Андрій Курков
1
— Мамо, там тобі сусідка знову якогось підозрілого мужика привела! — бадьорим голосом гукнув Ігор у відчинені двері будинку.
— Чого кричиш?! — вийшла йому назустріч у коридор Олена Андріївна. — Та ж почує! Образиться!
Олена Андріївна похитала головою, критично дивлячись на свого тридцятилітнього сина, який за своє життя так і не навчився говорити, коли треба, тихо і пошепки.
Їхня сусідка Ольга справді якось аж занадто переймалася особистим життям Олени Андріївни. Щойно Олена Андріївна з сином переїхала з Києва в Ірпінь, як відчула опіку Ольги, якій також було п’ятдесят п’ять і яка також жила без чоловіка. Олена Андріївна розлучилася зі своїм ще до пенсії — дуже вже він став нагадувати предмет умеблювання: нерухомий, мовчазний, вічно незадоволений і в хаті нічого не робить. Ольга ж примудрилася взагалі жодного разу в житті не одружитися. Але говорила про де легко, без жалю. «Мені чоловік на припоні не потрібен! — якось сказала вона. — Прив’яжеш — стане, як пес! Буде гавкати й кусатися».
Олена Андріївна вийшла до воріт і побачила свою сусідку, а поряд з нею — сухорлявого, чисто виголеного чоловіка років шістдесяти п’яти, з виразним обличчям, міцним підборіддям, сивим йоржиком волосся і з вицвілим брезентовим наплічником на спині.
— Оленочко, ось, познайомся! Це Степан! Він мені хлів відремонтував!
Олена Андріївна подивилася на цього Степана з доброю іронією в погляді. Хліва в неї не було, та й ремонтувати, начебто, поки нема що. Все ціле! А без потреби впускати незнайомого чоловіка в будинок вона звички не мала.
А Степан, хоч і помітив в очах господині несерйозне ставлення до своєї особи, все ж привітно схилив голову.
— Може, вам садівник потрібен? — з надією в хрипкуватому голосі спитав він.
Вбраний Степан був акуратно — чорні штани, важкі черевики на товстій підошві, тільняшка.
— Але ж садівників у кінці зими наймають? — здивувалася вголос Олена Андріївна.
— А я, навпаки, почну зараз, а закінчу в кінці зими — пообрізаю дерева, все розчищу і далі піду. Деревам догляд цілий рік потрібен! І платити мені багато не треба! Сто гривень на місяць плюс нічліг і харчування. Та я й сам куховарити люблю…
«Сто гривень на місяць?! — здивувалась подумки Олена Андріївна. — Який дешевий чоловік! А з вигляду такий нічого, міцний!»
Озирнулася назад. Думала сина побачити, порадитися з ним. Але Ігора на подвір’ї не було. А може, й добре, що не було. А то сказав би, що мати на схилі років схибнулася, якщо серйозно надумала садівника за сто гривень на місяць наймати!
— У нас будинок маленький, — зітхнувши, вимовила вона, не наважившись приймати рішення без сина.
— А мені будинок не потрібен. Я можу у вашому сараї спати. Головне, щоб було чим взимку накритися. Горілки я не п’ю, красти — не краду…
Господиня перевела запитальний погляд на сусідку. Ольга кивнула, наче знала цього Степана довгі роки.
— Ну, залишайтесь поки що, — здалася Олена Андріївна. — Сарай цегляний, порожній, ми худоби не тримаємо. Там ліжко стоїть з матрацом. Розетка електрична є. Мені треба ще з сином поговорити…
Степан одразу відшукав поглядом згаданий цегляний госпблок, що виглядав з-за будинку і, кивнувши, рушив туди.
— Ти його давно знаєш? — запитала господиня сусідку Ольгу.
— Він вже якось приходив, років два тому. Нічого не крав, все полагодив і на городі допомагав. А чого ж? Корисний мужик…
Олена Андріївна здвигнула плечима і пішла в хату шукати Ігора.
Ігор поставився до несподіваної з’яви садівника байдуже. Він жадібно палив сигарету, коли мати повідомила йому новину.
— Нехай картоплю копає! — сказав Ігор. — Ми однаково удвох не впораємося.
Картоплю Степан викопав швидко. Сам викопав, сам на задньому подвір'ї розклав, щоб підсохла. Олена Андріївна тоді вперше тихо втішилася. Відразу сто гривень йому видала — авансом на місяць. А потім приготувала вечерю — з тієї ж картоплі і тушкованого м’яса.
