Вона скрикнула, тихо скрикнула, хотіла схопитись, пручатись, відіпхнути його, потім здалася, немов сили їй не стало далі опиратись.
Але карета незабаром спинилась коло будинку, де вона жила, й Дюруа від здивування не міг добрати жагучих слів, щоб подякувати їй, благословити її та висловити свою любов. Тим часом вона не підводилась, навіть не ворушилась, приголомшена тим, що сталося. Тоді він, боячись, щоб візник чого не подумав, вийшов перший і подав їй руку.
Нарешті вона вийшла, хитаючись, мовчки. Він подзвонив і, коли двері розчинились, спитав, тремтячи:
— Коли ми побачимось?
Вона шепнула так тихо, що він насилу розібрав:
— Приходьте завтра снідати.
І зникла в темнім передпокої, пустивши важкі двері, що грюкнули, як гармата.
Він дав візникові сто су й пішов просто швидким, переможним кроком, почуваючи в серці повінь радості.
Так він здобув, нарешті, одну! Заміжню жінку! Світську жінку! Із справжнього світу! Паризького світу! Як же легко й несподівано це сталося!
Досі він уявляв, що захопити й перемогти котрусь із цих жаданих створінь можна тільки після безконечних турбот, безкрайого чекання, після вправної облоги чемностями, любовними словами, зітханнями та подарунками. Аж ось з першого разу, з найменшого натиску, перша, котру він зустрів, віддалась йому так швидко, що він навіть здивувався.
«Вона п’яна була, — думав він, — завтра іншої заспіває. Матиму ще сліз». Ця думка непокоїла його, потім подумав: «Тим гірше, слово честі. Коли взяв її, то й удержу».
І в невиразному видиві, де полинули його надії, надії на велич, успіх, славу, гроші й любов, він побачив вервечки елегантних, багатих, могутніх жінок, що, мов ті статистки в якомусь театральному апофеозі, посміхаючись, зникали одна по одній у золотій хмарі, зітканій із його мрій.
Ту ніч його непокоїли сни.
Трохи схвильовано йшов він другого дня сходами до пані де Марель. Як вона прийме його? А коли зовсім не прийме? Коли заборонила його пускати? Коли розповіла?.. Та ні, нічого не могла вона розповісти, щоб не виказати всю правду. Отже, він був господарем становища.
Маленька покоївка відчинила двері. Виглядала вона як звичайно. Він заспокоївся, ніби чекав, що в прислуги буде схвильоване обличчя.
— Як ся пані має? — спитав він.
— Гаразд, пане, як завжди, — відповіла вона.
І провела його до вітальні.
Він підійшов просто до коминка, щоб оглянути свою зачіску та вбрання, і, оправляючи перед дзеркалом краватку, побачив у ньому молоду жінку, що дивилась на нього з порога кімнати.
Він удав, що не бачить її, і вони якусь мить роздивлялись одне на одного в свічаді, пильнували й стежили себе, перш ніж зійтися віч-на-віч.
Він обернувся. Вона не ворухнулась, ніби чекала. Він кинувся до неї й пробурмотів:
— Як я люблю вас! Як люблю!
Вона оповила його й упала йому на груди; потім, підвівши голову, припала до нього в довгім поцілункові.
Він подумав: «Вийшло куди легше, ніж я гадав. Усе дуже добре йде». І коли уста їхні роз’єднались, він усміхався й мовчав, силкуючись висловити своїм поглядом безмежну любов. Вона теж посміхалась тією усмішкою, якою жінки виявляють своє бажання, згоду й волю віддатися. Прошепотіла:
— Ми самі. Лоріну я вирядила снідати до подруги.
Він зітхнув, цілуючи їй руки:
— Дякую, я вас божествлю.
Тоді вона взяла його під руку, немов дружину, і повела до канапи, де вони сіли поруч.
Йому годилося б почати цікаву й чарівну розмову, але, не вигадавши нічого, він пробурмотів:
— Так ви не дуже на мене гніваєтесь?
Вона затулила йому рота рукою:
— Мовчи!
Якийсь час вони сиділи мовчки, не зводячи одне з одного очей, не рознімаючи гарячих пальців.
— Як я бажав вас! — сказав він.
Вона повторила:
— Мовчи!
За стіною покоївка стукотіла тарілками.
Він підвівся:
— Не можу сидіти так близько. Голову трачу.
Двері відчинились:
— Накрито, пані.
Він поважно подав господині руку.
