— Так, — видихнув він розгублено.
Змучившись від відсутності відповідей на поставлені самому собі запитання, Ігор допив каву і обійшов будинок. Сарай, як і раніше, був замкнений. На дверях висів замок. Вочевидь Степана досі не було.
З похмурого неба накрапав дощ. Досить рясний. Ігор підняв погляд в небо і поквапився додому — чорна хмара, що нависла над Ірпенем, збиралася ось-ось розродитися черговою зливою.
Щойно забіг всередину, як по шиферному даху забарабанила негода.
— Отак! — розвела рухами Олена Андріївна, вдивляючись в миттю потемніле вікно. — Гроза, напевно, буде!
— Степана не було?
— Що тобі Степан? — здвигнула плечима Олена Андріївна. — Він людина вільна…
— Вільна? — перепитав з сумнівом в голосі Ігор. — Від чого вільна? Прижився тут, замок на наш сарай повісив, ніби це його житло! А ти — «вільний»!
— Знаєш, синку, — посміхнулася Олена Андріївна. — Воля — вона також різна буває. Ось і ти, коли говориш «вільний», щось зовсім інше маєш на увазі! Напевно, в сенсі «непотрібний»… Як там у ваших молодіжних серіалах один одному говорять: «Свабодєн, вали звідси!»
— Ти що, — здивувався Ігор. — молодіжні серіали дивишся?
— А що ж мені на старості років робити? Та й розумію я тебе краще після семи серій цього, як його… фільму… Згадала! «Дах поїхав!» Так здається, називається…
— Ну ти даєш! — Ігор вражено подивився на матір. — Це ж серіал для тінейджерів! Я тут до чого? Чи для тебе я також «тінейджер»? Тоді скоро і в мене дах поїде, якщо ти різну… — він розвів руками, не знаходячи відразу відповідного слова, — якщо ти нісенітниці дивитися будеш.
— Чого ж твоєму дахові їхати? — спокійно заперечила Олена Андріївна. — Тобі роботу треба шукати, тоді буде порядок, відчуєш себе потрібним суспільству, а не якимось там «вільним»! А потім можна й одружитись…
Згадка про необхідність пошуків роботи різко зменшила бажання Ігоря продовжувати цю несподівану і кумедну розмову з мамою.
— Добре, — кивнув він. — Ось зараз візьму й піду шукати роботу!
— У дощ? — здивувалася Олена Андріївна.
— Чом би й ні? — посміхнувся Ігор. — Так більше шансів знайти! Хто ще, крім мене, буде шукати роботу під дощем?
Побачивши єхидну усмішку на синовому обличчі, Олена Андріївна зрозуміла, що він її просто дражнить, і вийшла у вітальню, де відразу ввімкнула телевізор.
Ігор залишився на кухні. Випив горнятко розчинної кави і знову задумався про загадкового Фіму Чагіна.
10
Злива, що почалася опівдні, затяглася на кілька годин і, раптом припинившись, поставила мешканців Ірпеня перед простим і невідворотнім фактом — настав вечір. Осінній вечір довгим не буває, за ним швидко, майже непомітно приходить ніч. І ця вкрита беззоряним свинцевим небом ніч, що наближалася, обіцяла бути глухою і непроникною.
Ігор відклав книжку, над якою просидів три години поспіль, подивився у вікно, а потім на годинник. Йому хотілося вийти надвір і глянути на двері сараю, щоби перевірити: на місці замок, чи, можливо, садівник вже повернувся зі своїх незрозумілих мандрів. Та не настільки сильною була його цікавість, щоб змусити вийти в дощ з теплого затишного будинку.
І раптом знов пригадався Очаків 1957 року: нічний, темний, насторожений. І знову задумався Ігор, знову запитав себе: чи був то п’яний сон, чи якась особлива потойбічна дійсність? Згадав вчорашній вечір, події напередодні дивних подій. Згадав, як коньяк пив перед тим, як Колян зателефонував. А що, подумав, якщо ще раз те саме зробити? Що, якщо випити кілька чарок коньяку, а потім надягти міліцейську форму і прогулятися до автостанції? Людей в таку погоду і в такий час на вулиці не буде, та й хто на нього увагу звертатиме?!
Ігор пішов на кухню. Налив собі коньяку. Випив неквапом, а потім відразу — другу чарку. Помітив, що в піднятій шальці маминих терезів стоїть склянка з серцевими краплями. З третьою чаркою коньяку повернувся до спальні. Пригубив, відставив. Перевірив — чи на місці дві пачки радянських рублів.
