— Нагадаєш — прийду! — пообіцяв той, оглянувшись.
Перш ніж сісти в маршрутку, купив буханець «Дарницького» хліба.
У маршрутці раз у раз позирав на роздруківку з відтвореним на компі татуюванням. Уява збуджувала його думки, і навіть «Шансон» не міг тепер відволікти його увагу. В Київ він їхав з одною загадкою, а додому в Ірпінь повертався з другою. Точніше, з тією ж загадкою, але тепер вже більш конкретною і тому більш цікавою і захоплюючою.
Відчинивши хвіртку, Ігор одразу повернув за будинок, до госпблоку. Степан сидів на ослінчику під стіною. Сидів і читав книжку.
— Що читаємо? — поцікавився Ігор.
— Та так, про війну — відповів Степан, підводячись.
Книжку він закрив і поклав на ослінчик обкладинкою вниз, ніби не хотів, щоб Ігор побачив назву і автора.
— А я ваше татуювання прочитав! — вихопилося в Ігора по-хлоп’ячому хвалькувато.
— Та ну! — здивувався садівник, — І що там?
Ігор простягнув йому роздруківку.
— Очаків, тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомий, будинок Юхима Чагіна, — повільно вголос прочитав він і завмер, закам’янів. Погляд його зупинився на роздруківці.
Ігор стояв і чекав на яку-небудь конкретну реакцію садівника.
— Ти йди, — сказав йому несподівано холодним тоном Степан. — Хочу побути на самоті! Подумати!
— Мислитель! — ледь чутно зневажливо буркнув Ігор і пішов геть. Зайшов у будинок, залишив пакет з хлібом на кухні. Кинув погляд на старі терези на підвіконні. В одній шальці стояли гирки: від легкої двадцятиграмової до товстушки в два кіло. У другій шальці, що піднялась догори, лежала розрахункова книжка для оплати за електроенергію, притиснута гиркою, ніби ця книжка могла злетіти. Ці терези були свого роду особистим робочим столом матері. Вона залишала на шальках потрібні їй документи та папери, а коли готувала, перевіряла вагу продуктів, хоч, напевно, і без зважування могла відрізати рівно сто грамів масла або всипати в миску двісті грамів борошна.
Ігор налив собі склянку молока і пішов у вітальню дивитися телевізор. На «Новому каналі» якраз якийсь детектив показували. Зазвичай Ігор дивився фільм до кінця, але сьогодні все йому здавалося нецікавим. Все, крім загадкового татуювання. Хвилин п’ятнадцять промарудився перед телеекраном, знову взувся і вийшов надвір. Підійшов до цегляного сараю, зазирнув усередину. Але Степана там не було. Не було його ні в саду, ні на городі.
Ігор зайшов всередину перевірити, чи не зникли речі садівника. Але наплічник висів на цвяху над ліжком, і одяг, складений наче після прання, акуратно лежав на старій дерев’яній етажерці поряд з рубанком та іншим столярним інструментом.
3
Увечері перед сном Ігор ще раз підійшов до сараю, сподіваючись побачити Степана. Однак садівник так і не з’явився. Збентежений його зникненням, Ігор ліг спати, але довго не міг заснути. Перевертався з боку на бік, заплющував очі, але чи то збудження, пов’язане з поїздкою в Київ, чи то невиразна тривога тримали тіло в напрузі. Кілька разів йому вчувалися знадвору якісь звуки, схожі на кроки. Він вставав, виходив на поріг будинку, але там його чекала тиша. Тиша, наповнена звичайними нічними сторонніми звуками. Десь високо в темному небі летів літак. Десь кричав про свою самотність п’яний бомж. Десь на божевільній швидкості через Ірпінь мчала іномарка.
Щоби більше не відволікатись, Ігор щільно зачинив вікно, і нарешті сон здолав його.
А вранці до його далеко не бадьорого через короткий сон стану додався ще й головний біль. Не сильний, але надокучливий. Цей біль він пам’ятав з дитинства. Він до нього майже звик, іноді майже не звертав на нього уваги.
— Ти вже встав? — гукнула з кухні мати. — Іди снідати!
З’ївши яєчню, Ігор випив кружку молока, а потім заварив собі міцного чаю. Поки пив, помітив, що у високій шальці лежить притиснена гиркою платіжна квитанція за телефон. Усміхнувся, взяв з другої шальки ще одну гирку і поклав на квитанцію.
— Ти Степанові також чаю зроби і бутерброд з ковбасою! — попрохала його Олена Андріївна.
