— І що потім?
— Потім, коли буде час, прилаштуєшся десь поблизу дома Чагіна і будеш фотографувати тих, хто до нього приходить… Я тобі за кожний знімок буду платити… Зрозумів?
— Скільки?
— Якщо обличчя людини буде видно, то по… двадцять рублів, — Ігор помовчав, перевіряючи реакцію Іванка на запропоновані розцінки. Але Іван серйозно кивнув, очевидно, сума його влаштовувала.
— А якщо обличчя не буде видно, то нічого. Такі знімки мені не потрібні.
— Якщо хочете, зможу вам і руду Вальку сфотографувати.
— Сфотографуй, — погодився Ігор. — І її чоловіка також!
— Нащо він вам потрібний? Він же ганчірка! — поблажливо усміхнувся Іванко.
— Яка ганчірка?
— Отака: не чоловік, а рибалка… Петько-білорус його «трапочкою» називає. Весь хворобливий, не п’є зовсім.
— Зрозуміло, — зупинив балакучого господаря Ігор. — Ну все, твоє здоров’я! — гість підняв гранчак, щедро наповнений Іванком.
Випили. Ігор встав з табуретки.
— Я посплю!
— Так… я прийду, а вас, мабуть, вже не буде? — запитав Іванко.
— Не буде, — кивнув «міліціонер». — Але за кілька днів я повернусь. Як матір твою звати? Про всяк випадок?
— Олександра Маринівна…
— Маринівна?
— Можна й Мар’янівна. Дід був болгарин, звали Марин…
— А-а! — протягнув Ігор і вийшов з кухні.
Зайшов у кімнату з нерозкладним диваном. Поклав на підлогу пакунок з рибою, роздягнувся, акуратно склав на табурет форму, зверху — ремінь з кобурою і кашкет, заліз під ковдру. В роті лоскотав кислинкою смак очаківського вина. Перед очима стояла руда Валька з задерикуватим азартним вогником у зелених очах. У вухах дзвенів її голос. Тепло тіла Ігора, не знаходячи виходу з-під теплої ватяної ковдри, почало там, під ковдрою, і накопичуватися. Накопичившись, зморило його. Зморило і перенесло ніжними руками, опустило в кокон сну, звідки, відіспавшись, людина випурхує повним сил метеликом, щоби насолоджуватися до наступного сну свіжістю нового дня життя.
11
— Ти що, ще не вставав? — здивовано вигукнула Олена Андріївна, стоячи над ліжком сина. — Задихнешся ще уві сні! — вона зсунула ковдру з накритого з головою Ігора. — Скоро пів на першу!
Ігор підвів голову, подивився на матір.
— Що це в тебе погляд каламутний? — здивувалась вона. — Ти що, випив вчора?
В роті очаківське вино кислить, в голові щось невагоме хитається, заважаючи думати. Ігор знов відкинувся на подушку. Краєм ока газетний пакунок на підлозі біля ліжка помітив.
— Ось, — показав рукою. — Візьми! На обід буде…
— Та я на обід гречку варю, — промовила Олена Андріївна, але пакунок підняла, понюхала.
— Що ти до холодильника не поклав? Це ж риба?
Ігор кивнув.
— Сили не мав, — признався ледь захриплим голосом.
— Ну, полежи ще трохи, — змилостивилася мати. — Як все буде готове, я покличу! А що це за форма? — Олена Андріївна зупинила погляд на кашкеті, під яким акуратною стопочкою була складена стара міліцейська амуніція. — Роботу знайшов, чи що? Охоронцем?
— Ні, це я так, заради сміху, — відмахнувся Ігор. — У Коляна день народження був у стилі ретро…
Цього пояснення для Олени Андріївни виявилося достатньо. І вона вийшла, забравши із собою загорнуту в газету рибу.
Залишившись сам у кімнаті, Ігор встав з ліжка. Перш за все міліцейську форму до шафи сховав, а сам у спортивний костюм одягнувся, на ноги — шкіряні пантофлі з хутром всередині. Стопам відразу стало тепло і затишно, і піднялося це відчуття доброго затишку від ніг до голови. І голова заспокоїлася, все до норми повернулося. Все, окрім смаку в роті. Ігор чистив зуби хвилин п’ять. Чистив твердою зубною щіткою, згадуючи смак зубного порошку, знайденого у Івана Самохіна.
«От би розповісти Степану, — думав Ігор, дивлячись у дзеркало над умивальником і слухаючи дзюрчання цівки води. — Ні, не повірить… Якби ж то докази були!»
На обличчі з’явилася усмішка. Самовдоволена.
— Обідати! — долинув голос мами з кухні.