Пачки лежали в кишенях галіфе. Відпив ще ковток. У роті потепліло, і це тепло вище пішло, в ніс, в чоло. На лобі виступив піт. Ігор знову потягнувся до чарки, а вона вже пуста. Сходив на кухню, наповнив.
Хвилин за тридцять у думках Ігора заграла азартна відвага. Він посміхнувся сам до себе, сміливіше підійшов до міліцейської форми. Надягнув її, натягнув чоботи, підперезався ременем, цього разу й кобуру з пістолетом не забув. Прилаштував кашкета на голову і взяв до рук кругле настільне дзеркало. Глянув на себе, і ще веселіше йому стало. «Хвацький хлопець!» — подумав.
Щойно за ним закрилася хвіртка рідного двору, щойно він повернув до автостанції, як відразу ще темніше стало довкола. Темрява була ніби жива і намагалася огорнути собою Ігора з головою. Але підошви шкіряних чобіт звично стукотіли по асфальту, і ноги самі йшли вперед, ніби не потребували зрячого поводиря.
Страх кілька разів підкрадався до Ігоря. То ззаду, то збоку, тому він зупинявся і роззирався на всі боки, більше покладаючись на слух, аніж на зір. Проте довкола було тихо.
Через деякий час спереду з’явився і став орієнтиром ледь помітний вогник. А ще хвилин за двадцять упізнав Ігор освітлені ворота Очаківського винзаводу. Зупинився вже під деревами, метрах у двадцяти від них. Замислився. «Що ж це виходить? Невже все повториться? Як у тому американському фільмі, де один і той самий день повторювався безкінечно, зводячи героя з розуму?»
І справді, ніби знущаючись над побоюваннями Ігоря, відчинилися зелені ворота. Він почув гуркіт двигуна і побачив, як з території винзаводу виїжджає старенька вантажівочка, яку він вже бачив раніше. Виїхала, звернула направо і поїхала далі, геть від Ігоря, освітлюючи собі дорогу фарами. Ворота зачинилися, і тиша знову огорнула освітлений заводськими потужними лампами простір. Лампи, власне, добре освітлювали все, що було за бетонним парканом і зеленими ворітьми, а майданчик перед ворітьми освітлював ліхтар на стовпі.
Раптом знову скрипнули ворота, ледь прочинилися, і з них визирнув, як і вчора, хлопець з дивним мішком на плечі.
«Зараз вийде, махне рукою сторожу. Потім ворота закриються і лунко дзвякне металевий засув! — підказав сам собі Ігор. — Потім я вийду з-за дерев і підійду до хлопця, а він перелякається, кине мішок під ноги і проситиме не заарештовувати його…»
І справді, хлопець махнув рукою сторожу, дзвякнув засув, замикаючи ворота. Ігор у міліцейській формі вийшов з-за темних дерев. Рушив удавано суворим рішучим кроком до хлопця.
— Ой! — несподівано зрадів той, і посмішка освітила його обличчя. — А куди ж ви вранці пропали? Я вам чай приносив з ковбасою!
Ігор зробив ще три кроки назустріч хлопцеві, тільки ці кроки вже не були суворими і рішучими. Зупинився перед ним, потиснув простягнуту руку.
— Чи вам треба було на завдання? — припустив хлопець, поправивши міх з вином, що сповзав з плеча.
— А ти що, знову? — Ігор кивнув на вино.
— Ну… Ми ж з вами ніби… домовилися… я розписку хоч зараз…
— Та нехай! — махнув рукою Ігор, розгублений і спантеличений і цією дивною паралельною реальністю, і своїми сподіваннями, що не зовсім виправдалися.
— Ходімо до мене, я для вас щось цікаве знайшов!… — продовжував, приязно всміхаючись, хлопець.
— Ти ж Іван Самохін? — запитав Ігор, щоб точно пересвідчитися, що те, що зараз відбувається з ним, є прямим продовженням того, що відбувалося минулої ночі.
— Він самий! Ходіть!
Вони йшли в темряві, як минулого разу. Тільки Ігор не оглядався більше довкола, а спокійно крокував за Іваном, що легко ніс на плечі міх з краденим вином.
Намагаючись не шуміти, вони зайшли в будинок Івана. Той провів Ігоря в ту саму кімнату з тим самим старомодним диваном.
— Ви роздягайтесь, влаштовуйтесь, а я зараз, — прошепотів він.
Хвилини за дві повернувся зі склянкою вина, знову налитою по вінця.
— Ось, на ніч! — сказав тихо. — Щоб краще спалося!