Ігор автоматично кивнув головою. І згадав вчорашній вечір.
«Може, повернувся вже? — подумав. — Якщо повернувся, то зрадіє чаю з бутербродом. Гляди, й балакучішим стане…»
«Дарницький» хліб, привезений напередодні, за ніч не зачерствів. Олена Андріївна завжди клала хліб у целофановий пакет. Ігор відрізав дві грубих скибки. По-селянськи щедро намастив маслом і по шматку докторської ковбаси зверху поклав. Бутерброди — на тарілку, в другу руку — кружку чаю.
Двері в сарай були зачинені. Ігор не пам’ятав, чи зачинив їх вчора увечері. Про всяк випадок постукав. Ніхто не відповів.
Залишивши кружку з чаєм на порозі, Ігор зайшов всередину. Все було, як учора. Степан не повертався.
Прихопивши з порогу чай, Ігор зачинив за собою двері й зупинив погляд на наплічнику садівника. Дивний, незвичний напівморок приміщення — світло сюди потрапляло лише крізь невелике віконечко справа від дверей — створював таємничу атмосферу. Звісно, можна було клацнути вимикачем і насолоджуватися бадьорим світлом стоваттової лампочки, яка звисала зі стелі. Можна було й настільну лампу принести — три розетки забезпечували вільний доступ до електроенергії. Все тут було пристосовано для комфортної роботи електричними інструментами. Та й самі інструменти лежали і на етажерці, й у двох дерев’яних ящичках.
Проте Ігору більше подобалась атмосфера таємничості. Може, тому, що Степан так таємничо зник, дізнавшись, що наколоте на його передпліччі? А може, тому, що незважаючи на зникнення садівника, частина таємниці ще була присутня десь поряд і можна було спробувати її відшукати. Тільки де? Може, в наплічнику?
Ні, Ігор не міг взяти і витрусити все з наплічника на бетонну долівку чи на старий хідник. Гарне виховання змушувало його поважати будь-яку приватну власність: і рухому, і нерухому, і навіть стрибаючу і гавкаючу, як-от сусідського пса Барсика. Але цікавість, стійка і нездоланна, притягувала погляд Ігора до цього напівпустого брезентового наплічника. До того ж, наплічник не був застібнутий, хоч і мав для цього два ремінці.
Врешті Ігор обережно зазирнув усередину, але не зміг нічого роздивитися. Вмикнув світло і знову зазирнув до наплічника. Там, на дні, лежала коробка із зображеною електробритвою, а збоку якесь шмаття, шкарпетки, кеди.
На мить прислухавшись до зовнішнього світу, Ігор витягнув з наплічника картонну коробку і обережно відкрив. Там справді лежала старомодна електробритва разом з інструкцією і набором круглих ротаційних лез. Ігор покрутив бритву в руках. Його здивувало, що Степан ще й досі користується таким антикваріатом. Але, з іншого боку, Степан і сам, у порівнянні з Ігорем, також був «антикваріатом», не надто яскравим, типовим представником минулого, двадцятого століття. Такі люди завжди консервативні й люблять зберігати те, до чого звикли з молодості.
Кладучи бритву назад в коробку, Ігор помітив на дні якийсь папірець, що визирав з-під книжки- інструкції. Підняв пальцем інструкцію і витягнув поштовий конверт — також з минулого століття. На жирному штампі біля поштової марки легко читалася дата: «19.12.99».
Раптом з подвір’я долинув гомін. Злякавшись, що садівник застане його за таким ганебним заняттям, Ігор поклав коробочку з бритвою назад на дно наплічника і аж тоді збагнув, що лист залишився у нього в руці. Швидко запхав лист до кишені штанів. Вимкнув світло і вийшов.
Над усе він боявся зіштовхнутись зараз із садівником. Але Степана на подвір’ї не було. Гомін, який злякав його, повторився. Це сусід різав бензопилою стару вишню — запасався дровами на зиму.
Дрова були потрібні йому для сауни, а не для опалення — будинок, як і їхній з мамою, опалювався газовим котлом.
— Як справи? — обізвався до Ігора сусід, підіймаючи бензопилу над зваленою вишнею.
— Нормально, — голосно відповів Ігор. — Порядок!
— Це поки порядок. А наступного тижня прийдуть холоди, — поділився новинами сусід і повернувся до свого заняття. Пила знову запрацювала.
Ігор кивнув головою і поспіхом повернувся у будинок.
— Як там Степан, не мерзне? — запитала мама, помітивши, що син повернувся.
— Та його нема, кудись пішов. Здається, ще вчора!
