Через шість днів Гіммлера випадково затримали радянські солдати під чужим ім’ям і передали його англійцям. Не витримавши семиденного ув’язнення в таборі, він закричав на ранковій перевірці перед роздачею їжі:
— Я рейхсфюрер СС Гіммлер! Я — Гіммлер!
Офіцери служби безпеки привели його в невеличку кімнату й запропонували роздягтися.
— Догола, — сказав один з них. Ми хочемо бачити голенького рейхсфюрера…
Цього Гіммлер не витримав. Він знайшов язиком кутній зуб, у який було вмонтовано отруту, натиснув язиком на ясна й тричі, як учив його стоматолог, міцно натиснув другим зубом. В очах у нього засвітилися вогні, тіло одерев’яніло, він ще якусь мить бачив обличчя своїх ворогів, а потім упав на цементну підлогу, так і не роздягтись догола.
Коли молоденький британський офіцер з МІ-5, закінчивши черговий нудний допит, попросив Дорнброка викласти на стіл усе, що було в кишенях, відібрав у нього ручку з золотим пером і заявив, що тепер «пан голова концерну відправиться не в свій замок, а в наш замок — до тюрми Ландсберг», Дорнброк довго і навіть трохи співчутливо розглядав обличчя офіцерика.
«Хлопець, мабуть, заарештовує вперше або вдруге в житті, — подумав він, — а це солодке відчуття вищої влади над подібним собі. Хлопець упивається владою… Бідолашний хлопець…»
— Перед тим, як ви відправите мене в камеру, мені хотілося б поговорити з ким-небудь з ваших керівників…
— Ваш протест буде просто марнуванням часу.
— А я не збираюся заявляти протест.
Полковник, до якого його привів офіцерик, зняв окуляри і, не запропонувавши Дорнброку сісти, спитав:
— Що у вас?
— До вас персонально нічого, полковнику… Я розумію все, що зараз відбувається зі мною, логічно… Але я не можу не відзначити, що це логіка лікаря, який зрізає мозолі у хворого, який страждає від раку.
В камері Дорнброк не поспішаючи роздягся, пошукав очима, куди б повісити піджак — у камері було добре натоплено, — але зрозумів, що ніяких вішалок тут нема («Я не повішусь, дурні, — подумав він, — вішаються тільки істерики, туди їм і дорога»), і кинув свій сірий старомодний піджак на койку. Поторгав столик — він був міцно пригвинчений до підлоги; так само була пригвинчена до підлоги кругла табуретка («На такій я працював у конторці в дядька, коли був молодшим бухгалтером, — подумав Дорнброк, — це добра прикмета — зустрічатися з молодістю»), а високе вікно було загратоване товстим покрученим залізом. («Навіщо так нівечити метал? — подумав Дорнброк. — А може, вони цим хочуть ще більше залякати в’язнів? Дурниця: кручений метал набагато слабший, його не можна використати в оборонній промисловості»).
Дорнброк сів на ліжко. «Дуже твердо. Ну, звичайно, це дошки. З металевого матраца я можу через десять років — бонжур, мосьє Монте-Крісто, — зробити собі ніж, яким заколю охоронця. А втім, для мого геморою й спондильозу цей жорсткий матрац — найкраще, чого тільки можна забажати».
Він ліг на ліжко, закинувши руки за голову, але в ту ж мить у двері камери затарабанив охоронець:
— Лежати вдень заборонено! Можете сидіти на табуретці біля столу!
Дорнброк не поспішаючи підвівся, сів біля столу й раптом засміявся: «Нічого. При великих програшах треба ставити собі грандіозніші завдання на майбутнє. Я можу поміркувати над системою. А то в останні роки я став схожий на того сліпого коня, якого бачив на Донбасі, коли літав туди з Герінгом. А взагалі, кожна людина мусить хоч трохи посидіти в тюрмі. Лише тоді вона зможе відчути смак волі і винести своє судження про закон. А закон — це й є система».
Взимку сорок шостого року його адвокат добився двох послаблень у режимі: по-перше, Дорнброку повернули його вічне перо, а по-друге, йому дозволили двічі на тиждень бачитися з юрисконсультами, які представляли його інтереси у відділі декартелізації союзницької ради по Німеччині.
У західних зонах більшість його підприємств та банківських паперів заарештували американці. Вони ж вели справу всіх воєннопромислових злочинців, тому невдовзі британці передали Дорнброка американським властям. Саме тоді й відбулася його перша зустріч з Джоном Лордом, офіцером при штабі Макклоя, а потім з шефом відділу безпеки союзницької ради по Німеччині від США Келлі.