Ігор сидів, не роздягаючись, на дивані. Тільки кашкет зняв. Щось підказувало йому, що як тільки він ляже і засне — ця паралельна реальність щезне, і тоді він не знайде відповіді на запитання, яких щохвилини ставало все більше.
Він узяв з рук Івана Самохіна склянку, випив вино, відчув на язиці той самий різко-кислуватий смак. Потім кивнув Іванкові на диван. Мовляв, сідай поруч!
Іванко присів.
— Ти щось цікаве мені обіцяв розповісти, — нагадав Ігор.
— Але ж я ще… розписки не написав!
— То бери папір і пиши! — сказав Ігор.
Іван встав, вийшов з кімнати і швидко повернувся із зошитом і жерстяним каламарем, з якого стирчала ручка з пером. Присів за овальний стіл, накритий скатертиною.
— Диктуйте, товаришу лейтенант! — попросив.
Ігор знітився. Цього разу він занадто повільно входив у роль лейтенанта міліції зразка 1957 року.
— Гаразд, пиши, — промовив він по паузі. — Я, Іван, по батькові, Самохін, погоджуюся добровільно співпрацювати…
Іван Самохін схилився над зошитом і заскрипів пером ручки, раз у раз вмачаючи її в каламар.
Ігор зачекав, поки скрип припиниться. Іванко підвів голову, запитливо подивився на міліціонера.
— Добровільно співпрацювати з органами міліції, — продовжив Ігор. — І готовий, ризикуючи життям, допомагати їм у боротьбі із злочинними елементами…
Іванко раптом обернувся, на його обличчі була розгубленість і стурбованість.
— Щось не так? — запитав Ігор.
— Я ризикувати життям не обіцяв, — неголосно промовив хлопець. — Так допомагати можу, а з ризиком — нє-а. У мами серце хворе.
— Добре, — зітхнув Ігор. — пиши без ризику, просто допомагати…
— Вам за ризик доплачують і зброю дають! — Іванко кинув багатозначний погляд на кобуру міліціонера і повернувся до писання розписки.
— допомагати їм у боротьбі із злочинними елементами, — повторив Ігор. — Дата, місце, підпис.
Дописавши, Іванко акуратно вирвав аркуш із зошита, склав його вчетверо і простягнув Ігорю.
Ігор діловито взяв розписку і сховав її.
— Ну що, я — спати? — запитав Іван.
— А може… — задумався вголос Ігор.
— Що «може»? — обережно запитав Самохін.
— Може, прогуляємося містом? Покажеш мені визначні місця?
— Які-такі визначні місця? — розгубився хлопець.
— Наприклад, будинок Фіми Чагіна.
— А ви що, не знаєте? — в голосі хлопця пролунало щось більше, ніж подив, — несподівана поблажливість, ніби він раптом зрозумів, що має справу не з лейтенантом міліції, а з сільським дурником.
— Знаю, знаю… Але не зле було б ще раз глянути… двома парами очей!
Відчувши довіру і повагу до власної персони, Іванко більше не опирався. Він з готовністю встав і обернувся до дверей.
— Ходімо, — сказав. — Я вам покажу короткий шлях.
Іван вивів Ігоря на неосвітлену вулицю, пройшли вони метрів тридцять і наліво звернули. Навпростець перетнули подвір’я, що стояло пусткою, і старий сад, і опинились на іншій вулиці. Ця вулиця була, певно, більш поважною, бо на перехрестях ліхтарі стояли не для порядку, а для освітлення. І будинки тут були солідніші — цегляні, одноповерхові. В їх темних вікнах відбивалася ніч.
— Ось він! — прошепотів Іван, вказуючи рукою на непоказну будівлю з вищим, ніж зазвичай, цоколем. Поріг із сходинками, що вели до двостулкових дерев’яних дверей, відразу нагадав Ігору про їхній зі Степаном недавній приїзд в Очаків.
Зупинилися. Здалека почувся рик мотоцикла. Ігор насторожився.
— А у Фіми, бач, не сплять! — проговорив Іван, поглядом вказуючи на будинок.
Ігор здивовано глянув на темні вікна фасаду.
— Чому ти вирішив, що не сплять? — спитав Самохіна.
Іванко рукою вказав на правий кут будинку. Придивившись, Ігор помітив, що там якось світліше було, ніби з вікна, якого не було видно звідси, падало світло.
Рухом руки Ігор наказав Івану іти за ним. Зупинилися біля воріт.
— У нього пес є? — пошепки запитав Ігор.
— Нє-а! Бо цілу добу гавкати мусив би…
— Чому?
— До нього багато людей ходить… Собаки такого непорядку не люблять.
