Їли вони баранячу ногу й печеню з салатою. Клотільда приказувала:
— Страх люблю такі страви. Канальські в мене смаки. Мені тут веселіше, як у «Англійському» кафе.
Потім сказала:
— Коли ти вже хочеш мені втіху зробити, то поведи мене на бал у шинок. Я знаю тут один дуже цікавий, недалеко звідси, «Біла королева» зветься.
Дюруа здивовано спитав:
— Хто ж тебе водив туди?
Він глянув на неї й побачив, що вона почервоніла й трохи схвилювалась, ніби це раптове запитання розбуркало в ній делікатний спогад. Після короткого вагання, що його в жінок важко й постерегти, вона відповіла:
— Один приятель…
Потім, помовчавши, додала:
— Він помер.
І опустила очі, справді засмутившись.
А Дюруа вперше подумав, що нічого не знає про минуле життя цієї жінки. Певна річ, вона мала вже коханців, але яких, з якого світу? Невиразні ревнощі, якась ворожість прокидалась у ньому проти неї, ворожість до всього, що він не знав, до всього, що не належало йому в її серці й житті. Він дивився на неї, дратуючись від таємниці, замкненої в її гарненькій, мовчазній голові, що з жалем думала, може, й зараз навіть, про іншого, про інших. Як хотілося б йому зазирнути в той спогад, покопирсатись у ньому і про все довідатись, усе знати!..
Вона знову спитала:
— Поведеш мене до «Білої королеви»? Це буде справжнє свято.
Він подумав: «Чи ба, що там минуле? Дурний, коли про це думаю».
І, посміхнувшись, відповів:
— А безперечно, люба.
На вулиці вона промовила тихенько тим таємничим тоном, яким роблять признання:
— Я не зважувалась досі просити тебе про це, але ти не уявляєш, як я люблю хлоп’ячі пустощі в тих місцях, де жінкам невільно ходити. Коли буде карнавал, приберуся учнем. Я страшенно втішна в цьому вбранні.
Коли вони зайшли до танцювальної зали, вона злякано і вдоволено притиснулась до нього, захоплено поглядаючи на повій та сутенерів, і вряди-годи, коли бачила поважного й нерухомого поліцая, казала, ніби заспокоюючи себе про всякий випадок: «От солідний дядько». За чверть години їй усе це увірилось, і він провів її додому.
З того часу почались походеньки по непевних місцях, де гуляє народ, і Дюруа побачив у своїй коханці пристрасний нахил до безжурної богемної блуканини.
На побачення вона приходила в полотняній сукні та чепці, як театральна покоївка, і, незважаючи на елегантну й навмисну простоту свого вбрання, надівала брильянтові каблучки, обручки та сережки, відповідаючи, коли він благав скинути їх, таким доводом:
— Та всі подумають, що це рейнські камінці.
Вона вважала, що передяглась чудово, хоч насправді ховалась, як ті страуси, і ходила в такій одежі по найгірших притулках.
Хотіла, щоб і Дюруа прибрався робітником; та він відмовився й лишився в пристойному костюмі бульварника, навіть циліндра не перемінив на м’який фетровий капелюх.
Вона заспокоїлась таким міркуванням:
— Подумають, що я покоївка, а ти мій коханець із вищого світу.
І ця комедія здавалась їй чарівною.
Так вони заходили до простонародних шинків і сідали в кінці закуреної комірки на кривих стільцях коло старого дерев’яного столу. Кімнату повивала хмара гіркого диму, де чути було дух смаженої в обід риби; горлали чоловіки в блузах, попиваючи з чарок, а прислужник здивовано роздивлявся на чудну пару, подаючи їм вишнівку.
Вона тремтіла від страху та захоплення й поволі пила червоний сік, поглядаючи навкруги стурбованим і запальним оком. Кожна вишня нагадувала їй про злочин, кожна крапля палющого, приперченого напою давала їй гостру втіху, радість злодійської, забороненої насолоди.
Потім казала тихо:
— Ходімо.
І виходили. Вона жваво, схиливши голову, дрібним кроком, кроком актриси, що сходить із сцени, йшла між питцями — ті, спершись ліктями на столи, поглядали на неї підозріливо й невдоволено; а на вулиці глибоко зітхала, немов уникнула зараз страшної небезпеки.
Іноді, здригаючись, питала в Дюруа:
— Коли б мене образили там, що б ти зробив?
Він хвастовито відповідав:
— Обороняв би тебе, чорт бери!