Ігора здивувало, що Олена Андріївна ніяк не відреагувала на зникнення садівника. Зрештою, подумав Ігор, яке це зникнення, якщо речі залишилися?!
І сам заспокоївся. З радістю помітив, що головний біль минув. Налив собі ще одну кружку чаю.
Олена Андріївна заглянула до кухні за кілька хвилин, акуратно причепурена.
— Коли повернеться, скажи йому, щоб картоплю ще раз перебрав. І нехай помалу до льоху зносить.
— А ти куди? — поцікавився син.
— На пошту за пенсією, а потім до шевця піду — треба зимові чоботи відремонтувати.
Провів маму поглядом — вікно кухні виходило якраз на хвіртку. Потім дістав з кишені конверт. Всередині — листівка з новорічним вітанням: «Любий тату! Нехай нове тисячоліття принесе в твоє життя радість і щастя! Міцного тобі здоров’я. Твоя Оленка!»
Ігор перевів здивований погляд з листівки на конверт.
Відправник: Садовнікова Олена, м. Львів, вул. Зелена, 271.
Отримувач: Садовніков Степан Йосипович, Київська обл., м. Бровари, вул. Матросова, 14.
Сьорбнув чаю. Знову подивився у вікно і, здається, вперше звернув увагу на пожовтіле листя молоденьких яблунь, посаджених перед будинком три роки тому. На гіллі дерев висіли червоні яблука — зимовий сорт. Такі й до квітня долежать цілі й неушкоджені.
По небу летіли завихрені напівпрозорі хмари. Крізь них раз у раз пробивалися і падали на осінню землю вже не дуже яскраві й теплі сонячні промені.
Ігор захотів прогулятися. Та передусім переписав обидві адреси з конверта в блокнот, а сам конверт з листівкою поклав назад у коробочку з електробритвою.
Прохолодний вітерець освіжав обличчя. Ігор дійшов до автостанції. Взяв собі в кіоску за гривню каву «три в одному». Відійшов убік. Тонкий одноразовий стаканчик приємно обпікав пальці. Треба було зачекати хвилини три-чотири, а потім вже пити. Ігор роззирався, проводжав поглядом автівки.
Біля автостанції зупинилась маршрутка з Києва. Ігор подивився на пасажирів, що виходили з неї, і раптом помітив серед них Степана. Степан, зійшовши зі сходинки буса, зупинився. Дістав сигарету. Запалив. Вигляд в нього був задумливий, навіть, здається, пригнічений. Кілька разів він засмучено хитнув головою. Кутики уст опущені. Докуривши сигарету, кинув недопалок під ноги і, розчавивши його носаком черевика, попрямував вулицею у напрямку їх будинку.
Ігор поволі допив «три в одному» і також пішов додому. Ідучи, пригадав, що залишив в сараї канапки з ковбасою і кружку з чаєм. Чай, звісно, давно вистиг. Він зараз свіжого заварить і Степану занесе. А бутерброди — що з ними за годину-другу станеться?! Головне, щоб миші не з’їли!
За двадцять хвилин Ігор з кружкою гарячого чаю постукав у двері цегляного сараю.
— Чого стукаєш? — здивувався, відчиняючи, Степан. — Ти ж тут господар, а не я!
Але чаю зрадів. І канапки з’їв, плямкаючи від задоволення.
— До товариша свого старого їздив, — розповів Степан. — Хотів у нього грошей на подорож попросити — він переді мною в боргу. Я йому колись життя врятував. Та не встиг він добром за моє добро віддячити — помер. З доброю жінкою в Боярці років десять тому зійшовся. Вона слідкувала, щоб він не пив, — мав колись такий гріх. А він все одно помер. Серце! А гроші потрібні — треба ж туди з’їздити…
— Куди? — спитав Ігор.
— Та туди, в Очаків! На будинок подивитися. Батько там точно бував. Може, й родичі якісь залишилися… Ти з грішми не допоможеш?
Ігор задумався. Гроші у нього були — відкладав потрохи на мотоцикл. Але мотоцикл варто лише навесні купувати. Що з ним взимку робити?!
— А мене з собою візьмете? — запитав він.
— Хочеш — поїхали! Удвох веселіше. А раптом там скарб знайдемо? — посміхнувся він загадково. — Тоді порівну й поділимо! Ні, порівну — нечесно! Ми ж не однолітки! Ти молодший на дві третини. Я тобі третину дам!
На неголеному вилицюватому обличчі Степана заграла хитрувата посмішка.