Уранці Ігор прокинувся від радісного бадьорого пирхання, що долинало крізь відчинене вікно кімнати.
Визирнув і побачив, як Степан в самих чорних трусах обливається біля колодязя холодною водою.
На Степановому лівому передпліччі Ігор зауважив якісь розмиті синюваті плями, наче хтось невміло виводив старе татуювання.
Ігор зацікавився. Вийшов на задній двір і попросив Степана і його відром води з колодязя облити.
Обпекла вода Ігора, приємно обпекла. Він також запирхав голосно і радісно. А потім запитав Степана про синюваті плями.
Спочатку Степан подивився на худого блідого сина господині з сумнівом. Чи варто взагалі з ним розмовляти? Але очі Ігора, світло-зелені, проникливі, спонукали до відвертості.
— Знаєш, — заговорив Степан неголосно, — я б і сам хотів знати, що там! Мені років шість-сім було. Боляче було — пам’ятаю, як плакав. Начебто батько мій в наколці тій зашифрував щось. Чи то для мене, чи то для себе. Дядько мій з Одеси так до пуття і не пояснив. Потім пропав мій батько, поїхав десь. Я його не пам’ятаю. Більше його не бачив. Виріс у дядька Левка і тітки Марусі в Одесі. Вони мені розповіли, що мати моя від батька втекла, коли мені три рочки було. Мене разом з ним покинула. Точніше, з бабусею, його матір’ю. Вона теж в Одесі жила. Бабуся померла, і мене забрали до себе дядько з тіткою. Скільки я дядька, поки той був живий, не розпитував, нічого до ладу не дізнався. Знаю лишень, що батько непростим чоловіком був. Три рази в таборах в Сибіру сидів. За що — хто його знає? Може, в наколці щось важливе для мене було?! Але ж я ріс, шкіра розтягнулася, розмазала малюнок так, що тепер і не розбереш! — Степан поглянув на блакитні сліди татуювання.
Ігор підійшов ближче. Подивився на ліве передпліччя. Побачив багато синіх крапок, які не складали ні малюнка, ні тексту. Задумався.
— А твій батько де? — запитав раптом Степан.
Ігор подивився садівникові в очі. Заперечливо хитнув головою.
— Десь у Києві Мати від нього давно пішла. І правильно зробила, — Ігор зітхнув. — Ми йому були непотрібні.
— І що, ніколи з ним не зустрічаєшся? — з сумнівом у голосі поцікавився Степан.
Ігор не поспішав із відповіддю. Задумався. Потім знову заперечливо хитнув головою.
— Навіщо? Мені й так непогано. У мене на згадку про нього кілька шрамів залишилось.
— Що, бив? — обличчя Степана на мить прибрало лютого, сердитого виразу.
— Ні. Мати його зі мною в парк на атракціони відправляла. Він мене відпускав самого, а сам йшов пиво пити й теревенити з мужиками. Одного разу мене велосипедист збив, руку зламав. Другого разу ще гірше…
Садівник скривив губи.
— Добре, — махнув рукою. — До дідька його! Забудемо!
Ігора розважила реакція Степана. Він посміхнувся і знову втупився у «розмазане» часом татуювання.
— Знаєте, а можна спробувати «прочитати» цю шифровку, — після недовгих роздумів сказав хлопець.
— Як же ти її прочитаєш?!
— Треба на цифровик сфотографувати! На цифрову камеру. А потім файл з фотографією на комп’ютері «покрутити». Може, щось і вийде! У мене друг є, класний комп’ютерник. У випадку чого допоможе!
— Ну, прочитаєш — з мене пляшка! — усміхнувся Степан, на обличчі якого в цю мить, крім насмішки, доброї й необразливої, на адресу сина господині нічого іншого прочитати було неможливо.
Ігор виніс з дому цифровий фотоапарат, зробив кілька знімків татуювання.
2
Ігор випив кави з молоком і засів за комп’ютер. «Злив» на нього фотографії з цифровика. Збільшив, потім зменшив, покрутив так і сяк, але «розмите» роками татуювання так і залишилося незрозумілим. Розпорошені синюваті крапки не утворювали ні малюнка, ні слова.
— Добре, — змирився з невдачею Ігор, — поїду до Коляна в Київ. Якщо й він не зможе щось з цим зробити, значить — гаплик! Залишусь без пляшки від садівника.
Переніс фотографії на флешку, поклав її в кишеню куртки.
— Мамо, я до міста! — сказав Олені Андріївні. — Увечері повернусь. Щось привезти?
