— Ну шо, на базар, чи шо?
Ігор відкинув ковдру і підвівся. Розправив на собі ледь прим’яту форму. Узув чоботи, що стояли поряд, на дерев’яній підлозі.
— Туалет де у вас? — запитав.
— Надворі, за будинком.
— А ванна? Помитися?
— Також надворі, зразу за рогом. Там на сараї рукомийник висить.
Ігор гмукнув, кинув погляд на свій кашкет, повернув до дверей.
— А мама твоя де? — спитав Івана.
— Мама вже на базарі, в нас народ ранній: з шостої на роботі, з третьої — п’яний! — криво усміхнувся хлопець.
Дізнавшись, що в будинку більше нікого не було, Ігор вже сміливіше вийшов на подвір’я, зразу побачив рукомийник. Вмився. На язиці від учорашнього пізнього вечора відчувався кислий смак вина.
Ігор прополоскав рот водою, але не змив винний смак. Подивився на дерев’яну поличку, прибиту поряд з рукомийником. На ній лежали два обмилки, якась жерстянка, кілька розсмиканих зубних щіток і жодного тюбика пасти.
Ігор розсунув рукою щітки, але пасти між ними не знайшов. Відкрив жерстянку, а в ній білий порошок.
«Зубний порошок, чи що?» — подумав, пригадавши, що чув, ніби раніше зуби порошком чистили, а не пастою.
Намочив щітку, ту, що найкраща, тицьнув її в порошок — «бутербродик» вийшов нічогенький, навіть пальці відчули, як поважчала щітка. Скуштував порошок — без смаку! Вишмарував ним зуби, знову прополоскав рот — винний смак з язика зник. Пропав зовсім.
— Я тут какао приготував, — зустрів його в коридорі Іван з білою емальованою кружкою.
— Ось, пийте!
Какао виявилось занадто солодким. Ігор присів з кружкою за кухонний стіл, подивився у вікно, завішане ажурною напівпрозорою тканиною, чимось подібною на папір, яка один-в-один повторювала узори чи то серветки, чи то скатертини, що акуратно прикривала здоровенний радіоприймач на тумбочці.
— Я той… — присів навпроти Іванко. На його обличчі застиг вираз важкої задуми. — Ви на базар самі підете… Недобре, якщо я з вами… У нас міліціонери на базар ходять лише з тими, кого обікрали, — крадене шукають…
— Як же я ту Вальку впізнаю?
— Легко, — махнув рукою Іванко Самохін. — Спочатку почуєте, а потім і впізнаєте! Вона там одна така. Руда, одним словом. І голос, як у рудої…
— Що, грубий?
— Грубий, — кивнув Іванко. — І дзвінкий такий, дряпливий…
— А назад як повернуся? Може, в тебе план міста є?
— План? Який план?
— Ну, мапа… Мапа Очакова, з вулицями, з базаром, щоб твій будинок на ній позначити…
— Ні, мапи у нас немає, адже тут засекречене все. Самі, напевно, знаєте, військові літаки тут і порт… Мапи у нас заборонені…
— Гаразд, намалюй мені, як звідси на базар пройти, а там я розберуся…
— Це можна, — кивнув Іванко.
Витяг зошит і олівець, почав вимальовувати щось дивне.
— Ти простіше малюй, щоб я зрозумів! — попросив Ігор.
— Угу, — промимрив хлопець, не відриваючи погляду від аркуша.
Нарешті закінчив, акуратно вирвав аркуш із зошита, підсунув до Ігора. — Ось, бачите, це — мій дім, це — вулиця… тут ви повз парк пройдете, і сюди, вліво. Далі прямо-прямо і вийдете!
— І адресу свою напиши про всяк випадок! — наказав міліціонер.
Іван додав адресу і повернув аркуш Ігору. Вивчивши план, Ігор визнав його більш-менш зрозумілим. Допив какао.
— Ти вдома будеш? — звів погляд на хлопця.
— В мене друга зміна, до дванадцятої буду вдома, а потім — на завод…
— Що ж ти там робиш, окрім того, що вино крадеш? — посміхнувся Ігор.
— Різноробочий я, — опустив очі Іван. — Мені навесні скерування в Миколаївський торгово-промисловий технікум дадуть, на виноробство. Вивчусь, буду технологом.
— Гаразд, сиди вдома. Я до дванадцятої повернусь, — сказав Ігор, сходив за кашкетом, надягнув його, подивився в дзеркало, і, кивнувши на прощання, вийшов на поріг будинку.