Щойно Олена Андріївна спробувала смаженої рибки, на обличчі в неї з’явився вираз захвату, від якого вона аж помолодшала.
— Господи! Яка смакота! Я зараз! — вона вислизнула з-за столу.
— Ти куди? — здивувався Ігор.
— Я сусідку покличу! Боже мій, яка смакота! Зовсім як у дитинстві! — примовляючи, вона квапливо вийшла в коридор.
Ігор здвигнув плечима, почувши, як гримнули вхідні двері. Поклав масла в гречану кашу. Скатав виделкою «в рулончик» засмажену рибну шкірку і поклав до рота.
«Справді, — подумав, — смачно! Але не настільки, щоб з-за столу вискакувати і кудись бігти!»
Мати повернулася з сусідкою Олею хвилинки за три. Заметушилась, ставлячи на стіл ще одну тарілку і виделку. Насипала гірку гречки, смаженого глосика поруч поклала. Оля спершу скуштувала рибу, її обличчя застигло в задумі. Тобто застигло все, окрім рота. А губи повільно ворушились, доводячи, що вона не сидить без діла. Прожувавши, тітка Оля кивнула.
— Де ж це ви таку купили? На ринку? — запитала вона. — Жива була, чи як?
— Не жива, а щойно зловлена, — пояснив Ігор.
— Як же це: щойно зловлена? Це ж морська, а поки довезеш! — усміхнулася Оля. — Це тебе, видно, продавщиця надурила! Заморожена вона була, точно!
— А смак? — з ледь помітним обуренням в голосі запитала Олена Андріївна. — Смак який!
Сусідка знизала плечима.
— Консервантів, може, додали. Зараз навкруги одна хімія! Хімія та це «гемео» штучне. Хочеш — такий смак, хочеш — інший зроблять!
Олена Андріївна важко зітхнула і опустила виделку на стіл. Ігор помітив, що настрій у мами зіпсувався. Він подивився на сусідку недобрим поглядом.
— Вибачте, тьотю Олю, що мама вас потурбувала! Ви, мабуть, чимось зайняті були… А тут через якусь дрібницю вас з дому висмикнули… Ви той… повертайтеся!
— Та чого там, все одно вийшла, — відмахнулась вона від Ігора, ніби не помітивши жодної шпильки в його словах.
І сусідка продовжила з апетитом поглинати рибу з гречаною кашею, і то доволі енергійно. Ігор доїв одного глосика і другого зі сковорідки, що в центрі кухонного столу стояла, на свою тарілку переклав.
Мати також повернулася до трапези, проте їла тепер мляво, без апетиту. Ігор кинув погляд на сусідку. Помітив, що вона вже свою рибу доїдає і на останнього глосика, що у сковорідці лежав, поглядає. Ігор встав. Забрав сковорідку зі столу, накрив її кришкою і поставив на плиту.
Знову сідаючи на своє місце, Ігор зустрівся поглядом з тіткою Олею.
— Вибачте! — вихопилось у нього. — Мама думала, що вам сподобається.
— А мені що? — набурмосилася сусідка. — Мені подобається. Я камбалу люблю!
— Це не камбала, це глосик, — виправив її Ігор роздратовано. І вона замовкла, опустивши свій погляд в тарілку з недоїдженою гречкою.
— Як садівник? — сусідка раптом повернулася до мами, бажаючи, видно, вивести розмову в бік своєї корисності.
— Та ось, пішов кілька днів тому і поки ще не повертався, — відповів за маму син. — Може, де компанію пияків знайшов?
— Так він же не п’є! — схвильовано вигукнула тітка Оля.
— Багато роботи переробив, — подала голос мати, обернувшись до сусідки. — Спасибі, що привела!
Сусідка заспокоїлася, посміхнулася. І, напевно, збагнула, що на цій гарній ноті саме час попрощатися.
Чай вони пили вже вдвох.
— Шкода, що ти мало риби купив, — проговорила раптом мати.
Ігор встав, переклав останнього глосика зі сковорідки на чисту тарілку і поставив біля мами. Вона посміхнулася, відставила чашку з чаєм убік і знову взялася до риби.
— Не дорого купив? — спитала вона, доїдаючи.
Ігор заперечливо похитав головою.
— Наступного разу більше візьму! — пообіцяв.
Після обіду Ігор підійшов до дверей сараю і роздратовано подивився на замок.
«Зламати, чи що?!» — подумав.
Та знайти підстави для переходу від думки до дії не зміг. Нічого конкретного в цегляному сараї, замкнутому на замок зниклим Степаном, йому не було потрібно. Та й сам факт присутності замка ніби говорив, що Степан повернеться, і що скарб або, принаймні, якась його частина ще там, всередині.