Олена Андріївна покинула прасувати. Замислилася.
— Чорного хліба, якщо буде свіжий! — нарешті мовила.
Сонце піднімалося вище. Повітря ще зберігало приємні теплі пахощі літа. Осінь поки не відчувалася, ніби не слідкувала за календарем. Тому й трава була ще зелена, і листя на деревах. Маршрутка на Київ під’їхала до зупинки хвилин за п’ять, підібрала Ігора і так рвонула з місця, ніби за кермом сидів Шумахер, а не неголений немолодий дядько в кепці, чоловік місцевої аптекарші.
Водій умикнув «Шансон» і озирнувся на салон, перевіряючи: чи не буде протестів з боку пасажирів. Пасажири ж бо різні бувають! От, наприклад, колишня директорка школи — вона «Шансон» й на дух не переносить. Він, водій, щойно її побачить, взагалі радіо вимикає. Але сьогодні вона, напевно, в Києві справ не має, тож можна проїхатися з музичкою.
Ігор почав думати про Степана і його татуювання. Механічно перевірив рукою: чи на місті флешка.
На мить виник сумнів: чи не бреше цей Степан? Може, насправді там якісь зеківські еполети були наколоті і він їх просто прибрати хотів, щоб не лякати людей своїм в’язничним минулим? До речі, треба би було спитати: чи не сидів він сам? Адже батько, за його словами, тричі сидів! А яблуко від яблуні… Хоча, що він сам, Ігор, про свою «яблуню» знає?! Доброго — нічого! Не приведи Господь, він теж таким стане?!
Доречно, точніше до теми його роздумів, цієї миті на «Шансоні» почалася жалібна зеківська балада про матір, що чекає сина з зони. Почалася, і збила Ігора з думки.
Так він і доїхав за півгодини до Києва, дивлячись у вікно маршрутки і ні про що вже не думаючи.
Далі вже на метро до Контрактової площі.
Його друг дитинства Колян працював програмістом у банку. Може, і не програмістом, але займався він комп’ютерами. Чи то ремонтував їх, чи то програми контролював. У кожному разі, серед знайомих і друзів Ігора він був єдиним фахівцем з комп’ютерів, і, як багато хто з них, був трохи химерний, ніби сам заразився колись комп’ютерним вірусом. Міг раптом ні сіло ні впало змінити тему розмови або замість відповіді на конкретне запитання почати верзти якісь нісенітниці. Він і десять років тому таким був, і двадцять. Пощастило їм, що росли разом, вчилися в одній школі, і навіть армія їх не роз’єднала — опинилися в одній частині під Одесою.
Для Коляна ця служба минула безтурботно. Командиру частини якраз комп’ютер у кабінет поставили. Колян швидко навчив його найголовнішому — бавитися в комп’ютерні ігри. І полковник щотижня відправляв його в Одесу за новими іграми.
А Колян не дурень: більше однієї гри за раз ніколи не привозив.
Ігор часто заїжджав до нього, коли бував у Києві. Просто так, без діла. Побалакати, пива випити. Робочий режим у Коляна був не суворий. Лише один раз його викликали на роботу по мобільному — зависла якась програма.
«Він там наче черговий лікар», — подумав тоді Ігор.
Із банківських глибин Колян «випірнув» з парасолею в руці.
— Дощу ж нема! — здивувався Ігор, побачивши парасолю.
— Зараз нема, — погодився Колян, — а за півгодини все може змінитися! У нас же зараз погода, як курс долара. Може по кілька разів на день мінятись.
Вони повернули на Хореву і сіли за столик у маленькому затишному кафе.
— Ти що будеш? — запитав Колян. — Сьогодні я банкую!
— Ти — банкір, тобі й належиться банкувати! Давай по пивку!
— Не банкір, а «при банку», тож на канапки з ікрою до пива не розраховуй!
Ігор відпив з півлітрового старорежимного кухля свіжого розливного пива, витягнув з кишені флешку і поклав на стіл. Розповів Коляну про татуювання, про Степана.
— Зможеш?
— Спробую, — кивнув Колян. — Ти погуляй поки що по Подолу. В мене сьогодні тихий день, всі «компи» функціонують як треба. Як щось вийде, я тобі одразу на мобільний дзенькну. Якщо не вийде — також дзенькну!
Коли вони вийшли з кафе, з неба почав накрапати дощик. Колян кинув на друга погляд переможця. Відкрив над головою парасолю і, махнувши рукою на прощання, попрямував до свого банку.