І вона щасливо стискувала йому руку, може, навіть невиразно бажаючи, щоб її було ображено й боронено, щоб чоловіки, хоч би й такі чоловіки, билися за неї з її коханцем.
Але ці походеньки, що відбувались двічі й тричі на тиждень, починали обридати Дюруа, та й з якогось часу до того ж йому важко було розжитись на десять франків, щоб платити за карету й страви.
Жив він тепер дуже злиденно, злиденніше навіть, ніж коли служив на залізниці, бо першими місяцями газетярства витрачався широко, без ліку, маючи певну надію, що завтра здобуде великі кошти, й вичерпав усі свої джерела й усі способи дістати грошей.
Найпростіший спосіб — брати з каси — дуже швидко було використано, і він завинив уже редакції чотиримісячну платню ще й шістсот франків відрядного. Завинив, крім того, сто франків Форестьє, триста франків Жакові Рівалю, що позичав охоче, й набрався безлічі дрібних, непомітних боргів по двадцять франків та по сто су.
Сен-Потен, що з ним він радився, де дістати ще сотню франків, не міг нічого придумати, хоч і був вигадливий; і Дюруа впадав у розпач від злиднів, ще дошкульніших тепер, бо мав більше потреб. На всіх він почував гнів і постійне роздратування, що виявлялось при всякій нагоді й через різні дрібниці.
Часом питав сам себе, як примудрявся витрачати пересічно тисячу франків на місяць без ніяких розкошів та забаганок, і переконувався, що поснідати за вісім франків та пообідати десь у великому кафе на бульварі за дванадцять уже становить ціле луї, а коли додати сюди десяток франків кишенькових грошей, тих грошей, що пливуть не знати куди, то разом буде тридцять франків. Отож, з тридцяти франків щодня набігає в кінці місяця дев’ятсот. А він не лічив ще видатків на одежу, взуття, білизну, прання тощо.
Отже, чотирнадцятого грудня він опинився без грошей і без надії їх здобути.
Він зробив так, як часто робив колись, — не снідав і цілий день пильно й сердито працював у редакції.
Коло четвертої години одержав синього папірця від коханки: «Хочеш пообідати вкупі? Потім поблукаємо».
Він відповів: «Обідати неможливо». Потім подумав, що безглуздо ж відмовлятись від приємних хвилин, що вона може йому дати, й додав: «Але чекаю тебе о дев’ятій в нашому помешканні».
Послав цидулку кур’єром, щоб не втрачатись на телеграму, й почав міркувати, як же все-таки розжитись на вечерю.
О сьомій годині він ще нічого не вигадав, а живіт йому судомило від страшного голоду. Тоді зважився на розпачливий спосіб. Почекав, поки розійшлися один по одному всі співробітники, і, лишившись сам, голосно подзвонив. Увійшов швейцар, що стеріг контору.
Дюруа нервово порпався в кишенях і сказав хапливо:
— Чи бачите, Фукаре, забув удома гаманця, а мав їхати обідати до Люксембурзького саду. Позичте мені п’ятдесят су на візника.
Швейцар добув з жилета три франки й спитав:
— Панові Дюруа більше не треба?
— Ні, ні, досить. Дуже дякую.
І схопивши білі монети, Дюруа збіг по сходах та й пішов обідати в шинок, де рятувався під час злиднів.
О дев’ятій годині він чекав коханку біля коминка в невеличкій вітальні.
Вона прийшла дуже жвава, дуже весела, збуджена холодним вуличним повітрям.
— Хочеш, — сказала вона, — підемо спочатку гуляти, потім вернемось сюди об одинадцятій. Розкіш, як гарно надворі.
Він пробурчав:
— Нащо ходити? Й тут дуже добре.
Вона провадила, не скидаючи капелюха:
— Коли б ти знав, як місяць чудово світить. Просто втіха погуляти такого вечора.
— Може бути, але гуляти мені не хочеться.
Він злостиво глипнув. Клотільда була здивована й ображена.
— Що тобі? — спитала вона. — Що означає цей тон? Мені хочеться погуляти — не знаю, чому ти гніваєшся.
Він розпачливо підвівся.
— Не гніваюсь. Просто обридло.
Вона була з тих, кого опір дратує, а неввічливість обурює.
Сказала зневажливо, з холодним гнівом:
— Я не звикла, щоб зі мною так розмовляли. Тоді сама піду, прощай!
