снідати, а потім поселять у респектабельному «Кайзері», і він одержить у портьє записочку від свого аспіранта з Болгарії Павла Кочева: «Професоре Максимичу, багато цікавого матеріалу, сьогодні побачуся з сином Дорнброка, може, затримаюсь на день-два, якщо вистачить грошей, подзвоніть про всяк випадок до мене в готель «Шеневальд», мріяв, би вас побачити. Паша Кочев», і він подзвонить Кочеву, і портьє відповість йому, що «пан Кочев тепер уже не живе тут, бо він запросив політичного притулку і переїхав в інше місце», — ось цього він собі уявити не міг.
— Ви не скажете, як мені подзвонити пану Кочеву на його нову адресу? — спитав Ісаєв.
— Нам невідома його нова адреса.
— Хто може знати?
— Напевне, редактор «Куріра» Ленц — він друкував інтерв’ю пана Кочева.
Ісаєв навіть головою затряс — так усе це було дико й несподівано. Він знайшов телефон «Куріра» й подзвонив Ленцу.
— Нам невідома його адреса, — відповів Ленц. — Якщо вам дуже потрібен пан Кочев, зверніться в поліцію, вони знають…
У поліції Ісаєву сказали, що справою болгарського інтелектуала Кочева займався майор Гельтофф, але ніхто з його співробітників не знав адреси, за якою тепер проживає пан Кочев.
Ісаєв поїхав у поліцейське управління: майор Гельтофф, відповіли йому, зараз тут у зв’язку з спішним розслідуванням обставин загибелі Дорнброка-сина, але розмовляти з майором Ісаєв не став, бо він побачив його, коли той ішов по коридору, і зразу ж відвернувся до стіни, тому що впізнав у ньому свого «колегу» по роботі в ставці рейхсфюрера оберштурмбанфюрера СС Холтоффа, який за завданням шефа гестапо Мюллера проводив весною сорок п’ятого року операцію проти нього, Ісаєва, відомого тоді Холтоффу як штандартенфюрер СС фон Штірліц.
Ісаєв знав, що Мюллера поховали в Берліні: його вбили в травні сорок п’ятого; Шелленберг помер у п’ятдесят четвертому; Айсман трудиться в концерні Дорнброка. Єдиний, хто зник з поля зору Ісаєва, був Холтофф.
Змінивши голос, Ісаєв подзвонив майору з автомата.
— Право пана Кочева не відкривати своєї адреси, — відрубав майор, — він живе в демократичній країні і користується гарантіями нашого законодавства. З ким я розмовляю?
— Зі мною, — відповів Ісаєв і повісив трубку.
Того ж вечора Максим Максимович зв’язався з професором Штруббе, який відповідав за програму Ісаєва, і попросив внести корективи, щоб найближчі три дні були в нього цілком вільні.
На другий день Ісаєв побував у свого видавця, який третім тиражем випустив його монографію «Німеччина, квітень сорок п’ятого», і — вперше за всі його поїздки — не став відмовлятися від запронованого гонорару. Після цього він засів у бібліотеці, переглянув купу літератури з математики й фізики, зробив виписки з телефонних довідників Ессена, Кіля й Гамбурга, зв’язався по телефону з Мюнхеном і, нарешті, знайшов того, кого шукав, — фізика Рунге.
2
— Пробачте, що я до вас так пізно, доктор Рунге.
— Хто ви?
— Моє ім’я вам нічого не скаже, але справа в мене до вас спішна.
Вони стояли на порозі. Хазяїн заступив двері й не запрошував гостя зайти.
— Я зараз зайнятий. Дуже шкодую…
— Хвилина у вас знайдеться?
— Хвилина — так. Тільки навряд чи «дуже спішне діло» можна вирішити за хвилину.
— Це обличчя вам знайоме? — спитав Ісаєв, показавши Рунге невеличку фотографію.
— Дуже знайомий молодий чоловік…
— Йому зараз п’ятдесят шість.
— У мене погана пам’ять на обличчя.
— Хто з вами працював у концтаборі Фленсбург?
— Холтофф?
— То це Холтофф чи ні?
— Так… Мабуть що… Мені здається, що він, але я боюсь помилитися. Хоча ні, напевне, це Холтофф.
— Тепер погляньте на це фото.
— Теж він. Так постарів… Невже живий?
— Ну, а коли живий, тоді що?
— Покажіть обидва фото ще раз.
