Вийшла з кімнати. Повернулась через кілька хвилин. Простягнула складений вчетверо аркуш паперу, видертий із зошита.
— Передасте йому, — сказала. — Він як? Здоровий?
Ігор кивнув.
— А фотографії його у вас з собою немає?
— Фотографії? — здивовано перепитав Ігор. — Ні…
— А чому він саме вас попросив приїхати? — продовжувала допитуватись Олена. — Ви з ним приятелюєте? Чи він вам заплатив?
— Та ні, він живе у нас… Ми з ним… ну майже друзі…
— Чого ж він у вас живе?
— По господарству допомагає, — пояснив Ігор. — Ми з матір’ю самі не даємо ради…
— З матір’ю?! — перепитала жінка і якось дивно кивнула, ніби їй все стало зрозумілим.
Ігор, помітивши це, скривив губи, розуміючи, про що вона подумала. Але щось їй доводити бажання не мав. Навпаки, виникло бажання їй кілька питань поставити, тільки якось невчасно, напевно, це бажання з’явилося.
— Ви в Києві буваєте? — запитав Ігор.
— Я? В Києві? Ні! — вона заперечливо хитнула головою. — Що мені там робити?
— Заїхали б, — Ігор знизав плечима, — батька б провідали, в нас би погостювали, хоч ми не в самому місті живемо. Ви батька давно не бачили?
Очі Олени стали круглими. Вона на мить завмерла.
— Давно? — промовила вона повільно. — Мені здається, я його ніколи не бачила… Хоч це і неправда. Він приїздив декілька разів, коли ще мати була жива. Останній раз років п’ятнадцять тому.
— Вибачте, — Ігор опустив погляд. — Я не знав… Мені не треба було питати…
— Мені скоро на роботу… — промовила Олена вибачливим голосом.
Ігор встав з дивану, попрощався і вийшов у коридор. Там вони з хвилину мовчки дивилися одне на одного.
— Де ви ночувати будете? — раптом запитала Олена. — Я вас залишити не можу…
— Не треба, я сьогодні відразу повертаюся, — відповів Ігор.
— Невже ви лише, заради листа приїхали?
— Ну, я ще місто сьогодні подивлюся… До вечора часу досить!
— Так, місто у нас гарне, — погодилась молода жінка.
Ігор йшов вниз вулицею, впізнаючи будинки і паркани, повз які проїжджав на старенькій «Ладі» півгодини тому і відчуваючи спиною погляд цієї молодої гарної жінки, яка так дивно відреагувала на привезений Ігорем лист. Зрештою, чому дивно?! Адже вона передала Степанові відповідь. На аркуші паперу без конверту. Дійшовши до п’ятиповерхових «хрущівок», Ігор зупинився і вийняв згорнутий вчетверо аркуш. Якщо би лист був у конверті, навіть в незаклеєному, він би, напевно, не став би його читати. Але конверта не було, змісту листа Степана до дочки Ігор не знав. Можливо, її відповідь хоч трошки прояснить наміри Степана?
Хлопець розгорнув аркуш.
«Все може бути. Олена» — ось і вся її відповідь на лист!
Цілий день блукав Ігор старовинними вуличками Львова. Заходив у костели, в магазини. Не маючи чим зайнятись, навіть підстригся за тридцять гривень у маленькій перукарні. Останні дві години свого перебування в місті провів на вокзалі. Тільки там і згадав, що жодного сувеніру не купив для матері.
А зранку над Ірпенем знову світило сонце. І тільки калюжі на дорозі свідчили про нічний дощ.
Найперше Ігор передав Степанові записку від дочки.
— Як там вона? — поцікавився садівник.
— Нормально, — Ігор знизав плечима. — Вона на роботу поспішала, тому ми нормально поговорити не встигли.
— Вона сама живе?
Ігор замислився, згадуючи кімнату, коридор, пантофлі в коридорі.
— Та ніби сама, — сказав.
Степан кивнув головою. Потім прочитав записку. Ігор із подивом помітив, що коротка відповідь викликала посмішку у садівника. Світлу, майже дитячу, посмішку.
— Ну, слава Богу, — видихнув садівник, переводячи погляд на хлопця. — Виходить, вона не проти…
— Не проти чого? — перепитав Ігор.
— Не проти переїхати до мене, — пояснив Степан.
— Сюди? — Ігор сторопіло обвів поглядом цегляний сарай.
Степан розсміявся.
— Ну, ти мене іноді дивуєш! — сказав він. — Ти знай своє місце! Аванс отримав? Тепер ти — мій садівник!