Іти за намальованим планом було напрочуд легко. Чим ближче підходив Ігор до базару, тим більше людей зустрічалося йому і тим більше якогось веселого, майже пташино-людського гаму дзвеніло в повітрі. Повз нього проїхали на велосипедах декілька молодих офіцерських чинів ПВС, один на ходу Ігору рукою помахав. Обігнала новенька коричнева «Побєда» з кругловидим рум’яним водієм.
Ігорю дуже хотілося зупинитися і хвилин п’ять пороздивлятися навколишній світ, на людей поглянути, на їх обличчя. Все здавалося йому трохи дивним, водночас і звичайним, і незвичайним, ніби старі кадри хроніки, розмальовані на комп’ютері в «кольоровий фільм». Та Ігор тримав свої бажання і свою цікавість під контролем, крокував чітко, карбуючи об тротуар кожний крок.
Нарешті помітив ворота, крізь які бадьоро впливав-витікав життєрадісний натовп: хто з кошиками, хто з мішками.
Справа двоє чоловіків в синіх ватянках приклеювали на дошку оголошень кольоровий плакат, на якому було зображено летючу кулю з чотирма ніжками. За чоловіками з плакатом жінка в робочому халаті такого самого кольору «одягала» на цвяшки свіжий номер газети в газетній вітрині зі скляними віконечками. Біля її ніг лежала мітла. Поки Ігор наблизився, вона закрила вітрину і почала протирати ганчіркою скло, щоб воно своєю прозорістю і чистотою сприяло утамуванню цікавості читачів.
Зупинившись перед плакатом, Ігор зрозумів, що побачена здалеку «куля з ніжками» була насправді першим штучним супутником Землі. Поряд з Ігорем зупинилося ще кілька цікавих. Скориставшись вагомим приводом для утамування своєї цікавості, Ігор озирнувся довкола. І зауважив неподалік ще двох міліціонерів у такій, як у нього, формі. Злякавшись можливої зустрічі з «колегами», він рішуче зайшов на територію базару, і ніби потрапив всередину вулика.
— Товаришу лейтенанте, спробуйте яблуко! — відразу «обійняла» його поглядом дебела молодиця з пухкими нафарбованими губами. Яблуко опинилося просто перед його носом. — Солодке, наче персик!
Ігорю здалося, що голос торговки, також солодкий і липкий, «наче персик», торкнувся і прилип до вуха, до щоки. Він посміхнувся трохи ніяково і, прямуючи далі повз центральний торговий ряд, заперечливо хитнув головою.
Звуки, гамір, голоси і слова оберталися довкола Ігора. Голова закрутилася. Він заплющив очі, зупинився. Відкрив очі. Відчуття незвичності та звукового уповільнення навколишнього не щезало. Ніби він, разом із присутніми тут людьми, був у акваріумі. Тільки замість води цей акваріум був наповнений дивним густим повітрям, в якому і тіла рухалися уповільнено, і слова лунали розтягнено, і тривали довше, а коли досягали вуха, ставали голоснішими, а потім, наче літак високо в небі, віддалялися і так само повільно стихали.
Ігор спробував закрити вуха пальцями. Закрив, подивився довкола, залишившись на мить без звука. Все стало нормальним: і люди, і вираз їх облич. Тільки по одягу можна було зрозуміти, що він перебуває в минулому столітті, по одягу та терезах, та різних базарних дрібницях.
— Товаришу лейтенант, ви п’ятдесят рублів не розміняєте? — повернулася до нього жінка з купюрою в товстих пальцях. Велике обличчя, накручене каштанове волосся, а зверху ще й шиньйончик.
— Вибачте, ні, — проговорив Ігор, прискоривши крок.
Помітив, що проходить через овочевий ряд. Хтось ненароком штовхнув його в бік і вибачився.
Ігору стало тісно і некомфортно. Побачивши прохід між рядами, він швидко перейшов на другу торгову «доріжку». Тут було менше людей, і торговки, здавалось, спокійніше ставляться до комерції. Терпляче роздивлялись людей, які проходили повз них, нічого не пропонували.
— Де рибний ряд? — запитав Ігор у бабусі, перед якою на бетонному прилавку були розкладені пучки добре помитої соковитої моркви.
— Он тама, — махнула вона рукою далі, направо. — Перед молоком і сиром.
Ігор пішов у вказаному напрямку. Власне, він туди і так йшов, але тепер його хода стала більш упевненою.
Ось уже в повітрі запахло рибою: і маринованою, і свіжою. Обидва запахи злились в один, і вітерець, схоже, дув з моря, тому був солонуватим.
— Івасі, дунайка, донська і астраханська! Підходь, оближись! — залунав оксамитово-дзвінкий жіночий голос десь спереду.