Вони сиділи за столом навпроти, весь час поглядаючи одне до одного, й посміхались, заклопотані тільки собою, оповиті ніжним чаром нового кохання. Не звертали уваги, щó їли. Він раптом почув доторк ніжки, маленької ніжки, що блукала під столом. Піймав її між свої і щосили стиснув.
Покоївка байдуже входила, виходила, приносила й прибирала страву, так ніби нічого не помічала.
Після сніданку вернулись до вітальні й посідали знову на канапі.
Він потроху пригортався до неї й хотів обійняти. Та вона лагідно відпихала його:
— Обережніш, можуть зайти.
Він прошепотів:
— Коли ж я побачу вас саму, щоб висловити свою любов?
Вона схилилась до нього й тихенько промовила на вухо:
— Я сама прийду до вас цими днями.
Він почервонів:
— Та… у мене… в мене… дуже скромно.
Вона усміхнулась.
— Дарма. Я ж вас хочу побачити, а не помешкання.
Тоді він почав допитуватись, коли вона прийде. Вона призначила день, наприкінці того тижня, а він благав прискорити побачення, бурмотів їй невиразні слова, палко дивився на неї, стискував і крутив їй руки з почервонілим, гарячковим обличчям, перекошеним від бажання, того поривного бажання, що виникає після спільної їжі.
Її тішило, що він так палко її просить, і вона поволі поступалась день по дню. Та він домагався:
— Завтра… скажіть… завтра.
Вона погодилась зрештою:
— Гаразд. Завтра. О п’ятій.
Він радісно зітхнув, і вони розмовляли далі майже спокійно й так інтимно, ніби зналися вже років з двадцять.
Подзвонив дзвінок, вони здригнулись і мерщій розсунулись.
Вона шепнула:
— Це, певно, Лоріна.
Дівчинка ввійшла, спинилась здивовано, потім підбігла до Дюруа, плескаючи в захопленні, що бачить його, і скрикнула:
— А, Любий друг!
Пані де Марель засміялась:
— Любий друг! Лоріна охрестила вас! Це дуже гарне приятельське прізвисько для вас; я теж вас зватиму Любим другом.
Він узяв дівчинку на руки і мусив гратися з нею в усі ігри, яких її навчив.
За двадцять третя він попрощався й вирушив до редакції, та на сходах крізь непрочинені двері ще раз шепнув:
— Завтра, о п’ятій.
Молода жінка відповіла: «Так», посміхнулась і зникла.
Кінчивши газетну роботу, він став думати, як упорядкувати свою кімнату до зустрічі з коханою та приховати скільки можна убозтво помешкання. Йому спало на думку прикрасити стіни японським безділлям, і він купив за п’ять франків цілу колекцію малюнків, маленьких віял і рамок та й прикрив ними найпомітніші плями на шпалерах. На шибки повісив прозорі образки, де змальовано річкові кораблі, птахів на червоному небі, барвистих паній на балконах та гурти маленьких чорних чоловічків серед снігових долин.
Кімнатка його, де місця було тільки спати та сісти, незабаром стала схожа на розмальований паперовий ліхтар. Враження було, на його думку, задовільне, і він цілий вечір ліпив до стелі птахів, вирізаних із кольорових аркушів, що в нього лишились.
Потім заснув, заколисаний свистками потягів.
Другого дня він рано вернувся додому з пакунками тістечок та пляшкою мадери, купленою в бакалійні. Мусив ще раз вийти, щоб придбати пару тарілок та шклянок, і розставив своє частування на туалетному столі, застеливши брудну дошку серветкою, а миску й глечика для води сховав під столом.
Потім став чекати.
Вона прийшла о п’ятій з чвертю і скрикнула, зачарована барвистою рябизною малюнків.
— А у вас гарно! Тільки багацько люду на сходах.
Він обійняв її і пристрасно поцілував їй крізь вуаль волосся між чолом і капелюхом.
Через півтори години він одвіз її до візничої біржі на Римській вулиці. Посадивши в карету, шепнув:
— Вівторок, у той самий час.
Вона сказала:
— В той самий час, вівторок.
Було вже темно, і вона притягла його голову крізь дверці й поцілувала його в уста. А коли візник ударив коня, крикнула: «Прощайте, Любий друже!», і стара карета, запряжена білою шкапиною, покотилась по вулиці.
Три тижні Дюруа приймав отак пані де Марель що два-три дні, коли вранці, коли ввечері.