— Грошей небагато треба, — провадив далі. — На квитки до Очакова, ну й там на ночівлю та хліб.
— Добре, — кивнув Ігор. — А коли поїдемо?
— Та хоч завтра!
Ігор заперечливо похитав головою.
— Мама просила картоплю перебрати і до льоху занести. І взагалі треба лад усьому дати і на городі, і в саду, щоб вона не турбувалась.
— За день-два зроблю, — пообіцяв Степан. — Та й потім я знову сюди, до вас. Поки не виженете. Хоч би до весни.
— Добре, — Ігор уважно подивився в очі Степану. — Я квитки на поїзд телефоном замовлю. Тільки їм треба прізвище пасажирів повідомити.
— Садовніков — моє прізвище — сказав Степан.
Ігор не зміг стримати посмішки. У нього виникло якесь дитяче відчуття, ніби він когось перехитрив. Ну так, він вже знав прізвище Степана! То й що з того?
— Чого смієшся?! — незлобиво спитав Степан. — Кожна людина має в гармонії зі своїм прізвищем жити. Якщо твоє прізвище Чоботар — то будь шевцем, а якщо Садовніков, — краще тобі садівником бути. Ось так. А твоє яке прізвище?
— Возний.
— Возний, а ні таксівки, ні коней нема, — усміхнувся тепер Степан.
— Я собі навесні мотоцикл куплю, — абсолютно серйозно заявив Ігор. — Або й раніше, якщо в Очакові скарб знайдемо! — при останніх словах він ледве стримав посмішку.
— Мотоцикл — добре діло — кивнув Степан, ставши раптом також серйозним, тільки на відміну від Ігора — по-справжньому серйозним.
4
Про від’їзд до Очакова Ігор повідомив матері за три дні, в п’ятницю.
Олена Андріївна, чи просто так, чи тому, що в господарстві був лад, була в доброму гуморі. Почувши про від’їзд сина зі Степаном в Очаків, вона лише трохи здивувалась:
— Що вам там робити восени? Море вже холодне!
— У Степана в Очакові родичі жили, — відповів Ігор. — Хоче їх дім віднайти. Може, ще хтось живий залишився!
— А поїзд коли? — запитала мати.
— Завтра, о сьомій вечора.
— Тоді скажи Степану, що ми сьогодні вдома повечеряємо. Я курку купила.
На вечерю Степан прийшов чисто поголений і в наваксованих черевиках. Вигляд у нього, попри непрасовані штани і бахматий чорний светр, був майже урочистий.
Олена Андріївна розправила жовту скатертину на круглому столі, поставила тарілки і склянки. Дістала із шафки пляшку горілки і карафку домашнього вина, яке подарувала сусідка. Потім принесла з кухні глибоку глиняну миску із запеченою куркою та дрібною тушкованою картоплею.
Курку розрізала сама і розклала по тарілках.
— Пригощайтесь, — кивнула Степанові на горілку.
— Дякую, я непитущий, — неголосно вимовив він.
— Може, вина? — вона поглянула на нього доброзичливо.
— Мені взагалі ліпше без алкоголю, — ледь голосніше сказав Степан. — Я, як то кажуть, свою діжку давно випив. Для мене тепер важливіша гармонія тіла і духа…
Ігор здивовано хитнув головою: бач, як висловлюється! Наче знайомий баптист, який живе через три будинки від них.
Олена Андріївна принесла літровий слоїк з минулорічним вишневим компотом.
— Прошу, тільки самі собі налийте, — попросила вона Степана. Степан спокійно налив собі, потім повернувся до Ігора. Ігор підставив свою склянку. А його мама вирішила потішити себе домашнім винцем.
Побажавши всім смачного, вона взялася до їжі, краєчком ока позираючи, чи з апетитом вечеряють чоловіки.
— Ви надовго їдете? — запитала вона по паузі.
— На кілька днів, — Ігор стенув плечима. — Ми тобі зателефонуємо.
Її погляд спинився на Степанові, який раптом занервував, провів долонею по свіжопоголеному обличчі.
— Я потім відпрацюю, ви не думайте, — сказав він, — а якщо я затримаюся…
— Та що ви, — махнула рукою Олена Андріївна, — я не про те. Сумно буде самій у хаті…
Наступного дня після обіду Степан з Ігорем їхали в маршрутці до Києва. Біля ніг садівника лежав напівпорожній наплічник. Ігор тримав на колінах сумку із светром і пакунком з їжею, яку Олена Андріївна дала їм у дорогу. В мікроавтобусі голосно співало радіо «Шансон».