— Та я ж не вмію…
— Та я пожартував щодо садівника. Не бійся! В тебе тепер інше завдання! Відпочинь з дороги. А потім з’ясуй, чи не продається де-небудь поруч дім, а краще — зразу два, і щоб були поруч. Зрозумів? Я також розпитаю. Може, вдвох і знайдемо!
Ігор кивнув. Його погляд зупинився на лівій руці Степана. Він згадав, що бачив її забинтованою, але зараз бинта не було. Степан помітив погляд Ігора і підняв ліву руку. Сам оглянув зайодовані садна.
— Іноді навіть старих друзів треба вдарити, — сказав він. — Щоби не забувались. Ось і мені довелось… Пашка-ювелір забув, що ми один одного тридцять років знаємо. Не ту ціну спочатку за наш скарб запропонував. Але потім виправився.
До обіду Ігора справді розморила втома, і він приліг. Довго не міг заснути. Думав про Степана і його дочку, про гроші, отримані від якогось Пашки-ювеліра, про те, що Степану тепер потрібні два будинки і бажано де-небудь поруч. Дивне відчуття не покидало Ігора — відчуття, неначе Степан справді був його родичем, родичем, про якого майже нічого йому, Ігореві, невідомо.
А на вулиці раптом задощило. І повітря наповнилось осінньою вологою. І монотонний неголосний шурхіт дощу по ще не опалому листю дерев, які росли за вікном, заколисав Ігора. І він нарешті заснув, згадавши ще раз гарне сумне обличчя Олени, її довгий погляд на прощання в тісному коридорчику будинку на вулиці Зеленій.
12
Степан зранку зайнявся парканом. Він перебував у доброму гуморі і, видно, вирішив поліпшити настрій Олені Андріївні або просто компенсувати свою відсутність ударною працею. Об’єкт для праці він вибрав сам.
— Паркан щось благенький став, — сказав він за сніданком. — Я вчора, коли зачиняв хвіртку, помітив, як по ньому наче хвиля побігла. Видно, кілька стовпців підгнили!
Мати кивнула, в очах — вдячність.
— Гарні у вас терези! — Степан кивнув на підвіконня. — Скільки дивлюсь, щораз про своє життя думаю…
— Це ще бабусині, — відповіла мама. Також з любов’ю глянула на мідні шальки. — Вона їх все життя із собою возила. І в евакуацію в Сибір, коли війна була. І назад. Зате прожила майже дев’яносто!
Степан подивився задумливо на маму.
— Хороша ви жінка, — сказав.
І, допивши чай, пішов на обстеження дерев’яного паркану. Походив біля нього і з двору, і з вулиці. Ігор, який залишився на кухні з другою кружкою чаю, з цікавістю спостерігав за робочим запалом садівника з вікна. Спостерігав, поки Степан не заглянув у дім.
— Три стовпці міняти потрібно, — сказав діловито. — Це гривень сто п’ятдесят буде!
Ігор здивувався.
— Що, купувати потрібно?
— Ну не красти ж! — розвів руками Степан. — Тут неподалік один чоловік будівельні матеріали з двору продає. Там стовпці також є.
Ігор, все ще дивуючись, пішов до своєї кімнати, дістав з отриманої від Степана ж пачки двохсотгривневу купюру.
— Я здачу поверну, — пообіцяв Степан.
Знову залишившись один, піддався Ігор осінньому настрою і засумував. На небі сіро, хмарно. Дощу не буде, але й сонця не передбачається. А будь-який день, хоч похмурий, хоч теплий потребує повноцінного наповнення, інакше можна цю дату з життя просто викреслити. Ігореві не хотілося нічого з життя викреслювати. Він розумів, що врешті-решт це він наповнює дні свого життя подіями або бездіяльністю. Отже й відповідає за це сам.
І пригадався йому «паралельний» Очаків і його мешканці. Ось де в нього адреналін в голову бив. Там — життя, хоч і там осінь. А тут?!
Подзвонив Коляну на мобільний. Запитав про плани на вечір.
— Шо, випити хочеться? — здогадався приятель.
— Ну не просто випити, а дещо тобі розповісти!
— Під’їжджай на шосту. Сядемо де-небудь! — охоче погодився на зустріч Колян. — Я теж оповідки маю, я тут одну справу на дві штуки баксів провернув. Не відриваючи пальців від «клави»!
Після телефонної розмови з приятелем Ігореві стало веселіше. Залишилось якось дотягнути до вечора. Хоча, навіщо чекати? Можна й раніше до Києва вирушити і прогулятись де-небудь. Київ — місто велике, в ньому час летить зі швидкістю звуку. Не встигнеш вулицею пройтися, а вже вечір!