Коли у Фултоні виступив Черчілль, Джон Лорд зразу ж приніс Дорнброку газету й сказав:
— Прочитайте промову бульдога. Старий мудрий. Причому тепер — в опозиції — він став ще проникливішим, ніж коли був при владі… Нічого не вдієш: його друга натура — це живопис і художня література; його заносило. А коли він не при справах, він тверезо мислить, так тверезо, як ніхто у нас у Вашінгтоні. — І Джон Лорд уважно подивився на Дорнброка.
Той нічого не відповів, тільки знизав плечима, які в тюрмі стали по-пташиному вузькі, опущені.
— Ви почитаєте зараз чи лишити вам на день? — спитав Джон Лорд.
— Як завгодно, — сказав Дорнброк. — У мене до вас прохання: на побаченні зі мною син признався мені, що його по-звірячому б’ють у гімназії за те, що я нацист. По-перше, я ніколи не був членом партії, а по-друге, як це поєднується з нормами вашої демократії?
— Тепер у Німеччині всі ненавидять нацизм, — відповів Джон Лорд. — Охорону вашому сину ми виділити не зможемо. Нехай займається спортом…
— Виходить, хлопчика битимуть і далі?
— Доти, поки ви не почнете давати правдиві показання. Тоді ми зможемо спробувати випустити вас до суду на поруки.
— Мої показання стосуються моїх справ, а яку причетність до цього має Ганс?
— Він ваш спадкоємець.
— У вас тут нема звукозаписувальної апаратури?
— Я не з ФБР. За них поручитися не можу, мабуть, вони перевіряють мене. Нашої принаймні нема.
— Чи можу я попросити вас приватно потурбуватися про долю хлопчика?
— Ви погано знаєте американців, Дорнброк. Ми не такі сентиментальні, як ви, і не любимо витирати сліз хустинкою. Я допоможу хлопцеві і без ваших грошей. У цьому світі все продається, крім достоїнства Джона Лорда… І почитайте Черчілля, — додав він, — підводячись з ліжка, — це серйозніше, ніж ви думаєте.
— Спасибі. Чи можете ви подзвонити моїм юрисконсультам? Це прохання не протизаконне: я хочу просити їх негайно виписати з Америки і перекласти німецькою мовою всі книжки Вінера. Мене цікавлять електронно-обчислювальні машини й атомна техніка.
— Але ж ви спеціалізувалися по сталі, танках і автомашинах…
— Я й далі буду по них спеціалізуватися, пане Лорд, тим паче, коли ви кажете, що промова пана Черчілля розумна й серйозна. Щоб вкладати гроші в нерентабельні, але перспективні галузі науки, треба продавати людям чудові панчохи. На цьому можна побудувати базу для науки наступного століття. І останнє прохання: чи міг би я просити вас виписати в Штатах усі довідники, що стосуються банківської групи Дігонів?
Лорд відповів:
— Що ж… Це прохання не має протизаконного характеру… Я випишу вам усе, що в нас видано про Дігонів… Із старшим ви були непогано знайомі, га?
…Баррі К. Дігон стояв на пристані й намагався не думати про ту мить, коли він побачить брата. Вони розлучилися вісім років тому: Самуель К. Дігон, тоді ще підданий Німеччини, поїхав у Берлін — ліквідувати філіал їхнього діла, але був заарештований разом з п’ятьмастами фінансистами після вбивства німецького дипломата в Парижі єврейським екстремістом. Герінг вимагав тоді, щоб німецькі євреї внесли мільярд марок контрибуції за «нечуваний злочин, коли міжнародне єврейство спрямувало руку ката, і від тієї злочинної руки загинув германець, винний лише в тому, що він германець».
Під час арешту Самуель К. Дігон висловив здивування і постарався пояснити офіцерові гестапо, який його допитував, що він лише формально ввважається німецьким громадянином, що вся його сім’я проживає в Штатах, а молодший брат, Баррі К. Дігон, — голова правління найбільшого «Нешнл бенка». Офіцер гестапо, вислухавши Самуеля, вдарив його чоботом у живіт, а потім, коли Самуель упав, почав бити його свинцевим дротом, обтягнутим ізоляційною стрічкою. Дігон знепритомнів, його відправили в госпіталь, там у нього витягли чотирнадцять коренів — саме стільки зубів було зламано чи вибито; хірург насилу зашив рвану рану на лобі, і тому, коли американський посол Додд за дорученням державного департаменту (помічник державного секретаря з європейських питань раніше працював юристом у Дігона) побував у Ріббентропа і зробив запит про долю Самуеля, Гіммлер відповів, що гестапо поки що нічого невідомо про долю брата американського банкіра. Але Ріббентроп після бесіди з Гіммлером завірив посла Додда, що німецькі власті вживуть усіх заходів, щоб розшукати Дігона-старшого, і неодмінно повідомлять про результати розслідування.