Ігор кивнув. І раптом тихий ляскіт заморозив його, змусив прислухатись. Поряд пролунали чоловічі голоси. Ігор озирнувся на Івана, показавши рукою на розлогу невисоку яблуню метрів за п’ять справа, відразу за парканом. Вони швидко відійшли і сховались під її гіллям, на якому ще висіло кілька плодів. Двері в будинку Чагіна зарипіли і відчинилися. Двоє чоловіків вийшли на поріг. Запалили.
— Коли він повернеться? — запитав один.
— Років через два-три, може, раніше. Якщо строк збавлять.
— О, це було б гарно! Нехай від тебе письмовий привіт передасть!
— Добро, — сказав другий, і, закинувши на плече наплічник, спустився зі сходів і пішов до хвіртки.
— Йосипе! — гукнув його той, що стояв на порозі, і кинув недопалок під ноги, затоптавши носаком чобота.
— Що? — Йосип обернувся.
— А якщо через три роки не повернеться?
— А якщо повернеться, а тебе не буде? Або будинок згорить?
— Щоб тобі заціпило, Йосипе! Скажеш таке! Якщо будинок згорить, то й мені краще разом з ним.
— От-от! — гмукнув Йосип. — Сам на себе накаркаєш! Повернеться він!
Скрипнула хвіртка. Йосип вийшов на вулицю, плюнув під ноги і пішов геть.
Двері в будинок зачинилися. На вулиці знову стихло. Ігор з Іваном вийшли з-під дерева. Іванко зірвав яблуко, з хрускотом відкусив, від чого Ігор аж шарпнувся, кинувши на хлопця невдоволений погляд.
— Та я що? — забелькотів Іванко. — Нікого нема, а я зголоднів…
— Ти цього Йосипа знаєш? — запитав Ігор.
Іван заперечливо похитав головою.
— А того, хто курив?
— Так то ж Фіма Чагін.
— Фіма? — задумливо повторив Ігор. — Він же зовсім молодий…
— А чому він має бути старим? — Іванко знизав плечима.
— Що ж ти для мене цікавого взнав? — Ігор згадав слова Івана, які той сказав раніше, біля винзаводу.
— А-а-а! Мама казала, що Фіма з Валькою-рудою шури-мури крутять, і він до неї на базар походжає!
— Руда Валька? Це хто?
— Вона в рибному ряді торгує. Козир-баба! Тільки рука у неї важка!
— А що продає? — зацікавився Ігор.
— А що в рибному ряді продають? Рибу. У неї чоловік — рибалка. Він ловить, вона продає.
— Покажеш її?
— Чом не показати? Вона у всіх на очах, на базарі! Її за сто метрів чути…
— Гаразд, — кивнув Ігор. — Ходімо, поспимо, а зранку — на базар!
На старовинний диван, з якого випирали невидимі пружини, Ігор ліг спати одягнутим, лише кашкет і ремінь з кобурою зняв. Накрився ковдрою. Втома ніби й хилила на сон, а неспокійні думки, навпаки, сну опиралися. Ігор боявся, що якщо засне зараз, то прокинеться в своїй затишній спальні ірпінського будинку, так і не взнавши більше нічого, і не побачивши рудої Вальки, яка продає рибу на очаківському базарі. І що тоді? Знову коньяк пити і на темну вулицю йти? Та водночас Ігор розумів, що хоч-не-хоч, а на нього чекає повна капітуляція перед сном. Тому треба було сподіватися на краще, а готуватися до всього. Один план на наступний ранок вже був, і якщо не вдаватися в довгі і тяжкі роздуми про реальний і паралельний світи, то потрапить він уранці, є такий шанс, на очаківський базар 1957 року. А коли потрапить, то — він знову обмацав кишені галіфе, з яких приємно випирали пачки грошей, щось там і купить за оці купюри, з яких можна кульки для зернят крутити — такі вони великі!
***
Ще не було шостої ранку, як щось проскрипіло і продзвеніло за вікном. Ігор розплющив очі й одразу роззирнувся, перевіряючи: де це він прокинувся. Насправді відчуття сну, що триває, заспокоїло його: над собою він побачив високу дерев’яну спинку дивана з дзеркалом, поличками і узорчатим чорним дерматином, оббитим по краях меблевими широкошляпними цвяшками.
Його очі ще розглядали дві фаянсові статуетки дітей на поличках, коли двері до кімнати відчинилися, й увійшов Іван, вже одягнений, бризкаючи собі на щоки одеколоном з флакончика.
— Доброго раночку! — привітався він бадьорим голосом.