Він зрозумів, що тут не жарт, кинувся до неї, взяв її за руки й прошепотів, цілуючи:
— Прости мене, люба, прости, я дуже нервовий сьогодні, дуже дратівливий. Бо неприємності в мене, турботи, знаєш, діла.
Вона відповіла трохи м’якше, але ще не заспокоївшись:
— Мене це не обходить; я не хочу, щоб ви зганяли на мені злість.
Він обійняв її і повів до канапи.
— Слухай, ясочко, я зовсім не хотів тебе образити, не думав навіть про те, що казав.
Присилував її сісти й сам став перед нею навколішки:
— Простила мене? Скажи, що простила.
Вона холодно прошепотіла:
— Хай, тільки годі вже.
І, підвівшись, додала:
— Тепер ходімо гуляти.
Він стояв навколішках, оповиваючи її ноги, й шепотів:
— Прошу тебе, лишімось. Благаю тебе. Зроби ради мене. Так хочеться побути цей вечір з тобою, самому, тут, коло вогню. Скажи «так», благаю тебе, скажи «так».
Вона виразно й суворо відповіла:
— Ні. Хочу гуляти і твоїм примхам не поступлюся.
Він обстоював:
— Благаю тебе, в мене є причина, серйозна причина…
Вона знову сказала:
— Ні. А коли не хочеш іти зі мною, сама піду. Прощай.
Вона випручнулась і підійшла до дверей. Він підбіг і знову обійняв її.
— Слухай, Кло, моя маленька Кло, слухай, поступися мені.
Вона мовчки хитала головою й ухилялась від поцілунків, визволяючись із обіймів, щоб піти.
Він бубонів:
— Кло, моя маленька Кло, є причина…
Вона спинилась і глянула йому в вічі:
— Неправда… Яка?
Він почервонів, не знаючи, що казати. І вона обурено сказала:
— Сам же бачиш, що неправда… негідник…
І гнівно вирвалась із слізьми на очах. Він знову схопив її за плечі і в розпуці, ладний до всього признатись, аби уникнути розриву, розпачливо промовив:
— Та в мене ні шага немає… От що.
Вона раптом спинилась і перепитала, зазираючи йому в вічі, щоб прочитати правду:
— Що ти кажеш?
Він почервонів до волосся.
— Кажу, що ні шага немає. Розумієш? Ні франка, ні півфранка, нема чим платити за чарку смородинівки в кафе, де ми підемо. Ти примушуєш мене казати ганебні речі. Не міг же я йти з тобою, а потім уже, коло столу, спокійно признатись, що не можу платити…
Вона все дивилась йому в вічі:
— Так… це правда?.. Правда?
Він вивернув в одну мить усі свої кишені в штанях, жилеті та піджаці й пробурмотів:
— Ну… задовольнилась… тепер?
Зненацька вона простягла руки в пристрасному пориві й кинулась йому на шию.
— О, мій бідненький… бідненький… коли б я знала була! Як же це сталося?
Посадовила його, сама сіла йому на коліна, оповила руками йому шию, цілуючи раз у раз, цілуючи його вуста, очі, й примусила розповісти, звідки таке нещастя взялося.
Він вигадав зворушливу історію. Йому треба було допомогти батькові, що в скруту трапив. Дав йому не тільки всі свої заощадження, але й напозичався чимало.
Він додав:
— Найменше з півроку голодуватиму, бо всі кошти вичерпав. Дарма, в житті буває усяко. Гроші, зрештою, не варті клопоту.
Вона шепнула йому на вухо:
— Я позичу тобі, хочеш?
Він гордо відповів:
— Ти дуже люба, ясочко, але не говорімо про це, прошу тебе. Ти ображаєш мене.
Вона замовкла; потім стиснула йому руку й прошепотіла:
— Ти й не знаєш, як я тебе люблю.
Це був один з найкращих вечорів їхнього кохання.
Збираючись іти, вона сказала усміхаючись:
— Ех, як приємно було б у твоєму становищі знайти десь у кишені забуту монету, що залізла в підбивку.
Він щиро відповів:
— А звичайно.
Додому вона хотіла йти пішки через те, що місяць чудовий, і весь час на нього захоплено дивилась.
Стояла холодна й ясна ніч на початку зими. Ясний мороз підганяв перехожих і коней. Закаблуки дзвонили по пішоходах.
Прощаючись, вона спитала:
— Хочеш, побачимось позавтра?
— Безперечно.
— У той самий час?