Мати, Олена Андріївна, увечері пішла сусідку-подругу провідати. Щоб якось згладити суперечку під час обіду про смак риби. Кликала і сина з собою, щоб він їм обом про Очаків розповів, але Ігор вигадав якусь неіснуючу зустріч біля вокзалу, і справді вирушив до вокзалу, хоч у його думках було лише одне бажання — зустріти зниклого Степана.
Поблукавши біля вокзалу, Ігор повернувся додому з конкретною думкою. Раптом пригадав, що недавно переписав львівську адресу дочки Степана з листівки, яку знайшов у коробці зі старою електробритвою.
— Там його і треба шукати, — твердо вирішив Ігор.
Та твердість і рішучість вивітрилися з голови Ігора, поки він йшов додому. Все-таки Львів — неблизький світ. Може, туди і ходять маршрутки, однак сидіти в такій маршрутці треба кілька годин, щоб дістатися до міста. Зрештою, що з того, навіть якщо і знайде він Степана у дочки? Відповіді на це запитання Ігор до пізнього вечора так і не знайшов. А потім і саме запитання щезло, коли Ігор, змучившись і тілом, і душею, провалився в глибоку яму сну.
Уранці за вікном несподівано сонце з’явилося. Якісь пташки, що не відлетіли на південь, заспівали. Мати ходила по дому, і під її ногами порипувала дерев’яна підлога. Ранок був наповнений життям і свіжістю. Ігор встав з ліжка. І раптом почув знайомий кашель чи то з подвір’я, чи то з вулиці. Визирнув у вікно і побачив Степана, що підходив до будинку. На ньому новенька дешева китайська куртка темно-зеленого кольору. За спиною — напівпорожній брезентовий наплічник.
Степан не помітив у вікні Ігора. Насвистуючи «Катюшу», відразу пішов за дім, до сараю.
Ігор одягнувся й сів за стіл у кухні. Дочекався чаю і вчорашньої гречаної каші на сніданок.
— Шкода, що ти вчора зі мною не пішов, — Олена Андріївна запитально подивилася на сина. — Ми так гарно з Олечкою посиділи! Вона пиріг з аґрусом спекла — язик проковтнеш! І для тебе передала! Там, у холодильнику лежить.
— Степан повернувся, — Ігор кивнув на вікно, ніби садівник там, перед домом стояв.
Олена Андріївна збилася з думки. Замовкла.
— Підігрій йому щось, я віднесу, — попросив Ігор.
Вже підходячи до дверей цегляного сараю з тарілкою гречаної каші, Ігор прислухався. Та за нещільно зачиненими дверима було тихо, ніби й не було там нікого.
Ігор стукнув один раз у двері й відразу зайшов, зустрівшись поглядом зі Степаном.
Садівник стояв у майці перед квадратиком старого дзеркала, що стояло на верхній поличці етажерки. Його рука завмерла на підборідді, ніби він щойно водив нею по обличчю, вирішуючи: голитися чи ні.
— Доброго ранку, — Ігор роззирнувся, розмірковуючи, куди тарілку з гречкою поставити.
— Доброго-доброго, — кивнув Степан. — А могло би бути поганим…
Ігор раптом помітив, що ліва долоня садівника перебинтована.
— Он на полицю постав, — сказав. — І чаю зроби. Я зараз до вас на кухню прийду, там і поп’ємо.
Ігор повернувся в дім. Заварив чай.
Степан зайшов хвилин через десять. Обличчя поголене. В руках — пуста миска. Сам її вимив, лише потім сів до столу.
Поки чаювали — мовчав. Тільки згодом кивком голови покликав Ігора за собою надвір і далі — в своє тимчасове житло. На очах приголомшеного хлопця висипав з наплічника на ліжко банківські упаковки двохсотгривневих купюр.
— Ось, — сказав і зітхнув. — Тепер можна починати жити. Як із чистої сторінки. Шкода тільки, що не вісімнадцять мені…
Сказав і задумався. Потім взяв одну упаковку, зважив її на долоні й простягнув Ігореві.
— Тримай. Це тобі на мотоцикл, і взагалі — за допомогу…
— Тут багато? — трохи напружено запитав Ігор.
— Кому як, може, ще отримаєш, а може, сюди ще й аванс входить, — всміхнувся садівник.
— За що?
— Багато за що. Я маю дочку. Живе у Львові. Для початку — до неї з’їздиш. Листа відвезеш. Подивишся: з ким вона живе і як. Що-небудь гарне розкажеш про мене. А там буде видно!