«Вона!» — подумав Ігор і ледь не побіг вперед, та вчасно схаменувся.
Ось вже і рибні ряди спереду показалися. Під дашками прилавків висіли грона сушених бичків і тарані. Світило сонце, радісно дзвеніли мухи, купаючись у «прорибленому» повітрі. Жінка, чий голос лунав над рядом, стояла перед чотирма відкритими діжками з оселедцями. В руці тримала березовий віник, відганяючи мух, і робила це майже граційно, не дивлячись на рибу. Дивилася лише на людей і продовжувала свою торгову пісню, яка складалася з чотирьох слів: «Івасі, дунайка, донська і астраханська! Підходь, оближись!»
— Три дунайки! — зупинилася перед нею бабуся з авоською в руці. В авосьці — кілька бурячків, головка капусти і баночка хріну.
Пісня торговки стихла. Але тихше довкола не стало.
— Лиманський глосик! Лиманський глосик! — трохи далі почувся голос, ще більш оксамитний і сильний, ніж у продавщиці оселедців.
Ігор зіп’явся навшпиньки, вдивляючись у бік голосу. Спереду черга стояла з п’яти людей. Ігор обійшов чергу і побачив рудоволосу молоду жінку, статну, високу. Можливо, вона була навіть вищою Ігоревих ста сімдесяти сантиметрів. «А може, вона на підборах?» — подумав.
— Глосик! Лиманський глосик! Ранішній улов, свіжіше не буває!!! Свіжіше тільки в морі! — продовжувала вона і водила проникливими очима за покупцями. — Гей, брюнетик! Подивись! Жінка вдома подякує!
«Брюнетиком» виявився лисуватий чоловік років п’ятдесяти, в окулярах і костюмі з краваткою, з товстим коричневим портфелем в руці. Він зупинився і підійшов до прилавка слухняно, наче домашній кролик.
— Скільки коштує? — запитав.
— Для тебе — ціна буде мені у збиток, — проговорила торговка. — За п’ять штук — п’ять рублів!
— Це ж дорожче від оселедця! — здивувався «брюнетик», але залишився стояти перед прилавком.
— Та оселедців тут ціле море! Діжки стоять. А свіженькі глосики штучками лежать! Ти спробуй такого зловити!
— Добре, візьму п’ять рибок, — кивнув чоловік і поліз у внутрішню кишеню піджака. Дістав портмоне, розкрив, перебираючи пальцями купюри різної вартості.
Торговка дістала з-під прилавка газету, розгорнула. Підкинула одного глосика на руці, спритно спіймала.
— Дивись, які красені! — сказала.
Загорнула п’ять рибин у газету. Гроші взяла. «Брюнетик» подивився на газетний пакунок з підозрою.
— Промокне ж, — сказав. — А в мене там документи бухгалтерські…
Руда торговка посміхнулася, дістала ще одну газету і щільно загорнула пакунок з рибою, простягнула покупцю.
— Тепер не промокне!
Чоловік розкрив портфель, подумав, потім знов заклацнув замок і пішов, несучи паперовий пакунок з рибою в руці.
Ігор підійшов, зробивши вигляд, що глосики і його зацікавили.
— Беріть, — звернулась торговка вже особисто до нього. — Не пошкодуєте. Дружина подякує!
— Я неодружений, — Ігор сміливо подивився в гарне веснянкувате обличчя молодої жінки. Зараз йому здалося, що вони одного зросту.
— Нема дружини, мати подякує! — проговорила вона весело. — Жінки рибу люблять більше, ніж чоловіки!
— І скільки ж коштує?
— Для міліціонера — десять рублів за п’ять рибок! — зухвала посмішка освітила обличчя рудої торговки.
— А що ж так дорого? — посміхаючись у відповідь, запитав він.
— Ти — влада! — розвела вона руками. — Хіба для влади десять рублів дорого?!
— Ну добре, — Ігор раптом відчув у собі прихованого мачо. Він витягнув з кишені галіфе пачку сторублівок, витягнув так, щоб вона побачила його багатство, а інші — ні. Витягнув з пачки купюру і дав їй.
Посмішка зникла з її обличчя, не зменшивши при цьому його краси. Стурбованим поглядом вона подивилася на купюру.
— Дрібніших нема? — запитала.
— У влади дрібняків не буває, — пожартував Ігор, дивлячись просто в її зелені очі.
— Скажу чоловікові, щоб у міліцію йшов служити! — на її обличчя повернулась усмішка. — Гроші платять, пістолет дають! — вона кинула погляд на застібнуту кобуру.