Гуляти без парасолі, хай навіть під несильним дощем, Ігору не хотілося. Він рушив до кінотеатру «Жовтень» і якраз вчасно: потрапив на «Шрек-3». Дивився, сміявся від душі. І в якийсь момент зауважив, що на сеансі немає жодної дитини! Тільки пенсіонери і пенсіонерки. На мить здивувався, але лише на мить, тому що осел в мультику знову щось смішне утнув!
Коли вийшов після сеансу в фойє, то зрозумів причину такого дивного специфічного контингенту глядачів. На стіні висіло оголошення: «Пенсіонери та інваліди всіх груп мають право безоплатного відвідування нашого кінотеатру по вівторках на сеансі 12:00».
Дощ на вулиці перестав, але хмари на небі залишилися. Не поспішаючи, Ігор пішов до банку, в якому працював його приятель, сподіваючись, що дзвоник приятеля застане його в дорозі в найближчі десять- п’ятнадцять хвилин. Очікування Ігора справдилися. Щойно він побачив знайому будівлю банку, в кишені заграв мобільник.
— Ну давай, підходь! — життєрадісно промовив Колян.
— Я вже підійшов!
— Тобто?
— Я навпроти входу, — пояснив Ігор.
Колян вийшов через кілька хвилин. В його руці Ігор помітив згорнутий трубкою аркуш паперу.
«Вийшло!» — подумки зрадів він.
— Ну, покажи! — попросив приятель, згораючи від цікавості.
— Ага! Так я тобі зразу і показав! — єхидно відповів Колян. — Ні! Потерпи! Ти тепер мій боржник! А я якраз зголоднів! А коли я голодний — я злий. У кожному разі, не дуже добрий…
Колян потягнув Ігора за собою в кафе.
Дорогою вони пройшли повз клуб «Петрович».
— О! Глянь! — зупинився Колян, показуючи на оголошення зліва від входу в клуб.
«Кожну третю п’ятницю у нас РЕТРО-ПАТІ. Серед гостей в ретро-костюмах будуть розіграні тур у Північну Корею, поїздка на Кубу і екскурсія в Москву з нічним відвідуванням мавзолею».
— Круто! — Колян перевів палаючий погляд на приятеля. — Уявляєш? Ніч у мавзолеї! Темрява, ти і Ленін! Га?
Ігор здвигнув плечима. Він думав зовсім про інше.
— Може, все-таки, покажеш?
— Ні, на голодний шлунок я тобі нічого показувати не буду! — повторив і, ще раз подивившись на оголошення, рушив далі.
Хвилин за п’ять вони увійшли в кафе «Борщик».
— Що тобі замовити? — запитав Ігор, розуміючи, що тепер Колян буде з насолодою тягти волинку, спостерігаючи за його дружньо-роздратованим виразом обличчя, на якому читалася шалена цікавість, що вимагала негайного погамування.
— Так! Отже, салат «Столичний», окрошку і компот! — висловив свої побажання Колян. Ігор одразу передав замовлення офіціантці. Собі нічого не замовив. Сів навпроти Коляна.
— А ти що, їсти не будеш? — здивувався Колян.
— Я вже ситий твоїм голодом і своєю цікавістю! — натягнуто посміхнувся Ігор. — Ну?! Ти мені покажеш?
— Добре, тримай! — Колян простягнув йому аркуш паперу.
Ігор розгорнув скручений трубкою аркуш. Роздруківка була чорно-білою, точніше — сіро-білою, але достатньо чіткою. Плеча Степана не було видно, натомість з’явились слова і малюнок. Літери, нерівні, тремтячі, здавалося, ось-ось знову розсиплються на хаотичні купки крапок.
«Очаків 1957. Будинок Юхима Чагіна», — прочитав Ігор. Під словами зображено якір.
— А де це — Очаків? — спитав Ігор.
— Ти що, не знаєш? — здивувався Колян. — На Чорному морі, десь між Одесою та Кримом. Там ще поряд острів Березань є, на якому лейтенанта Шмідта розстріляли! Чи ти про броненосець «Потьомкін» також нічого не чув?
Ігор кивнув, уявивши приблизне розташування цього містечка на карті України.
— А він що, справді не знав, яке татуювання йому зробили? — поцікавився Колян.
Ігор посміхнувся. Тепер цікавість охопила його приятеля — комп’ютерника.
— Угу, не знав.
За півгодини вони розпрощалися.
— Гей! Ти не забудь, що у мене за два тижні день народження! Чекатиму тебе з подарунком, — крикнув навздогін приятелю Колян.