Ігор вже виходив з подвір’я, коли його гукнув Степан:
— Може, сходимо і заберемо стовпчики? — запропонував садівник.
— Не можу, запізнююсь! На зустріч їду до Києва! — відтарабанив Ігор, котрому зовсім не хотілося допомагати Степанові ремонтувати паркан.
«Сам знайшов собі роботу, нехай сам і робить!» — подумав він, вже віддаляючись від свого двору.
Маршрутка вирушала до Києва «по мірі заповнення». Так відповів водій Ігореві на його запитання: «Коли поїдемо?» Ігор роздратовано глянув на десяток вільних місць у мікроавтобусі. Час був спокійний, якраз посередині між ранішньою тиснявою і вечірнім часом «пік». Зараз тільки пенсіонери і нероби катаються. Ігор, звісно, відносив себе до нероб. До пенсіонера йому було ще далеко. Він почав визирати з вікна маршрутки, подумки підганяючи пенсіонерів і нероб, котрі планували в цей час в місто їхати. Півгодини минуло, доки останнє місце в маршрутці було зайняте молодою жінкою з комп’ютерною сумкою, котру вона акуратно поклала собі на коліна. Водій, видно, також чекав з нетерпінням останнього пасажира, і зразу завів двигун. Маршрутка поїхала.
Остання пасажирка, яка зайняла місце попереду біля дверей, оглянулась і уважним поглядом провела по обличчях інших пасажирів. Ігореві її погляд зразу видався підозрілим.
Неначе для того, щоб підтвердити свою химерність, жінка дістала із сумки теку, видобула звідти якісь папери і пакет з дешевими кульковими ручками. Почала «одягати» ручки на кожний аркуш паперу. Потім перерахувала аркуші з ручками і знову оглянулась на інших пасажирів, не звертаючи уваги на запитальний погляд Ігора.
«Вона нас порахувала!» — подумки гмукнув Ігор, згадавши фразу зі старого мультика.
Маршрутка тим часом виїхала з Ірпеня. Дорога вирівнялась. По обидва боки від шосе замиготіли сосни.
— Панове пасажири, — сказала раптом жінка добре поставленим голосом торгового агента. — У вас зараз з’явилась можливість виграти корейський порохотяг. — Будь ласка, заповніть ці анкети, — вона показала панам, що звели на неї погляди, пачку анкет з ручками. — Це офіційне маркетингове дослідження.
І ручку потім можете залишити собі.
Вона підвелась, протягнула кожному по анкеті. Найдивніше, що всі пасажири простягнули руки, щоби отримати ці анкети. І Ігор, як і всі, автоматично взяв те, що давали, і вже перевів погляд на анкету, зовсім забувши про свої підозри щодо цієї дами.
Прізвище, ім’я, адреса, емейл, телефон, зарплата за місяць, кількість пенсіонерів у сім’ї, метраж житлової площі.
«Нічого собі! — здивувався подумки Ігор. — Може, їй ще й ключ від дому до анкети прикласти?!»
Він простягнув анкету з ручкою жінці.
— Вам щось не подобається? — з єхидною посмішкою спитала вона.
— Мені не подобається, коли мені лізуть у душу, — Ігор спробував скопіювати її посмішку.
— В анкеті про душу ні слова. І про релігію ні слова, — спокійно відповіла вона. — А також ніхто не цікавиться, скільки пляшок і якого пива ви вживаєте в день!
Ігор оглянувся на інших пасажирів. Всі, крім нього, ретельно заповняли анкети.
«Аферистка!» — остаточно вирішив про жінку Ігор, але продовжувати суперечку не став, розуміючи, що в дотепності він явно програє, а можливо, й гірше того — виявиться дурнем, котрому не буде що відповісти.
«Ось якби я був міліціонером в цивільному, — міркував Ігор, — показав би їй посвідчення і зажадав би її документи. Тоді б вона так єхидно не усміхалась!»
Але Ігор не був міліціонером, хоча якесь відчуття себе охоронцем правопорядку або просто охоронцем справедливості було присутнє. Можливо, через те, що він так сподобався собі в дзеркалі, коли одягнув стару міліцейську форму. Коли відчуваєш себе в якій-небудь формі комфортно, то починаєш цій формі відповідати внутрішньо. Саме це, певно, і трапилось.
А в Києві дув прохолодний вітерець, але більше нічим погода не відрізнялась. Сіре, хмарне небо. Діловий шум машин. Ранні сутінки. Вечірні вогні міста. Білборди на товстих стовпах, що з легким шелестом міняли одну рекламу на другу.