— Можливо, нам усе-таки закінчити розмову у вашому домі?
— Прошу. — Рунге пропустив Ісаєва до кімнати.
— Може, ви спочатку запитаєте, чи знаю я адресу Холтоффа і зразу подзвоните у федеральну комісію по охороні конституції?
— Я ні про що вас не запитаю.
— Все набридло?
— Просто мені треба закінчити роботу, якій я віддав останні десять років, а якщо я звернуся до властей, мене почнуть тягати по комісіях, комітетах і підкомісіях… Я пройшов через усе це. Допити, очні ставки, показання свідків у суді, виправдання обвинувачених…
— Усе-таки Кальтенбруннера повісили…
— А решта? Де Бернцман? Зерліх? Айсман? Де вони? Бернцман у земельному суді. Айсман у Дорнброка. Зерліх у міністерстві закордонних справ…
— Ви пропустили Штірліца, пане Рунге.
— Штірліц урятував мені життя.
— Коли б війна тривала ще місяць і російські танки не ввійшли у Берлін, Холтофф би вас порішив, незважаючи на всі намагання Штірліца.
— Ви хочете, щоб я вжив якихось заходів?
— Так.
— Навіщо це потрібно вам, якщо я не хочу цього? Я, якого Холтофф мучив, кому він припікав сигаретою шкіру, кого він поїв солоною водою? Навіщо це потрібно вам, якщо я цього не хочу?
— Зло не має права бути непокараним, пане Рунге.
— Він самотній?
— П’ять років тому в нього народився онук.
— Наші онуки не винні в тому, що було.
— Правильно. В цьому винні діди.
— Оголосивши війну, я принесу зло його дружині, дітям, онуку. Ви закликаєте мене до помсти, а я проти помсти. Чим швидше світ забуде жахи нацизму, тим краще для світу. Треба забути минуле, бо якщо ми будемо в ньому, ми не зможемо дати майбутнє дітям.
— Забути минуле? Дуже зручна позиція для негідників.
— Ви в мене вдома… Я не маю честі знати вас, але просив би вибирати точні формулювання.
— Я точний у виборі формулювань. Нас тут ніхто не чує, сподіваюсь?
Рунге відповів:
— Нас тут ніхто не чує, але мій час закінчився. Отже, — він підвівся, — всього вам найкращого. Шукайте месників в інших місцях.
— Сядьте, пане Рунге. Я не збираюся забувати минуле. Я не забув, які ви писали показання в перші дні після арешту. Я не забув, скількох людей ви ставили під удар своїми показаннями. Я не забув, як на допитах ви клялися в любові й вірності фюрерові.
— Штірліц…
— І дякуйте богові, що я не приєднав ваші доноси до справи, інакше вам було б соромно дивитися в очі Нюрнберзькому трибуналу, де ви поводились як мученик-антифашист. Я схиляюсь перед талантами, тому я забрав із справу всю вашу гидоту й залишив тільки необхідні клятви в лояльності. Дякуйте богові й мені, Рунге, що по ваших доносах не посадили нікого з ваших колег. І прозріли ви не в тюремній камері. Ви прозріли, коли я відправив вас у спецвідділ табору, в зручний котедж. Вас поїли кавою й годували гуляшем, але на ваших очах вішали людей, а там були талановиті люди, Рунге, дуже талановиті люди. І не моя вина, що вас там почав допитувати Холтофф, — тоді я вже не міг завадити йому…
— Штірліц?!
— Штірліц… Так, я — Штірліц.
Рунге відійшов до вікна. Він довго мовчав, а потім повторив:
— Штірліц…
Ісаєв усміхнувся:
— Штірліц…
Рунге довго стояв біля вікна й курив. Не обертаючись, він тихо сказав:
— Я напишу все, Штірліц. Вам я готовий цаписати все. Диктуйте.
— Ні… Господь з вами… Я прийшов не для того, щоб диктувати… Я прийшов для того, щоб ви не забували… Я не хочу, щоб Холтофф повторював з вашими онуками те, що він робив з вами…
3
— Доброго ранку, чи можу я поговорити з майором Гельтоффом?
— Майор Гельтофф зараз дома і просив не турбувати його до одинадцятої.
— Пі-пі-пі…
«Стерво! — вилаявся Ісаєв, — Те, що вона не говорить неодмінного «ауфвідерзеєн», збиває мене з пантелику. Це від старих німців. Усе-таки тринадцять років у Німеччині щось таки значать».