Самуеля К. Дігона перевели з госпіталю на маленьку дачку — в гори, в Тюрінгію. Там до нього приставили лікаря й охоронця. Поводилися з ним з вишуканою чемністю, їжу давали дієтичну; ні про що з ним не розмовляли; всі прохання виконували негайно, крім одного: коли він замовив у п’ятницю особливу, «кошерну» їжу, охоронець відповів:
— Ще раз попросиш свою їжу — примушу жерти свинину з ранку до вечора, зрозумів?! У нас люди одержують їжу по картках через ваші гешефти, а тут ще особливу їжу йому подавай!
Мабуть, він усе-таки сказав про це Дігонове прохання, бо на другий день його замінили іншим — старішим, мовчазним охоронцем. Коли Дігон очуняв, до нього приїхав офіцер з IV управління СД.
— Пане Дігон, — сказав він, — мене уповноважили спитати, чи немає у вас скарг. Як поводиться з вами персонал? Чи задоволені їжею? Як самопочуття?
Самуель тільки поплямкав губами: чотирнадцять зубів йому ж вибили і його рот став старечий. «Я схожий на Вольтера, — якось помітив Самуель, розглядаючи своє покалічене обличчя, — є такий скульптурний портрет, де в нього запалі щоки, а рот хоч і закритий, а здається зовсім беззубим».
— Не чую, — сказав офіцер. — Що ви сказали?
— Я нічого не сказав, — прошамкав Дігон.
— Хіба вам ще не вставили зубів? Було ж наказано з Берліна зробити вам вставну щелепу. Яке неподобство!
— Мені її зробили, але до неї треба звикнути…
— Розкажіть, будь ласка, як усе це з вами сталося? Ви впали із сходів у поліцейській дільниці чи з вас у камері знущалися карні злочинці?
— А як ви гадаєте?
— Бачите, — відповів офіцер — мене в даному випадку більше цікавить, що з цього приводу думаєте ви…
— Чому це вас так цікавить? Після того, що сталося…
— Саме після того, що сталося, мене це особливо цікавить.
— Ви хочете сказати, що, коли я розповім, як карні злочинці в камері покалічили мене, а ваші тюремні лікарі врятували мені життя, я зможу зустрітися з представником американського посольства?
— А при чому тут американське посольство? — здивувався офіцер. — Ви громадянин Німеччини…
— Громадянин? Я ніколи не думав, що з громадянами можна так поводитись, як повелися зі мною…
— Хто? Хто ж з вами так повівся?
— Бандити, — відповів Дігон, — У тюремній камері… Чи слід мені розуміти вас таким чином; що саме ця сусальна історія гарантія мого звільнення?
— А вас уже звільнили. Сталася помилка, пане Дігон, ви не мали ніякої причетності до справи того мерзотника в Парижі… Ну а бандитів, які вас побили в камері, ми притягнемо до суду по двох статтях: грабіж, по-перше, і порушення тюремного режиму по-друге.
— Якщо мене звільнили, тоді дозвольте мені негайно виїхати до Нью-Йорка.
— Спочатку доведемо до кінця курс лікування, а потім ви поїдете туди, куди вам заманеться.
— Я можу долікуватися там, де моє харчування не регламентуватиме охоронець.
— Пане Дігон, народ обурений злочинством єврейської терористичної організації, і ми зобов’язані відповідати за вашу безпеку; пробачте, але, якщо хтось із громадян рейху уб’є вас пострілом у скроню, оживити ми вас уже не зможемо. Нам хотілося б, щоб ви розповіли в пресі про те, що брехня, яку поширюють вороги про нашу вигадану жорстокість у тюрмах, не має нічого спільного з дійсністю. Так, вас заарештували, причому випадково, так, ви сиділи одну ніч у камері, і бандити, заарештовані за пограбування й насильство, вчинили над вами звірячу розправу, та коли б не допомогли наші тюремні лікарі, то ви зараз лежали б у сирій землі, пане Дігон. Вам би слід розповісти про те, що наша юриспруденція не карає невинних, хоча від випадковості в нашому житті ніхто не гарантований, по-моєму, про це є навіть у талмуді…
— У такому разі я повторюю своє запитання, пане офіцер… Не маю честі знати вашого імені…
— Ейхман… Моє прізвище Ейхман.
— Отже, пане Ейхман, після такого роду заяви я зможу покинути рейх?