— Пістолет дають, — кивнув Ігор. — А гроші не всім!
— Тільки начальникам? — голос торговки став зухвалим. Вона ніби і про рибу забула.
— А як вас звати? Випадково, не Валя?
— Чому ж випадково? Випадково котам імена дають, а людей випадково не називають! То що, п’ять глосиків? — Її погляд став серйозним.
Ігор кивнув. Торговка завернула рибу в газету. Взяла з рук Ігора купюру.
— Я зараз, — сказала і відійшла вбік.
Ігор дивився їй в спину, спостерігав, як сусідки по ряду їй гроші міняли, слухав її сміх. Повернувшись, вона висипала йому на долоню купку копійок, а зверху два десятки дрібних купюр поклала.
— Сподобається, приходьте ще! — сказала, і її погляд вже далі «побіг», поза Ігора, помандрував відшукувати нових покупців.
— А можна вас на каву запросити? — обережно запитав Ігор. І відразу наштовхнувся на здивований погляд її зелених очей.
— На що? На каву?
— Ну, на чай, на какао, — зніяковів Ігор, відчуваючи, що її погляд випромінює таку гарячу силу, що його обличчя спаленіло. — На шампанське…
— О! — тільки і промовила вона здивовано. — А чому?
Ігор розгублено розвів руки.
— Поговорити… познайомитись…
— Це по службі, чи як? — занепокоєно запитала вона.
Ігор заперечливо хитнув головою.
— Ні, просто так! Я… я тут новенький, у місті… нікого не знаю…
— Звідки ж вас прислали?
— Взагалі з Києва… у відрядження…
— Так у нас і какао випити нема де, — усміхнулась вона. — А шампанське — так це в ресторан потрібно йти, а я туди не ходжу…
— Добре, дякую, — зніяковілий Ігор вирішив закінчити розмову. — До побачення… і спасибі за рибку!
— Спасибі за рибку чоловікові передам, він у мене також рибкою пахне! Приходьте ще!
Ігор йшов до виходу з базару, йшов і відчував бурхливе хвилювання, ніби він щось не так зробив, і не просто «щось», а дуже важливе. Чи це його руда торговка так схвилювала?! Йшов він тепер швидким гарячковим кроком, ніби тікав звідкись, намагаючись не тікати. Відтак ноги самі вели його правильним шляхом на вулицю, де жив Іван Самохін. І впізнавав Ігор на ходу то прикметний будинок, то синій паркан, то вивіску «Ательє мод № 2» на цегляному півтораповерховому будинку з потрісканою штукатуркою, що фасадом виповз просто до дороги, там, де у інших, більш скромних будівель, лише паркани стояли та палісадники зеленіли.
Іван, помітивши крізь вікно «міліціонера» Ігора, що зупинився перед ворітьми, вийшов на поріг і махнув рукою, запрошуючи заходити.
— Я думав, ви заблукаєте, — сказав він, зачиняючи за Ігорем вхідні двері. — А що це у вас? — кивнув на газетний пакунок.
— Риби купив, — відповів Ігор. — Поклади поки що у холодильник.
— У нас холодильника нема! — посміхнувся винувато хлопець. — Ми ж не м’ясокомбінат! Можу в льох спустити.
— Не треба, — Ігор задумливо подивився хлопцеві в очі. — Мати твоя вдома?
— Що їй вдома робити? Вона ще на базарі.
— Тоді я відпочити приляжу, — сказав Ігор. — Тільки спочатку поговоримо. Чаю завариш?
— А може, краще вина?
— Тобі ж сьогодні на роботу?
— В мене на роботі вином всюди пахне. Там до нас не принюхуються!
— Тоді наливай! — погодився Ігор. — Ти ж це вино перед сном п’єш?
Сіли вони на кухоньці. Ігор не дивлячись витягнув з пачки купюр, що в правій кишені, одну сотку.
Поклав на стіл між собою та Іваном. Той кинув погляд на Леніна в овалі й напружився.
— Фотоапарат маєш? — запитав «міліціонер».
— Звідки він у мене?! — знизав плечима хлопець. — Я що — фотограф?
— Скільки у вас фотоапарат коштує?
— Стільки ж, скільки у вас, — Іванко правою долонею потер чоло. — Не дешево! Може, п’ятсот, а може, і тисячу…
— Фотографувати вмієш?
— Навчуся, коли треба. Що там складного? Чіткість в об’єктиві навести та на кнопку натиснути! Мені знайомий показував!
Ігор витягнув з пачки в кишені ще десять купюр, руку з купюрами на стіл поклав, полічив сотки.
— Ось маєш, купи апарат і плівку…