Якось чекаючи її по обіді, він почув на сходах галас і підійшов до дверей. Ревіла дитина. Обурений чоловічий голос крикнув:
— А чого там заводить оте байстря?
А жіночий розпачливий голос відповів верескливо:
— Та це та шлюха, що до журналіста бігає, звалила Ніколя на сходах. Повилазило їй, що й дитини не бачить.
Дюруа спантеличено відступився, бо почув шелест спідниць та хапливі кроки на сходах поверхом нижче.
Незабаром у двері, що він допіру причинив, постукали. Він одімкнув, і до кімнати вбігла задихана, безтямна пані де Марель.
— Ти чув? — ледве вимовила вона.
Він прикинувся, що нічого не знає.
— Ні, а що?
— Як вони лаяли мене?
— Хто саме?
— Мерзота, що живе внизу.
— Та ні! Що трапилось, кажи?
Вона заридала й не могла говорити.
Він мусив зняти з неї капелюха, розшнурувати її, покласти на ліжко й змочити їй скроні; вона захлиналась; потім, заспокоївшись трохи, зайнялась гнівом і образою.
Хотіла, щоб він зразу ж пішов униз, налупцював їх, повбивав.
Він казав:
— Та це ж робітники, мужва. Подумай, що може дійти до суду, тебе пізнають, заарештують, загублять. На таких не варт зважати.
Її вже інша думка клопотала:
— Що ж нам тепер робити? Я сюди більше не прийду.
Він відповів:
— Дуже просто, я виберусь.
— Так, але це довго, — прошепотіла вона.
Потім раптом добрала способу й промовила, зразу прояснівши:
— Ні, слухай, я вже вигадала, здайся на мене і ні про що не думай. Завтра вранці пришлю тобі синього папірця.
«Синіми папірцями» вона звала закриті телеграми, що ходили в Парижі.
Вона вже усміхалась, захоплена своєю вигадкою, але викривати її не хотіла і безтямно його пестила.
А проте дуже хвилювалась, коли вийшли на сходи, і щосили спиралась на руку коханцеві, бо ноги їй зовсім підгинались.
Вони не перестріли нікого.
Встав він пізно і другого дня об одинадцятій годині був ще в ліжкові, коли листоноша приніс обіцяного синього папірця.
Дюруа розліпив його і прочитав:
«Побачення сьогодні, о п’ятій, на Константинопольській вулиці, 127. Спитаєш помешкання, що найняла пані Дюруа. Кло цілує тебе».
Рівно о п’ятій він зайшов до великого мебльованого дому й запитав у швейцара:
— Тут найняла помешкання пані Дюруа?
— Тут, пане.
— Проведіть мене, будь ласка.
Швейцар, що звик, мабуть, до делікатних ситуацій, де треба бути обережним, глянув йому в вічі й спитав, вибираючи з низки ключа:
— Ви ж пан Дюруа?
— Звичайно.
І одімкнув маленьке помешкання з двох кімнат на першому поверсі, проти швейцарської.
У вітальні, обклеєній новенькими барвистими шпалерами, були меблі червоного дерева, оббиті зеленавим репсом з жовтим малюнком, та лихенький килим у квітки, такий тонкий, що ногою чути було під ним підлогу.
Спальня була така манісінька, що ліжко відбирало в ній три чверті місця. Воно стояло в глибині кімнати, від стіни до стіни, велике ліжко мебльованого дому, прикрите синіми, важкими, теж репсовими завісами й застелене пуховою ковдрою з червоного шовку, де темніли непевні плями.
Дюруа занепокоївся і подумав невдоволено: «Це помешкання коштуватиме мені грошей силу. Знову треба буде позичати. Та й дурницю ж вона вчинила!»
Двері розчинились, і Клотільда влетіла, як вихор, зашелестівши сукнею, простягуючи руки. Вона була захоплена:
— Гарно, скажи, гарно? І сходами не треба ходити, зразу над вулицею, на першому поверсі! Можна влізати й вилізати у вікно, а швейцар навіть не бачитиме. Як же ми любитимемось тут!
Він холодно поцілував її, не вважаючись висловити питання, що крутилось йому на язиці.
Вона поклала великий пакунок на столика посеред кімнати. Розв’язала його й витягла мило, пляшку любенської води, губку, скриньку з пришпильками, гачок для черевиків та маленькі щипці завивати кучері на чолі, що раз у раз у неї розплітались.
І гралась у входини, весело вибираючи місце на кожну річ.