— Безперечно. Ви покинете рейх, якщо хочете цього, але не зразу після такої заяви… Вам ще треба буде вирішити свої фінансові справи, та й не слід вам зразу виїжджати — можуть бути кривотлумачення: мовляв, Дігона просто примусили виступити з такою заявою.
— А чи не може бути такий варіант: я виступаю із заявою, в якій дякую німецькій юриспруденції й медицині, а після цього ви відмовляєте мені у виїзді на батьківщину?
Невже ви думаєте…
— Так, пане Ейхман, я думаю саме так. І мені потрібні гарантії.
— Я можу зрозуміти вас, — помовчавши, відповів Ейхман. — Гаразд. Кого б ви хотіли мати гарантом?
— Когось із представників наших фірм.
— Це будуть американці? Ні, такий варіант нас не влаштує Можливо, ми зупинимося на комусь із ваших німецьких контрагентів?
— Будь ласка.
— Кого б ви хотіли запропонувати?
— Доктор Шахт.
— Це неможливо. Доктор Ялмар Шахт — член імперського кабінету міністрів.
— Доктор Абс? А може, Дорнброк?
— Дозвольте мені порадитися з керівництвом. Можу вам сказати, що обидва вони, хоч і фінансисти — а ви знаєте, що наша партія виступає проти фінансового капіталу і великої буржуазії, — нічим себе не скомпрометували й займають нейтральну позицію. Звичайно, мені доведеться переговорити з ними — чи погодяться вони виступити вашими гарантами. А втім, нам потрібен один гарант. То хто ж із них? Абс? Чи Дорнброк?
— Добре, — пожувавши беззубим ротом, відповів Дігон. — Давайте зупинимося на Дорнброку.
…Дорнброк потиснув худу руку Дігона й прошепотів:
— Боже мій, що з вами, Самуель? Який жах, бідолашний ви мій… Ейхман розповів мені, що вас покалічили бандити в камері під час випадкового арешту… Є ще якийсь Дігон, якого шукали, а взяли помилково вас…
— І ви повірили в це, Фріц? — гірко всміхнувся Самуель. — Фріц, це все брехня! Мене побив їхній слідчий у гестапо! А тепер вони хочуть, щоб я обілив їх. Мабуть, Баррі натиснув на них через державний департамент. І вони хочуть, щоб я сказав, ніби все це, — він показав висохлими руками на своє покалічене обличчя, — діло рук бандитів… Не тих бандитів, які допитують, а нікчемних, нещасних, темних злодіїв. Я зроблю таку заяву, щоб вирватися з цього пекла…
— А дома ви розкажете всю правду про цих недолюдків, я розумію вас…
— Звичайно! Про це не можна мовчати. Світ здригнеться, коли я розповім про ці звірства. Досить подивитися на моє обличчя… Це страшніше за слова…
Дорнброк сказав Ейхманові, заїхавши до нього в імперське управління безпеки:
— Його не можна випускати. Відправте його в табір… У такий, словом, звідки не дуже скоро виходять. Але хай він живе… Ним можна торгувати. Звичайно, вся власність Дігона переходить у розпорядження моєї компанії, але це має бути зроблено таємно. Аріїзація підприємств Дігонів, та й годі. А куди пішли їхні капітали — це наше діло.
— Це наше діло, — погодився з Ейхманом Гейдріх, — саме тому ми й скажемо, що всі єврейські капітали передано народним урядом у народні підприємства оборонних заводів Дорнброка. Я не люблю лисиць і поважаю позицію. Або — або. В даному випадку це буде корисно не тільки для Дорнброка, а й для всіх інших наших магнатів… Якщо вже з нами — то в усьому й до кінця. А це можливо тільки через клятву на крові.
— Так, але Дорнброк провів з ним роботу і написав про намір єврея виступити проти нас в Америці…
— А це його обов’язок! І не треба з цього нормального вчинку робити сенсацію. Тепер ми над Дорнброком, а не він над нами.
На другий день Дігона перевели в Дахау — без імені й прізвища, як превентивного ув’язненого під № 674267.
…Баррі К. Дігон побачив на борту «Куїн Елізабет» сивого старого чоловіка з обвислими вусами й білою довгою бородою. Нічого в цьому старому не було від Самуеля, але він зразу впізнав у ньому брата. Серце Баррі завмерло, і він заридав.
Він ридав і в машині, поклавши свою голову на худенькі, пташині груди Самуеля, а той тихенько гладив його голову й шепотів:
— Ну, не треба, хлопчику, не край свого серця, бачиш, я повернувся, бог не лишив мене в біді…