— У той самий.
— Прощай, любенький.
І ніжно поцілувались.
Додому він ішов швидко, міркуючи, що починати завтра, щоб зарадити справі. Відімкнувши двері до кімнати, понишпорив у жилетній кишені, шукаючи сірники, і спинився від дива, бо відчув під пучками монету.
Засвітивши світло, схопив ту монету, щоб роздивитись. Золотий!
Подумав, що збожеволів.
Крутив її в руці, міркуючи, з якого дива опинились там гроші. Не з неба ж вони в його кишеню впали.
Потім відразу догадався й спалахнув благородним гнівом. Коханка справді казала йому про гроші, які добре знайти в скруту за підбивкою. Це вона подала йому цю милостиню. Який сором!
Він побожився:
— Ну, прийде ж вона позавтра! Покажу я їй!
І ліг спати, хвилюючись від гніву та приниження.
Прокинувся пізно. Голодний. Хотів знову заснути, щоб устати тільки о другій. Потім подумав: «Це не допоможе мені, треба ж нарешті грошей роздобути». І пішов, сподіваючись, що на вулиці щось добере.
Не добрав він нічого, але коло кожного ресторану йому рот сповняла голодна слина.
О дванадцятій, знову-таки нічого не вигадавши, раптом зважився: «Чи ба, поснідаю на Клотільдині гроші, це ж не перешкодить мені завтра віддати їх».
Отож він поснідав у пивниці за два з половиною франки. У редакції він віддав ще три франки швейцарові:
— Маєте, Фукаре, ось гроші, що вчора позичали мені на візника.
Працював він до сьомої. Потім пішов обідати й знову взяв три франки з тих грошей. Дві шклянки пива ввечері піднесли його денні видатки до дев’яти франків тридцяти сантимів.
Але ж не міг він за добу поновити свого кредиту або знайти нові джерела і другого дня позичив ще шість франків п’ятдесят із тих двадцяти франків, що мусив віддати ввечері, — отже, прийшов на призначене побачення з чотирма франками двадцятьма сантимами в кишені.
Настрій у нього був, як у скаженого собаки, і він намірявся відразу викласти все навпростець. Він скаже коханці: «Знаєш, я знайшов двадцять франків, що ти поклала мені тоді в кишеню. Не віддаю їх тобі сьогодні, бо становище моє не змінилось, та й часу не було клопотатись грошовою справою. Але віддам першого ж разу, як ми побачимось».
Вона прийшла ніжна, ласкава, побоюючись. Як він зустріне її? І міцно поцілувала його, щоб уникнути розмови в першу хвилину.
Він і собі думав: «Матиму ще час торкнутись цієї справи. Почекаю нагоди».
Нагоди не дочекався й нічого не сказав, не зважаючись підступити до такої делікатної теми.
Вона вже не згадувала за прогулянку й була з ним чарівна.
Розійшлись вони опівночі, призначивши побачення аж у середу на тому тижні, бо пані де Марель мала кілька запрошень на обіди.
Другого дня, коли платив за сніданок і шукав чотири монети, що мали в нього лишитись, Дюруа знайшов п’ять, з них одну золоту.
Спочатку він подумав, що вчора через недогляд дали золотого з рештою, потім зрозумів, і серце йому принижено затремтіло від цієї настирливої милостині.
Як шкодував він, що змовчав! Коли б сказав різко, цього не було б.
Чотири дні уперто й марно бився він, щоб розжитись на п’ять луї, та й другого Клотільдиного золотого проїв.
Вона примудрилась — хоч він і сказав їй обурено: «Знаєш, покинь свої жарти, бо я гніватимусь», — на першому ж побаченні знову втрутити йому двадцять франків у кишеню в штани.
Знайшовши їх, він закляв: «Сто чортів» — і переклав гроші в жилет, щоб мати їх напохваті, бо в нього не водилось і сантима.
Сумління своє заспокоїв таким міркуванням: «Віддам їй усі заразом. Зрештою, це ж тільки позичені гроші».
Нарешті касир у редакції згодився, після його розпачливих прохань, видавати йому по п’ять франків щодня, цього якраз ставало йому на їжу, але замало було, щоб повернути шістдесят франків.
А коли Клотільду знову взяла жадоба на вночішні походеньки по непевних паризьких притулках, він перестав зрештою надміру дратуватись, коли після тих блукань знаходив золотого десь у кишені — одного разу навіть у черевику, другого — у футлярі від годинника.