Казала, висовуючи шухляди:
— Треба трохи білизни принести, щоб переодягтись можна було при нагоді. Дуже зручно буде. Якщо випадково дощ на вулиці застане, приходитиму сюди сушитись. Кожне матиме свого ключа, а ще один, крім того, у швейцарській на той випадок, якщо забудемо свої. Я найняла на три місяці на твоє ім’я, бо свого, звісно, не можу називати.
Тоді він спитав:
— Скажи мені, коли треба платити?
Вона просто відповіла:
— Вже заплачено, мій любий!
— Так я тобі винен? — провадив він.
— Та ні, котику, тебе це не обходить, це моя маленька примха.
Він ніби обурився:
— О, в жодному разі! Ніколи не дозволю.
Вона почала умовляти його, поклавши йому руки на плечі:
— Прошу тебе, Жорже, мені так хочеться, щоб наше гніздечко належало мені, тільки мені! Хіба це ображає тебе? Чому? Я хочу принести це в дарунок нашому коханню. Скажи, що ти згоден, Жоржику, скажи, що згоден!
Вона благала його поглядом, устами, всією істотою.
Він дав себе просити, відмовлявся роздратовано, потім згодився, вважаючи, що вона, власне, має рацію.
А коли вона пішла, промовив, потираючи руки й не дошукуючись у глибинах серця, звідки виринула йому того дня ця думка: «Вона все-таки дуже мила».
Через кілька днів одержав ще одного синього папірця, де прочитав:
«Сьогодні ввечері приїздить мій чоловік після півторамісячної ревізії. Доведеться розлучитись на тиждень.
Яка ж нестерпна мука, любий! Твоя Кло».
Дюруа вразило. Він зовсім забув, що вона заміжня. От хотілося б йому побачити того чоловіка хоч би раз, щоб знати, хто він такий!
Він терпляче чекав, поки поїде дружина, але пробув у Фолі-Бержер два вечори, що кінчались у Рашелі.
Потім уранці знову прийшла телеграма з чотирьох слів:
«Сьогодні о п’ятій. Кло».
Обоє прийшли на побачення передчасно. Вона кинулась у його обійми з нестримним поривом кохання і пристрасно поцілувала йому все обличчя; потім сказала:
— Якщо хочеш, коли налюбимось, поведи мене десь обідати. Сьогодні я вільна.
Місяць ще тільки починався, платню він забрав багато вперед і жив з дня на день дрібними позичками, але якраз у нього випадково були гроші; він був вдоволений, що може щось на неї витратити, і відповів:
— Гаразд, моя люба, де хочеш.
Близько сьомої години вони вийшли на крайній бульвар. Вона міцно на нього спиралась і шепотіла йому на вухо:
— Якби ти знав, як мені приємно ходити з тобою під руку, як люблю почувати тебе коло себе.
Він спитав:
— Хочеш, ходімо до Лятуйля?
Вона відповіла:
— О ні, там надто шиковно! Мені хочеться чогось цікавого, простого, якої-небудь пивниці, де ходять службовці та робітники. Страх люблю шинки! О, коли б можна б поїхати за місто!
Він не знав нічого відповідного в цьому кварталі, й вони блукали бульваром, аж поки зайшли нарешті до якоїсь винарні, де давали й обідати. У вікно вона побачила двох дівчаток без капелюхів, що сиділи коло столу з двома військовими.
У кінці довгої вузької кімнати обідало троє візників, а якийсь тип невиразної професії, розсівшись на стільці і застромивши руки за пасок на штанях, курив люльку. Куцина на ньому нагадувала собою музей плям, а з надутих, як черева, кишень стирчала шийка від пляшки, окраєць хліба, загорнутий в газету пакунок та шмат мотузки. Волосся мав густе, кучеряве, розкудовчене, аж сіре від бруду; кашкет валявся долі під стільцем.
Поява чепурно вбраної дами справила сенсацію. Парочки перестали шепотітись, візники припинили суперечку, а тип вийняв з рота люльку, плюнув на підлогу та й собі повернув голову.
Пані де Марель прошепотіла:
— Дуже мило! Нам буде дуже гарно. Другий раз я вберуся робітницею.
І без вагань та огиди сіла до дерев’яного столу, що блищав від масноти, вимитий розлитими напоями та витертий нашвидку серветкою. Дюруа трохи ніяково, трохи соромливо шукав, де б повісити циліндра. Не знайшовши вішалки, поклав капелюха на стільця.