Зустрівшись з Коляном на Подолі, вони пройшлись по Сагайдачного і зупинились перед знайомим кафе. Але бажання зависнути в цьому місці пропало, щойно заглянули всередину — голосна музика перебила їм охоту. І вони проїхали одну зупинку на автобусі до Хрещатика, а потім пройшли по Малій Житомирській до ірландського пабу. Там, як не дивно, було спокійно і малолюдно. На псевдошкільних дощечках крейдою написаний розклад футбольних матчів, щоби привабити на перегляд фанатів футболу і пива. Однак сьогоднішня дата у розкладі була відсутня, що давало надію на приємний вечір.
— Спочатку мені треба зігрітись, — Ігор прикусив нижню губу, дивлячись на молоденьку офіціантку, яка зупинилась біля них. — П’ятдесят грамів «Хортиці» і кухоль «Чернігівського світлого»!
Колян усміхнувся.
— Костричишся! — сказав він. — Я однолюб. Мені або горілку, або пиво! — він перевів погляд на дівчину. — Кухоль «Львівського» і солених сухариків!
Дівчина пішла. Колян подивився на приятеля.
— Ну що там в тебе? Розповідай!
— Почекай, я маю спочатку розслабитись, — відмахнувся Ігор, який подумав раптом, що його розповідь може видатись Коляну маренням або фантазією. Якби він почув подібну історію від Коляна, також вважав би її маячнею.
— Ясно, — кивнув Колян. — Я взагалі-то так і думав… Тобі просто сумно там, у твоєму селі. Признайся! Ірпінь не Київ! Там і випити інтелектуально нема з ким! Тільки й розмов, що: «Ти мене поважаєш? А ти мене поважаєш?».
Ігор заперечливо хитнув головою.
Але Колян вже переключився на себе, на свої думки.
— Знаєш, сьогодні я виставляю! Ти не повіриш! Уперше за хакерство бабки отримав! Дві штуки баксів!
— Як це? — здивувався Ігор. — Що, з чийогось рахунку бабки зняв?
— Та ти що? Ні, я чесним хакерством заробив! Заліз у поштову скриньку одного крутелика і скопіював його листування з коханкою! А потім продав його жінці! Вона була в захваті!
У Ігора брови піднялись від подиву.
— У захваті? — перепитав він.
— Ну, не в захваті, а в… ну, у кожному разі, не у відчаї — це точно! Вона тепер з нього бабок витрясе. Коротше, заплатить він за свою гулянку на стороні…
Довгождана чарка горілки опустилась на стіл перед Ігорем, слідом за нею ніжна жіноча ручка поставила поруч кухоль пива. Сонячний зайчик, відштовхнувшись від прочинених скляних дверей, змусив пиво зблиснути апетитним янтарним сяйвом. Ігор випив горілку і одразу запив пивом. На язиці залишилась приємна освіжаюча гіркота. Захотілось продовжити або підсилити це смакове відчуття, і він оглянувся на барну стійку.
— Дівчино, ще п’ятдесят! — крикнув він і, впіймавши погляд офіціантки, яка звернула на нього увагу, усміхнувся.
— Старий! Ти хоч закушуй! — Колян кивнув на тарілку з сухариками.
Ігор кинув до рота два сухарики в рот, захрустів.
— Ти не повіриш, — сказав він, хитро дивлячись на приятеля.
Він згадав, як Колян тягнув час перш ніж показати йому відновлене на комп’ютері татуювання Степана. «Ну нічого, — подумав Ігор, — я тобі зараз влаштую дежавю!»
— У що не повірю?
— Та ти точно не повіриш… ні, якось потім, — награно затинаючись, заговорив Ігор. — Ти ж у казки не віриш!
— Дивлячись, які казки! Ну, говори! — Колян зробив великий ковток пива. — Не тягни!
— Пам’ятаєш, я напився в тебе на дні народження, в «Петровичі»?
— Звісно, ще й як пам’ятаю!
— Так от, насправді мене там не було! — заявив Ігор. — Я в цей час був у Очакові… В 1957 році.
Колян подивився на дві пусті чарки.
— Мало ж тобі потрібно! — усміхнувся він.
Ігор важко зітхнув.
— Ти пам’ятаєш, як я був одягнений? — спитав він Коляна.
Колян задумався.
— Я ж також був напідпитку… Це ж був мій день народження! Мав право!
— Ага, — кивнув Ігор. — А я одягнув стару ментовську форму, накинув куртку і поїхав до тебе… Точніше — пішов до автостанції, а вийшов до Очаківського винзаводу…