Ігор втішився почутим, хоч вигляду не показав. Згадав про дві пачки радянських рублів у кишенях міліцейських галіфе. «Бути багатим — це мати пачку грошей в кишені?» — подумав, ховаючи гривні до кишені спортивних штанів.
— Коли їхати? — запитав, звівши погляд на садівника.
— От сьогодні й їдь. Поїздів до Львова багато ходить. Квиток у Києві на вокзалі купиш. Ніч туди, ніч звідти. Післязавтра вже вдома будеш.
Вдома Ігор довго перераховував купюри з пачки. Не для того, щоб насправді їх полічити, а так, з цікавості. Ніколи ще не мав Ігор в руках стільки грошей! А банкноти були новенькі, хрусткі. Вони ніби шепотілись, коли Ігор їх кінчиками пальців перебирав. Гра з грішми так захопила його, що він витягнув і радянські рублі — обидві пачки. Звичайно, радянські сотні були більші за розміром, солідніші, ніж українські двохсотки. Але ж і країна — СРСР — була більша, ніж теперішня Україна. Якби купюри друкувалися пропорційно до розміру країни, то на долоні Ігора, напевно, декілька пачок купюр вмістилися б, а не одна. Така думка розвеселила хлопця. Щодо відчуття в пальцях від тримання банкноти, то радянські сотки тримати пучками пальців було приємніше. Їх шорсткість здавалася більш солідною і справжньою.
Раннім вечором, перед тим як їхати на вокзал, Ігор зателефонував Коляну.
— Слухай! Я сьогодні на день до Львова. Під'їжджай до поїзда, розкажу тобі щось — схибнешся!
— Не можу, — відповів приятель-комп’ютерник. — Мене тут керівництво попросило одного клієнта хакернути. До півночі, мабуть, буду його пошту ламати… Він у нас під ліві документи кредит немалий хоче взяти… Давай після Львова! До речі, новий клуб відкрився! Можна продегустувати!
— Добре, — голос Ігора посумнішав. — Продегустуємо! Па-па!
Після майже безсонної ночі в поїзді, хлюпнувши собі в очі для бадьорості води в вагонному туалеті, Ігор порожнем, без речей, вийшов на перон львівського вокзалу.
Довкола метушилися люди. Миготіли сумки, валізи і наплічники. Привокзальна площа здивувала своїми скромними розмірами. Перед очима Ігора виник худенький, порівняно з київським, трамвайчик. Він із дзвоном віддалявся по прямій дорозі, що вела, вочевидь, в центр.
— Таксі не бажаєте? Недорого! — спитав його невисокий бадьорий дідусь.
Ігор витягнув з кишені куртки лист Степана. Подивився на адресу.
— На Зелену скільки буде? — запитав.
— Гривень сорок, якщо не шкода!
— А якщо шкода? — усміхнувся Ігор.
— Якщо шкода, тоді тридцять п’ять.
Старенька «Лада» тріщала і рипіла. Ігора часом підкидало — авто котилося брукованими вулицями, раз у раз переїжджаючи трамвайні рейки. Красиві старовинні будиночки лишилися позаду. Тепер вздовж дороги стояли п’ятиповерхові «хрущівки», та скоро і вони пропали. По обидва боки потяглися чи то заводські, чи то складські огорожі, а далі за ними з’явився доглянутий приватний сектор.
— Двісті сімдесят перший номер, — підказав Ігор водію.
Будинок під цим номером виглядав небагатим. Довгий, одноповерховий, на дві родини. Поріг на три сходинки і зелені дерев’яні двері зліва, і такий самий поріг, тільки сині двері — справа. Ігор підійшов до синіх дверей. Не знайшовши кнопки дзвінка, тричі постукав.
Двері відчинила молода невисока жінка років тридцяти. В джинсах і синьому светрику. Запитально подивилася карими очима.
— Ви Олена Садовнікова? — несміливо запитав Ігор.
— Так, я.
— У мене для вас лист. Від вашого батька.
Олена завмерла на мить. В її очах промайнуло хвилювання.
— Проходьте!
Вона провела його у кімнату, умебльовану акуратно і скромно. Запропонувала присісти на диван. А сама, взявши з рук Ігора конверт, відійшла до вікна. Відсунула фіранку. Аркуш паперу, списаний дрібним почерком, прочитала декілька разів. Потім, опустивши руку з листом, зітхнула полегшено.
— Я вже подумала, що сталося щось недобре, — промовила. — Він просив відразу відповісти? — Олена задумливо глянула на гостя.
— Ні. Він нічого не говорив. Попросив тільки лист відвезти…
— Він що, пошті не довіряє?